Міжнародна валютна система (курсова)

Курсова робота з міжнародних відносин

Міжнародна валютна система

План.

Вступ. 2

Світовий фінансовий ринок. 3

Світові фінансові потоки. 3

Валютно-кредитні і фінансові ринки. 3

Міжнародні валютні центри. 4

Валютний ринок. 5

Поняття валютного ринку, його суб’єкти. 5

Види валютних ринків. 7

Учасники валютного ринку. 7

Валютні операції. 9

Види валютних операцій, їх еволюція. 9

Основні інструменти валютних операцій. 10

Котирування іноземних валют. 11

Курс продавця і покупця. 12

Валютна позиція і ризики банків при валютних операціях. 13

Валютні операції з негайною поставкою. 14

Срочні угоди з іноземною валютою. 15

Угода “своп”. 18

Валютний арбітраж. 19

Список використаної літератури. 21

В світовому господарстві постійно відбуваються переливання грошового
капіталу, який у свою чергу формується в безперервному процесі
кругообігу. Стрижнем світових фінансових потоків є матеріальні процеси
відтворення. На об’єм і напрямок цих потоків впливає ряд економічних,
політичних та інших факторів. Основними і найвагомішими з них є наступні
чинники.

Стан економіки (підйом, розквіт, спад, депресія). Так економічний спад в
промислово розвинених країнах в кінці 80-х — на початку 90-х років
викликав зниження темпу зростання об’єму світової торгівлі вдвічі (з 7%
в 1989р. до 3,5% в 1991р.); економічне зростання, яке почалося з 1992р.
в Західній Європі, США і Японії, супроводжувалось збільшенням
міжнародного товарообороту. Але в 1997-1998 роках криза японської
економіки, фінансова і валютна криза країн Південно-Східної Азії (ПСА)
викликала спад світової економіки, торгівлі, уповільнення темпу
економічного розвитку та збільшення дефіциту торгівельного балансу ряду
країн. Протягом наступних трьох років ситуація покращилась аж до вересня
2001р., коли катастрофа пасажирських літаків в США і наступні події
призвели до тимчасового уповільнення міжнародного торгівельного
розвитку.

Взаємна лібералізація торгівлі країн-учасниць ГУТТ (Генеральна угода про
тарифи і торгівлю). До 1990р. середньозважена ставка митних тарифів по
промисловим товарам знизилась до 6,3%, в 2000р. – до 2,8% (проти 40% в
1948р., коли була підписана ГУТТ). Створена в 1996р. замість ГУТТ
Всесвітня торгівельна організація (ВТО) включає всі попередні угоди , в
тому числі ГУТТ.

Структурні перебудова в економіці різних країн під впливом різноманітних
причин. Наприклад, в США – у зв’язку зі збільшенням військових витрат і
військового виробництва як реакція на події вересня 2001р. До цього
економіка США була направлена на поступове скорочення військових витрат
та зменшення масштабів виробництва військової техніки.

Масштабне перенесення за кордон низькотехнологічних виробництв,
наприклад, з США – до Мексики, з Японії – до країн Південно-Східної
Азії, з Західної Європи – у Східну Європу (в тому числі перенесення в
Україну підприємств хімічної промисловості).

Об’єми вивезення капіталу значно перевищують

торгівлю товарами і послугами.

Світові фінансові ринки.

Світові фінансові потоки.

Світові фінансові потоки обслуговують рух товарів, послуг і міжкраїнний
перерозподіл грошового капіталу між конкуруючими суб’єктами світового
ринку. Крім того вони подають сигнали про стан кон’юнктури, що слугують
орієнтиром для прийняття рішень менеджерами. Рух світових фінансових
потоків здійснюється наступними основними каналами:

валютно-кредитне і розрахункове обслуговування купівлі продажу товарів
(включаючи особливий товар – золото) і послуг;

закордонні інвестиції в основний та оборотний капітал;

операції з цінними паперами і різними фінансовими інструментами;

валютні операції;

перерозподіл частини національного доходу через бюджет у формі допомоги
країнам, що розвиваються, і внесків доходів в міжнародні організації та
інше.

Світові фінансові потоки відрізняються єдністю форми (зазвичай грошова
форма у вигляді різних фінансово-кредитних інструментів) і місця
(сукупний ринок). Специфічною сферою ринкових відносин, де об’єктом
угоди слугує грошовий капітал, є валютні, кредитні, фінансові, страхові
ринки. Такі ринки сформувались на основі розвитку міжнародних
економічних відносин. Об’єктивною основою їх розвитку є закономірності
кругообігу функціонуючого капіталу.

Валютно-кредитні і фінансові ринки.

Світові валютно-кредитні і фінансові ринки виникли на базі відповідних
національних ринків, тісно взаємодіють з ними і мають ряд специфічних
відмінностей:

величезні масштаби. За деякими оцінками щорічні операції на світових
валютних і фінансових ринках в п’ятдесят разів перевищують торгівлю
світовими товарами;

відсутність географічних кордонів;

цілодобове проведення операцій;

використання валют провідних країн, а також євро з 1999р.;

учасниками є в основному першокласні банки , корпорації,
фінансово-кредитні інститути з високим рейтингом;

доступ на ці ринки мають в основному першокласні позичальники або під
солідну гарантію;

диверсифікація сегментів ринку і інструментів під впливом змін у сфері
фінансових послуг;

специфічні – міжнародні – відсоткові ставки;

стандартизація і високий рівень інформаційних технологій без паперових
операцій.

Участь національних валютних, кредитних, фінансових ринків в операціях
світового ринку визначається рядом факторів:

відповідним місцем країни у світовому сегменті господарства та її
валютно-економічним положенням;

присутністю розвиненої кредитної системи та добре організованої
фінансової біржі;

помірністю оподаткування;

пільгами валютного законодавства, що дозволяють доступ іноземним
позичальникам на національний ринок й іноземних цінних паперів до
біржового котирування;

зручним географічним положенням;

відносною стабільністю політичної ситуації тощо.

Міжнародні фінансові центри.

Перелічені фактори обмежують коло виконуючих міжнародні операції ринків.
У результаті конкуренції склалися міжнародні фінансові центри –
Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Люксембург, Франкфурт-на-Майні та інші – в
основному на базі національних ринків найрозвиненіших країн світу. Поява
фінансових центрів на периферії світового господарства, таких як
Багамські острови, Сінгапур, Сянган (Гонконг), Панама, Бахрейн та інші,
зумовлена певною мірою нижчими податками й операційними витратами,
незначним державним втручанням, ліберальним валютним законодавством.

Світові фінансові центри, де кредитні заклади здійснюють операції в
основному з нерезидентами в іноземній для даної країни валюті отримали
назву фінансових центрів “офшору”. Цей термін приблизно відповідає
поняттю євроринок. Офшорні фінансові центри слугують також податковим
сховищем, оскільки операції на них не обкладаються місцевими податками.
На сьогодні в тринадцяти світових фінансових центрах сконцентровано
більше тисячі філіалів і окремих іноземних банків.

Різновидом банківської офшорної зони є міжнародні банківські зони,
відокремлені географічно або екстериторіально. Їх специфіка полягає в
особливих умовах банківських операцій, які відрізняються від
національного ринку суворою специфікацією, частковим звільненням від
податків. На міжнародні банківські зони не розповсюджується ряд
банківських нормативів, у тому числі система обов’язкових резервів,
участь у фонді

страхування банківських вкладів.

Валютний ринок.

Поняття валютного ринку, його суб’єкти.

Валютний ринок – це

1) підсистема валютних відносин у процесі операцій купівлі-продажу
іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах;

2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій – банки,
валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування
валютних ринкових механізмів.

Валютний ринок як економічна категорія – це підсистема стійких
економічних та організаційних відносин, пов’язаних з операціями
купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних
валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій що до
зовнішньо-торгівельних розрахунків, міграції капіталів, робочої сили,
тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями,
продавцями, посередниками; банківськими установами та фірмами. Існує
чотири групи суб’єктів валютного ринку:

державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та
казначейства окремих країн;

юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах
зовнішньоекономічної діяльності;

комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування
зовнішньоекономічних зв’язків, особливо брокерські контори;

валютні біржі та валютні відділи товарних та фондових бірж.

Сучасні світові валютні ринки характеризуються наступними основними
особливостями.

Інтернаціоналізацією валютних ринків на базі інтернаціоналізації
господарських зв’язків, широким використанням електронних засобів
зв’язку, здійсненням операцій та розрахунків по ним.

Операції здійснюються безперервно протягом доби поперемінно в усіх
частинах світу. Робота на валютних ринках у відповідності до календарної
доби у підрахунку часових поясів від нульового меридіану ,що проходить
через Гринвіч — GMT (Greenwich Meridian Time), починається у Новій
Зеландії (Веллінгтон) і проходить послідовно часові пояси у Сіднеї,
Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Москві, Франкфурті-на-Майні, Лондоні,
Нью-Йорку та Лос-Анжелесі.

Техніка валютних операцій уніфікована, розрахунки здійснюються за
кореспондентськими рахунками банків.

Широким розвитком валютних операцій з метою страхування валютних і
кредитних ризиків. При цьому валютні операції, які відображались у
банківських балансах, замінюються срочними та іншими валютними угодами,
що враховуються на позабалансових статтях.

Спекулятивні і арбітражні валютні операції набагато переважають над
операціями, пов’язаними із комерційними угодами; їх число різко зросло і
включає не тільки банки і транснаціональні компанії (ТНК), а й інші
юридичні і навіть фізичні особи.

Нестабільністю валют, курс яких за часту має свої, незалежні від
економічних факторів тенденції. При цьому світовий валютний ринок є
найпотужнішим та найліквіднішим, але надзвичайно чутливим до економічних
і політичних новин.

З функціональної точки зору валютні ринки забезпечують:

своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

страхування валютних і кредитних ризиків;

взаємозв’язок світових валют, кредитних і фінансових ринків;

диверсифікацію валютних резервів банків, підприємств, держави;

регулювання валютних курсів (ринкове та державне);

одержання спекулятивного прибутку їх учасниками у вигляді різниці курсів
валют;

проведення валютної політики, направленої на державне регулювання
економіки, а останнім часом – як складової узгодженої макроекономічної
політики групи країн (“сімки”, ЄС).

Види валютних ринків.

Розрізняються світові, регіональні, національні (місцеві) валютні ринки
у залежності від об’ємів, характеру валютних операцій, кількості
використовуваних валют і ступеню лібералізації.

Світові валютні ринки сконцентровані у світових фінансових центрах.
Серед них виділяють валютні ринки у Лондоні, Нью-Йорку,
Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху, Токіо, Сянгані, Сінгапурі,
Бахрейні. На світових валютних ринках банки проводять операції з
валютами, які широко використовуються у світовому фінансовому обороті, і
майже відсутні угоди з валютами регіонального і місцевого значення
незалежно від їх статусу й надійності. Провідне положення зберігає
Лондонський валютний ринок (400-460 млрд. доларів або більше 30%
щорічних валютних угод у світі). Цей показник в 9 разів перевищує об’єм
валютних операцій в Парижі, в 5 разів — у Франкфурті-на-Майні, в 2 рази
— в Нью-Йорку. 40% світового валютного обороту припадає на європейський
ринок, 40% — на американський, 20% — на азіатський ринок.

Лондон здавна лідирував у торгівлі іноземними валютами завдяки великому
досвіду роботи у цій сфері, ліквідності валютних операцій, чисельності
іноземних банків (524 з 76 країн на квадратній милі Сіті). У результаті
інтеграційного процесу в Західній Європі сформувався міжнародний
(регіональний) європейський валютний ринок, розрахунки на якому в
1979-1998 рр. здійснювались в ЕКЮ. З січня 1999 р. розпочався новий етап
розвитку європейського валютного ринку, розрахунки на якому стали
здійснюватися в новій колективній валюті – євро. Котирування курсу євро
до долара і валютам країн, що не входять до зони євро, здійснює
Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні.

На регіональних і місцевих валютних ринках здійснюються операції з
певними конвертованими валютами. Котирування валют, використовуваних для
валютних операцій у певному регіоні, відносно регулярно здійснюється
банками даного регіону, а валют місцевого значення — банками, для яких
ця валюта є національною і активно використовується в угодах з місцевою
клієнтурою.

Учасники валютного ринку.

З інституціональної точки зору валютні ринки є сукупністю банків,
брокерських фірм, корпорацій, особливо ТНК. Банки здійснюють 85-95%
валютних угод між собою на міжбанківському ринку, а також з
торгівельно-промисловою клієнтурою. У відповідності з національним
банківським або валютним законодавством права банків здійснювати
міжнародні операції і валютні угоди при кризах обмежуються або
вимагається спеціальний дозвіл (ліцензія). Це може стосуватися
проведення усіх валютних операцій або деяких з них.

Банки, котрим надано право на проведення валютних операцій, називаються
уповноваженими, дивізійними або валютними. Для дивізійного банку ступінь
участі в операціях валютного ринку залежить від ряду факторів:

величина банку;

його репутація;

ступінь розвитку зарубіжної мережі відділень та філіалів;

об’єм здійснюваних через банк міжнародних розрахунків.

Певну роль відіграють періодичне введення валютних обмежень, стан
телексного і телефонного зв’язку в місцях, де розміщений банк, а також
його політика. Тому найбільший обсяг валютних операцій припадає на долю
транснаціональних банків (ТНБ): Citibank, Chase Manhattan Bank, Deutsche
Bank, Dresdner Bank, Barclays Bank, Union Bank of Swizerland, Sumitomo
Bank, Mitsubishi Bank, ABN Amro та інші. Ці банки здійснюють угоди на
дуже крупні суми (100-500 млн. доларів), тоді коли стандартна угода від
1 до 10 млн. доларів здійснює відчутний вплив на стан валютного ринку і
має конкурентну перевагу в боротьбі за вигідні угоди.

Новим учасником валютного ринку стали інвестиційні фонди, які здійснюють
диверсифіковане управління портфелями активів, розміщуючи валюти в
високоліквідні і надійні цінні папери керівництв і корпорацій різних
країн. Найвідомішими є фонди “Quantum” Джорджа Сороса, фонд “Dean
Witter”, міжнародний хедж-фонд “Long-Term Capital Management”. В умовах
лібералізації валютних ринків їх поява пов’язана з необхідністю
страхувати зростаючі валютні і кредитні ризики. Участь у їх створенні,
як правило, беруть ТНБ та інвестиційні фонди. Тому в хедж-фондах
концентруються значні суми, що дозволяють не тільки страхувати ризики, а
й заключати крупні спекулятивні угоди, здатні знизити курс валют
невеликих країн. Так відбулося з валютами Малайзії, Індонезії і Гонконгу
влітку1998 р., що викликало різку реакцію цих країн і заборону на дію
крупних спекулянтів на своїй території.

До числа учасників валютних ринків входять центральні банки країн, котрі
через ці ринки управляють валютними резервами, підтримують курс
національної валюти, проводять валютну інтервенцію, а також регулювання
відсоткових ставок по вкладах у національній валюті. Найбільший вплив на
світові валютні ринки здійснюють центральні банки США (Федеральна
Резервна Система), Німеччини, Великобританії.

На валютному ринку також присутні інститути небанківського характеру
(страхові і пенсійні фонди, інвестиційні компанії). Вони використовують
у якості посередників брокерські фірми, серед переваг яких є анонімність
здійснення угод, безперервність процесу котировки, можливість
пропонувати власні ціни. Об’єми валютних операцій брокерів постійно
ростуть, охоплюючи біля 30% валютних операцій, на Лондонському ринку –
35%, а за операціями з доларом дещо вище. Провідне положення серед
брокерсько-ділерських фірм займають “Меріл Лінч” (Merrill Lynch Pierce
Fenner & Smith), И.Ф. Хаттон (E.F. Hutton), “Голдман Сакс”(Goldman
Sachs), “Морган Стенли”(Morgan Stanley).

На сьогодні функціями валютних бірж є організація торгів валютою,
мобілізація вільних ресурсів, фіксація довідкових курсів валют. З
посиленням взаємозв’язків між валютним, кредитними, фінансовими і
золотими ринками в найкрупніших банках введено концепцію валютного залу,
в якому об’єднані здійснювані у різних відділах банку операції на цих
ринках. Цим досягається повніша інформованість, тісний контакт між
ділерами по взаємопов’язаним операціям різних сегментів ринку, узгоджена
стратегія і тактика дій на них.

Валютні операції.

Види валютних операцій, їх еволюція.

Історично в міжнародному обороті розрізняли два основні способи платежу:
трасирування й ремітування. При трасируванні кредитор виписував трату на
боржника в його валюті і продавав її на своєму валютному ринку по
банківському курсу покупця. При трасируванні кредитор – активна сторона:
він продає вексель у валюті боржника на своєму валютному ринку. При
ремітуванні боржник – активна сторона: він він купує валюту кредитора на
своєму валютному ринку по курсу продавця. Різноманітні способи платежів,
засновані на ремітуванні й трасируванні для обслуговування валютних
операцій, застосовувались в міжнародному обороті до першоїсвітової війни
і в меншому обсязі в міжвоєнний період. В період розповсюдження валютних
обмежень до кінця50-х років в промислово розвинених країнах переважали
валютні угоди з негайною поставкою валют (“спот”) і срочні (“форвард”)
угоди, при чому останні найчастіше виступали об’єктом валютного
регулювання. Лібералізація валютного законодавства на межі 50-х і 60-х
років призвела до розвитку валютних операцій “своп” замість попереднього
обміну депозитами в різних валютах. Подальший розвиток срочних валютних
угод був пов’язаний з лібералізацією руху капіталів, яка викликали
необхідність хеджування (страхування ризиків) додатково до традиційних
операцій по покриттю ризиківпо торгівельним операціям. Посилення
контролю з боку спостережу вальних органів також сприяло заміні валютних
операцій по страхуванню ризиків, що відображались у балансах, срочними
валютними угодами і операціями “своп”, так як вони враховуються на
позабалансових рахунках.

З 70-х років розвиваються ф’ючерсні і опціоні валютні угоди – нова форма
спекулятивних угод і хеджування від валютних ризиків. Банки стали
здійснювати валютні угоди у поєднанні з операціями “своп” з відсотковими
ставками. Готівкові валютні операції здійснюють більшість банків, срочні
операції і “своп”-угоди — в основному крупніші банки, регулярні опціонні
операції – лише найкрупніші.

Основні інструменти валютних операцій.

Інструментами валютних операцій здавна слугували

перевідні комерційні векселі (трати) — вимоги, виписані експортером або
кредитором на імпортера або боржника. З розвитком банків вони стали
витіснятися банківськими векселями і чеками, а з другої половини ХІХ ст.
– переводами. Банківський вексель – це вексель, виставлений банком даної
країни на свого іноземного кореспондента. Купивши ці векселі у
національних банків, боржники (імпортери) пересилають їх кредиторам
(експортерам), погашаючи таким чином свої боргові зобов’язання.
Банківський вексель поступово витісняється банківським чеком.
Банківський чек – письмовий наказ банка-власника авуарів за кордоном
своєму банку-кореспонденту про перечислення певної суми з його поточного
рахунку держателю чека. Експортери, отримавши такі чеки, продають їх
своїм банкам. У сучасному міжнародному платіжному обороті широко
використовуються банківські переводи — почтові і особливо телеграфні.
Перевід — наказ банка банку-кореспонденту у іншій країні виплатити за
вказівкою свого клієнта певну суму в іноземній валюті зі свого рахунку.

Також широко застосовуються акредитиви. У випадку, коли експортер не
отримує передплати, покладаючись лише на обіцянку імпортера заплатити,
застосовують підтверджений безвідзивний акредитив. Акредитив – це
документ, виданий банком імпортера, що зобов’язує цей банк акцептувати
векселі, виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до
оговорених умов. Ці умови включають величину кредиту, термін сплати
векселя, загальний опис товару, додаткові необхідні документи, кінцевий
термін сплати.

Котирування іноземних валют.

Валютні операції неможливі без обміну валют та їх котирування.
Котирування валют (від французького – coter) — визначення їх курсу.
Історично склалися два метода котирування іноземних валют до
національної — прямий та непрямий. Поєднання прямого і непрямого
котирування створює практичну зручність, виключаючи потребу в додаткових
розрахунках.

Найбільш розповсюдженим є пряме котирування, при якому курс одиниці
іноземної валюти (базова валюта) виражається в національній валюті
(валюта, що котирується).

При непрямому котируванні за одиницю приймається національна валюта,
курс якої виражається у певній кількості іноземних грошових одиниць.
Непряме котирування застосовується переважно у Великобританії, де ця
традиція збереглася з часів, коли усі валюти прирівнювалися до фунта
стерлінгів, на долю якого припадало до 80% світових розрахунків (1913
р.). Цьому сприяв збережений до кінця 60-х років незручний поділ фунта
стерлінгів на шилінги і пенси.

В операціях на міжбанківському валютному ринку котирування проводиться
переважно по відношенню до долара США, оскільки він є лідируючим
міжнародним платіжним і резервним засобом, переважною валютою ринку
євровалют.

Котирування іноземних валют в національній застосовується банками
переважно в операціях з торгівельно-промисловою клієнтурою. Воно
базується на крос-курсі — співвідношенні між двома валютами, яке
випливає з їх курсу по відношенні до третьої валюти (зазвичай до долара
США).

З січня 19999р., коли країни ЄС перейшли до євро, Європейський
центральний банк зафіксував курс 1дол.=1,7 євро, введено котирування
євро, а курс євро до інших валют став визначатися через крос-курс до
долара.

Курс продавця і покупця.

Розрізняють курси продавця (bid) і покупця (offer або ask). Банки завжди
продають валюту дорожче ніж купляють. Різниця – маржа – слугує для
покриття витрат банку та в певній мірі для страхування валютного ризику.
Якщо банк покриває здійснену угоду за рахунок запропонованої йому контру
годи на основі тих самих курсів, він отримує прибуток за рахунок моржі.
У зв’язку з цим банки зацікавлені залучати клієнтів по валютним
операціям. Банки, які активно котирують валюту на ринку (маркет-мейкер),
мають значний обсяг валютних угод як з торгівельно-промисловою
клієнтурою, так і з банками, володіють достатніми розмірами власних
коштів, що дозволяє утримувати певні позиції й дає можливість диктувати
курси по угодам певних обсягів. Крупні банки мало зацікавлені в угодах
на суми менші за 5-10 млн дол. Банки меншого розміру, навпаки, не
здійснюють котирування для угод на суму вищу за 3-5 млн дол.

Завдяки маркет-мейкерам підтримуються ліквідність та стійкість валютного
ринку, оскільки вони завжди готові здійснити угоду за власними
котируваннями, а також володіють достатніми фінансовими можливостями для
компенсування рухів валютних курсів як за рахунок власних коштів, так і
виконуючи накази клієнтів. Більшість маркет-мейкерів працюють 24 години
на добу, активно укладаючи угоди.

Інші банки на валютному ринку — пасивні учасники котирування, вони дають
запит банку-контрагенту про стан валютного курсу і вимушені
погоджуватися на менш вигідні умови.

Зазвичай котирування курсів означає готовність банку здійснити угоду на
стандартну для нього суму, при наявності ліміту вільних операцій з
банком, який звернувся до нього з проханням повідомити курс певної
валюти. Але в кризовому стані валютного ринку банківське котирування
курсу валю носить лише інформативний характер (банки можуть обмежити
суму, на яку повідомляється котирування або залишають за собою право
встановлювати для таких операцій особливий курс валют).

На більшості валютних ринків застосовується процедура “фіксингу” –
визначення й реєстрація міжбанківського курсу шляхом послідовного
співставлення попиту і пропозиції по кожній валюті.

Валютна позиція і ризики банків при валютних операціях.

При здійсненні валютної угоди банк купує одну валюту і продає іншу. При
угоді з негайною поставкою валют це означає вкладення його ресурсів в
валюту, котру він продає. Якщо банк здійснює угоду на строк, то, купуючи
вимоги в одній валюті, він приймає зобов’язання в іншій валюті. В
результаті в обох випадках в активах і пасивах банка (грошових або в
формі зобов’язань) з’являються дві різні валюти, курс яких змінюється
незалежно один від одного, призводячи до того, що в певний момент актив
може перевищувати пасив (прибуток) чи навпаки (збитки).

Співвідношення вимог і зобов’язань банку, включаючи його позабалансові
операції, в іноземній валюті визначає його валютну позицію. У випадку
рівності по конкретній валюті позиція вважається закритою, а при
неузгодженні – відкритою. Відкрита валютна позиція може бути короткою,
якщо пасиви і зобов’язання по проданій валюті перевищують активи і
вимоги в ній; і довгою, якщо активи і вимоги по купленій валюті
перевищують пасиви і зобов’язання. Коротка валютна позиція може бути
компенсована довгою позицією, якщо співпадають обсяг, строк виконання
угоди і валюта цих позицій.

Даний принцип важливий, бо відкрита валютна позиція пов’язана з ризиком
втрат для банку, якщо до моменту контругоди, тобто покупки раніше
проданої валюти і продажу раніше купленої валюти, курс цих валют
зміниться в несприятливому для нього напрямі. В результаті банк може або
отримати по контругоді меншу суму валюти, ніж він продав її раніше, або
буде вимушений заплатити за ту ж суму більший еквівалент раніше купленої
валюти. В обох випадках банк несе збитки у зв’язку зі зміною валютного
курсу. Валютний ризик присутній завжди при наявності відкритих позицій,
як довгих, так і коротких.

Оскільки відкрита валютна позиція створюється по конкретним валютам, то
в ході операцій банку на валютному ринку валютні позиції постійно
виникають (відкриваються) і зникають (закриваються). Оцінка можливого
результату закриття позиції досягається перерахунком всіх сум довгих і
коротких позицій в національну валюту за поточним курсом, за яким можна
покрити угоди з врахуванням строків поставки валют по срочним операціям.
Частіше цей перерахунок проводиться в два етапи: спочатку всі позиції
перераховуються в найбільш розповсюджену валюту, наприклад долар, далі
доларові суми або їх результат – в національну валюту. Економічний
результат обох методів однаковий.

Результат валютної позиції позитивний для банку, якщо він тримав довгу
позицію в валюті, курс якої підвищився. Однак повністю реалізувати цей
виграш можна лише при закритті всіх валютних позицій за поточним курсом.
Ця операція має назву реалізація прибутку (profit = taking) і зазвичай
відбувається в період активної зміни курсу валюти, призупиняючи його
рух, а іноді тимчасово змінючи його динаміку в протилежному напрямку.

Валютні операції з негайною поставкою (“спот”).

Є найбільш розповсюдженими операціями ,складають до 90% об’єму валютних
угод. Їх суть полягає в купівлі-продажі валюти за умов її поставки
банкам-контрагентам на другий робочий день з дня укладення угоди по
курсу, зафіксованому в момент її укладання. При цьому рахуються робочі
дні по кожній з валют, що беруть участь в угоді, тобто якщо наступний
день за датою угоди є неробочим для однієї валюти, строк поставки валют
– дата валютування (value data) – збільшується на один день, але якщо
наступний день неробочий для іншої валюти, то строк поставки
збільшується ще на один день. Для угод, укладених в четвер, нормальний
строк поставки – понеділок, в п’ятницю – вівторок (субота і неділя –
неробочі дні).

Попереднє узгодження умов угоди – обов’язкова умова її здійснення –
передбачає запит ділером котирування для конкретної суми базової валюти
у банка-партнера з вказанням дати валютування. Ключовою вимогою до
контрагентів угоди є їх погодження з усіма реквізитами угоди, такими як
сума купленої (проданої) валюти, котирування, курс, дата валютування
,платіжні реквізити, назва фірми, що здійснює запит. При їх
підтвердженні угода вважається укладеною і може розриватися тільки за
взаємною згодою обох ділерів.

На міжбанківському короткостроковому ринку здійснюються також:

угоди Today по курсу Today з поставкою валюти в день укладення угоди;

угоди Tomorrow – по курсу Tomorrow з умовою поставки валюти наступного
дня після укладення угоди. Але традиційно базовою валютною операцією
залишається угода “спот” і базовим курсом – курс “спот” (який іноді
називають курсом телеграфного переказу). Саме на базі таких курсів
визначаються інші курси угод на валютному ринку – як срочні курси, так і
курси для разових угод з коротшим строком поставки валют.

Срочні угоди з іноземною валютою.

Срочні валютні угоди (форвардні, ф’ючерсні) – це валютні угоди, при яких
сторони домовляються про поставку обговореної суми іноземної валюти
через певний строк після укладення угоди по курсу, зафіксованому в
момент її укладання. З цього визначення випливають дві особливості
срочних валютних операцій:

Існує інтервал в часі між моментом укладення і виконання угоди. Строк
виконання угоди, тобто поставки валюти, визначається як кінець періоду
від дати укладення угоди (строк 1-2 тижні, 1, 2, 3, 6, 12 місяців і до 5
років) чи будь-який інший період в межах строку.

Курс валют по срочній валютній операції фіксується в момент укладання
угоди, хоча вона виконується через певний час.

Курс валют по срочним угодам відрізняється від

курсу по операціям “спот”. Зазвичай напрям динаміки курсів по готівковим
і срочним угодам співпадає, це не виключає певної автономності зміни
курсів по срочним угодам, особливо в періоди криз або спекулятивних
операцій з певними валютами. Різниця між курсами валют по угодам “спот”
і “форвард” визначається як знижка (дисконт – dis або депорт – D) з
курсу “спот”, коли курс срочної угоди нижчий або премія (pm або репорт –
R), якщо він вищий.

В цілому розмір премії або знижки відносно стабільніший ніж курс “спот”.
Тому при котируванні курсу срочної угоди на міжбанківському ринку часто
визначається тільки премія або дисконт, котрі при прямому котируванні
відповідно додаються до курсу “спот” або віднімаються від нього. При
непрямому котируванні валют дисконт додається, а премія віднімається з
курсу “спот”. Курси валют по срочним угодам, які котируються в цифровому
вираженні (а не методом премії і дисконту), називаються курсами
“аутрайт”.

Ринок срочних валютних угод значно вужчий за ринок готівкових угод.
В основному срочні валютні угоди здійснюються з провідними валютами.
Форвардні угоди укладаються як правило на строк від 1 тижня до 6
місяців. Проведення угод на строк, більший за 6 місяців може зустріти
ускладнення, а на строк, більший 12 місяців часто вимагає спеціальної
домовленості. Банки, здійснюючи срочні валютні угоди з клієнтурою,
можуть вимагати внесення депозиту у розмірі певного відсотка від угоди.
Такий депозит є для банку гарантією від збитків на курсах, якщо при
наступанні строку угоди клієнт не в змозі внести суму проданої валюти.

Сучасні угоди з іноземною валютою здійснюються з наступною метою:

конверсія (обмін) валюти у комерційних цілях, завчасний продаж валютних
надходжень або покупка іноземної валюти для наступних платежів, щоб
застрахувати валютний ризик;

страхування портфельних або прямих капіталовкладень за кордоном від
збитків у зв’язку з можливим зниженням курсу валюти, в якій вони
здійснені;

одержання спекулятивного прибутку за рахунок курсової різниці.

Поділ срочних валютних операцій на конверсійні,

страхові і спекулятивні в значній мірі умовний. Майже в кожній з них
присутній елемент спекуляції. Срочні валютні угоди часто не пов’язані із
зовнішньою торгівлею або виробничою діяльністю монополій і здійснюються
виключно заради прибутку, що базується на різниці курсів валют в часі –
на день укладення й виконання угоди.

Серед срочних угод спекулятивного характеру розрізняють гру на пониження
й гру на підвищення курсу валюти. Подібні угоди зазвичай укладаються в
масовому масштабі з очікуванням офіційної девальвації або ревальвації.

Використання срочних угод для покриття валютного ризику при здійсненні
комерційних операцій набуло широкого розповсюдження з кінця 60-х —
початку 70-х років в умовах кризи Бреттонвудської валютної системи і
переходу до плаваючих валютних курсів, нестабільності валютних ринків.

Для страхування постувань і платежів від валютного ризику клієнти
укладають срочні валютні угоди з банками: 1) “аутрайт” – з умовою
фіксування курсу, суми і дати поставки валюти. Ці угоди отримали
найбільше розповсюдження в розвинутих країнах; 2) на умовах опціону – з
нефіксованою датою поставки валюти.

Опціон з валютою – домовленість, яка за при умові сплати встановленої
комісії (премії) надає одній із сторін в угоді купівлі-продажу право
вибору (але не обов’язок) або купити (угода “колл” — саll-опціон
покупця), або продати (угода “пут” — put-опціон продавця) певну
кількість певної валюти по курсу, встановленому при укладанні угоди до
закінчення обговореного строку (у будь-який день — американський опціон;
на певну дату раз в місяць — європейський опціон).

Лондонська біржа (LIFFE) по торгівлі ф’ючерсними контрактами розрізняє
три категорії їх учасників:

хедери (hedgers) – банки, корпорації, менеджери по інвестиціям, які
управляють ризиками;

спекулянти (traders) – приймають на себе ризик з метою отримання
прибутку;

арбітражери (arbitragers).

Угоди на умові опціону містять великий ризик для банку, тому він
встановлює менш вигідний курс для клієнта. Опціонні угоди вигідні для
курсових коливань, що перевищують розмір комісії для банку. В основному
валютний опціон застосовується для страхування валютного ризику. З цією
метою використовують операцію стредл – поєднання кол-опціону і
пут-опціону на одну й ту саму валюту (або цінний папір) з однаковим
курсом і строком виконання. Дана операція дає можливість реагувати
трейдеру на курсові зміни на ринку, покриваючи (або перекриваючи) втрати
прибутком від протилежної парної в стредлі операції. Практикується також
індексний опціон, що дає право купити або продати певну частину індексу
– показника курсу валюти або цінного паперу – по раніше встановленій
ціні і на певну дату. Індекс зазвичай визначається до базисного періоду
його введення.

Валютний ф’ючерс – це угода, яка означає зобов’язання (а не право вибору
на відміну від опціону) на продаж або купівлю стандартної кількості
певної валюти на певну дату (в майбутньому) по курсу, попередньо
встановленому при укладанні угоди. В стандартних контрактах
регламентуються всі умови: сума, строк, гарантійний депозит, сума
розрахунку.

Угода “своп”.

Різновидом валютної угоди, що поєднує готівкову і срочну операції, є
угоди “спот”. Подібні угоди відомі з часів середньовіччя, коли
італійські банкіри проводили операції з векселями; пізніше вони отримали
розвиток у формі репортних і депортних операцій. Репорт – поєднання двох
взаємопов’язаних угод: готівкового продажу іноземної валюти і купівлі її
на строк. Депорт – це поєднання тих самих угод, але в зворотньому
порядку: купівля іноземної валюти на умовах “спот” і продаж на строк
цієї ж валюти.

“Своп” (англ. swap – обмін) — це валютна операція, яка поєднує у собі
купівлю-продаж двох валют на умовах негайної поставки з одночасною
контругодою на певний строк з тими ж валютами. При цьому домовляються
про зустрічні платежі два партнери (банки, корпорації тощо). По
операціям “своп” готівкова угода здійснюється по курсу “спот”, що в
контру годі (срочній) коректується з урахуванням премії або дисконту в
залежності від динаміки валютного курсу. При цьому клієнт економить на
маржі – різниці між курсом продавця і покупця при готівковій угоді.
Операції “своп” зручні для банків: вони не створюють відкритої позиції
(купівля покривається продажем), тимчасово забезпечують необхідною
валютою без ризику, пов’язаного зі зміною її курсу. Операції “своп”
використовуються для:

здійснення комерційних угод: банк продає іноземну валюту на умовах
негайної поставки і одночасно купує її на строк;

купівлі банком необхідної валюти без валютного ризику (на основі
покриття контругодою) для забезпечення міжнародних розрахунків,
диверсифікації валютних авуарів;

взаємного міжбанківського кредитування в двох валютах.

Документація за операціями “своп” порівняно стандартизована, включаючи
умови їх припинення при неплатежах, техніку обміну зобов’язаннями, а
також звичайні пункти кредитної угоди. Вони дають можливість одержувати
необхідну валюту, компенсувати тимчасовий відлив капіталів з країни,
регулювати структуру валютних резервів, в тому числі офіційних.

У формі угоди “своп” банки здійснюють обмін валютами, кредитами,
депозитами, відсотковими ставками, цінними паперами або іншими
цінностями. З 80-х років склався активний ринок “своп”, що швидко росте,
особливо операції “своп” з відсотками. Банки управляють портфелем
операцій “своп”, боячись ланцюгової реакції по мірі наростання
відсоткового і валютного ризику. Ці операції сконцентровані в
найкрупніших банках. Створена Міжнародна асоціація ділерів-“своп”.

Валютний арбітраж.

Арбітраж – це широке поняття. Розрізняють арбітраж з товарами, цінними
паперами, валютами. У своєму історичному значенні валютний арбітраж – це
валютна операція, яка поєднує покупку (продаж) валюти з наступним
здійсненням контру годи з метою отримання прибутку за рахунок різниці в
курсах валюти на різних валютних ринках (просторовий арбітраж) або за
рахунок курсових коливань протягом певного періоду (часовий арбітраж).

Основний принцип валютного арбітражу – купити валюту дешевше і продати
її дорожче. Розрізняють простий валютний арбітраж (здійснюється з двома
валютами) і складний (з трьома і більше); на умовах готівкових і срочних
угод. В сучасних умовах з розвитком електронних засобів зв’язку курсові
різниці на окремих валютних ринках стали рідкісним явищем, як і
просторовий арбітраж, на відміну від часового.

У залежності від мети розрізняють спекулятивний і конверсійний валютний
арбітраж. Перший переслідує ціль мати вигоду з різниці валютних курсів в
зв’язку з їх коливаннями. Другий же найперше переслідує мету купити
найвигідніше необхідну валюту. Фактично це використання конкурентних
котирувань різних банків на одному або декількох валютних ринках. Його
можливості ширші, оскільки різниця в курсах може бути не такою великою,
як при спекулятивному арбітражі, при якому вона повинна н тільки покрити
маржу між курсами продавця і покупця, але й дати прибуток.

Різниця між валютним арбітражем і звичайною спекуляцією полягає в тому,
що ділер орієнтується на короткостроковий характер операції і
намагається передбачити коливання курсів в короткий проміжок мі угодами.
Іноді протягом дні він неодноразово змінює свою тактику. Для цього ділер
повинен добре знати ринок і вміти прогнозувати, постійно аналізувати
результати діяльності інших банків, підтримувати контакти з іншими
ділерами, спостерігати за рухами валютних курсів, відсоткових ставок,
щоб визначити причини і напрямок коливань курсів.

Список використаної літератури.

Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові

відносини. — Київ: Знання, 2001.

Буглай В. Б., Ливенцев Н. Н. Международные

экономические отношения. — Москва: Финансы и

статистика, 1996г.

Гальчинський Анатолій Теорія грошей / Навчально-

методичний посібник. — Київ: Основи, 2001р.

Международные валютно-кредитные и финансовые

отношения /Под ред. Красавиной Л. Н. — Москва:

Финансы и статистика, 2001.

Румянцев А. П., Румянцева Н. С. Международная

экономика. — Киев, 1999г.

Сергеев Е. Ю. Международные экономические

отношения. — Москва: Информационно-внедренческий

центр «Маркетинг», 2000г.

PAGE

PAGE 22

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *