Місце і роль міжнародної політики в житті суспільства, Україна на міжнародній арені (реферат)

Реферат з міжнародних відносин

Місце і роль міжнародної політики в житті суспільства, Україна на
міжнародній арені

В основі будь-якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й
потреби. Не є винятком і зовнішня політика: в її основі лежать
національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів
суспільства, що реалізуються через політичну систему.

У будь-якому суспільстві існують не тільки різні, а й протилежні
інтереси. Функціонувати як цілісність суспільство може лише за умови
узгодження наявних у ньому інтересів, досягнення загальнонаціонального
компромісу і злагоди на основі спільних цілей і цінностей передусім
таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія, добробут тощо.
Виражати національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів
суспільства, покликана держава як головний елемент політичної системи
суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завданням
зовнішньої політики будь-якої держави. Виражені в діяльності держави,
національні інтереси виступають як державні. Можливі певні розходження
між національними інтересами й державними як інтересами правлячих у
даний момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній
політиці держави мають бути національні інтереси.

Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень
головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних
інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов’язані із
забезпеченням безпеки й цілісності держави як певної
соціально-економічної, політичної, національно-історичної і культурної
спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави,
утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин.
Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому
забезпечуються й захищаються нею на світовій арені всіма наявними
засобами — дипломатичними, економічними, ідеологічними, воєнними.

Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в
системі міжнародних відносин. Це, наприклад, прагнення держави утвердити
свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у
розв’язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв’язки з
іншими державами тощо.

Між головними і специфічними інтересами існує тісний зв’язок. Головні
інтереси держави протягом усього часу її існування залишаються практично
незмінними. Змінюються лише форма їх вираження і засоби реалізації. З
приводу своїх головних інтересів держава найменш схильна йти на
компроміси й поступки в міжнародних відносинах. Саме зовнішня загроза
цим інтересам штовхає державу на шлях використання воєнної сили як
останнього аргументу в міжнародних відносинах.

Специфічні інтереси є більш динамічними; вони змінюються під впливом
внутрішніх і зовнішніх чинників. В різних історичних умовах одні
інтереси зникають, інші — з’являються. За певних обставин специфічний
інтерес приноситься в жертву головному, але буває й так, що специфічний
інтерес переростає у головний, стає визначальним у всій зовнішній
політиці держави.

На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої
політики. Вони зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою
державного правління, типом політичного режиму, історичними
особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Серед
багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші:
забезпечення національної безпеки держави; збільшення сили держави;
зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.

У широкому розумінні національна безпека — це такий стан держави, який
дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним
суб’єктом системи міжнародних відносин. Конкретніше національна безпека
означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й
суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності,
суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і
зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутрішній і зовнішній аспекти.

Національна безпека проявляється на трьох рівнях: особи, суспільства й
держави. Безпека особи полягає у формуванні комплексу таких правових і
моральних норм та суспільних інститутів, які б надавали їй можливість
розвивати й реалізовувати соціальне значущі здібності й потреби, не
зазнаючи протидії з боку суспільства і держави.

Найреальніше безпека особи проявляється в забезпеченні її прав і свобод.
Безпека суспільства передбачає наявність суспільних інститутів, норм і
відносин, які дають можливість реалізувати права і свободи всіх
соціальних груп і протистояти діям, що ведуть до розколу суспільства.
Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управління
суспільством, координації діяльності соціальних груп і політичних сил, а
також дійових інститутів їх захисту.

У демократичних країнах пріоритетною є безпека особи. Безпека держави й
суспільства тут не самоціль, а умова забезпечення безпеки особи. У
критичні для країни періоди може домінувати безпека суспільства або
держави. Авторитарні й тоталітарні політичні режими постійно створюють
такі критичні умови (наприклад, вишукуючи внутрішніх і зовнішніх
«ворогів»), завдяки яким висувають на передній план безпеку держави за
рахунок безпеки особи.

У змістовному плані розрізняються політична, економічна, воєнна,
екологічна, інформаційна безпека і безпека у сфері культури як складові
національної безпеки. Сутність політичної безпеки полягає у здатності й
можливості нації і створюваних нею державних інститутів самостійно
вирішувати питання державного устрою, незалежно проводити внутрішню і
зовнішню політику в інтересах особи й суспільства.

У межах системи міждержавних відносин політична безпека передбачає
наявність стійкого політичного суверенітету. Економічна безпека
характеризується рівнем розвитку продуктивних сил і економічних
відносин, наявністю розвиненої інфраструктури й корисних копалин,
кваліфікованої робочої сили та системи її підготовки, а також характером
інтеграції в систему міжнародних економічних відносин. Воєнна безпека
полягає у можливості забезпечення інтересів національної безпеки
збройними засобами, її зовнішній аспект відображає здатність нації
протидіяти або стримувати вплив воєнної сили ззовні. Це передбачає
наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або
загальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєнно-політичних
союзів. Важливими складовими національної безпеки є екологічна,
інформаційна безпека й безпека культурного розвитку нації, безпосередньо
пов’язані з потребами суспільства та особи.

З огляду на надзвичайну значущість національної безпеки у багатьох
країнах розробляється її концепція, яка схвалюється законодавчим органом
і знаходить відбиток у всіх напрямах внутрішньої і зовнішньої політики.
На основі цієї концепції формується система національної безпеки як
сукупність законодавчих і виконавчих органів, правових норм, котрі
забезпечують оптимальні і стабільні умови для життєдіяльності й розвитку
особи і суспільства. Для реалізації концепції національної безпеки
створюється спеціальний орган з найвищих посадових осіб держави і
керівників силових міністерств і відомств, очолюваний главою держави чи
виконавчої влади.

Забезпечення національної безпеки відповідає життєвим потребам держави.
Без цього неможливі реалізація інших цілей і взагалі саме проведення
зовнішньої політики. Тому інші цілі зовнішньої політики
підпорядковуються забезпеченню національної безпеки. У періоди загрози
політичному існуванню держави вона використовує всі доступні їй засоби
для досягнення цієї основної мети.

Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збільшення її
сили. Коли йдеться про силу держави, то мається на увазі її економічний,
політичний, воєнний, інтелектуальний і моральний потенціал. Одним із
вирішальних чинників, які визначають силу держави, є її міжнародна вага,
або авторитет. Міжнародний авторитет держави у кінцевому підсумку
визначається її сукупним національним продуктом. У західній політології
досить поширена точка зору, згідно з якою міжнародний авторитет держави
тримається на її воєнній силі.

Для міжнародного авторитету держави дуже важливим є професіоналізм
зовнішньої політики. Правильна оцінка співвідношення сил, уміння точно
визначити позицію у складних ситуаціях, розпізнати друзів і противників
можуть частково компенсувати нестачу сили. Велике значення має моральний
потенціал держави, який у міжнародних відносинах виступає і як чинник
реальної політики. Високий моральний престиж визначає високий рівень
довіри з боку союзників і можливих партнерів, допомагає зміцнювати
безпеку, забезпечує в критичні моменти не тільки моральну, а й
матеріальну підтримку. Через зовнішню політику держава може свідомо
примножувати свою силу, наприклад через економічне співробітництво з
іншими державами, приналежність до міжнародних економічних, політичних і
воєнних об’єднань, отримання економічної допомоги від інших держав тощо.

Важливою ціллю зовнішньої політики держави є зростання її престижу і
зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне
виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі
тісно взаємопов’язані. Так, престиж і міжнародні позиції держави
безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою
визначаються її міжнародними позиціями.

Зовнішня політика держави виконує три основних функції: охоронну,
представницько-інформаційну і переговорне-організаторську, які є
конкретизацією зовнішніх функцій держави: оборонної, дипломатичної і
співробітництва.

Головний зміст охоронної функції складає захист суверенітету й
територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав
та інтересів держави і її громадян за кордоном. Ця функція спрямована на
відвернення різних загроз для держави, її суспільно-політичного ладу,
кордонів, територіальної цілісності тощо. Такими загрозами можуть бути,
наприклад, висування територіальних претензій до держави, підтримка у
ній сепаратистських рухів, спадання її міжнародного престижу та ін.
Ефективно реалізована охоронна функція полягає у найраннішому виявленні
загроз та їх запобіганні чи ліквідації.

Представницько-інформаційна функція зовнішньої політики полягає у
представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи,
а також в інформуванні через ці органи керівних органів держави про
політику, прагнення й наміри інших держав. Ця функція спрямована на
формування уявлень керівників інших держав і міжнародної громадської
думки в цілому про дану державу. Успішна реалізація цієї функції зменшує
можливість помилок у зовнішній політиці держави.

Переговорно-організаторська функція зовнішньої політики полягає в
організації і використанні міжнародних контактів. Вона спрямована на
реалізацію через ці контакти політичних концепцій і програм держави в
обсязі зовнішньої політики. В реалізації цієї функції важливу роль
відіграє діяльність центральних органів зовнішньої політики.

Найважливішим способом здійснення зазначених функцій зовнішньої політики
держави є дипломатія, під якою звичайно розуміють контакти між державами
і засоби їх реалізації. Вона здійснюється у формі офіційної діяльності
глав держав, урядів, органів зовнішніх зносин держави і безпосередньо
дипломатів, які сприяють досягненню цілей і завдань зовнішньої політики
й захисту інтересів своєї держави та її громадян за кордоном. Загальне
керівництво дипломатичною діяльністю здійснює глава держави або уряду, а
безпосереднє — спеціальне відомство (міністерство, департамент)
закордонних справ. До основних форм дипломатичної діяльності належать:
зустрічі глав держав та урядів; постійне представництво, здійснюване
послами й місіями; участь представників держав у роботі міжнародних
організацій; дипломатичні конгреси, наради, конференції; підготовка та
укладання міжнародних угод; дипломатичне листування у формі послань,
заяв, нот, меморандумів та ін.

Міжнародні організації і розвиток міжнародних відносин

Міжнародні відносини є об’єктом зовнішньої політики, міжнародної
політики в цілому. Втім, звичний для нас термін «міжнародні
відносини» не зовсім точний, оскільки відповідні відносини ніколи не
складаються безпосередньо між народами. Як демократія не буває
безпосередньо владою народу, так і міжнародні відносини не бувають
відносинами безпосередньо між народами. Вони опосередковуються
державами — через охорону кордонів, митний контроль, візові режими,
закордонні паспорти, монополію на здійснення зовнішньої політики тощо.
Франкомовний еквівалент терміна «міжнародні відносини» — relations
іnternationales, що дослівно означає «міжнаціональні відносини», чи
відповідний англомовний термін дещо точніші, оскільки в
західноєвропейській традиції нація ототожнюється з державою. Визначення
«народу» як головного суб’єкта міжнародних відносин передбачає саме
державні народи-нації, а по суті — держави.

Звичайно міжнародні відносини визначаються як система політичних,
економічних, соціальних, культурних, воєнних, правових та інших зв’язків
між державами й народами.

Вивчаються вони різними науками. Так, історія аналізує проблеми
виникнення й розвитку зовнішньої політики та дипломатії. Економічна
наука досліджує міжнародні економічні зв’язки. Наука міжнародного права
зосереджується на вивченні норм і принципів, які регулюють систему
міжнародних відносин, а також взаємовідносини в межах окремих груп країн
або на двосторонній основі. Політологія відіграє особливо велику роль у
дослідженні міжнародних відносин. Вже хоча б тому, що найважливішим
об’єктом її вивчення є держава, яка виступає головним суб’єктом
міжнародних відносин. Політологія зосереджується на дослідженні саме
політичних зв’язків між державами, розглядаючи їх як суб’єкт зовнішньої
політики.

Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин.
Як і суспільні відносини в цілому, вони є відносинами між людьми; в них
чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і
духовно-культурний аспекти. Водночас міжнародні відносини
характеризуються низкою особливостей. Це, по-перше, їх невладний
характер. Влада є одним із основних регуляторів суспільного життя
всередині держави, де існують відносини панування і підкорення,
керівництва й підпорядкування. У відносинах між державами владні
відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а
відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору
міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або
співробітництва і лише як виняток — панування й підкорення.

Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає
проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути
визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині
держави. Він може бути виокремлений на основі суб’єктів відносин, якими
є політичні інститути та особи, що їх представляють. Іншими словами,
міжнародні політичні відносини — це відносини між державами, політичними
партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними
організаціями та іншими суб’єктами політики на міжнародній арені. За
такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суто економічні
відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного
характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основний
зміст міжнародних відносин.

По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер.
Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким
виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких
керівних центрів, діяльність яких ґрунтувалася б на пануванні й
підкоренні, немає.

По-третє, основним засобом розв’язання суперечностей в міжнародних
відносинах є консенсус — прийняття рішення на міжнародних конференціях,
нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників
без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає
жоден з учасників. Консенсус застосовується також як засіб забезпечення
єдності позицій держав до проведення голосування з обговорюваних питань,
яке в такому разі відкладається на час процесу узгодження. Консенсус має
важливе значення в досягненні домовленості між державами, оскільки
відкриває можливості для відшукання взаємоприйнятних рішень для всіх
учасників переговорів. Він передбачає прийняття рішень усіма державами
на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної,
рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск
або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній
конференції чи в міжнародній організації.

По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль
відіграє суб’єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і
міжнародних організацій, у розв’язанні наявних суперечностей.

Другу групу суб’єктів міжнародних відносин складають багатоманітні
міжнародні організації. До них належать міжнародні організації
глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові
організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки.

Міжнародні організації як об’єднання держав характеризуються такими
загальними ознаками: договірна основа утворення; наявність певних цілей;
організаційна структура; самостійні права та обов’язки; утворення згідно
з міжнародним правом. Міжнародні організації виникли ще в середині XIX
ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був,
наприклад, Всесвітній поштовий союз, створений 1874 р. Першою постійно
діючою міжнародною, політичною організацією була створена 1919 р. для
розвитку співробітництва між народами, сприяння запобіганню воєнних
конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка
проіснувала до 1946 р.

Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000
р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією
глобального масштабу є Організація Об’єднаних Націй (ООН). Створена 1945
р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР,
США, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна
організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі:
підтримання міжнародного миру й безпеки; вжиття ефективних колективних
заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів
агресії або інших порушень миру; розв’язання мирними засобами
міжнародних спорів; розвиток дружніх відносин між народами; здійснення
міжнародного співробітництва у розв’язанні міжнародних проблем
економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру;
заохочення і розвиток поваги до прав людини.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, до складу якої входять 15
держав-членів, з них 5 — постійних (США, Росія, Китай, Великобританія,
Франція) і 10 — непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю
терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних
спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і
військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є
одним із головних органів ООН, складається з усіх держав-членів і
наділена широкими повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які
питання, у тому числі й ті, що належать до повноважень і функцій
будь-якого з органів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна
Асамблея призначає Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових
членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв
держав-членів, виключення їх з ООН.

Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівних органів
ООН належать також Економічна і соціальна рада. Рада з опіки,
Міжнародний суд і Секретаріат.

Міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку
міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони
здоров’я, освіти. Укладаючи угоду з ООН, такі організації набувають
характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20
таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація об’єднаних націй з
питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони
здоров’я; Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і
розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію
розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної
енергії (МАРАТЕ); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО);
Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий
союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.

Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масштабу є:
Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга
арабських держав; Організація центральноамериканських держав, Асоціація
держав південно-східної Азії, Центральноєвропейська ініціатива;
Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.

Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи — утворена ще 1949 р.
перша європейська міжурядова організація, яка об’єднує більш як 40
держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших зв’язків між
державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і принципів;
сприяння перетворенню Європи в демократичний і безпечний простір; захист
і зміцнення плюралістичної демократії і прав людини; розвиток і
зміцнення європейської самосвідомості для формування європейської
культурної ідентичності. Структуру Ради Європи утворюють: Комітет
міністрів; Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів;
Секретаріат.

В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах
стали відігравати інтеграційні угруповання, які утворилися в результаті
інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав
певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу
якого нині входять 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція,
Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія,
Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція. Претендентами на вступ до ЄС є низка
колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік. ЄС
найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні
міжнародна організація. Його вищими органами є парламент, уряд, комісія,
суд.

Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991 р. Співдружність
незалежних держав (СНД), яка нині об’єднує 12 колишніх республік СРСР:
Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову,
Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україну. Щоправда, Україна
не ратифікувала угоду про утворення СНД і формально не стала учасником
її статуту. Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями
об’єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва
народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони
здоров’я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших,
сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й
координуючими органами СНД є: Рада глав держав, Рада глав урядів,
Виконавчий секретаріат, Міждержавний економічний комітет,
Міжпарламентська асамблея держав-учасників СНД.

Важливими суб’єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки. Вони
виступають організаціями колективної безпеки держав-членів, інструментом
спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії, координації
діяльності на міжнародній арені. Найвпливовішою такою організацією на
сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні
воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО),
Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація
варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До
складу утвореного в 1949 р. блоку НАТО входять: Бельгія, Великобританія,
Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург,
Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина,
Франція, ФРН, Чехія. Франція у 1966 р. вийшла з воєнної організації
НАТО, залишаючись учасником договору про його утворення. До розпуску
Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як
воєнно-політичне угруповання. Тепер він виконує в основному координуючу,
інтегративну й миротворчу функції в межах Європи. У Європі діяла також
воєнно-політична організація Західноєвропейський союз у складі Бельгії,
Великобританії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Франції і ФРН, який
був тісно пов’язаний з НАТО і не відігравав відчутної самостійної ролі в
політичному житті Європи. У листопаді 2000 р. державами-учасницями було
прийнято рішення про його розпуск.

Міжнародні організації відіграють значну позитивну роль у розвитку
міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто ідеалізувати.
Утримання таких організацій, особливо ООН, досить дорого обходиться
платникам податків країн-членів. Як і будь-яким великим організаціям, їм
притаманна тенденція до олігархізації структури й діяльності, про яку
говорив ще Р. Міхельс. Апарат міжнародних організацій, який складається
з численних високооплачуваних представників, радників, консультантів,
експертів тощо, значною мірою працює на себе. Формується він здебільшого
закритим шляхом із представників наближених до влади елітарних груп
населення і не контролюється громадськістю.

Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні
неурядові організації, до яких належить будь-яка міжнародна організація,
не, створена на основі міждержавної угоди, їхніми ознаками є:
неприбутковий характер; визнання щонайменше однією державою; наявність
консультативного статусу в міжнародних міжурядових організаціях. Нині
існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Це різноманітні
молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації.

Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є частиною
неформалізованих міжнародних суспільних рухів — антивоєнного,
екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового,
національно-визвольного тощо, які також є суб’єктами міжнародних
відносин.

Україна на міжнародній арені

Місце України в системі міжнародних відносин визначається її
геополітичним положенням, економічним потенціалом і зовнішньою
політикою. Україна є найбільшою за територією (603,7 тис. кв. км) суто
європейською державою. За чисельністю населення вона посідає п’яте місце
в Європі, поступаючись ФРН, Франції, Великобританії та Італії.
Розташована у центральній частині Європи. Межує з Молдовою, Румунією,
Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією. Має вихід до Чорного
моря. Від СРСР Україна успадкувала значний економічний потенціал, більшу
частину якого, щоправда, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин —
розрив господарських зв’язків з колишніми радянськими республіками,
конверсія, невиважені реформи на догоду зарубіжним наставникам,
розтягування загальнонаціонального надбання через недолугу приватизацію
і навіть відверте його розкрадання високими посадовими особами держави,
несприятливий інвестиційний клімат тощо — вже втрачено. В цілому
географічне розташування, розміри території, чисельність населення,
потенційні економічні можливості України дають їй змогу мати статус
великої європейської держави з власною геостратегічною орієнтацією.

У складі СРСР Україна не була самостійним суб’єктом зовнішньої політики.
Хоча формально вона була членом ООН, навіть однією з держав-засновниць
цієї організації, мала власне зовнішньополітичне відомство, її дії на
міжнародній арені визначались союзними органами. Зі здобуттям Україною
незалежності перед нею постала нагальна проблема розбудови власної
зовнішньої політики, знаходження свого місця в системі міжнародних
відносин як їх повноправного суб’єкта.

Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька
можливих варіантів її зовнішньополітичної стратегії: 1) орієнтація на
інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в
європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання
самобутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на
визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією,
використання переваг співробітництва на євразійському і західному
просторах.

Кожен із цих варіантів має свої переваги й недоліки, своїх прихильників
та опонентів як серед провідних політиків, так і серед рядових громадян.
І жоден з них не може бути застосований у, так би мовити, чистому
вигляді вже з об’єктивних причин. Орієнтація на розвиток відносин з
Росією не може не бути одним із пріоритетних напрямів зовнішньої
політики України. Ця пріоритетність визначається географічними,
історичними, економічними, соціальними, культурними та іншими чинниками.
Росія є найближчим північно-східним і найбільшим сусідом України,
основним джерелом енергоносіїв і головним ринком збуту товарів.
Український і російський народи протягом століть співіснували в межах
однієї держави, між ними історично склалися тісні соціально-психологічні
та культурні зв’язки. Громадянами України є мільйони етнічних росіян, а
мільйони етнічних українців проживають у Росії. Тому не лише
добросусідські, а й усебічні, насамперед економічні, зв’язки з Росією є
для України об’єктивною реальністю і необхідністю. Однак надмірна
залежність від Росії обмежує для України можливості на інших
геостратегічних напрямах, робить її заручницею політики Росії, розкладу
в останній політичних сил.

Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до
Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу
використовувати сприятливі можливості міжнародного поділу праці,
піднятися до рівня економічного, соціального й демократичного розвитку
передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню
безпеки України. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності
кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що
особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних
претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів.
Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці
організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному
відношенні. Близької перспективи такого вступу немає. Можливі лише
партнерські відносини. Крім того, зближення України з НАТО наштовхується
на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.

За таких умов найвірогіднішим варіантом зовнішньополітичної стратегії
України є її балансування між Заходом і Росією, використання переваг
співробітництва на євразійському й західному просторі. Та щоб це
балансування не мало вигляду намагання сидіти одночасно на двох
стільцях, воно має здійснюватись з орієнтацією на поступову — в міру
нагромадження відповідних передумов — інтеграцію до європейських і
євроатлантичних структур для того, щоб не залишитися на задвірках Європи
й не виступати в ролі заручниці політики Росії. Саме такою, на нашу
думку, за своїм основним змістом є зовнішня політика незалежної України.

Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України,
до яких належать: гарантування суверенітету, державної незалежності,
самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності
кордонів; досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах:
воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тощо; подолання
економічної кризи та інтенсивний розвиток народного господарства,
досягнення високого стабільного життєвого рівня населення; створення
правової демократичної держави, яка інтегрувалася б у європейську і
світову спільноти; забезпечення національної злагоди, політичної і
соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і
націй; налагодження нормальних добросусідських відносин з країнами
близького й далекого зарубіжжя, дотримання правил міжнародного
співіснування, проведення політики миру і співробітництва, активна
участь у боротьбі за реалізацію вселюдських інтересів.

Концептуальні засади зовнішньої політики України як незалежної держави
було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України,
прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 р. У розділі «Міжнародні
відносини» Декларації наголошується: «Українська РСР як суб’єкт
міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами,
укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими,
торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних
організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення
національних інтересів республіки у політичній, економічній,
екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній
сферах.

Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування,
активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки,
безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та
європейських структурах.

Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими,
пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами
внутрішньодержавного права».

У деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної
Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2
липня 1993 р. «Основних напрямах зовнішньої політики України». У цьому
документі зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на
виконання таких найважливіших завдань: утвердження і розвиток України як
незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності її
міжнародного становища; збереження територіальної цілісності держави і
недоторканності її кордонів; включення національного господарства в
світову економічну систему для його повноцінного розвитку, підвищення
добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України за кордоном;
поширення у світі образу України як надійного й обачливого партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ
визначає: двосторонні міждержавні відносини, розширення участі в
європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах
Співдружності незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних
організаціях. Прийнята Верховною Радою концепція зовнішньої політики
України стала основою діяльності держави на міжнародній арені. З моменту
схвалення Верховною Радою 24 серпня 1991 р. Акта проголошення
незалежності України і створення самостійної Української держави вона
визнана більш як 150 державами світу, із 140 з них Україна підтримує
дипломатичні відносини.

Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих
установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і
реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими
валютно-фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і
Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки незалежності Україна
стала повноправним членом низки впливових європейських міжнародних
організацій — Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в
Європі, Центральноєвропейської ініціативи — регіонального об’єднання
країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною метою України є вступ
до Європейського союзу.

Відносини України, як і низки інших центрально- і східноєвропейських
держав, з НАТО здійснюються на основі програми «Партнерство заради
миру», прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами.
У межах програми відносини з Україною мають характер «особливого
партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний
потенціал у європейській безпеці. У 1997 р. в Києві було відкрито
Інформаційний центр НАТО, призначення якого полягає в тому, щоб
оперативно надавати достовірну інформацію про цю організацію. У цьому ж
році було підписано «Хартію про особливе партнерство між НАТО й
Україною», в якій, зокрема, задекларовані гарантії безпеки України в
новій системі європейського порядку. Однією з форм партнерства є
проведення спільних військових навчань, у тому числі на території
України.

У розділі «Зовнішня і внутрішня безпека» Декларації про державний
суверенітет України зазначається, що «Українська РСР урочисто проголошує
про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не
бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних
принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
Відповідно до цієї настанови Україна стала першою у світі державою, яка
відмовилася від ядерної зброї, наявної на її території. Згідно з
московською Заявою президентів США, Росії та України від 14 січня 1994
р. Україна взяла на себе зобов’язання протягом семи років ліквідувати
всю розташовану на її території ядерну зброю, одержавши відповідне
матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку від США і
Росії, а потім і Китаю. Відмова від ядерної зброї неоднозначно
сприймається в Україні, однак вона залишається фактом.

Теза про нейтралітет у подальшому не знайшла розробки ні в Конституції
України, ні в інших законах. Засади зовнішньополітичної діяльності
України Конституція визначає таким чином: «Зовнішньополітична діяльність
України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки
шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права» (ст. 18).

Україна підтримує дружні стосунки, намагається розвивати взаємовигідне
співробітництво з усіма державами, що утворилися на теренах колишнього
СРСР, державами-сусідами. Вона стала одним із засновників у 1993 р.
Парламентської асамблеї чорноморського економічного співробітництва, до
складу якої входять одинадцять країн цього регіону.

Суперечливим є становище України у Співдружності незалежних держав. З
одного боку, існує об’єктивна необхідність економічної інтеграції
держав, які в минулому були тісно пов’язані між собою як радянські
республіки. З іншого боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавне
утворення з домінуванням у ньому Росії, з чим не може погодитися
Україна. Тому вона не приєдналася до низки укладених в межах СНД угод,
виступає проти надання їй статусу суб’єкта міжнародного права. Загалом
ступінь інтеграції держав-членів СНД залишається низьким. За визнанням
самих керівників цих держав, СНД скоріше нагадує клуб за інтересами, ніж
міждержавне об’єднання.

Зовнішня політика незалежної України, залишаючись незмінною у її
принципових аспектах, водночас є динамічною, змінюється залежно від змін
міжнародної обстановки. Успіхи цієї політики, роль України в системі
міжнародних відносин значною мірою залежатимуть від ефективності
внутрішніх економічних, соціальних і політичних перетворень, бо не може
внутрішньо слабка держава бути впливовою на міжнародній арені.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *