Основні форми міжнародної економіки (реферат)

Науковий реферат

на тему:

„Основні форми міжнародної економіки”

План.

1. Міжнародна торгівля.

1.1 Міжнародна торгівля як одна з найвизначальніших форм МЕВ.

1.2 Динаміка та тенденції розвитку світової зовнішньої торгівлі.

1.3 Структура міжнародної торгівлі.

2. Міжнародний рух капіталів.

2.1 Основні елементи.

2.2 Світовий ринок позичкових капіталів.

2.3 Міжнародний кредит, класифікація і його роль у світовій економіці.

2.4 Суть іноземних інвестицій, види та форми.

3. Міжнародна міграція робочої сили.

3.1.Загальні закономірності розвитку світового ринку трудових ресурсів.

3.2.Міжнародна трудова міграція: суть та причини виникнення.

3.3.Основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів.

3.4.Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна організація
праці.

4. Міждержавні організації.

4.1. Еволюція міжнародних організацій.

4.2. Характеристика міжнародної системи.

4.3. Сучасне світове господарство.

4.4. Міжнародна економічна інтеграція.

5. Література.

1.1.Міжнародна торгівля як одна з найвизначальніших форм МЕВ.

Міжнародна торгівля у широкому розумінні охоплює всяку обмінну
діяльність, як товарами, так і іншими продуктами людської праці.

Зовнішня торгівля – це торгівля однієї країни з іншими, яка складається
з вивозу(експорту) і ввозу(імпорту).

Світова торгівля – це сукупність зовнішньої торгівлі країн світу.

Міжнародна торгівля товарами – це форма МЕВ, що відображає
товарно-грошові відносини куплі-продажу між суб”єктами МЕВ стосовно
товарів матеріального виробництва і базується на МПП.

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку.
Якщо на національному ринку рух товарів обумовлюється більше
економічними факторами і державною політикою, то на світовому ринку
суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика
окремих держав чи їх груп.

Рух національних товарів між країнами дещо обмежений, а деякі
національні товари взагалі не надходять у світовий товарообіг. На
світовому товарному ринку обертаються тільки конкурентоспроможні товари,
кращі з національних товарів.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку
необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру, яка може
забезпечити просування товарів чи послуг від виробника до споживача в
інші країни.

У цій системі основною є матеріально-технічна база та спеціалізовані
організації для післяпродажного технічного обслуговування.

Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена
нести великі втрати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної
інфраструктури інших держав(для оплати транспортування, страхових та
банківських послуг, послуг торгових домів).

Стан зовнішньої торгівлі характеризується рядом показників:

величина загального експорту(імпорту) країни;

торговельне сальдо країни ;

величина експорту(імпорту) даного виду продукції;

торговельне сальдо країни з даного виду продукції.

1.2.Динаміка та тенденції розвитку світової зовнішньої торгівлі.

Зовнішня торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною. Це
зумовлено в значній мірі розвитком спеціалізації та кооперації
виробництва в міжнародному масштабі, скасування ряду обмежень у
міжнародній торгівлі, високими темпами розвитку нових індустріальних
країн. Панівні позиції в світовій торгівлі посідають розвинуті країни,
найбільшими експортерами світу є: США, ФРН, Японія, Франція,
Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія.

Зовнішня торгівля на сучасному етапі перетворилась у важливу сферу
економіку будь-якої крани, зростає її вплив на світовий економічний
розвиток. Незважаючи на загальну тенденцію до зростання, міжнародна
торгівля зазнає значних коливань, що зумовлено економічними,
енергетичними кризами, нестачею сировини та іншими проблемами.

Підвишення ролі зовнішньої торгівлі в економіці кожної країни
проходять при нестійких міжнародних торговельних зв”язках. Внаслідок
цього в структурі товарообігу та в напрямках зовнішньоторговельних
потоків постійно відбуваються зміни.

Сьогодні в міжнародному товаристві суттєво скорочується питома
вага сировини і різко підвищується частка готових виробів. В таких
країнах як ФРН та Японія частка готової продукції в експорті становить
близько 90%. Але в багатьох країнах, що розвивається, та в країнах
Східної Європи значну частину в експорті становлять продовольчі та
сільськогосподарські продукти, сировина, паливо.

Високими темпами зростає міжнародна торгівля машинами і
обладнанням, продукцією електротехнічної промисловості. В сучасному
експорті дедалі більшого значення набуває наукоємна продукція. Це
спричинило розширення торгівлі послугами, яка стимулює міжнародну
торгівлю товарами.

Характерною рисою сучасного етапу є збільшення частки торгівлі
індустріальних країн між собою, на неї припадає понад 70% всієї світової
торгівлі.

Економічно менш розвинуті країни намагаються посилити свої позиції
в світовій торгівлі шляхом її диверсифікації – тобто одночасним
розвитком багатьох її напрямків та розширенням асортименту товарів.

Особливості розвитку міжнародної торгівлі

на сучасному етапі:

Підвищенні темпи зростання міжнародної торгівлі порівняно з темпами
росту виробництва.

Зміни в товарній структурі міжнародної торгівлі на користь готової
продукції(особливо наукоємної) та послуг.

Зростання ролі країн, що розвиваються в міжнародній торгівлі.

Посилення ролі зовнішньоекономічної політики країн.

Транснацірналізація міжнародної торгівлі.

Посилення ролі науково-технічного прогресу у розвитку міжнародної
торгівлі.

1.3.Структура міжнародної торгівлі.

Структуру міжнародної торгівлі розглядають у двох ракурсах: як
торгівлю окремими групами товарів і як систему методів організації
реалізації товарів на світовому ринку.

Товарна структура міжнародної торгівлі – це частка тих чи інших товарів
у світовому товарообігу. Сюда відносять основні групи товарів:

Продовольство(включаючи напої та тютюн), сировина, мінеральне пальне,
продукція переробної промисловості(машини,устаткування, хімічні товари,
метали, текстиль).

Товари на світовому ринку мають штрихові коди – це належність товару
до певної товарної групи, кодування його властивостей та якості за
допомогою штрихових позначок. Код України 482. Україна вступила до
Міжнародної асоціації товарної нумерації в Європі (ЕАN) в 1995. У 1996
році вийшла Постанова КМУ “Про введення штрихового кодування
товарів”, а з 1997 року введено обов”язкове кодування національних
товарів.

Структура міжнародної торгівлі за формами міжнародної торгівлі:

Традиційна торгівля – це торгівля між суб”єктами за традиційними
правилами: гроші – товар.

Торгівля продукцією у рамках кооперації – це спосіб реалізації продукції
між суб”єктами міжнародної виробничої кооперації, яка здійснюється, як
правило, за трансфертними цінами у пільговому режимі.

Зустрічна торгівля – це сукупністьміжнародних торговельних угод, при
укладанні яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням
товарів, з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій:

а) бартер – це оцінені і збалансовані товарообмінні операції за
єдиним договором-контрактом без грошового еквівалента.

б) зустрічна закупівля.

в) компенсаційні угоди – це довгострокові угоди(10-20 років), при
яких покупець оплачує вартість товарів постачанням інших товарів або
наданням послуг, а при необхідності різницю доплачує грошима.

г) кліринг – це система безготівкових розрахунків за товари, цінні
папери та послуги, яка базується на зарахуванні взаємних вимог і
зобов”язань.

д) угода “світч” – передача зобов”язань, угоди з багаторазовим
перепродажем товарів.

е) угода “оффсет” – це поєднання обміну товарів та послуг з
вкладанням капіталу, який використовується головним чином для підтримки
реалізації товарів на світовому ринку: для реклами, для поеращення
упаковки.

Біржова торгівля – це оптова торгівля масовими товарами, що мають стійкі
та чіткі якісні параметри, при посередництві бірж. Коньюнктура біржової
торгівлі та ситуація на фондовій біржі є одним з найважливіших і
достатньо достовірних показників динаміки світових товарних та валютних
ринків.

Товарні біржі бувають:

Спеціалізовані:

Лондон, Нью-Йорк – кольорові метали.

Чікаго, Лондон, Вініпег, Мілан – зерно.

Нью-Йорк, Чікаго, Ліверпуль, Бомбей – бавовна.

Нью-Йорк, Лондон, Гамбург, Париж – кофе, какао.

Універсальні:

Чікаго – зерно, соя, бройлери, срібло, золото.

Лондон – кофе, какао, цукор, каучук.

Міжнародний аукціон – це спосіб міжнардного продажу окремих партій
товару або окремих предметів, що по черзі виставляються для огляду, і
які переходять у власність покупця, що запропонував найвищу ціну.

Види аукціонної торгівлі:

а) публічний “гласний” аукціон;

б) негласний аукціон;

в) голландський аукціон.

Аукціони бувають: спеціалізовані, універсальні, примусові(реалізується
майно різного роду боржників, або конфіскованого майна).

Найвідоміші у світі міжнародні аукціони знаходяться в Лондоні,
Нью-Йорку, Калькутті, Монреалі, Амстердамі, Колоьбо,
Санкт-Петербурзі(хутро), Москві(коні).

Міжнародні торги(тендери) – це змагальна форма закупівлі, при якій
покупець оголошує конкурс для продавців з різних країн на товір чи
послугу, які би відповідали певним техніко-економічним даним. Існують
відкриті, закриті та одиничні тендери. Найбільше тендери розповсюджені
на світовому ринку машин і устаткування.

Міжнародний ярмарок – це великий, періодично діючий і відкритий ринок,
що проводиться у визначеному місці і пору року(час), і в установлений
термін. Метою ярмарку є: укладання угод, демонстрація зразків товарів,
обмін науково-технічною інформацією, ділові переговори.

Міжнародна виставка – це демонстрація досягнень в області науки та
техніки однієї або декількох країн на території іншої країни з метою
зацікавити суб”єктів МЕВ для підписання протоколів про наміри торгувати,
обміном науково-технічною інформацією, проведенням ділових зустрічей.

Консигнаційна торгівля – це продаж товарів за кордон, коли власник
товару передає їх продавцю для продажу з його складу.

Види міжнародної торгівлі:

а) торгівля сировиною.

б) торгівля напівфабрикатами.

в) торгівля готовою продукцією:

широкого вжитку(машини, обладнання).

виробничого призначення(у розібраному виді, комплектуючими, в
закінченому вигляді).

2.1.Міжнародний рух капіталів.

*Міжнародні фінансово-кредитні відносини—це відносини, що виникають між
суб”єктами світового господарства з приводу міжнародної міграції
капіталів з метою отримання їхніми власниками підприємницьких прибутків,
позичкових процентів.

*Міжнародні кредитні відносини—це відносини, що існують між кредиторами
і позичальниками з різних країн з приводу надання, використання і
погашення позики, включаючи наростання процентів.

*Міжнародний рух капіталу—це переміщення капіталу між країнами у пошуку
більш вигідної сфери застосування.

*Експорт капіталу—це одностороння міграція капіталу з однієї країни в
інші з метою здобуття зиску. Експорт капіталу можна звести до трьох
видів:

Експорт підприємницького капіталу-це довгострокові закордонні
інвестиції.

Експорт позичкового капіталу-відноситься до міжнародних кредитних
відносин і виступає у формі міжнародного кредиту.

Міжнародна економічна допомога-це надання капіталу в грошовій чи
товарній формі суб”єктами однієї країни у власність суб”єктам іншої
країни на умовах безоплатності, неповернення тобто безвідшкодності.

Міжнародна економічна допомога має свої форми:

—фінансова допомога-це надання коштів у вигляді безоплатного кредиту чи
безвідшкодного фінансування суб”єктами одних країн суб”єктам інших країн
для здійснення певних соціально-економічних та технічних проекиів.

—матеріальна допомога-це безплатна передача суб”єктами одних країн
суб”єктам інших товарів і послуг виробничого та побутового призначення.

За принадлежністю капітал, що експортується ділиться:

1.Приватний капітал—експортується у формі інвестицій та кредитів, рідше
у формі допомоги.

2.Державний капітал—експортується у формі міжнародної економічної
допомоги, а також кредитів, але він переслідує дещо інші цілі і має іншу
тенденцію.

Що стосується цілей вивозу капіталу, то їх можна звести до таких
чотирьох груп:

-прагнення контролювати діяльність підприємств, частину місцевого ринку.

-отримання підприємницького прибутку.

-отримання процентів за позичковий капітал.

-прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних,
політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

Користь від імпорту капіталу:

1.Отримання нових технологій при порівняно низьких затратах.

2.Порівняно швидкий розвиток виробництва.

3.Підвищення рівня класифікації працівників.

4.Нові робочі місця.

5.Розширення експорту, розвиток сфери послуг, набуття іноземного досвіду
в господарюванні.

6.Поповнення національного бюджету.

Шкідливий бік імпорту:

1.Можливе вивезення сировини.

2.Іноземне втручання у національну банківську справу.

3.Захоплення іноземним капіталом основних сфер економіки країни.

4.Вивезення у прихованому виді прибутків з країни.

5.Деякі втрати політичної свободи.

2.2.Світовий ринок позичкових капіталів.

Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в
70роки 20ст. єдиного ринку позичкових капіталів і створенню на його
основі світового фінансового ринку.

Світовий ринок позичкових капіталів—система відносин щодо акумуляції і
перерозподілу позичкового капіталу між країнами через сукупність попиту
і пропозиції на позичковий капітал позичальниками і кредиторамирізних
країн.

Економічна структура світового ринку позичкових капіталів:

Світовий грошовий ринок—надання короткострокових позик переважно для
обслуговування міжнародної торгівлі, і виступає у вигляді грошей
(депозитів).

Міжнародні покупні
Короткострокові

та платіжні засоби
позики

Світовий ринок капіталів—надання тривалих позик, фінансування
капіталовкладень.

Кредитний ринок Ринок цінних
паперів

Ринок євровалют

Євроринок

Інституціональна структура світового ринку позичкових капіталів:

1.Вкладники—населення планети, офіційні інститути, приватні фірми,
банки, страхові компанії, пенсійні фонди, національні та міжнародні
організації.

2.Посередники(акумулятори і постачальники капіталу)—транснаціональні
банки, фінансові компанії, фондові біржі, ценральні та
зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні
фінансово-кредитні установи.

3.Споживачі(позичальники)—ТНК, державні органи, приватні фірми,
міжнародні та регіональні організації.

Географічна структура світового ринку позичкових капіталів—відображає
рух капіталів між країнами, групами країн та регіонами світу переважно
через міжнародні фінансові центри.

Основні передумови формування фінансових центрів:

Високий рівень економічного розвитку країни.

Активна участь у МЕВ.

Розвинений національний ринок капіталів.

Ліберальне валютне і податкове законодавство.

Вигідне географічне розсташування.

Відносна політична стабільність.

Провідними фінансовими центрами є: Нью-Йорк, Лондон, Токіо,
Цюрих, Фракфурт-на-Майні; нові фінансові центри: Бахрейн, Панама,
Гонконг, Сінгапур.

Ядром світового ринку капіталів є Євроринок—це частина світового
ринку позичкових капіталів, на якому банки здійснюють
депозитно-позичкові операції у євровалютах(валюта, яка функціонує як
позичковий капітал поза країною її походження).

Обсяг позичкових капіталів Євроринку складає- 7-8трл $, а загальний
обсяг світового ринку позичкових капіталів складає- 10трл $.

Функції світового ринку позичкових капіталів:

Акумуляція капіталу.

Перерозподіл капіталу.

Стабільність світового господарства.

Забезпечення прибутку від кредитних операцій.

2.3. Міжнародний кредит, класифікація і його роль у світовій економіці.

Міжнародний кредит—це позика в грошовій або товарній формі, яку
надає кредитор однієї країни позичальнику іншої країни на умовах
строковості, повернення і платності.

Класифікація кредитів різноманітна:

1.За призначенням:

а)комерційні кредити—це кредити, що надаються для закупівлі певних
товарів або оплати необхідних послуг.

б)фінансові кредити—це кредити, які можуть викорстовуватися
позичальниками на довільні цілі(інвестиції, придбання цінних пеперів,
погашення зовнішньої заборгованості, валютну інтервенцію.)

2.За джерелами кредитування:

а)внутрішні—це кредити, які надаються суб”єктами однієї країни один
одному для здійснення ЗЕД.

б)зовнішні—це кредити іноземних позичальників національним суб”єктам для
здійснення ЗЕД.

3.Суб”єктами кредитування:

а) приватні кредити—це кредити приватних фізичних та юридичних осіб.

б)державні кредити—це міжнародні кредити, що надаються урядовими
установами від імені держави.

в)кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

г)змішані кредити—це міжнародні кредити, що надаються під одну програму
різними кредитлрами.

4.За формою надання:

а)товарні кредити—це переважно комерційні кредити, для закупівлі певних
видів товарів чи послуг.

б)валютні кредити—це грошові фінансові кредити.

5.За формою забезпечення:

а)забезпечений кредит—це кредит, що забезпечується нерухомістю,
товарами, цінними паперами, як заставою.

б)бланковий кредит—це міжнародний кредит, який надається під
зобов”язання боржника сплатити його і під соло-вексель з одним підписом
позичальника.

6.За терміном дії:

а)короткострокові кредити – до 1 року.

б)середньострокові кредити – від 1-5 років.

в)довгострокові кредити – зверх 5-7 років.

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє
важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів
торгівлі. У той же час він може приводити і до негативних наслідків,
викликаючи диспропорції в економіці країн кредиторів. Надмірне залучення
міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платіжну
спроможність позичальників за рахунок сплати величезних процентів за
кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною
призупинення їх економічного зростання.

2.4.Суть іноземних інвестицій, види та форми.

Міжнародні інвестиції-це довгострокове вкладення міжнародного
капіталу в економіку країни у вигляді створення філій, дочірних
компаній, спільних підприємств і просто у вигляді участі в капіталі.

Взалежності від ступеню реального здійснюваного контролю за
діяльністю створених підприєств інвестиції мають дві форми:

1)Прямі закордонні інвестиції-це капіталовкладення в закордонні
підприємства, які забезпечують інвесторові безпосередній контроль над
ними і відповідний дохід.Прямий контроль за діяльністю підприємства
забезпечує іноземному інвестору володіння як 100% акціонерного капіталу
так і володіння контрольним пакетом акцій (не менше 25% акціонерного
капіталу, а в американських фірмах не менше 10% ).

2)Портфельні закордонні інвестиції-це капіталовкладення в закордонні
підприємства, які приносять інвесторові відповідний дохід, але не дають
права контролю над підприємствами.

Інвестування має велике значення для обох країн: експортери капіталу
отримують прибуток, який вивозять з країни, або використовують для
інвестицій на місці. Імпортери капіталу мають можливість
ефективно і раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і
технологій національних інтересах.

В останні роки екс-соціалістичні країни стали заохочувати прямі
іноземні інвестиції, бо саме вони суттєво впливають на трансформацію
економіки країн, у яких відбувається перехід до ринкових відносин,
становлять реальний шлях використання та впровадження сучасної техніки
та методів управління.

Види інвестицій:

1)Реальні інвестиції-це вкладення капіталу безпосередньо у засоби
виробництва та предмети споживання.

2)Фінансові інвестиції-це вкладення капіталу у цінні папери, а також
вміщення капіталу в банки.

3)Інтелектуальні інвестиції-це інвестиції, що передбачають купівлю
патентів, ліцензій, ноу-хау, підготовку та перепідготовку персоналу.

3.1.Загальні закономірності розвитку світового ринку трудових ресурсів.

Світовий ринок трудових ресурсів – це система відносин, що виникає з
приводу постійного балансування попиту та пропозиції щодо світових
трудових ресурсів, яка склалася у зв”язку з нерівномірністю кількісного
та якісного розміщення робочої сили по світу. Іншими словами:

Світовий ринок робочої сили – це сукупність трудових ресурсів світу,
які пропонуються і купуються на міжнародній діловій арені.

Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних
країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших
країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші
проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і
малорозвинених країнах, що часто співпадає.

Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна
Азія, Північна і центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Світовмй ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, тобто
переживає тенденційні зміни.

Основні особливості динаміки професійної структури і форм зайнятості
активного населення світу:

збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках в
галузі електронної техніки, а відповідно збільшується кількість людей,
потреба в професії яких відмирає.

в розвинених країнах настає насиченість економіки “білими комірцями”, а
тому вони стають безробітними.

3.2.Міжнародна трудова міграція: суть та причини виникнення.

Явище міжнародної мігації населення досить давне і залишило
помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн,
наприклад: США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх
емігрантів.

Міграція трудових ресурсів – це переміщення людей у територіальному
просторі з метою пошуку місця роботи.

Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі
трудових ресурсівз одних країн інші і виражає процес переозподілу
трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Основні причини існування міжнародної трудової міграції:

а) з боку країни, з якої йде міграція:

велика густота населення.

масове безробіття.

низький життєвий рівень і заробітна плата.

виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених
країнах).

б) з боку країн, які приймають міграцію:

потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.

потреба у додатковій дешевій робочій силі.

порівняно висока зарплата.

3.3.Основні тенднції розвитку сучасних міграційних процесів.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають
багатовекторну спрямованість, але на світовомму ринку трудових ресурсів
склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові
ресурси.

США, Канада – постійно праціє 5% імігрантів(5-12млн.чол.) від
загальної кількості всього працюючого населення.

Західна Європа – кількість працюючих імігрантів 4-7млн.чол. Найбільше
їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.

Близький Схід – в середньому тут працює 3-5млн. імігрантів. Найбільше
іноземців працює в Об”єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті,
Саудівській Аравії.

Латинська Америка – число імігрантів 3-8млн. Найприваблішими країнами
є Аргентина та Венесуела.

Австралія – це традиційний центр міграції, котрий стягує на роботу
2-3% імігрантів від кількості всього числа працівників.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон – сновними імпортерами робочої сили
тут є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Тайланд, Сінгапур.

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції
мають, як позитивні, так і негативні сторони.

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів:

Дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу.

Отримала готових спеціалістів.

У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає

державний бюджет.

Виграш країни- експортера трудових ресурсів:

Валютні перекази імігрантів своїм сім”ям(осідає в банках валюта).

Експортом трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття.

Підвищується кваліфікація імігрантів, які повернулись назад.

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

виникнення додаткових проблем, пов”язаних з соціальним захистом

імігрантів.

відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу.

втрата виучених дешевих спеціалістів-імігрантів, при їх поверненні на
батьківщину.

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий
“відтік розумів”.

додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів.

виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання.

3.4.Регулювання міжнародних міграційних процесів.

Міжнародна організація праці.

До регулювання міжнародних міграційних процесів відносять:

Адміністратино-правове регулювання, яке передбачає:

а) встановлення правових норм;

б)встановлення міграційних квот;

в)встановлення рамок можливостей мігрування(кримінальні
норми).

Економічне регулювання міжнародних міграційних процесів полягає в:

а)встановленні митних внесків чи бар”єрів;

б)встановленні відповідних візових ставок;

в)регулювання зарплати мігрантів;

г)запровадження різного роду штрафних ставок.

Регулювання міжнародних міграційних процесів на міждержавному рівні
буває:

Одностороннє міжнародне регулювання – це державне регулювання
міграційних процесів у відповідності з власними інтересами і без
узгодження з іншими державами.

Двостороннє регулювання – це регулювання міграційних процесів на
основі двосторонніх міждержавних угод.

Багатостороннє регулювання міжнародними иіграційними процесами –
базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовому
рівні, а також в межах окремих інтеграційних угрупувань.

Основні правові норми регулювання міжнародних трудових відносин
визначаються і контролюються Міжнародною організацією праці – це
міжнародна урядова організація створена в 1919році,яка з з 1946 року є
спеціалізованим закладом ООН. Україна є членом цієї організації, але ще
не всі її положення підписала.

Основні завдання міжнародної організації праці:

захист інтересів і прав трудящих.

підвищення життєвого рівня трудящих.

покращення умов праці.

захист від професійних захворювань.

соціальний захист працівників-імігрантів.

сприяння зайнятості імігрантів.

4.1. Еволюція міжнародних організацій

Ключову роль у сучасній системі міжнародних відносин продовжують грати
незалежні національні держави (nation-states). Вестфальский міжнародний
порядок, установлений після відомого конгресу 1648 р., визначив на
кілька сторіч уперед чільні позиції суверенних держав і міждержавних
відносин у світовій політиці.

Однак сьогодні національні держави перестали бути єдиними акторами на
світовій арені. В другій половині ХХ в. усе більш активна участь у
системі міжнародних відносин стали приймати нові акторы — міжнародні
організації, форуми багатобічної дипломатії, багатонаціональні
корпорації, великі міста, трансграничні регіони, індивіди. Підвищення
їхньої ролі і значення в міжнародному житті особливо проявилося в
останні десятиліття ХХ в. Сьогодні можна говорити про те, що на зміну
моноцентристской міжнародній системі одного актора поступово приходить
поліцентристська міжнародна система безлічі акторов1.

Другим по ролі і значенню (після держави) актором міжнародних відносин є
міжнародні організації (МО). Перші МО з’явилися на початку і середині
XIX в. Це були Центральна комісія з судноплавству на Рейну, що виник у
1815 р., а також Всесвітній телеграфний союз (1865) і Загальний поштовий
союз (1874). Перші МО створювалися в сфері економіки, транспорту,
культури, соціальних інтересів держав і по своїм цілям були спрямовані
на спільне трансграничне співробітництво в неполітичній області (law
politics).

Число таких організацій, чи, як їх тоді називали, міжнародних
адміністративних союзів, зросло до початку ХХ в. До них відносилися
комісія з охороні здоров’я, комісія з боротьби про повенями,
транспортний союз і ін. Зростаюча індустріалізація вимагала спільного
керування в області хімії, електрифікації і транспорту, викликаючи тим
самим необхідність створення нових МО. Трансграничний потік товарів,
послуг, інформації і людей привів до того, що на початку ХХ в.
сформувалася квазиглобальная, евроцентристская по своїй сутності,
система світового господарства. Важливу роль у керуванні цією системою
грали МО.

У політичній сфері попередники перших МО з’явилися після Віденського
конгресу 1815 р. Тоді сформувався так називаний Європейський концерт, чи
пентархия, що складався з 5 великих держав (Англія, Пруссія, Росія,
Австрія і Франція). Європейський концерт можна розглядати як прообраз МО
в сфері безпеки, що претендувала на керівну роль у європейських справах.
Концерт являв собою систему конгресів і конференцій, у рамках яких 5
держав вирішували питання врегулювання і дозволу міжнародних криз і
конфліктів. Основним принципом діяльності Європейського концерту був
принцип рівноваги.

Наступним важливим етапом у розвитку МО була діяльність Ліги Націй,
створеної в 1919 р. Ліга Націй мала дві істотні відмінності від
Європейського концерту: 1) вона була створена на основі международно
визнаного акта — Статуту Ліги Націй; 2) вона будувалася на принципі
колективної безпеки.

Створена для того, щоб запобігти нову світову війну, Ліга Націй, однак,
зазнала невдачі, оскільки принцип колективної безпеки не знайшов свого
застосування. З організації, що повинна була сприяти колективної
безпеки, роззброюванню, мирному врегулюванню конфліктів і повазі
міжнародного права, вона перетворилася, по вираженню сучасного
британського дослідника К. Арчера, «у порожню шкарлупу», що ігнорували
країни, що не бажали проводити політику поза сферою своїх чи інтересів
щось утрачати через Статут Ліги»2.

Ліга Націй не виявила волі і бажання, щоб не допустити у свій склад такі
«ревізіоністські держави», як Німеччина і СРСР, хоча вони ставили під
сумнів територіально-політичне статус-кво в Європі. Однак найбільший
недолік Ліги Націй складався в її військово-політичному безсиллі,
оскільки вона не мала механізму санкцій.

Разом з тим неупереджена оцінка діяльності Ліги Націй (вона активно
працювала в 1919—1939 р. і формально була розпущена в 1946 р.) дає
підстави західним ученим називати її «великим експериментом», негативний
досвід якого був врахований творцями ООН3. Уся система Ліги Націй, у
которую входили інститути в сфері міжнародної безпеки, економічного і
соціального співробітництва і міжнародного правосуддя, була важливий
ланкою, що з’єднувало МО, створені перед 1914 р., і механізми
співробітництва в роки Першої світової війни, з більш централізованими і
систематизованими формами співробітництва глобального масштабу, якимись
були органи й організації системи Ліги Націй. Завдяки створеним Лігою
інституціональним формам міжнародного співробітництва забезпечувалася
більш надійна опора для майбутньої ООН.

Час показав, що Утомившись ООН виявився значно більш элективным і
впливовим інструментом підтримки міжнародного світу і безпеки, а також
розвитку співробітництва в неполітичній сфері, чим Статут Ліги Націй. В
другій половині ХХ в. ООН змогла зайняти центральне місце в системі МО,
координуючи діяльність як урядових, так і неурядових МО. Виникла система
ООН з її великою мережею спеціалізованих установ і інших зв’язаних c
Об’єднаними Націями організацій.

Діяльність ООН і інших МО проходила у визначеній міжнародній атмосфері,
що значною мірою визначала їхні успіхи і невдачі. У 1945—1990 р. ООН
розвивалася під визначальним впливом двох найважливіших факторів
післявоєнної системи міжнародних відносин. Першим з них була «холодна
війна» між Сходом і Заходом, другим — наростаючий конфлікт між
економічно розвитою Північчю і відсталим і бідним Півднем. У цьому плані
історія ООН і інших МО є відображенням розвитку післявоєнного світу.
Відомий англійський дипломат Д. Глэдвин, робота якого довгий час була
зв’язана з ООН, писав у 1953 р.: «Об’єднані Нації — це дзеркало, що
відбиває світ навколо них, і якщо це відображення жахливе, то в цьому не
можна звинувачувати Організацію»4.

МО не існують у політичному вакуумі. Вони є частиною світової
державно-центристської системи, і їхні інституціональні форми і
діяльність відбивають національні інтереси, а якщо говорити емоційно, те
також надії і страхи держав і урядів у рамках цієї системи. Історія
швидкого росту МО після Другої світової війни демонструє те, як вони
тісно зв’язані з життям сучасного індустріального суспільства й
експансією європейської міжнародної системи на увесь світ.

Після закінчення «холодної війни» функції МО об’єктивно розширилися,
потенційно підвищилася їхня здатність до врегулювання міжнародних
конфліктів, рішенню глобальних проблем. Однак, як свідчить досвід
активності ООН у 1990 р., ця організація не виправдала поки завищених
чекань і надій, що на неї покладалися відразу після закінчення «холодної
війни». Що стосується сфери міжнародної безпеки — цієї найважливішої
області міждержавної взаємодії, те національний егоїзм держав як і
раніше превалює над міждержавним співробітництвом.

4.2. Характеристика міжнародної системи

Відзначене вище положення про визначальне впливі міжнародного
політичного середовища на МО змушує нас більш уважно проаналізувати стан
цього середовища. На рубежі третього тисячоріччя система міжнародних
відносин, чи, як її прийнято називати в західній літературі, міжнародна
система (International System), вступає в якісно нову фазу свого
розвитку. Її вплив на сучасний світ можна характеризувати як
революційне. Міжнародна система періоду «холодної війни», чи
Ялтинско-Потсдамская система, що існувала в 1945—1990 р., канула в Лету.

Нова міжнародна система, що приходить на зміну Ялтинско-Потсдамскому
порядку, переживає турбулентний процес радикальних змін. Протягом
декількох років, що охоплювали кінець 1980-х-начало 1990-х рр.,
відбулися такі події всесвітньо-історичного значення, як припинення
конфронтації між Сходом і Заходом, розпад соціалістичного табору,
дезинтеграця СРСР, поява на Євразійському материку десятків нових
незалежних держав. За кілька років кількість і якість акторов
міжнародної системи, моделі їхніх відносин і правила поведінки
випробували більш глибокі зміни, чим протягом десятиліть «холодної
війни».

Світ на результаті ХХ в. характеризується в більшому ступені безладдям,
чим порядком, конфліктами, чим стратегією їхнього врегулювання. Як
відзначає німецький автор В. Войке, міжнародна система на рубежі сторіч
має характер «світового перехідного суспільства»
(«Weltubergangsgeselschaft»)5.

Назвемо деякі характерні риси сучасної міжнародної системи.

Національні держави є як і раніше її головними акторами. Сьогодні їхнє
число зросло майже до 200 одиниць, збільшившись майже в 4 рази в
порівнянні з 51 державою — первісним членом ООН. На основі принципу
територіального суверенітету політична влада зберігається за окремими
державами, що продовжують залишатися первинними суб’єктами міжнародного
права. Однак їхня здатність дозволу зростаючого кількості глобальних
проблем зменшується. Крах теорії і практики «реального соціалізму» на
величезних просторах Європи й Азії привів до того, що комуністичну
утопію перемінила концепція створення держави-нації. Ідея нації,
національного будівництва служить, особливо в нових державах Центральної
і Східної Європи, об’єктом ідентифікації для суспільств, що протягом
чотирьох чи семи десятиліть знаходилися під гнітом тоталітаризму.
Націоналізм грає в цих суспільствах роль конструктивної сили.

4.3. Сучасне світове господарство

Вихідною категорією світового господарства е економічна діяльність як
спосіб забезпечення життя людини, її головна сфера — матеріальне
виробництво. Організаційною формою, в якій здійснюється економічна
діяльність, є господарство. Таким чином, господарство — це економічна
система, функціонування якої являє собою процес економічної діяльності
Особливість національного господарства полягає в тому, що економічна
діяльність обмежена рамками держави (країни). Отже, національне
господарство — це економічна система, функціонування якої являє собою
процес економічної діяльності в межах країни. Ця система єдина в
економічному і організаційному відношенні й складається Із сукупності
взаємопов’язаних; галузей та сфер діяльності, що мають визначену
пропорційність (співвідношення) у розвитку, і обумовлена розміщенням на
території країни.

Як світ складається із країн, так і світова економіка (господарство)
складається з національних господарств цих країн. Але то не просто
сукупність або сума. Світове господарство — це сукупність національних
господарств та їх економічних взаємовідносин. Слід підкреслити, що без
економічних відносин національні господарства залишилися б
відокремленими і не створили б світову економіку як систему.

Відомо, що в розвитку продуктивних сил рано чи пізно настає період, коли
вони виходять за межі національних кордонів — починається
інтернаціоналізація господарського життя. Економічні зв’язки між
країнами помітно зміцнюються уже у XIX ст. під впливом великої машинної
індустрії, яка потребує багато сировини та залучає до її видобутку і
виробництва дедалі нові країни. Здійснивши на базі великого машинного
виробництва перехід до масового випуску продукції, багато галузей все
частіше починають працювати не тільки на внутрішній, а й на зовнішній
ринок. Прискорений внаслідок цього процес міжнародного поділу праці
(приблизно до середини XIX ст.) спричинив до виникнення такої ситуації,
коли більшість країн стали досить тісно економічно пов’язаними. Саме на
цей період припадає зародження світового господарства.

Всесвітнє господарство — система взаємодіючих господарств усіх країн
світу, цілісний характер і функціонування якої визначаються об’єктивними
законами розвитку людського суспільства.

Світове господарство як система має свою структуру. Зауважимо, що
тривалий час паралельно існувало три точки зору (підходи) на його
структуру, формаційна (міжсистемна) концепція; концепція «трьох світів»
і концепція «центру та периферії».

Формаційний підхід полягає в тому, що світове господарство розглядається
з точки зору суспільно-економічних формацій. Виходячи з цього,
розрізняли світову систему капіталістичного господарства та світову
систему соціалістичного господарства, а окремі національні економіки
входили у відповідну систему господарства.

Концепція «трьох світів» розподіляла світову економіку на світ
капіталізму, світ соціалізму та світ, що розвивається. Відображенням
такої точки зору е поширені в останні десятиріччя статистичні Матеріали,
де усі країни поділяються на три названі вище групи.

Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з
якою світова економіка має свій «центр» (найбільш розвинуті країни) та
«периферію» (країни, що відстають від «центру» за рівнем економічного
розвитку). Переваги такого підходу полягають у тому, що структура
світового господарства розглядається тільки з точки зору критеріїв
економічного розвитку.

Між «центром» та «периферією» чіткої межі немає. До «центру» належать,
як правило, країни Західної Європи (у першу чергу ЄС), США, Канада,
Японія, деякі країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Нова Зеландія,
Австралія та Ін.). До світової «периферії» належать всі інші національні
економіки, але вони в свою чергу розподіляються на групи за ступенем
віддаленості від «центру».

Систематизація національних економік, виділення типів країн, їх
групування необхідне для того, щоб:

систематизувати країни відповідно до особливостей та рівня їх розвитку;

виявити їх характерні риси;

визначити місце у системі світового господарства та міжнародних
економічних відносин;

визначити та передбачити імовірні перспективи їх розвитку.

4.4. Міжнародна економічна інтеграція

Міжнародна економічна інтеграція — це вищий рівень розвитку міжнародних
економічних відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя
проявляється у переплетінні національних господарств двох або кількох
країн та проведенні ними узгодженої міждержавної торговельно-економічної
політики.

Динамічний розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції
зумовлений:

економічним розвитком країн, їх груп та регіонів світу в умовах
нерівномірного розподілу ресурсів;

закономірностями науково-технічного прогресу;

тенденціями демографічного розвитку;

наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем (енергетичної,
продовольчої, економічної, охорони навколишнього середовища,
використання світового океану та космосу, економічного зростання та
народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);

різким скороченням відстаней за рахунок розвитку
транспортно-комунікаційних мереж,

ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

Як теоретично обґрунтовані і практично апробовані виділяють такі основні
форми міжнародної економічної Інтеграції: зона преференційної торгівлі;
зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок,
економічний та політичний союзи.

Зона преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним
режимом, коли дві або кілька країн зменшують взаємні тарифи по імпорту
товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами,
Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є
преференційна система Британського співтовариства (1932 р.), що
об’єднувала 48 держав,

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для
країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні
в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейську
асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона вільної торгівлі США— Канада
(1988 р.).

Митний союз — це угода двох або кількох держав, що передбачає усунення
внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі
угоди діяли у Бенілюксі (з 1948 р.) та Європейському союзі (з 1968 р.).

У межах спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а
й послуг, капіталів і громадян (робочої сили). Такі умови економічних
взаємовідносин у, цілому характерні нині для Європейського союзу.
Формується Північноамериканський спільний ринок (США, Канада, Мексика).

В економічному союзі вільний рух факторів у результаті виробництва
доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної
політики. У країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова
одиниця. Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 р.) США, до 1991 р.—
колишній СРСР. На стадії практичної реалізації плани по створенню
економічного і валютного союзу Європейського співтовариства.

На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд з
економічною забезпечується і політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між
країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і спадкоємність у
становленні та розвитку форм міжнародної економічної інтеграції.

Для створення економічного інтеграційного угруповання двох або кількох
країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні
та інфраструктурні умови.

Ефективність міжнародної економічної інтеграції досягається за рахунок:

усунення дискримінації та бар’єрів між країнами — учасницями
інтеграційних угруповань у русі товарів, послуг, капіталу, робочої сили
і підприємництва;

стандартизації та уніфікації у виробничо-комерційній сфері;

динамічного ефекту внаслідок розширення ринку і економії на масштабах
виробництва,

забезпечення достатнього рівня конкуренції.

Для зрілих інтеграційних угруповань (спільний ринок, економічний та
політичний союзи) характерні:

синхронізація процесів відтворення у межах груп країн;

створення господарського комплексу з тісними взаємозв’язками
національних економік і пріоритетом власного поділу праці;

особливі механізми регулювання переважно через наднаціональні органи;

узгоджена політика як у взаємних економічних відносинах, так і у
відносинах з іншими країнами та їх групами.

У цілому послідовний розвиток форм міжнародної економічної інтеграції
забезпечує більш повне і раціональне використання економічного
потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку. Водночас вирішуються
важливі питання соціальної політики як внаслідок об’єктивно зумовленого
зниження цін на основні товари і послуги та створення нових робочих
місць, так і через концентрацію зусиль країн-учасниць на пріоритетних
програмах соціально-економічного розвитку. Слід також зазначити, що в
зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються і реалізуються потужні та
дійові механізми й інструменти забезпечення групової економічної
безпеки.

Тим часом, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси
міжнародної економічної інтеграції перебігають у складному переплетінні
політичних і соціально-економічних проблем. Основними чинниками, що
зумовлюють виникнення та існування таких проблем, є:

націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами
країн; ідеологічні розходження,

полІтико-правові, економічні й соціально-культурні відмінності
країн-учасниць; збільшення витрат при реалізації регулюючих функцій на
наднаціональному рівні; суперечності розширення складу інтеграційних
угруповань та ін.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні
особливості, а саме:

динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому;

нерівномірність розвитку і реалізації форм міжнародної економічної
інтеграції;

розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;

переважний розвиток регіональних міжнародних економічних угруповань
(економічний регіоналізм);

формування реальних умов світової економічної інтеграції.

Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної
інтеграції має Європа, що зумовлено як політичними і
соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у
період після другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку
світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних
центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США та Азія з
пріоритетом Японії).

4.5 Міжнародні економічні організації

Міжнародні валютно-фінансові і кредитні організації

Міжнародні організації грають усе більш помітну роль у світовій
економіці. По-перше, їхня діяльність дозволяє внести необхідний
регулюючий початок і визначену стабільність у функціонування
валютно-розрахункових відносин. По-друге, вони покликані служити форумом
для налагодження валютно-розрахункових відносин між країнами, причому ця
їхня функція незмінно підсилюється. По-третє, зростає значення
міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій у сфері вивчення,
аналізу й узагальнення інформації про тенденції розвитку і вироблення
рекомендацій з найважливіших проблем світового господарства.

МВФ і Всесвітній Банк

Існує нечітке представлення про Міжнародний валютний фонд з однієї
сторони і про Всесвітній банк з іншої, що найчастіше стає причиною
непорозумінь через ряд зовнішніх подібностей цих організацій. МВФ і
Всесвітній банк – юридично самостійні організації з різними цілями, хоча
вони виникли в одне і теж час.

Перш ніж яка-небудь країна може звернутися з проханням про прийом у
Всесвітній банк, вона повинна складатися в МВФ.

Головна задача Всесвітнього банку – сприяння стійкому економічному
росту, що веде до скорочення убогості в країнах, що розвиваються, шляхом
надання допомоги по збільшенню виробництва через довгострокове
фінансування проектів і програм розвитку.

Міжнародний валютний фонд стежить, головним чином, за функціонуванням
міжнародної валютної системи, валютною політикою і політикою валютних
курсів його країн-членів, а також за дотриманням ними кодексу поводження
в міжнародних валютних відносинах, включаючи надання допомоги
країнам-членам шляхом надання короткострокових кредитів у випадку
утруднень, зв’язаних із платіжним балансом.

У той же час як Всесвітній банк надає позики тільки бідним країнам, МВФ
може робити це стосовно кожної зі своїх країн-членів, що випробує
недостачу іноземної валюти для покриття короткострокових фінансових
зобов’язань кредиторам в інших країнах.

Міжнародний валютний фонд

У липні 1944 р. представники 44 країн, що зустрілися в Бреттон-Вудсе
(Нью Гемпшир, США) на валютно-фінансовій конференції, підготували і
підписали Статут Міжнародного валютного фонду (МФВ). Хоча ще йшла війна,
державні діячі в країнах-союзниках уже думали про економічні нестатки
післявоєнного світу. Пам’ятаючи про економічні нещастя меж військового
періоду, вони сподівалися створити міжнародну валютну систему, що
сприяла б повній зайнятості і стабільності цін і в той же час дозволяла
б окремим країнам підтримувати зовнішню рівновагу без введення обмежень
міжнародної торгівлі. Це ознаменувало створення в 1945 році Міжнародного
валютного фонду одночасно з установою Міжнародного банку реконструкції
і розвитку. Місцеперебування – Вашингтон.

У Бреттон-Вудсе СРСР брав участь у виробленні Статуту МВФ, але «холодна
війна» перешкодила йому підписати угоду про створення Фонду. Фонд, що є
спеціалізованою установою ООН, початків здійснювати операції в 1946
році.

Статут МВФ змінювався в 1969 р. (із уведенням спеціальних прав
запозичення – СДР), у 1976-1978 р. (з ліквідацією Бреттон-Вудской
валютної системи) і в листопаду 1992 р. (із включенням санкції –
призупиненням права голосування стосовно держав, що не погасили свою
заборгованість перед МВФ).

Два основних моменти в Статуті МВФ забезпечують гнучкість у досягненні
зовнішньої рівноваги:

Кредитні послуги МВФ. МВФ готовий надавати валютні кредити своїм членам,
щоб дати їм можливість перебороти період, протягом якого баланс поточних
операцій знаходиться в дефіциті, а проведення більш твердої
кредитно-грошової чи бюджетної політики зробило б небажаний вплив на
зайнятість у країні. Загальний резерв золота і валюти, формований
членами, представляє ресурси МВФ, використовувані в цих кредитних
операціях.

Яким образом МВФ здійснює кредитування? При вступі в МВФ новий член
вносить квоту, що визначає як його внесок у загальний резервний фонд,
так і його право залучати ресурси МВФ. Кожен член вносить у Фонд золото
в кількості, рівному по вартості ? квоти. Інші квоти вносяться в його
власній національній валюті. Країна-член наділяється правом використання
власної валюти для тимчасових закупівель чи золота іноземної валюти у
Фонду в розмірі, рівному по вартості її членському внеску в золоті.
Держава може (в обмежених масштабах) брати у Фонду додаткові позички в
золоті й іноземній валюті, однак лише за умови усе більш твердого
нагляду Фонду за макроекономічною політикою позичальника. Такий нагляд
за політикою країн-членів, що є великими позичальниками ресурсів Фонду,
називається обумовленістю позик МВФ.

Регульовані паритети. Хоча валютний курс країни зафіксований, його можна
змінити – девальвувати чи девальвувати, якщо МВФ визнає, що платіжний
баланс країни знаходиться в стані “фундаментальної не рівноваги”. У
Статуті немає визначення фундаментальної не рівноваги, однак цей термін
застосовується стосовно країн, що постійно випробують несприятливий
вплив міжнародних змін на попит на їхні товари. Без девальвації в таких
країнах було б більш високе безробіття і більший дефіцит балансу
поточних операцій доти, поки внутрішній рівень цін не упав би досить
низько, щоб відновити внутрішній і зовнішній баланс. З іншого боку,
девальвація може одночасно поліпшити ситуацію і з зайнятістю і з
рахунком поточних операцій, крім, таким чином, тривалого і хворобливого
процесу відновлення рівноваги, у ході якого міжнародні резерви все рівно
витекли б. Пам’ятаючи про британський досвід завищеної оцінки валюти
після 1925 р., засновники МВФ вмонтували в систему механізм зміни
(хотілося б вірити – нечастого) валютних курсів. Однак це не допускалося
у відношенні американського долара.

Надання кредитів МВФ здійснюється у формі продажу Фондом вільно
конвертованої валюти (УКВ) на національну валюту країни-боржника, а
погашається кредит за допомогою викупу національної валюти позичальників
за ВКВ чи СДР. Базою кредитних сум є квота статутного фонду МВФ, що
приходиться на країну, члена організації. Так, квота Росії складає 2,99
% (4,3 млрд. СДР). Для порівняння, квота США=18,2 % (26,5 млрд. СДР).

Мета:

— сприяння міжнародному валютному співробітництву шляхом консультацій і
взаємодії по валютних проблемах;

— створення сприятливих умов для розширення і збалансованого росту
міжнародної торгівлі;

— сприяння стабільності валютних курсів, підтримка упорядкованих
валютних взаємин, запобігання девальвації валют, викликуваною
конкуренцією;

— надання допомоги в створенні багатобічної системи платежів і в
усуненні обмежень на обмін валюти, що перешкоджають розвитку світової
торгівлі;

— надання на тимчасовій основі фінансових засобів країнам-членам для
коректування їхніх платіжних балансів без застосування мір,
деструктивних для процвітання на національних і міжнародних рівнях;

— скорочення тривалості і масштабів дефіциту міжнародних платіжних
балансів держав-членів.

Функції:

-підтримка загальної системи розрахунків і системи розрахунків по
спеціальних правах запозичення;

— спостереження за станом міжнародної валютної системи;

— сприяння стабільності обмінних курсів валют і упорядкування валютних
взаємин;

— надання короткострокових і середньострокових кредитів;

— поповнення валютних резервів країн-членів шляхом розподілу спеціальних
прав запозичення;

— надання консультацій і участь у співробітництві.

Зараз у МВФ входять більш 180 держав, у тому числі Росія (з 1.07.1992
р.). До складу МВФ можуть ввійти й інші країни в терміни і на умовах,
обумовлених Фондом. Кожна держава, вступаючи в МВФ, вносить визначену
суму грошей – передплатну квоту, що оцінюється і переглядається кожні
п’ять років (більш багата країна – більш висока квота – більша кількість
наявних у неї голосів).

ГРУПА ВСЕСВІТНЬОГО БАНКУ

Всесвітній банк, багатобічна кредитна установа, складається з 5 тісно
зв’язаних між собою інститутів, загальна мета яких – підвищення рівня
життя в країнах, що розвиваються, за рахунок фінансової допомоги
розвитих країн:

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) заснований у 1945 р. –
надання кредитів відносно багатим країнам, що розвиваються. МБРР –
головна складова групи Всесвітнього банку. Часто цей банк називають
Всесвітнім.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) заснована в 1960 р. – надання
особливо пільгових кредитів найбіднішим країнам, що розвиваються, що не
в змозі брати кредити у Всесвітнього банку.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) заснована в 1956 р. – сприяння
економічному росту в країнах, що розвиваються, шляхом надання підтримки
приватному сектору.

Багатобічне агентство по інвестиційних гарантіях (МАІГ) засноване в 1988
р. – заохочення іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, шляхом
надання гарантій іноземним інвесторам від утрат, викликуваних
некомерційними ризиками.

Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок (МЦУИС)
заснований у 1966 р. – сприяння збільшенню потоків міжнародних
інвестицій шляхом надання послуг по арбітражному розгляді і врегулюванню
споровши між урядами й іноземними інвесторами; консультування, наукові
дослідження, інформація про інвестиційне законодавство різних країн.

МБРР

Міжнародний банк реконструкції і розвитку був створений у 1945 р. після
того, як 28 країн підписали «Статус угоди про міжнародний банк
реконструкції і розвитку», що був розроблений на конференції Організації
Об’єднаних Націй по валютно-фінансових питаннях, що відбулося в 1944 р.
у Бреттон-Вудсе (США). Статут МБРР неодноразово змінювався. Банк, як
спеціалізоване установа ООН, входить у систему Об’єднаних Націй.

Місцеперебування – Вашингтон. В даний час він поєднує більш 180 країн
світу. Статутний капітал складає 142 млрд. дол. Країни оплачують 20 %
своїх квот у Статутному капіталі, причому 2% – у конвертованій валюті, а
18 % – у національній.

В даний час МБРР сконцентрував свою увагу на наданні допомоги державам,
що розвиваються, і країнам з перехідною економікою, у т.ч. СНД. Росія
вступила в МБРР 16 червня 1992 р.

Вступити в МБРР можуть тільки держави МВФ у той час і на тих умовах, що
визначаються банком. Кожна країна-член МБРР повинна стати передплатником
його капіталу, причому мінімальна частка внесеного капіталу визначається
банком.

Мета:

— сприяння реконструкції і розвитку територій держав-членів шляхом
заохочення капіталовкладень для виробничих цілей;

— заохочення приватних іноземних капіталовкладень і на додаток до
приватних інвестицій, якщо їх важко забезпечити, надання фінансових
засобів на меті виробництва;

— стимулювання довгострокового збалансованого росту і сприяння підтримці
рівноваги платіжних балансів шляхом заохочення міжнародних інвестицій
для розвитку виробничих ресурсів держав-членів Банку.

МАР

Міжнародна асоціація розвитку була створена в 1960 р. як філія МБРР. Як
спеціалізовану установу вона належить до системи Об’єднаних Націй. МАР у
багатьох відносинах не відрізняється від МБРР. Обидві організації
фінансують проекти розвитку, мають 1 і той же штат, а президент Банку є
одночасно президентом МАР. Головні розходження між цими двома
організаціями в тім, як вони здобувають фінансові засоби для
кредитування й в умовах, на яких вони надають позики країнам, що
розвиваються. МБРР велику частину своїх фінансових засобів одержує на
світових фінансових ринках і надає позики країнам, що розвиваються, під
більш низький відсоток і на більш тривалі терміни погашення, чим це
роблять комерційні банки. На відміну від МБРР, МАР надає країнам, що
розвиваються, безпроцентні кредити. Джерела її фінансування – внески
країн-донорів.

Мета:

— сприяння економічному розвитку;

— підвищення продуктивності праці;

— підвищення рівня життя в країнах-членах МАР, що розвиваються.

Держави-члени розділені на 2 групи:

група I – економічно більш розвиті країни (більш 25 країн);

група II – менш розвиті країни (більш 130 країн).

Членство відкрите для всіх країн-членів МБРР у терміни і на умовах, що
можуть установлюватися МАР.

МФК

МФК була створена з ініціативи США як філію МБРР у 1956 р. шляхом
ратифікації статуту Міжнародної фінансової корпорації. МФК є самостійною
юридичною особою і фінансовою організацією, що входить у Групу
Всесвітнього банку і приналежної до системи Об’єднаних Націй як
спеціалізовану установу. Місцеперебування – Вашингтон. До складу МФК
входять більш 170 держав. Росія вступила 12 квітня 1993 р.

Ціль:

Сприяння економічному росту країн-членів шляхом заохочення
підприємництва у виробничій сфері, тобто на мікро рівні, доповнюючи,
таким чином, діяльність МБРР.

МАІГ

Багатобічне агентство по інвестиційних гарантіях було створено в 1988 р.
як філія Всесвітнього банку, але у фінансовому відношенні воно є
незалежним. Як спеціалізована установа, Агентство входить у систему ООН.
До складу МАІГ входять більш 130 держав, включаючи РФ. Членство відкрите
для всіх членів МБРР.

Ціль:

Заохочення інвестицій на виробничі цілі в державах-членах, особливо в
країнах, що розвиваються, шляхом:

надання гарантій, що включають спільне перестрахування від некомерційних
ризиків у формі розміщення капіталу в одних країнах-членах, що
залучається в інші;

здійснення належних допоміжних заходів для сприяння потоку інвестицій у
країни, що розвиваються, і між ними.

Функції:

— збільшення можливостей інших страховиків шляхом спільного чи
страхування перестрахування;

— страхування інвестицій у країни, не підметів такому страхуванню іншими
страховиками в силу політики останніх;

— обслуговування інвесторів, що не мають доступу до іншим офіційно
визнаним страховикам;

— надання гарантій інвесторам різних національностей, що входять у
який-небудь багатонаціональний синдикат, що створює сприятливі умови для
висновку страхових контрактів і врегулювання претензій.

ЕБРР

ЕБРР – III впливова кредитна організація. Він був створений у 1990 у
результаті підписання Угоди про створення Європейського банку
реконструкції і розвитку (приступив до операцій у квітні 1991 р.).
Місцеперебування – Лондон.

Мета:

— підтримка переходу країн Центральної і Східної Європи і до
орієнтованого на відкритий ринок економіці;

— сприяння розвитку приватного підприємництва в країнах, прихильних
принципам багатопартійної демократії, плюралізму і ринкової економіки.

Функції:

— підтримка країн-членів – одержувачів допомоги в проведенні структурних
і галузевих економічних реформ, включаючи демонополізацію і приватизацію
з метою повної інтеграції їхніх економік у світову економіку шляхом
сприяння:

— організації, модернізації і розширенню виробничої, конкурентноздатної
і приватнопідприємницької діяльності, насамперед малих і середніх
підприємств;

— мобілізації національного й іноземного капіталу й ефективному
керуванню;

— інвестиціям у виробництво з метою створення конкурентного середовища і
підвищення продуктивності, якості життя і поліпшення умов праці;

— наданню технічної допомоги в підготовці, фінансуванні і реалізації
проектів;

— стимулюванню і заохоченню розвитку ринків капіталу;

— реалізації солідних і економічно обґрунтованих проектів, що включають
більш ніж одну країну реципієнта;

— екологічно стійкому розвитку.

В ЕБРР входять близько 60 країн і інститути (Європейський Союз,
Європейський інвестиційний банк).

Членами Банку можуть стати:

Європейські країни.

Неєвропейські країни, що є членами МВФ.

Європейське співтовариство (Європейський Союз).

Європейський інвестиційний банк.

Література

1. І.М.Школа В.М.Козменко“Міжнародні економічні відносини “ Чернівці
“Рута” 1996 ст 126-146.

2. В.В.Козик Л.А.Панкова“Світове господарство та міжнародні економічні
відносини” Львів 1995

3. М.А.Гольцберг А.В.Воронова “Международная торговля” К.1994

4. А.І.Кредісов “ Управління зовнішньоекономічною діяльністю” Київ 1998
ст 85-99, 382-396.

5. А. Гальчинський “ Теорія грошей” Київ 1998

Міністерство науки і освіти україни

ВНЗ „Економіко –технологічний університет”

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *