Інтернаціоналізація виробництва та шляхи її здійснення (реферат)

Реферат

Інтернаціоналізація виробництва та шляхи її здійснення

План

Основні поняття

Етапи інтернаціоналізації виробництва

Висновки

Література

1. Основні поняття

Інтернаціоналізація виробництва — це міжнародне усуспільнення
виробництва чи, можна сказати, що інтернаціоналізація виробництва є
усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі. Спочатку процес
усуспільнення виробництва розвивався всередині окремих держав. Він являв
собою не що інше, як розвиток суспільного характеру праці, тобто
розвиток сучасної виробничої діяльності багатьох людей, що працюють на
одному чи на різних підприємствах. Виникнення спільного виробництва
означає злиття відособленої діяльності роздроблених виробників в один
взаємозалежний і взаємообумовлений виробничий процес.

Усуспільнення виробництва не обмежується рамками окремих країн, виходить
за їх межі та набуває міжнародного характеру. На відміну від
внутрішньодержавного усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі
цей процес являє собою розвиток суспільного характеру праці на
міжнародному рівні, тобто становлення спільної виробничої діяльності
двох чи багатьох країн, злиття раніше розрізнених виробничих процесів
різних країн в один міжнародний взаємозалежний виробничий процес. Для
характеристики сутності усуспільнення виробництва як на внутрішньо
національному, так і на міжнародному рівні потрібно з’ясувати
співвідношення понять «усуспільнення праці» й «усуспільнення
виробництва». Ряд вітчизняних економістів у ці поняття часто вкладають
різний зміст, а то і просто протиставляють їх [58]. Однак ці поняття
виражають не різний, а близький зміст, але усуспільнення виробництва —
ширше поняття. Справді, праця, що функціонує, і є не що інше, як процес
створення матеріальних благ, тобто виробництво. Праця і виробництво не
можна ототожнювати, тому що виробництво може здійснюватися і без праці.
Якщо технологічний процес іноді передбачає тимчасове припинення
функціонування робочої сили (вирощування бавовни, виробництво вина чи
деяких хімічних речовин), то сам цей процес підготовлений працею. Більш
того, тимчасове припинення функціонування робочої сили являє собою
всього лише особливість даного виду виробництва, даного виду
конкурентної праці.

Усуспільнення виробництва — це складний процес, що виражає відношення
людей як до сил природи, так і зв’язки між людьми в процесі виробництва,
розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Тому вивчити це
питання можна лише шляхом застосування особливого методологічного
підходу. Насамперед цю проблему треба досліджувати з боку виробництва
взагалі, тобто виробництва незалежно від його соціальної форми. У цьому
випадку розгляду підлягає процес усуспільнення виробничих сил. У той же
час процес усуспільнення виробництва варто аналізувати і з боку
усуспільнення засобів виробництва, і з боку власності на засоби
виробництва, тобто необхідно розкрити соціально-економічний зміст
усуспільнення виробництва.

Щоб зрозуміти всю глибину процесу міжнародного усуспільнення
виробництва, необхідно вивчати обидві сторони усуспільнення продуктивні
сили та відносини власності. Зупинимося на характеристиці процесу
речовинного змісту міжнародного усуспільнення виробництва, чи
інтернаціоналізації продуктивних сил. Слід зазначити, що дослідження
процесу усуспільнення продуктивних сил на внутрішньому чи міжнародному
рівнях — це не вивчення технічного або технологічного процесу. Хоча
розвиток матеріально-речовинного змісту усуспільнення виробництва і
пов’язаний із розвитком техніки та технологій, але це зовсім не
технічний, не технологічний, а соціальний процес. Соціальний, оскільки в
цьому процесі беруть участь люди, відбувається розвиток відносин людей,
розвиток їх спільної діяльності у виробництві, розвиток суспільного
характеру їх праці.

Історія розвитку всіх країн показує, що господарський зв’язок між
виробниками завжди здійснюється за двома основними напрямами. По-перше,
під впливом кооперації, по-друге, посилення суспільного характеру
виробництва відбувається під впливом поділу праці, що забезпечує
становлення зв’язків між виробниками, сприяє формуванню їх спільної
трудової діяльності в масштабах суспільства, згуртовує численних
роздроблених виробників в одне ціле.

Кооперація та поділ праці є основними напрямами усуспільнення
виробництва і на міжнародній арені. Але в міжнародному масштабі на даний
час поділ праці — один із найбільш важливих шляхів інтернаціоналізації
виробництва. Переважна роль міжнародного поділу праці (МПП)
визначається, насамперед, тією обставиною, що різні ступені кооперації,
як специфічні шляхи міжнародного усуспільнення виробництва, так чи
інакше пов’язані з ним. Наприклад, формування міжнародних
капіталістичних корпорацій дуже часто припускає попереднє відособлене
існування різнорідних підприємств, які налагодили міцні економічні
відносини.

У вітчизняній економічній літературі іноді висувається ще й третій
напрям розвитку міжнародного усуспільнення виробництва. Так, торкаючись
організаційних здібностей процесу міжнародного регіонального
усуспільнення виробництва, С. Нижня пише, що він реалізується в
суспільному поділі праці, кооперації праці та концентрації виробництва.
Поділ праці та кооперація праці дійсно є напрямками міжнародного
усуспільнення виробництва. Однак, у практиці розвитку міжнародного
економічного співробітництва існує не три основні форми організаційної
структури міжнародного усуспільнення, а всього два напрямки розвитку
спільної виробничої діяльності будь-яких країн — міжнародна кооперація
праці та міжнародний поділ праці.

Що стосується концентрації виробництва, то вона не є самостійним
напрямком усуспільнення виробництва. Концентрація — це розширення
виробництва на основі нагромадження. Взята у своєму чистому вигляді,
концентрація виробництва являє собою збільшення масштабів виробництва в
рамках окремих підприємств. Тобто зміну виробничих параметрів окремого
підприємства. Але збільшення розмірів підприємства, зокрема зростання
випуску продукції на ньому, може відбутися як за рахунок підвищення
частки устаткування та чисельності робочої сили, так і через
застосування більш досконалих машин і зростання продуктивності праці
зайнятих робітників. Але всі ці зміни відбуваються у рамках
підприємства, тобто в межах виробничої кооперації. Отже, можна зробити
висновок, що концентрація виробництва не є самостійним напрямком
усуспільнення виробництва, а лише обслуговує розвиток кооперації.

2. Етапи інтернаціоналізації виробництва

Інтернаціоналізація виробництва — дуже багатопланове явище. В окремі
періоди свого розвитку це економічне явище може носити зовсім специфічні
якісні властивості та мати різні масштаби. Так, на одному відрізку часу
міжнародне усуспільнення виробництва має формальний характер, а на
іншому — реальний, в один час воно здійснюється у повному міжнародному
масштабі, а в інший — у регіональному. З урахуванням цих зауважень і
треба розглядати історію участі всіх країн у міжнародному економічному
співробітництві та розвиток процесу інтернаціоналізації виробництва.

Формальне міжнародне усуспільнення виробництва, чи формальна
інтернаціоналізація виробництва, — це таке міжнародне усуспільнення,
коли країни беруть участь у міжнародному поділі праці, але витрати на
виробництво тих самих товарів в окремих країнах неоднакові. Це
відбувається в тому випадку, коли границі між ними закриті для вільного
пересування товарів, робочої сили та капіталів, іншими словами,
формальна інтернаціоналізація виробництва відбувається в результаті
встановлення між країнами постійних економічних зв’язків, але при
збереженні між ними різних бар’єрів — митних та інших.

Варто сказати, що країни світу протягом довгих років розвивали
економічне співробітництво на основі формального усуспільнення
виробництва. І тільки друга половина XX ст. стала часом появи нових
тенденцій в області інтернаціоналізації виробництва. У цей період багато
країн світу стали переходити від формального до нового періоду
міжнародного усуспільнення виробництва, що одержав назву інтеграційного
етапу. Необхідність цього кроку була підготовлена всім ходом
економічного розвитку. Формальна інтернаціоналізація виробництва не
завжди носить досить ефективний характер, а тим часом питання
економічної вигоди при вступі країн у процес міжнародного поділу праці є
вирішальними. Так, у пошуках підвищення ефективності національного
виробництва кілька країн Західної Європи організували Європейське
економічне співтовариство (ЄЕС). У січні 1957 р. ФРН, Франція, Італія,
Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Римський договір, відповідно
до якого між ними знижувалися поступово мита на ввіз товарів і
передбачалося створення умов для переливу капіталу та робочої сили. Нині
в угрупування Європейського Союзу входять 25 країн -Англія, Ірландія,
Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Нідерланди,
Люксембург, Греція, Данія, Австрія, Швеція , Фінляндія та інші. Що ж
являє собою економічна інтеграція? Чому саме з нею окремі країни
пов’язують можливість підвищення ефективності національного виробництва?
Латинське слово іпіе§гаііо в перекладі на українську мову буквально
означає «з’єднання розрізнених частин у щось загальне, єдине, ціле». Це
слово вживається у різних сферах життя — політиці, біології, математиці
та, звичайно, в економіці. Але всюди під інтеграцією розуміють, власне
кажучи, всякого роду об’єднання.

I AE

2їн шляхом участі у взаємному поділі праці — це таке міжнародне
усуспільнення виробництва, коли країни поєднують свої зусилля з метою
підвищення ефективності виробництва всіх учасників цього процесу.
Звичайно, зростання ефективності народного господарства може бути
досягнуте і кожною країною окремо, але частіше на незначному рівні. При
переході ж на інтеграційний етап розвитку міжнародного поділу праці мова
йде про те, що цей крок буде сприяти підвищенню ефективності виробництва
кожної країни на приблизно усередненому високому рівні у масштабах
певного регіонального співтовариства держав.

Суб’єктів господарювання, що у даний період часу витрачають на випуск
продукції найменшу кількість різних ресурсів виробництва, у всіх країнах
світу прийнято називати підприємствами оптимальних розмірів. їх можуть
створювати як великі економічні держави, так і малі країни. І для
перших, і для других вони є основним шляхом економії ресурсів за
допомогою участі країн у міжнародному поділі праці. Зрозуміло, слово
«оптимальний» — не синонім словосполучення «саме велике підприємство».
Оптимальними варто вважати ті з них, що є найбільш високопродуктивними в
даний період часу.

Систематичний обмін товарами, виробленими підприємствами оптимальних
розмірів, створює в країн упевненість у доцільності збільшення їх
кількості для вдосконалення всієї структури національних господарств. У
кожній галузі, що бере участь у період інтеграції в системі міжнародного
поділу праці, повинні створюватися матеріальні умови для закриття
неефективних виробничих ланок і концентрації виробництва на
підприємствах оптимальних розмірів. Ця політика забезпечує заощадження
матеріальних і трудових ресурсів у рамках окремих галузей, а сума цих
величин дає економію в масштабах усієї країни. Тобто у країні виникає
оптимальна структура національної економіки.

Численні пошуки критерію оптимальності народного господарства привели
економістів різних країн до висновку, що оптимальна структура
національної економіки країни являє собою таку сукупність галузей, у
кожній з яких вирішальну роль відіграють підприємства оптимальних
розмірів. Ці суб’єкти господарювання повинні виробляти основну масу
продукції даної галузі. І незалежно від того, чи призначена вона для
внутрішнього чи зовнішнього споживання, ця продукція буде виробляється
при найменших витратах капітальних, матеріальних і трудових ресурсів.
Розвитку у всіх країнах, що інтегруються, підприємств оптимальних
розмірів може сприяти економічна політика їх урядів, яка повинна
виходити з принципу: чим більше в економіці кожної країни-співробітника
оптимізації, тим більше в усьому співтоваристві інтеграції. Створити
конкурентоспроможні підприємства — це кінцева задача оптимізації
виробництва й усієї структурної політики країн, що інтегруються.

Реальна інтернаціоналізація виробництва стихійно здійснюватися не може.
Життя переконливо показало, що для того, щоб між будь-якими країнами
відбувалося реальне усуспільнення виробництва, необхідно свідомо
реалізувати процес розвитку регіонального поділу праці та міжнародної
продуктивної кооперації, керуючись при цьому певними економічними
орієнтирами. Тому найважливіша основна особливість інтеграційного етапу
розвитку економічного співробітництва європейських країн полягала в
тому, щоб воно обов’язково припускало політичне рішення сторін про
переведення взаємного поділу праці на новий рівень і широкий розвиток
міжнародної виробничої кооперації. Без політичних акцій такий перехід
був би неможливий. Щоб МПП дійсно піднявся на інтеграційний ступінь,
необхідним є рішення урядів зацікавлених країн, які беруть участь у
цьому процесі, про подолання всіх економічних перешкод на цьому шляху —
виробничих, торгових, валютних, митних та ін. Не можна досягти реального
усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі, якщо не буде прийняте
політичне рішення про митну політику зацікавлених країн, про розміри
виробництва тієї чи іншої продукції в кожній країні, якщо не будуть
порушені питання про квоти експорту, про ціни на продукцію й інші
економічні проблеми. Отже, перехід міжнародного регіонального поділу
праці на інтеграційний етап обов’язково припускає свідоме спільне
регулювання урядом зацікавлених країн багатьох зовнішньоекономічних
акцій і зміну національних процесів відтворення відповідно до цих акцій.

Виходячи з того, що курс на інтеграцію припускав розвиток реального
усуспільнення виробництва, можна дати і визначення самої інтеграції. На
нашу думку, економічна інтеграція являє собою усуспільнення виробництва
на міжнародному рівні через свідоме регулювання урядами країн, що беруть
участь у ній, взаємного поділу праці та міжнародної продуктивної
кооперації. Такого роду усуспільнення знаходить свій прояв у підвищенні
ефективності виробництва кожної країни до приблизно усередненого рівня в
масштабах регіонального співтовариства держав і формуванні оптимальної
структури їх національної економіки. Принципова різниця між учасниками
економічної інтеграції та державами, що не інтегруються, проте
співробітничають з ними, полягає в тому, що перші ставлять задачу
підвищення ефективності функціонуючих підприємств до високого рівня як
на власній території, так і у всій співдружності, в той час як другі
опікуються своїми індивідуальними інтересами і не є союзними чи
договірними партнерами з підвищення ефективності по всій групі держав,
що співробітничають. Аутсайдери не беруть на себе ніяких зобов’язань з
перебудови всієї структури своєї економіки, з доведення витрат ресурсів
до певного встановленого рівня й інших економічних показників, що є
ознакою колективу держав, які інтегруються. От чому, хоча країни
Західної Європи і не є ізольованою організацією, але, ступивши на шлях
інтеграції, вони повинні діяти відокремлено у певному змісті слова.
Передбачається, що ці держави будуть співробітничати не просто на основі
розвитку міжнародного поділу праці та міжнародної виробничої кооперації,
а на базі розвитку цих кардинальних шляхів усуспільнення міжнародного
виробництва в напрямку якнайшвидшого підвищення продуктивності праці,
зростання ефективності виробництва у всіх країнах співтовариства.
Ізоляції від світу немає, але певне економічне відокремлення є.

Висновки

Підводячи підсумок, варто ще раз наголосити, що інтернаціоналізація
виробництва — це міжнародне усуспільнення виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва є усуспільнення виробництва в
міжнародному масштабі. Ці поняття тотожні.

Усуспільнення виробництва — це складний процес, що виражає відношення
людей як до сил природи, так і зв’язки між людьми в процесі виробництва,
розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Тому вивчити це
питання можна лише шляхом застосування особливого методологічного
підходу. Насамперед, цю проблему треба досліджувати з боку виробництва
взагалі, тобто виробництва незалежно від його соціальної форми. У цьому
випадку розгляду підлягає процес усуспільнення виробничих сил. Щодо
цього аспекту в економічній літературі звичайно говорять про речовинне
усуспільнення виробництва.

Формальне міжнародне усуспільнення виробництва, чи формальна
інтернаціоналізація виробництва, — це таке міжнародне усуспільнення,
коли країни беруть участь у міжнародному поділі праці, коли вони
працюють один на одного, але витрати на виробництво тих самих товарів в
окремих країнах неоднакові, а іноді і дуже різні. Це відбувається в тому
випадку, коли границі між ними закриті для вільного пересування товарів,
робочої сили та капіталів. Іншими словами, формальна інтернаціоналізація
виробництва відбувається в результаті встановлення між країнами
постійних економічних зв’язків, але при збереженні між ними різних
бар’єрів митних та інших.

Реальна інтернаціоналізація продуктивних сил будь-яких країн шляхом
участі у взаємному поділі праці — це таке міжнародне усуспільнення
виробництва, коли країни поєднують свої зусилля з метою підвищення
ефективності виробництва всіх учасників цього процесу. Звичайно,
зростання ефективності народного господарства може бути досягнуте і
кожною країною окремо, проте частіше на незначному рівні. При переході ж
на інтеграційний етап розвитку міжнародного поділу праці мова йде про
те, що цей крок буде сприяти підвищенню ефективності виробництва кожної
країни на приблизно усередненому високому рівні у масштабах певного
регіонального співтовариства держав.

Використана література

АлешинД. Роль зкспорта вооружений во внешней торговле // Зкспорт
обмч-ньіх вооружений. — 1996. — № 7-8. — С. 36.

Акинцев С. Мировой рынок вооружений // Зарубежное военное обозрение.
-1997.-№ 7.-С. 10.

Андрийчук В.Г. Для інтеграції в систему світогосподарських відносин //
Політика і час. — 2000. — № 4. — С. 25.

Антипина О. Диалектика стоимости в постиндустриальном обществе //
Мировая зкономика и международньїе отношєния. — 1998. -№ 5. -С. 48-59.

Арзумапян Г, Гончаренко С. Зкономическое сотрудничество в Черноморском
регионе и интеграция инновационньїх технологий // Мировая зкономика и
международньїе отношєния. — 2001. — № 4. — С. 96-100.

Бепдерский Е. Реалии мирохозяйственньїх процессов и место в них Украинм
// Зкономика Украинм. — 2000. — № 1. — С. 30.

Білорус ОТ. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. — К.: НАН
України, 1998. -416 с.

Болотин Б. Мировая зкономика за 100 лет: статистика // Мировая зкономика
и международньїе отношєния. — 2001. — № 9. — С. 23.

PAGE

PAGE 13

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Інтернаціоналізація виробництва та шляхи її здійснення (реферат)

Реферат на тему:

Інтернаціоналізація виробництва та шляхи її здійснення

План

1. Основні поняття

2. Етапи інтернаціоналізації виробництва

Висновки

Література

1. Основні поняття

Інтернаціоналізація виробництва — це міжнародне усуспільнення
виробництва чи, можна сказати, що інтернаціоналізація виробництва є
усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі. Спочатку процес
усуспільнення виробництва розвивався всередині окремих держав. Він являв
собою не що інше, як розвиток суспільного характеру праці, тобто
розвиток сучасної виробничої діяльності багатьох людей, що працюють на
одному чи на різних підприємствах. Виникнення спільного виробництва
означає злиття відособленої діяльності роздроблених виробників в один
взаємозалежний і взаємообумовлений виробничий процес.

Усуспільнення виробництва не обмежується рамками окремих країн, виходить
за їх межі та набуває міжнародного характеру. На відміну від
внутрішньодержавного усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі
цей процес являє собою розвиток суспільного характеру праці на
міжнародному рівні, тобто становлення спільної виробничої діяльності
двох чи багатьох країн, злиття раніше розрізнених виробничих процесів
різних країн в один міжнародний взаємозалежний виробничий процес. Для
характеристики сутності усуспільнення виробництва як на внутрішньо
національному, так і на міжнародному рівні потрібно з’ясувати
співвідношення понять «усуспільнення праці» й «усуспільнення
виробництва». Ряд вітчизняних економістів у ці поняття часто вкладають
різний зміст, а то і просто протиставляють їх [58]. Однак ці поняття
виражають не різний, а близький зміст, але усуспільнення виробництва —
ширше поняття. Справді, праця, що функціонує, і є не що інше, як процес
створення матеріальних благ, тобто виробництво. Праця і виробництво не
можна ототожнювати, тому що виробництво може здійснюватися і без праці.
Якщо технологічний процес іноді передбачає тимчасове припинення
функціонування робочої сили (вирощування бавовни, виробництво вина чи
деяких хімічних речовин), то сам цей процес підготовлений працею. Більш
того, тимчасове припинення функціонування робочої сили являє собою
всього лише особливість даного виду виробництва, даного виду
конкурентної праці.

Усуспільнення виробництва — це складний процес, що виражає відношення
людей як до сил природи, так і зв’язки між людьми в процесі виробництва,
розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Тому вивчити це
питання можна лише шляхом застосування особливого методологічного
підходу. Насамперед цю проблему треба досліджувати з боку виробництва
взагалі, тобто виробництва незалежно від його соціальної форми. У цьому
випадку розгляду підлягає процес усуспільнення виробничих сил. У той же
час процес усуспільнення виробництва варто аналізувати і з боку
усуспільнення засобів виробництва, і з боку власності на засоби
виробництва, тобто необхідно розкрити соціально-економічний зміст
усуспільнення виробництва.

Щоб зрозуміти всю глибину процесу міжнародного усуспільнення
виробництва, необхідно вивчати обидві сторони усуспільнення продуктивні
сили та відносини власності. Зупинимося на характеристиці процесу
речовинного змісту міжнародного усуспільнення виробництва, чи
інтернаціоналізації продуктивних сил. Слід зазначити, що дослідження
процесу усуспільнення продуктивних сил на внутрішньому чи міжнародному
рівнях — це не вивчення технічного або технологічного процесу. Хоча
розвиток матеріально-речовинного змісту усуспільнення виробництва і
пов’язаний із розвитком техніки та технологій, але це зовсім не
технічний, не технологічний, а соціальний процес. Соціальний, оскільки в
цьому процесі беруть участь люди, відбувається розвиток відносин людей,
розвиток їх спільної діяльності у виробництві, розвиток суспільного
характеру їх праці.

Історія розвитку всіх країн показує, що господарський зв’язок між
виробниками завжди здійснюється за двома основними напрямами. По-перше,
під впливом кооперації, по-друге, посилення суспільного характеру
виробництва відбувається під впливом поділу праці, що забезпечує
становлення зв’язків між виробниками, сприяє формуванню їх спільної
трудової діяльності в масштабах суспільства, згуртовує численних
роздроблених виробників в одне ціле.

Кооперація та поділ праці є основними напрямами усуспільнення
виробництва і на міжнародній арені. Але в міжнародному масштабі на даний
час поділ праці — один із найбільш важливих шляхів інтернаціоналізації
виробництва. Переважна роль міжнародного поділу праці (МПП)
визначається, насамперед, тією обставиною, що різні ступені кооперації,
як специфічні шляхи міжнародного усуспільнення виробництва, так чи
інакше пов’язані з ним. Наприклад, формування міжнародних
капіталістичних корпорацій дуже часто припускає попереднє відособлене
існування різнорідних підприємств, які налагодили міцні економічні
відносини.

У вітчизняній економічній літературі іноді висувається ще й третій
напрям розвитку міжнародного усуспільнення виробництва. Так, торкаючись
організаційних здібностей процесу міжнародного регіонального
усуспільнення виробництва, С. Нижня пише, що він реалізується в
суспільному поділі праці, кооперації праці та концентрації виробництва.
Поділ праці та кооперація праці дійсно є напрямками міжнародного
усуспільнення виробництва. Однак, у практиці розвитку міжнародного
економічного співробітництва існує не три основні форми організаційної
структури міжнародного усуспільнення, а всього два напрямки розвитку
спільної виробничої діяльності будь-яких країн — міжнародна кооперація
праці та міжнародний поділ праці.

Що стосується концентрації виробництва, то вона не є самостійним
напрямком усуспільнення виробництва. Концентрація — це розширення
виробництва на основі нагромадження. Взята у своєму чистому вигляді,
концентрація виробництва являє собою збільшення масштабів виробництва в
рамках окремих підприємств. Тобто зміну виробничих параметрів окремого
підприємства. Але збільшення розмірів підприємства, зокрема зростання
випуску продукції на ньому, може відбутися як за рахунок підвищення
частки устаткування та чисельності робочої сили, так і через
застосування більш досконалих машин і зростання продуктивності праці
зайнятих робітників. Але всі ці зміни відбуваються у рамках
підприємства, тобто в межах виробничої кооперації. Отже, можна зробити
висновок, що концентрація виробництва не є самостійним напрямком
усуспільнення виробництва, а лише обслуговує розвиток кооперації.

2. Етапи інтернаціоналізації виробництва

Інтернаціоналізація виробництва — дуже багатопланове явище. В окремі
періоди свого розвитку це економічне явище може носити зовсім специфічні
якісні властивості та мати різні масштаби. Так, на одному відрізку часу
міжнародне усуспільнення виробництва має формальний характер, а на
іншому — реальний, в один час воно здійснюється у повному міжнародному
масштабі, а в інший — у регіональному. З урахуванням цих зауважень і
треба розглядати історію участі всіх країн у міжнародному економічному
співробітництві та розвиток процесу інтернаціоналізації виробництва.

Формальне міжнародне усуспільнення виробництва, чи формальна
інтернаціоналізація виробництва, — це таке міжнародне усуспільнення,
коли країни беруть участь у міжнародному поділі праці, але витрати на
виробництво тих самих товарів в окремих країнах неоднакові. Це
відбувається в тому випадку, коли границі між ними закриті для вільного
пересування товарів, робочої сили та капіталів, іншими словами,
формальна інтернаціоналізація виробництва відбувається в результаті
встановлення між країнами постійних економічних зв’язків, але при
збереженні між ними різних бар’єрів — митних та інших.

Варто сказати, що країни світу протягом довгих років розвивали
економічне співробітництво на основі формального усуспільнення
виробництва. І тільки друга половина XX ст. стала часом появи нових
тенденцій в області інтернаціоналізації виробництва. У цей період багато
країн світу стали переходити від формального до нового періоду
міжнародного усуспільнення виробництва, що одержав назву інтеграційного
етапу. Необхідність цього кроку була підготовлена всім ходом
економічного розвитку. Формальна інтернаціоналізація виробництва не
завжди носить досить ефективний характер, а тим часом питання
економічної вигоди при вступі країн у процес міжнародного поділу праці є
вирішальними. Так, у пошуках підвищення ефективності національного
виробництва кілька країн Західної Європи організували Європейське
економічне співтовариство (ЄЕС). У січні 1957 р. ФРН, Франція, Італія,
Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Римський договір, відповідно
до якого між ними знижувалися поступово мита на ввіз товарів і
передбачалося створення умов для переливу капіталу та робочої сили. Нині
в угрупування Європейського Союзу входять 25 країн -Англія, Ірландія,
Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Нідерланди,
Люксембург, Греція, Данія, Австрія, Швеція , Фінляндія та інші. Що ж
являє собою економічна інтеграція? Чому саме з нею окремі країни
пов’язують можливість підвищення ефективності національного виробництва?
Латинське слово іпіе§гаііо в перекладі на українську мову буквально
означає «з’єднання розрізнених частин у щось загальне, єдине, ціле». Це
слово вживається у різних сферах життя — політиці, біології, математиці
та, звичайно, в економіці. Але всюди під інтеграцією розуміють, власне
кажучи, всякого роду об’єднання.

Реальна інтернаціоналізація продуктивних сил будь-яких країн шляхом
участі у взаємному поділі праці — це таке міжнародне усуспільнення
виробництва, коли країни поєднують свої зусилля з метою підвищення
ефективності виробництва всіх учасників цього процесу. Звичайно,
зростання ефективності народного господарства може бути досягнуте і
кожною країною окремо, але частіше на незначному рівні. При переході ж
на інтеграційний етап розвитку міжнародного поділу праці мова йде про
те, що цей крок буде сприяти підвищенню ефективності виробництва кожної
країни на приблизно усередненому високому рівні у масштабах певного
регіонального співтовариства держав.

Суб’єктів господарювання, що у даний період часу витрачають на випуск
продукції найменшу кількість різних ресурсів виробництва, у всіх країнах
світу прийнято називати підприємствами оптимальних розмірів. їх можуть
створювати як великі економічні держави, так і малі країни. І для
перших, і для других вони є основним шляхом економії ресурсів за
допомогою участі країн у міжнародному поділі праці. Зрозуміло, слово
«оптимальний» — не синонім словосполучення «саме велике підприємство».
Оптимальними варто вважати ті з них, що є найбільш високопродуктивними в
даний період часу.

Систематичний обмін товарами, виробленими підприємствами оптимальних
розмірів, створює в країн упевненість у доцільності збільшення їх
кількості для вдосконалення всієї структури національних господарств. У
кожній галузі, що бере участь у період інтеграції в системі міжнародного
поділу праці, повинні створюватися матеріальні умови для закриття
неефективних виробничих ланок і концентрації виробництва на
підприємствах оптимальних розмірів. Ця політика забезпечує заощадження
матеріальних і трудових ресурсів у рамках окремих галузей, а сума цих
величин дає економію в масштабах усієї країни. Тобто у країні виникає
оптимальна структура національної економіки.

Численні пошуки критерію оптимальності народного господарства привели
економістів різних країн до висновку, що оптимальна структура
національної економіки країни являє собою таку сукупність галузей, у
кожній з яких вирішальну роль відіграють підприємства оптимальних
розмірів. Ці суб’єкти господарювання повинні виробляти основну масу
продукції даної галузі. І незалежно від того, чи призначена вона для
внутрішнього чи зовнішнього споживання, ця продукція буде виробляється
при найменших витратах капітальних, матеріальних і трудових ресурсів.
Розвитку у всіх країнах, що інтегруються, підприємств оптимальних
розмірів може сприяти економічна політика їх урядів, яка повинна
виходити з принципу: чим більше в економіці кожної країни-співробітника
оптимізації, тим більше в усьому співтоваристві інтеграції. Створити
конкурентоспроможні підприємства — це кінцева задача оптимізації
виробництва й усієї структурної політики країн, що інтегруються.

Реальна інтернаціоналізація виробництва стихійно здійснюватися не може.
Життя переконливо показало, що для того, щоб між будь-якими країнами
відбувалося реальне усуспільнення виробництва, необхідно свідомо
реалізувати процес розвитку регіонального поділу праці та міжнародної
продуктивної кооперації, керуючись при цьому певними економічними
орієнтирами. Тому найважливіша основна особливість інтеграційного етапу
розвитку економічного співробітництва європейських країн полягала в
тому, щоб воно обов’язково припускало політичне рішення сторін про
переведення взаємного поділу праці на новий рівень і широкий розвиток
міжнародної виробничої кооперації. Без політичних акцій такий перехід
був би неможливий. Щоб МПП дійсно піднявся на інтеграційний ступінь,
необхідним є рішення урядів зацікавлених країн, які беруть участь у
цьому процесі, про подолання всіх економічних перешкод на цьому шляху —
виробничих, торгових, валютних, митних та ін. Не можна досягти реального
усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі, якщо не буде прийняте
політичне рішення про митну політику зацікавлених країн, про розміри
виробництва тієї чи іншої продукції в кожній країні, якщо не будуть
порушені питання про квоти експорту, про ціни на продукцію й інші
економічні проблеми. Отже, перехід міжнародного регіонального поділу
праці на інтеграційний етап обов’язково припускає свідоме спільне
регулювання урядом зацікавлених країн багатьох зовнішньоекономічних
акцій і зміну національних процесів відтворення відповідно до цих акцій.

Виходячи з того, що курс на інтеграцію припускав розвиток реального
усуспільнення виробництва, можна дати і визначення самої інтеграції. На
нашу думку, економічна інтеграція являє собою усуспільнення виробництва
на міжнародному рівні через свідоме регулювання урядами країн, що беруть
участь у ній, взаємного поділу праці та міжнародної продуктивної
кооперації. Такого роду усуспільнення знаходить свій прояв у підвищенні
ефективності виробництва кожної країни до приблизно усередненого рівня в
масштабах регіонального співтовариства держав і формуванні оптимальної
структури їх національної економіки. Принципова різниця між учасниками
економічної інтеграції та державами, що не інтегруються, проте
співробітничають з ними, полягає в тому, що перші ставлять задачу
підвищення ефективності функціонуючих підприємств до високого рівня як
на власній території, так і у всій співдружності, в той час як другі
опікуються своїми індивідуальними інтересами і не є союзними чи
договірними партнерами з підвищення ефективності по всій групі держав,
що співробітничають. Аутсайдери не беруть на себе ніяких зобов’язань з
перебудови всієї структури своєї економіки, з доведення витрат ресурсів
до певного встановленого рівня й інших економічних показників, що є
ознакою колективу держав, які інтегруються. От чому, хоча країни
Західної Європи і не є ізольованою організацією, але, ступивши на шлях
інтеграції, вони повинні діяти відокремлено у певному змісті слова.
Передбачається, що ці держави будуть співробітничати не просто на основі
розвитку міжнародного поділу праці та міжнародної виробничої кооперації,
а на базі розвитку цих кардинальних шляхів усуспільнення міжнародного
виробництва в напрямку якнайшвидшого підвищення продуктивності праці,
зростання ефективності виробництва у всіх країнах співтовариства.
Ізоляції від світу немає, але певне економічне відокремлення є.

Висновки

Підводячи підсумок, варто ще раз наголосити, що інтернаціоналізація
виробництва — це міжнародне усуспільнення виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва є усуспільнення виробництва в
міжнародному масштабі. Ці поняття тотожні.

Усуспільнення виробництва — це складний процес, що виражає відношення
людей як до сил природи, так і зв’язки між людьми в процесі виробництва,
розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Тому вивчити це
питання можна лише шляхом застосування особливого методологічного
підходу. Насамперед, цю проблему треба досліджувати з боку виробництва
взагалі, тобто виробництва незалежно від його соціальної форми. У цьому
випадку розгляду підлягає процес усуспільнення виробничих сил. Щодо
цього аспекту в економічній літературі звичайно говорять про речовинне
усуспільнення виробництва.

Формальне міжнародне усуспільнення виробництва, чи формальна
інтернаціоналізація виробництва, — це таке міжнародне усуспільнення,
коли країни беруть участь у міжнародному поділі праці, коли вони
працюють один на одного, але витрати на виробництво тих самих товарів в
окремих країнах неоднакові, а іноді і дуже різні. Це відбувається в тому
випадку, коли границі між ними закриті для вільного пересування товарів,
робочої сили та капіталів. Іншими словами, формальна інтернаціоналізація
виробництва відбувається в результаті встановлення між країнами
постійних економічних зв’язків, але при збереженні між ними різних
бар’єрів -митних та інших.

Реальна інтернаціоналізація продуктивних сил будь-яких країн шляхом
участі у взаємному поділі праці — це таке міжнародне усуспільнення
виробництва, коли країни поєднують свої зусилля з метою підвищення
ефективності виробництва всіх учасників цього процесу. Звичайно,
зростання ефективності народного господарства може бути досягнуте і
кожною країною окремо, проте частіше на незначному рівні. При переході ж
на інтеграційний етап розвитку міжнародного поділу праці мова йде про
те, що цей крок буде сприяти підвищенню ефективності виробництва кожної
країни на приблизно усередненому високому рівні у масштабах певного
регіонального співтовариства держав.

Література:

АлешинД. Роль зкспорта вооружений во внешней торговле // Зкспорт
обмч-ньіх вооружений. — 1996. — № 7-8. — С. 36.

Акинцев С. Мировой рынок вооружений // Зарубежное военное обозрение.
-1997.-№ 7.-С. 10.

Андрийчук В.Г. Для інтеграції в систему світогосподарських відносин //
Політика і час. — 2000. — № 4. — С. 25.

Антипина О. Диалектика стоимости в постиндустриальном обществе //
Мировая зкономика и международньїе отношєния. — 1998. -№ 5. -С. 48-59.

Арзумапян Г, Гончаренко С. Зкономическое сотрудничество в Черноморском
регионе и интеграция инновационньїх технологий // Мировая зкономика и
международньїе отношєния. — 2001. — № 4. — С. 96-100.

Бепдерский Е. Реалии мирохозяйственньїх процессов и место в них Украинм
// Зкономика Украинм. — 2000. — № 1. — С. 30.

Білорус ОТ. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. — К.: НАН
України, 1998. -416 с.

Болотин Б. Мировая зкономика за 100 лет: статистика // Мировая зкономика
и международньїе отношєния. — 2001. — № 9. — С. 23.

БуглайВ.Б., ЛженцевН.Н. Международньїе зкономические отношєния. — М.:
Маркетинг, 1998.- 153 с.

Булатов Т. Мировая зкономика. — М., 2001. — 734 с.

Бункипа М.К., Семенов В.А. Макрозкономика: Учебное пособие. — М.: Зльф
К-пресе, 1995.-242 с.

Вісник Національного банку України. — № 7. — 2000. — С. 41.

Гнибиденко Н. Проблеми трудовой миграции в Украине и их решение //
Економіка України. — 2001. — № 4. — С. 19-22.

Григорьевич Н. Трудовме ресурси и их использование в Украине //
Информа-ционньїй бюллетень Государственного Комитета статистики Украинм.
— 1999. №10-12.-С. 12.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *