Міжнародна економічна інтеграція (пошукова робота)

Пошукова робота

Міжнародна економічна інтеграція

Інтеграція.

Розвиток світових продуктивних сил на сучасному етапі все більш набуває
характеру цілісності та безперервності їх національних елементів. Це
обумовлює перевагу доцентрових сил у розвитку світового господарства та
зростання відкритості національних економік, виступає каталізатором
інтернаціоналізації господарського життя. Сучасний світовий економічний
розвиток характеризується двома головними тенденціями. З одного боку,
зростають, посилюються і домінують процеси міжнародної економічної
інтеграції. Міжнародна економічна інтеграція як явище характеризується
відсутністю будь яких форм дискримінації іноземних партнерів у кожній із
національних економік, а як процес виявляється в стиранні відмінностей
між економічними суб’єктами різних країн. А з іншого боку дані процеси
проходять не прямолінійно, оскільки поряд з інтеграційними процесами в
окремих регіонах світу мають місце й дезінтеграційні процеси, що
викликані політичними, національними та релігійними причинами
(наприклад, на євразійському просторі колишнього СРСР, у Центральній і
Південно-Східній Європі, на Балканах та ін.).

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап
розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що
передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур
національних господарств.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як
відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити
як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів і
кожній із національних економік. У такому плані міжнародна економічна
інтеграція розглядається як найвищий рівень розвитку МЕВ. Як процес
інтеграція проявляється в стиранні відмінностей між економічними
суб’єктами – представниками різних держав. На мікрорівні вирізняють
горизонтальну і вертикальну інтеграцію.

Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні
або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну
систему розподілу й отримання при цьому додаткового прибутку, і
супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що
виробляються в країні базування.

Вертикальна інтеграція передбачає об’єднання фірм, які функціонують у
різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:

1. інтеграція «вниз» (наприклад, приєднання заводу-виробника сировини чи
напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);

2. виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталеплавильною
компанією заводу, що виробляє металоконструкції);

3. невиробнича інтеграція «вгору», що включає сферу розподілу.

На певному рівні розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні
корпорації. Вони є найбільш інтегрованими мікроструктурами (зокрема,
Chrisler, General Motors, Volkswagen, Toyota, Honda — вертикальна, a
Exoon, Mobil, Texaco — горизонтальна інтеграція).

На рівні національних економік інтеграція розвивається на основі
формування економічних об’єднань країн з тим чи іншим ступенем
узгодження їх національних політик. Тут йдеться про явище економічного
регіоналізму. Отже, маємо дворівневу структуру інтеграційного процесу
(рис.8.1).

Рис. 8.1. Структура інтеграційного процесу

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше
країн об’єднуються разом для створення ширшого економічного простору.
Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш,
хоча можуть також переслідувати політичні та інші цілі. На макрорівні
розглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної
інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної
торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи
(табл. 8.1).

Таблиця 8.1.

Форми міжнародної регіональної економічної інтеграції

Форми міжнародної економічної інтеграції Ключові характеристики

Зниження внутрішніх тарифів Усунення внутрішніх тарифів Спільний
зовнішній тариф Вільний

рух капіталів та робочої сили Гармонізація економічної політики
Політична інтеграція

Зона преференційної торгівлі

Зона (асоціація) вільної торгівлі

Митний союз

Спільний ринок

Економічний союз

Політичний союз

Зона преференційної торгівлі – зона з пільговим торговельним режимом,
коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів,
зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш
показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна
система Британського співтовариства (з 1932 р.), що об’єднувала 48
держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для
країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні
в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська
асоціація вільної торгівлі (1960 p.), зона вільної торгівлі «США—Канада»
(1988 p.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Наступною сходинкою міжнародної економічної інтеграції є митний союз.

Митний союз — це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення
внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким
чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією
при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні
єдиного зовнішнього митного тарифу.

Угоди про створення митного союзу діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), В
Європейському союзі (з 1968 p.).

Митний союз перетворюється у спільний ринок з усуненням будь-яких
обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів –
капіталу і робочої сили.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а
й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних
взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він
ліквідує митні податки між державами-учасницями і розробляє єдину
торгівельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного
ринку лише цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька
надзвичайно важливих завдань, а саме:

розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки
(вибір конкретної галузі чи сектора залежить від того, наскільки це
важливо для майбутнього закріплення інтеграції. В Європейському Союзі
при переході до спільного ринку пріоритетними сферами було визнано
сільське господарство та транспорт);

створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг
та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);

сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Ці економічні кроки обумовлюють необхідність проведення гармонізації та
уніфікації національних законів, а тим самим потребують формування
наднаціональних органів управління і контролю.

Побудова спільного ринку повинна завершитися створенням справді єдиного
економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для
переходу до якісно нової сходинки економічної інтеграції – економічного
союзу.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва
доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної
політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова
одиниця.

Ознаками економічного союзу є:

ліквідація будь-яких торгівельних обмежень і проведення єдиної
зовнішньоторговельної політики;

вільне переміщення товарів, послуг, капіталу та громадян;

жорстка координація (по суті – єдність) економічної, фінансової та
соціальної політики.

Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 p.), Сполучені Штати Америки,
Радянський Союз (до 1991 р.). На стадіях практичної реалізації плани
щодо створення економічного і валютного Європейського союзу.

На основі економічних створюються і політичні союзи, в яких поряд з
економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між
країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і наступність у становленні
та розвитку форм міжнародної регіональної економічної інтеграції.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів
міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається
торговельна інтеграція. Глибші форми міждержавної координації створюють
умови для інтеграції і у сфері виробництва. Рівні, форми та типи
міжнародної економічної інтеграції тісно взаємопов’язані (рис. 8.2).

Рис. 8.2. Рівні, форми і типи міжнародної економічної інтеграції

Для створення економічного інтеграційного угруповання двох чи кількох
країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні
та інфраструктурні умови. З політико-правової точки зору принципове
значення мають сумісність політичних устроїв та основного законодавства
країн, що інтегруються. Ключовими щодо економічних умов інтеграції є
такі критерії: рівень розвитку країн, їх ресурсні та технологічні
потенціали; ступінь зрілості ринкових відносин, зокрема національних
ринків товарів, послуг, капіталу та праці; масштаби та перспективи
розвитку економічних взаємозв’язків країн і т. ін.; важлива також
інфраструктурна та соціально-культурна сумісність. При цьому процеси
формування економічних інтеграційних угруповань країн мають яскраво
виражену регіональну специфіку.

Слід зазначити, що економічні інтеграційні угруповання країн можуть
формуватися різними шляхами:

«знизу-догори», у процесі поглиблення інтернаціоналізації та
транснаціоналізації господарського життя, коли домовленостям між
країнами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного
ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних
зв’язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Ці зв’язки активно
підтримуються на державному рівні, водночас розробляються й реалізуються
широкомасштабні двосторонні проекти поглиблення міжнародного
економічного співробітництва. Саме таким шляхом розвивались інтеграційні
процеси у Північній Америці, насамперед, між США та Канадою;

«згори-донизу», коли з різних політичних та соціально-економічних причин
створюється інтеграційне угруповання країн, які ще не повністю
відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі
подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні
співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної
інтеграції.

Переважно таким шляхом розвивалась економічна інтеграція в Європі через
дво- і багатосторонні переговори і асоційовану участь окремих країн у
діяльності інтеграційних угруповань, які вже функціонують. Зокрема,
таким шляхом ідуть сьогодні країни Східної Європи, які ставлять за мету
інтеграцію до Європейського союзу. Те саме можна сказати про Мексику, її
причетність до формування та розвитку Північноамериканської угоди про
вільну торгівлю. Слід зауважити, що для становлення та розвитку
конкретних форм міжнародної регіональної економічної інтеграції
характерним є взаємозв’язок згаданих щойно шляхів (рис. 8.3).

Рис. 8.3. Шляхи формування міжнародних регіональних інтеграційних
угруповань

В цілому послідовний розвиток форм міжнародної регіональної економічної
інтеграції забезпечує найбільш повне, найбільш раціональне використання
економічного потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку.

Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок
об’єктивно зумовленого зниження цін на основні товари та послуги та
створення нових робочих місць і завдяки концентрації зусиль
країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного
розвитку. Зауважимо також, що в зрілих інтеграційних угрупованнях
виробляються й реалізуються потужні та дійові механізми, інструменти
забезпечення колективної економічної безпеки.

Проте, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси міжнародної
регіональної економічної інтеграції відбуваються на тлі складного
переплетіння політичних і соціально-економічних проблем. Основні
чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі:

націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами
країн; ідеологічні розходження;

політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності
країн-учасниць; зростання затрат при реалізації регулятивних функцій на
наднаціональному рівні; суперечності, пов’язані із розширенням
інтеграційних угруповань тощо. Сучасним процесам міжнародної економічної
інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому,
зумовлений як дією об’єктивних факторів, так і «ланцюговою» реакцією
країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної
інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного
розвитку країн і регіонів світу;

розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають
глибокі корені в історичних, політичних, економічних і соціальних
закономірностях світового розвитку.

Дослідники відзначають, що у сучасному світі інтеграція та дезінтеграція
розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому
дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер
(провінція Квебек у Канаді, Шотландія та Уельс у Великобританії, Корсика
у Франції, Каталонія та Країна Басків в Іспанії, фламандці–валони у
Бельгії, північ–південь в Італії, роз’єднання Чехословаччини на дві
держави, розпад Югославії на декілька держав, дезінтеграційні тенденції
у Південній Азії, Росії тощо), але і глобальний (розпад Радянського
Союзу, Ради економічної взаємодопомоги).

Інтеграція та дезінтеграція являють собою об’єктивні взаємопов’язані
процеси. Більше того, дезінтеграція формує передумови інтеграції на
нових кількісних та якісних засадах. У окремих випадках можуть скластися
умови для реінтеграції. Доцільно розрізняти: 1) повну; 2) часткову; 3)
розширену реінтеграції. У першому випадку мова йде про відновлення того
чи іншого інтеграційного угруповання у попередньому складі на тих же
політико-економічних засадах. Часткова реінтеграція має місце, коли
об’єднуються окремі члени (учасники) інтеграційних угруповань на
попередніх принципах або всі учасники, але на якісно нових засадах.
Розширена реінтеграція суттєво характеризується включенням у
інтеграційні об’єднання, що відновлюються, нових учасників на тих чи
інших засадах.

Для розвитку міжнародних інтеграційних процесів необхідна наявність ряду
об’єктивних і суб’єктивних передумов, ступінь розвитку яких суттєво
відрізняється в окремих регіонах світового господарства. Це впливає на
характер і рівень регіональної економічної інтеграції. Найважливішими
об’єктивними передумовами є :

сучасна науково-технічна революція, що є водночас і матеріальною основою
для розвитку міжнародної економічної інтеграції. Якісні зміни в
продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва,
технологій і зміни в цьому зв’язку самого характеру і структури
виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків,
наявністю різних міждержавних бар’єрів на шляху руху капіталів, товарів
та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер
проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять
неможливим чи неефективним їхнє вирішення окремими країнами, стає
очевидною необхідність об’єднання різноманітних видів ресурсів. Сучасна
науково-технічна революція об’єктивно зумовлює формування оптимального
господарського простору, в межах якого забезпечується поява і постійне
оновлення широкого асортименту товарів та послуг, прибуткове
функціонування виробництва, максимальне задоволення зростаючих потреб
суспільства в межах однієї чи кількох країн;

соціально-економічна однорідність національних господарств, що
зближаються. На сучасному етапі всесвітнього економічного розвитку
існують дві основні моделі національної організації виробництва і
зовнішньоекономічних стосунків: ринкова і планова. Очевидно, що
формування спільного господарського простору передбачає принципову
подібність основ організації національного виробництва в окремих
країнах, спільність умов господарювання виробників;

наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку
країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу
ресурсів. Суттєві розбіжності в національних рівнях продуктивності
праці, кваліфікації робочої сили, конкурентоспроможності продукції та
послуг країн, що інтегруються, можуть стати основою одержання
односторонніх переваг, однобокої спеціалізації окремих національних
економік, призвести до виникнення економічних та адміністративних
бар’єрів на шляху формування спільного господарського простору;

наявність досить тривалого періоду й досвіду взаємного економічного
співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продовження
господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного
співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення
та розширення економічної взаємодії різних країн;

Для розвитку міжнародної економічної інтеграції важливе значення мають
також економіко-географічна близькість країн, наявність спільних
кордонів. Це суттєво інтенсифікує взаємні економічні зв’язки, знижує
транспортні витрати, створює умови для реалізації великих спільних
проектів співробітництва. Як правило, країни зі спільними історичними,
культурними та іншими умовами розвитку більше тяжіють до економічної
інтеграції;

цілеспрямована діяльність соціальних груп і класів, партій, законодавчих
і виконавчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів.
Ця передумова носить суб’єктивний характер і віддзеркалює об’єктивні
економічні процеси, але водночас впливає на них, може деякою мірою
сприяти розвиткові інтеграції чи гальмувати його;

тенденція демографічного розвитку;

наявність і необхідність розв’язання глобальних проблем (енергетичної,
продовольчої, екологічної, використання Світового океану та космосу,
економічного зростання та зростання народонаселення, економічної
безпеки, роззброєння);

різким скороченням відстаней за рахунок розвитку
транспортно-комунікаційних мереж;

ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

Інтеграція має декілька рівнів свого розвитку. Головне значення має
взаємодія на рівні підприємств та організацій – безпосередніх виробників
товарів та послуг. Саме тут виникають інтеграційні зв’язки в основних
сферах відтворення, здійснюється структурна перебудова національних
економік, що веде до їхнього взаємодоповнення і переплетення. З цієї
причини зростання обсягів і розгалуження структур взаємної торгівлі,
міжнародний рух капіталу, науково-виробнича кооперація, міграція робочої
сили є вирішальними факторами розвитку інтеграційних процесів в цілому.

Інтегрування основних ланок економік різних країн доповнюється
взаємодією на рівні держав. Така взаємодія здійснюється, по-перше,
шляхом утворення умов інтеграційних процесів державними структурами,
по-друге, безпосередньою участю державних підприємств та організацій у
міжнародному економічному співробітництві.

Третій рівень розвитку інтеграційних процесів – взаємодія на рівні
партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн –
може бути визначений як соціально-політичний. Така взаємодія має
суспільний характер, змістом якого є утворення та розвиток політичних,
релігійних, культурних, людських та інших передумов міждержавної
інтеграції.

Нарешті, четвертий рівень – це рівень власне інтеграційного угруповання
як економічної спільності з властивими їй характерними рисами та
особливостями. Будучи результатом міждержавного об’єднання, інтеграційне
угруповання починає виступати як якісно нове та відносно самостійне
утворення, що формує свою власну систему відносин як з кожним учасником
об’єднання, так і поза ним. При цьому важливе значення мають чітке
розмежування повноважень економічного угруповання як цілого та його
окремих учасників, визначення умов взаємодії інтеграційної спільності з
третіми державами, іншими міждержавними організаціями.

Будучи формою виявлення та етапом розвитку інтернаціоналізації
господарського життя, економічна інтеграція водночас суттєво
відрізняється від традиційного економічного співробітництва різних
країн. (Слід зауважити, що така відмінність має досить відносний
характер, оскільки економічна інтеграція є прямим продовженням
міжнародного економічного співробітництва, виникає на його основі).

З 1947 по 1995 р. у світі було створено більш 60 інтеграційних
угруповань. Об’єднання останніх визначалося цілою низкою передумов:

• схожість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості
країн, що інтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна
інтеграція розвивається між промислово розвиненими або між країнами, що
розвиваються;

• географічна наближеність країн, що інтегруються, наявність у більшості
випадків спільного кордону та історично сформованих економічних
зв’язків;

• спільність економічних та інших проблем, що існують перед країнами в
області економічног розвитку, фінансування, регулювання економіки,
політичного співробітництва тощо. За своєю сутністю економічна
інтеграція покликана вирішити низку конкретних проблем, які реально
існують перед країнами, що інтегруються;

• демонстраційний ефект. У країнах, що входять до інтеграційних
об’єднань, як правило, відбуваються позитивні зрушення (прискорення
темпів економічного росту, зниження інфляції, ріст зайнятості і т.д.),
що справляють певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний
ефект має прояв, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше
стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов;

• «ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону
стали членами інтеграційного об’єднання, інші країни, які залишилися за
його межами, відчувають деякі труднощі, пов’язані з переорієнтуванням
економічних зв’язків країн, що входять до даного угруповання. Це нерідко
призводить до скорочення обсягів торговелбних відносин країн, що
залишилися за межами інтеграції. У результаті вони також змушені
вступити в інтеграційне об’єднання. У цілому, спираючись на зазначені
передумови, країни утворять інтеграційні об’єднання, що, незважаючи на
численність у сучасної світовій економіці та різні рівні розвитку,
переслідують приблизно однакові цілі.

Найбільш вагомі інтеграційні угруповання включають в себе десятки країн.
Так, Африканське співтовариство – більше 30 країн, а АТЕС – більше 20,
ЄС – 15.

Конкретно визначити, на якому етапі розвитку знаходиться те чи інше
інтеграційне угруповання, доволі складно. Проте є можливість
класифікувати існуючі інтеграційні угруповання за цілями їх утворення,
що відображено у таблиці 8.2.

Таблиця 8.2.

2. Рівень розвитку інтеграційних об’єднань

Рівень Назва, рік створення Країни-члени

Преференційна торговельна угода 1. Угода про партнерство та
співробітництво між ЄС та країнами колишнього СРСР, 1994р. ЄС, Бєларусь,
Казахстан, Росія, Україна

2. Угода про асоціації з ЄС, 1991-1995 рр. Болгарія, Чехія, Угорщина,
Польща, Румунія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Словенія

th-oooooooooooooeTHOOOOOOOOO

`„D

a$

??????

FfUe

??@oe@?A(BOBiiiiieaeOOOOOOOOOOOOOOOOOO

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

E

I

oe

o

?

?

?

?

?

?

?

?

????l?????В’єтнам

Економічний союз 1. Європейське економічне співтовариство, ЄЕС, 1957р.,
з 1993р. – Європейський Союз, ЄС Австрія, Бельгія, Великобританія,
Данія, Німеччина, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург,
Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція

2. Економічний союз, Бенілюкс, 1948р. Бельгія, Нідерланди, Люксембург

3. Співдружність незалежних держав, СНД, 1992р. Вірменія, Азербайджан,
Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан,
Туркменистан, Україна, Узбекистан

4. Союз Арабського Магриба, САМ, 1989р. Алжир, Лівія, Мавританія,
Марокко, Туніс

5. Західно-африканський економічний і валютний союз, ЮЕМОА, 1994р.
Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д’Івуар, Малі, Нігерія, Сенегал, Того

6. Співтовариство розвитку Півдня Африки, САДК, 1973р. Ангола,
Ботсвана, Лесото, Малаві, Мозамбік, Намібія, Свазіленд, Танзанія, Замбія
і Зімбабве, ПАР, Мавританія

7. Економічне співтовариство країн Західної Африки, ЕКОВАС, 1975р.
Бенін, Буркіна-Фасо, острови Зеленого Мису, Кот-д’Івуар, Гамбія, Гана,
Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Малі, Мавританія, Нігер, Нігерія,
Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того; 16 країн

8. Економічне співтовариство країн Центральної Африки, КЕЕАС 11
країн-участниць

Отже, регіональна інтеграція зумовлена, насамперед, потребами розвитку
продуктивних сил, які дедалі переростають національно-державні межі, що
призводить до неухильного поглиблення міжнародного поділу праці та
підвищення взаємозалежності національних господарств. Незважаючи на
гостру конкуренцію і міждержавні суперечності, взаємозв’язок
національних процесів відтворення стає дедалі тіснішим, відбувається
зближення національних економічних і політичних структур, складається
господарський регіональний комплекс, формується нова культура
спілкування між націями.

Означивши таким чином найбільш важливі теоретичні аспекти інтеграційних
процесів, розглянемо їх практичне значення на прикладі найбільш
розвинених інтеграційних об’єднань.

Розвиток регіональної економічної інтеграції

Європа має великий досвід та потенціал регіональної міжнародної
економічної інтеграції. Це пояснюється як політичними і
соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у
період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку
світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних
центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США, Азія з
пріоритетом Японії). Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні
інтеграції західноєвропейських країн у рамках Європейського союзу (ЄС).
Нині ЄС являє собою інтеграційне угруповання п’ятнадцяти
західноєвропейських країн (Німеччини, Великобританії, Франції, Італії,
Іспанії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Португалії,
Греції, Австрії, Фінляндії, Швеції), які прагнуть до економічної та
політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних
суверенітетів.

3. Історія, структура та принципи функціонування Європейського Союзу

Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950
pік, коли Голова Ради Міністрів Франції Робер Шуман та його
співвітчизник Жак Моне запропонували створити Європейську федерацію, що
ґрунтується на економічному об’єднанні. Як початковий крок передбачалась
інтеграція в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велась жорстка
конкурентна боротьба, насамперед між ФРН та Францією. Європейське
об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було створено ФРН, Францією, Італією,
Бельгією, Нідерландами, Люксембургом 1951 p. (Паризька угода) і почало
функціонувати з 1952 p.

1954 p. Бельгія, Нідерланди і Люксембург запропонували створити Спільний
ринок, а 1956 p. міжурядова конференція (Венеція) підготувала проекти
створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і
Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Римський
договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957p. і набув
чинності з 1958p.

Римським договором передбачалося ліквідувати всі національні бар’єри на
шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між
країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної
зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики.

Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в Єдине Європейське
Співтовариство сталося 1967 р., у 1968 р. було утворено Митний союз
країн ЄС з відповідними угодами про таке:

відміну митних податків і зняття кількісних обмежень;

введення єдиного митного тарифу для інших країн;

проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики.

1972 p. підписується Паризька угода у верхах про поетапне створення
валютно-економічного та політичного союзу. З 1973 p. діє угода про
вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської
асоціації вільної торгівлі — з іншого. Цього ж року до Співтовариства
вступають Великобританія, Данія, Ірландія.

1979 p. завершується процес створення Європейської валютної системи
(ЄВС), вводиться в дію ЕКЮ (замість європейської розрахункової одиниці,
що використовувалась для спільних і зведених розрахунків країн
Співтовариства з 1958 p.). Емісія ЕКЮ на 50 % забезпечувалась
відрахуванням від золотих і доларових запасів і на 50% — національними
валютами країн. Валютний курс ЕКЮ розраховувався на базі валютного
кошика національних валют країн-учасниць ЄВС з урахуванням їх питомої
ваги в сукупному ВНП. Створенням Європейської валютної системи
передбачалося зменшити коливання валютних курсів, витіснити з
міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток
інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного
валютного ринку Співтовариства.

У 1981 р. до Європейського Співтовариства приєднується Греція, а в
1986р. – Португалія та Іспанія. Приймається єдиний Європейський акт,
яким вносяться зміни до Римського договору і визначається створення
єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Згідно з цим починаючи з 1987p.:

усуваються митні формальності, які ще залишилися (огляд товарів,
перевірка документів);

усуваються відмінності в технічних стандартах;

відміняються обмеження конкуренції в наданні держзамовлень;

нівелюється різниця в рівнях і структурі оподаткування;

усуваються ліміти на послуги (транспорт, зв’язок, фінанси);

усуваються валютні обмеження, що залишилися;

усуваються обмеження щодо прийняття громадян на роботу.

Ефективність інтеграції в рамках єдиного внутрішнього ринку оцінювалась
експертами ЄС в 170 — 250 млрд. ЕКЮ.

З розвитком ЄС сформувалась відповідна інституційна структура
наднаціонального регулювання, органами якої є Європейська рада,
Європейське політичне співробітництво, Комісія ЄС, Рада ЄС,
Європарламент. Економічна і соціальна рада, Суд і Контрольна палата ЄС
(рис. 8.1). До того ж розгалужена інституційна структура ЄС включає ряд
консультативних і допоміжних організацій та установ, систему фінансових
фондів.

1991 p. підписано угоду між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського
економічного простору (ЄЕП). Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду,
суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС. Передбачалося
створення Економічного і валютного союзу (ЄВС).

Рис. 8.4. Інституціональна структура ЄС

Це завдання вдалося успішно вирішити до початку 1993 р. шляхом створення
Внутрішнього (Спільного) ринку – простору без внутрішніх кордонів, у
межах якого забезпечено чотири свободи (свобода пересування товарів,
послуг, робочої сили і капіталу). Це стало великим досягненням для
країн-членів Співтовариства, але на порядку денному виникла необхідність
вирішення нових завдань, тепер вже політичних. У зв’язку з цим з назви
Європейського Співтовариства було вилучено слово “економічне” як
підтвердження того, що віднині будуть вирішуватися не тільки завдання
економіки. Це нововведення було закріплено в Маастрихтському Договорі,
який було підписано в 1992 р. Договір набрав чинності 1 листопада 1993
р. Саме з цього дня європейські співтовариства стали офіційно називатися
Європейським Союзом.

Зміна назви зовсім не формальність: трансформація співтовариства у Союз
передбачає, що в багатьох сферах країни-члени перейдуть від координації
дій національних урядів до проведення спільної політики. Отже, у
відповідності з цим Договором було окреслено дві нові сфери
співробітництва: 1) єдина зовнішня політика і політика у галузі
забезпечення безпеки; 2) правосуддя і тісна взаємодія у вирішенні
внутрішніх питань. Отже, Європейський Союз – це правова і
інституціональна основа функціонування Європейського Співтовариства як
об’єднання трьох відомих співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом).
Європейський Союз на відміну від Європейського Співтовариства не має
права юридичної особи.

Для більш зрозумілого пояснення відмінностей між поняттями “Європейський
Союз” і “Європейське Співтовариство” користуються схемою у вигляді
своєрідного будинку, котра наведена нижче (рис. 8.5).

Рис. 8.5. Європейський Союз та Європейське Співтовариство: синоніми чи
відмінність існує?

Дана схема (“будинок”) складається з трьох стовпів: 1) сама більша
колона (основа основ), котра може втримати весь дах – це Європейське
Співтовариство, котре тримається на трьох договорах про створення,
відповідно, ЄОВС, ЄЕС і Євроатому; 2) друга колона символізує
співробітництво країн-членів Співробітництва у сфері єдиної зовнішньої
політики та політики безпеки; 3) третя колона – співробітництво у галузі
правосуддя і вирішення внутрішніх питань. А дахом цього “будинку”
виступає Європейський Союз – зведення законів і регулюючих актів для
впровадження в життя головних напрямів співробітництва.

Таким чином, незважаючи на широко розповсюджену думку про те, що введене
поняття “Європейський Союз” цілком і повністю витіснило попереднє
поняття “Європейське Співтовариство”, ця точка зору виявляється
помилковою. На сьогоднішній день обидва терміни існують і кожний з них
має конкретну сферу застосування.

У 1995 р. до ЄС приєднуються Австрія, Фінляндія та Швеція.

Новий рівень економічної інтеграції може бути досягнутий за умови, що
країни-учасниці відповідають деяким принциповим критеріям:

стабільність цін, коли середній річний рівень інфляції в окремій країні
не перевищує відповідного рівня трьох країн з найкращими показниками і в
цілому не може бути вищий за 1,5 %;

«бездефіцитність бюджету», коли внутрішній борг окремої країни не
перевищує 60 % ВНП, а зовнішній — 3 %;

збалансованість процентних ставок, коли їх середній річний рівень в
окремій країні не перевищує відповідного рівня країн з кращими
показниками і в цілому не вищий за 20 %; стабільність валютних курсів,
коли валюта окремих країн не девальвується без згоди інших
країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС.

2/3 всієї діяльності Європейської Комісії, Ради Міністрів ЄС і
Європарламенту спрямовано на здійснення «Плану дій з Єдиного Ринку»,
прийнятого в червні 1997 року. Держави-члени ЄС досягли істотного
прогресу головним чином на шляху практичного впровадження законодавчих
актів, які стосуються будівництва Єдиного ринку. На кінець жовтня 1998р.
в середньому по ЄС залишалося 14,9% директив, що вимагають практичного
впровадження. Це є істотним прогресом в порівнянні з листопадом 1997р.
(26,7% директив). Але потрібно зазначити і факт значної диференціації
між державами-членами ЄС щодо впровадження директив ЄК. Особливо це
стосується директив по вільному руху товарів, оскільки в області
«торговельних бар’єрів» спостерігається найбільша кількість порушень з
боку адміністративних органів держав-членів ЄС.

Для більш об’єктивної оцінки проблемних аспектів функціонування Єдиного
Ринку Комісія робить щорічне дослідження ефективності «Плану дій з
Єдиного Ринку» на основі опиту більше, ніж 4000 представників ділових
кіл ЄС. Так на користь істотної позитивності впливу Єдиного Ринку на
діяльність європейських компаній висловилося тільки 3%; позитивний вплив
відмітили 24%; 7% висловили думку про як позитивний так і негативний
вплив Єдиного Ринку ЄС; 57% зазначають, що Єдиний Ринок взагалі не має
впливу на їх діяльність. Негативний і вкрай негативний вплив Єдиного
Ринку на ділову діяльність зазначило відповідно 6% і 1% компаній; 2%
опитаних мали труднощі з оцінкою даної проблеми. Нерівномірно
розподіляється думка і між компаніями різного рівня. Позитивний вплив за
період 1997-98 рр. зазначає 41% великих компаній, 28% середніх і 23%
малих компаній.

Які ж основні джерела торговельних бар’єрів існують в рамках Єдиного
Ринку ЄС? 35% європейських компаній вказують, що головним джерелом
існування торговельних бар’єрів є дефіцит єдиних європейських правил в
цій області; 25% — брак інформації про діючі правила; 25% — дуже складну
законодавчу систему; 25% — зайву старанність в застосуванні
національними адміністративними органами різних нормативних положень і
36% — неволодіння адміністративними органами інформацією про діючі
положення. Як видно з вищевикладеного, проблеми бюрократичного характеру
властиві і ЄС, при цьому вони мають серйозний негативний вплив на
успішне впровадження і функціонування теоретичних і законодавчих основ
Єдиного Ринку.

Об’єктивний аналіз ефективності функціонування Єдиного Ринку ЄС може
дозволити ЄК значною мірою сконцентрувати свої зусилля на пріоритетних
напрямках вдосконалення торгового механізму і інших аспектів
функціонування Єдиного Ринку, максимально враховуючи потреби і
міркування його безпосередніх учасників, якими і є компанії всіх рівнів.
При цьому необхідно максимально обмежити кількість Директив, що
приймаються ЄК, роблячи акцент не на кількості актів, що приймаються, а
на їх ефективності.

Згідно з Маастрихтськими угодами значно посилюється політична взаємодія
країн ЄС. Формується політичний союз з такими завданнями:

провадити загальну зовнішню політику та політику в галузі безпеки;

посилювати роль Європейського парламенту;

провадити загальну політику в галузі юстиції та внутрішніх справ.

Договір про Європейський союз установлює громадянство Союзу: всі
громадяни держав-членів є громадянами Союзу. Кожний громадянин Союзу має
право:

вільно пересуватись та проживати на території держав-членів;

брати участь у голосуванні та балотуватися на муніципальних та
європейських виборах в тій країні, де він проживає;

на захист дипломатичними та консульськими службами будь-якої з
країн-учасниць;

на звернення до Парламенту і до уповноваженого з розгляду скарг тощо.

У цілому, Маастрихтські угоди надали Євросоюзу таких функцій: створення
й управління єдиною валютою; координація та контроль у проведенні єдиної
економічної політики; заснування і захист Єдиного Ринку на засадах
вільної і справедливої конкуренції, підтримання рівності з певним
перерозподілом коштів між багатшими та біднішими регіонами; підтримка
законності і правопорядку; визначення і розвиток фундаментальних прав і
свобод окремих громадян; управління єдиною зовнішньою політикою,
включаючи всю галузь закордонних справ і політики безпеки, формування
спільної оборонної політики.

У процесі західноєвропейської інтеграції виявилися істотні внутрішні і
зовнішні суперечності. Головною причиною внутрішніх суперечностей є
нерівномірність господарського розвитку та диспропорції економічної
структури за територією, які доцільно розглядати в трьох аспектах:

з точки зору різниці в ресурсному потенціалі та розвитку окремих
країн-учасниць ЄС;

у межах економік кожної країни;

за регіонами Європи.

Різниці в наявності та стані ресурсного потенціалу, структурі, темпах та
рівнях економічного розвитку призвели до появи в межах ЄС двох груп
країн — економічно сильних (Німеччина, Франція, Італія, Великобританія)
і відносно слабких економічно (Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція).

Найбільші диспропорції в межах національних економік притаманні Італії
(високорозвинена північ та менш розвинутий південь), Великобританії
(відносна економічна відсталість Північної Ірландії та Уельсу), Франції,
Іспанії, Португалії.

Функціонування ЄС як інтеграційного угруповання з єдиною наднаціональною
системою управління породжує групу нових суперечностей: диспропорції
ринкової та регульованої сфер; суперечності між національними та
наднаціональними органами тощо. Зокрема, незважаючи на декларовану
демократизацію процесу вироблення й прийняття рішень на засадах
компромісу і консенсусу, актуальними для ЄС залишаються такі проблеми
інституціональної інтеграції, як демократичний контроль над політикою
ЄС, розподіл повноважень і функцій між органами ЄС, політика щодо
прийняття нових членів.

Зовнішні суперечності розвитку західноєвропейської інтеграції виникають
у процесі взаємодії факторів регіональної та глобальної
інтернаціоналізації. З одного боку, розширення ринку ЄС є ключовим
інтеграційним фактором як на макро-, так і на мікроекономічному,
корпоративному рівні. З іншого боку, більшість західноєвропейських
корпорацій технологічно та фінансове пов’язані з американськими і
японськими ТНК, які поряд зі своїми національними інтересами реалізують
також інтереси атлантичної та тихоокеанської інтеграції.

ЄС — найуспішніша регіональна організація. Прогрес ЄС на шляху до
економічної інтеграції трансформує його у центр залучення для всіх інших
країн і угруповань, які бажають укласти довгострокові відносини різного
рівня — від отримання привілеїв у торгівлі до вступу.

Що стосується відносин з країнами Середземномор’я, то ці відносини ЄС
розглядає як «особливі». Вони включають угоди із співробітництва,
можливі угоди про повноправне членство, а також угоди про вільну
торгівлю. Що ж до Росії та України, то ці угоди містять лише положення
про проведення переговорів про створення двосторонньої зони вільної
торгівлі.Отже, ЄС на сьогодні є ядром загальноєвропейської економічної
інтеграції. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить
організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів. При цьому
можна виділити Європейське інтеграційне поле, на якому чітко
простежуються реальні контури Європейського континентального ринку
(рис.8.6).

Розглянута в історичному контексті й динаміці, з урахуванням сукупності
та зовнішніх суперечностей, західноєвропейська інтеграція є об’єктивно
обумовленим закономірностями інтернаціоналізації поступальним процесом,
що розвивається в часі та просторі, поширюючись на всі важливі сфери
життєдіяльності, і має надійну інтеграційну перспективу.

Зараз Євросоюз вступає в новий, безпрецедентний етап свого розширення.
Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи а
також Прибалтики намічається довести з 15 до 26. Враховуючи супутні
геополітичні чинники, серйозні спостерігачі порівнюють таку подію за
значимістю зі створенням самого Спільного Ринку.

Просуваючись на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал
(територію – на 34%, населення – на 29%), перетворюється на найбільший у
світі ринок з 500 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку
інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній
частині території Європи, що надає йому вже зовсім іншої міжнародної
ваги, статусу та позицій. Разом з тим реалії та наслідки розширення ЄС
виглядають досить неоднозначно та суперечливо.

Зараз на приєднання до ЄС претендують Болгарія, Угорщина, Кіпр, Латвія,
Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія й Естонія. Їх прийом
зумовлено чотирма критеріями, про які вже йшла мова. З усіх
перерахованих держав таким критеріям поки жодна повністю не відповідає.
Деякі чиновники Європейської Комісії та уряду – члени ЄС, вважали, що
майбутнє розширення Євросоюзу дуже схоже на попередні розширення (1973,
1981, 1986, 1995 рр.) і не вимагає спеціальних домовленостей.
Накопичений за останні роки досвід розвитку європейських країн показав
недалекоглядність цих уявлень.

Той факт, що нові члени – країни з перехідною економікою, автоматично
збільшує число спірних питань, які були детально визначені умовами
попереднього прийому на нарадах Європейської Ради в Копенгагені (1993),
Ессені (1994) та Люксембурзі (1997). Нові члени набагато бідніші, ніж
нинішні. Отже, нове розширення повинно розглядатися як “інтеграція для
розвитку”. Нові угоди по прийняттю до ЄС повинні включати угоди щодо
таких питань, як інтеграційні фонди, соціальна політика та політика з
питань охорони навколишнього середовища. Повинні бути обумовлені і
періоди переходу, які допоможуть новим членам швидко скоротити розрив
між їх рівнем розвитку і рівнем розвитку нинішніх членів.

Що ж треба здійснити, щоб гарантувати те, що розширення ЄС буде сприяти
економічному розвитку країн з перехідною економікою, які вступають до
ЄС, а не гальмувати розвиток?

Прийняття до ЄС не повинно перетворитись в односторонній диктат, який
зобов’язані прийняти країни, що вступають. Це – процес партнерства, в
якому повинні враховуватись інтереси та прагнення країн, що вступають.

Новий процес прийняття вимагає інституційних змін набагато більш
масштабних, аніж було необхідно раніше. Потрібен відносно тривалий
перехідний період, щоб здійснити ці зміни та забезпечити
конкурентоспроможність країн-претендентів.

Існуючі члени ЄС повинні допомагати претендентам в процесі вступу до
Союзу. Вони не повинні створювати зайвих перешкод для процедури, яка
буде значним внеском в єдність і благополуччя Європи.

В залежності від стану відносної готовності до членства, вказані держави
на базі оцінок комісії ЄС розділені на дві групи, що почали безпосередні
індивідуальні переговори про приєднання з 30 березня 1998р. (Угорщина,
Польща, Словенія, Чехія, Естонія) та інші, що “дозрівають” до цієї
стадії під спостереженням спеціальної Європейської конференції, яка
регулярно збирається для обговорення і розв’язання поточних проблем
розширення. Підготовка країн-кандидатів до вступу може частково
фінансуватися за кошти ЄС, але лише за умови чіткого виконання ними
своїх передвступних зобов’язань.

З урахуванням даного сценарію очікується, що фактичне розширення ЄС за
рахунок окремих найбільш підготовлених країн-претендентів може початися
приблизно з 2003-2004 рр. Проте, багато експертів скептично ставляться
до достовірності цієї дати.

Нове розширення ЄС виглядає вже не як злиття, а швидше як поглинання
Євросоюзом чергової партії держав, що приєднуються. Не випадково ряд
спостерігачів спеціально застерігають його лідерів від імперських
амбіцій, входження в роль метрополії Європи. Щоб не виглядати як
колонізатор, вважають вони, — Євросоюз не повинен створювати враження,
що приєднання означає просте копіювання в даних країнах правопорядку,
політик і структур Співтовариства і що від самобутності, яка склалася в
іншій Європі, не залишиться нічого, що заслуговує на збереження.

Література

Основна экономические отношения. Учеб. пособие. — М.: ИВЦ «Маркетинг»,
1998.

Балакін Р.Л. Проблеми інтеграції економіки України у світове
господарство / За ред. П.І. Гайдуцького, Є.А. Будовського. — К.: УСГА,
1992.

Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії
розвитку: Монографія. – К.: ВІПОЛ, 1998.

Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г.
Лук’яненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001.

Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. — М., 1997. — с.
361-986.

Лук’яненко Д.Г. Інтеграція України у сучасні системи світогосподарських
зв’язків. У кн.: Основи ринкової економіки: Навч. посібник / За ред.
В.М. Петюха. — К.: Урожай, 1993.

Мировая экономика: Учебник /Под ред. Проф. А.С. Булатова. — М.: Юристъ,
2001.

Поручник А.М. Интеграция Украины в мировое хозяйство. — К.: КГЭУ, 1994.

Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та
ін.- К.: Либідь, 2000.

Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч.
посібник. — Чернівці, 1996. — с. 187-197.

PAGE 1

PAGE 15

Європейська Рада

Скликається двічі на рік у складі глав держав і урядів

Європейське політичне співробітництво

Нарада міністрів закордонних справ

Комісія ЄС (КЄС)

Виконавчий орган складається з голови і 17 членів комісії, які
призначаються урядами країн-членів ЄС за встановленою квотою.

Термін повноважень — 4 роки

Рада ЄС (Рада міністрів ЄС)

Сесії проводяться у разі необхідності на рівні міністрів, які
відповідають за ту чи іншу форму діяльності

Європейський Парламент

Складається з 518 депутатів, які обираються прямим загальним
голосуванням громадян країн-членів ЄС за встановленою квотою

Економічна і соціальна рада

Консультативний орган. Складається з 183 чол., які призначаються на 4
роки урядами країн-членів ЄС за встановленою квотою

Суд ЄС

Складається з 13 суддів і 6 генеральних адвокатів, які призначаються
урядами країн-членів ЄС на 6 років

Контрольна палата

Контролює правильність фінансових операцій, законність використання
коштів ЄС, складається з 12 чоловік, які призначаються на 4 роки главами
держав і урядів

Європейський Союз (1993 р.)

Європейське Співтовариство

Договори про створення:

ЄОВС – 1952 р.

ЄЕС – 1957 р.

Євроатом – 1957 р.

Єдина зовнішня політика у галузі безпеки

Співробітництво у сфері правосуддя і внутрішньої політики

Європейський континентальний ринок

Балтійський ринок

ЄАВТ

ЄАВТ

ЦЕФТА

Рис. 8.6. Регіональні сегменти загальноєвропейської економічної
інтеграції

ЄС

ЧЕС

снд

Інтеграція

Макрорівень: міждержавні інтеграційні угруповання

Мікрорівень: внутрішньофірмові ринки

Горизонтальна

Вертикальна

Регіоналізм

Транснаціоналізація

Інтеграція

Міжнародна економічна інтеграція

Типи

Форми

Рівні

Зона преференційної торгівлі

Економічний союз

Політичний союз

Зона вільної торгівлі

Митний союз

Спільний ринок

Мікро-інтеграція

Макро-інтеграція

Торговельна зона

Виробнича інтеграція

“Знизу-догори”

“Згори-донизу”

Через дво- і багатосторонні переговори та асоційовану участь країн

Міжнародні регіональні інтеграційні угруповання

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *