Здоров\’я населення і методи його вивчення (лекція)

Лекція

Здоров’я населення і методи його вивчення

ПОНЯТТЯ ЗДОРОВ’Я, ЙОГО ОЦІНКА, СОЦІАЛЬНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ

У сучасній літературі існує більш ста визначень і підходів до поняття
«здоров’я». Наявні в літературі підходи до визначення поняття «здоров’я»
можна класифікувати в такий спосіб:

1) здоров’я — це відсутність хвороб,

2) здоров’я і норма — поняття тотожні,

3) здоров’я, як єдність морфологічних, психо-емоційних і
соціально-економічних констант.

Як вказує академік Ю. П. Лисицин, загальним для цих підходів є те, що
здоров’я розуміється, як щось протилежне, відмінне від хвороби, тобто
поняття «здоров’я» дотепер визначається через поняття «нездоров’я» і
залежить від поширеності тих чи інших хвороб, дефектів розвитку,
нещасливих випадків, рівня смертності. Таким чином, медицина і її теорія
залишаються у владі патології. Дотепер мізерно мало таких індексів,
показників, що відбивали би міру і склад, якість і кількість власне
здоров’я — особистого і суспільного.

В даний час поряд з давно існуючою теорією патології розвивається нова
теорія, теорія здоров’я — валеологія.

При оцінці здоров’я прийнято виділяти 4 рівні:

1 рівень — здоров’я окремої людини.

2 рівень — здоров’я малих соціальних чи етнічних груп — групове
здоров’я.

3 рівень — здоров’я населення — адміністративно-територіальна одиниця.

4 рівень — суспільне здоров’я — здоров’я суспільства, популяції в
цілому.

Характеристики групового здоров’я, здоров’я населення, суспільного
здоров’я в статиці і динаміку розглядаються як інтегральне поняття
особистого здоров’я кожної людини окремо. Однак варто розуміти, що це не
просто сума даних, а сума суцільно взаємозалежних зведень, виражених
кількісно-якісними показниками.

Для оцінки індивідуального здоров’я використовується ряд дуже умовних
показників, якось ресурси здоров’я, потенціал здоров’я і баланс
здоров’я.

Ресурси здоров’я — це морально-функціональні і психологічні можливості
організму змінювати баланс здоров’я в позитивну сторону. Підвищення
ресурсів здоров’я забезпечується всіма мірами здорового способу життя
(харчування, фізичні навантаження і т.д.).

Потенціал здоров’я — це сукупність здібностей індивідуума адекватно
реагувати на вплив зовнішніх факторів. Адекватність реакцій визначається
станом компенсаторно-пристосувальних систем (нервової, ендокринної і
т.д.) і механізмом психічної саморегуляції (психологічний захист і
т.д.).

Баланс здоров’я — виражений стан рівноваги між потенціалом здоров’я і
діючими на нього факторами. Здоров’я людини може розглядатися в різних
аспектах: соціально-біологічному, соціально-політичному, економічному,
морально-естетичому, психофізіологічному, із соціально-біологічних
позицій. Основними передумовами для цього є те, що не можна визначити
здоров’я і хворобу взагалі, а варто говорити про здоров’я і хворобу
людей. Здоров’я сучасної людини виступає результатом природної еволюції
виду homo sapiens, у якій поступово наростаючий вплив зайняли соціальні
фактори. Їхня роль за 10000 років розвитку цивілізації зросла у всіх
відносинах. Людина одержує здоров’я, у відомому змісті, як дарунок
природи, він успадкував від своїх тваринних предків природну основу,
програму поводження в цьому світі. Однак у процесі соціалізації рівень
здоров’я змінюється або в одну, або в іншу сторону, закони природи
виявляються в особливої, неповторної, властивий тільки людині формі.
Біологічне ніколи не виявляється в людині в чисто природному виді — воно
завжди опосередковується соціальним. Проблема співвідношення соціального
і біологічного в людині — ключ до розуміння природи і характеру його
здоров’я, його хвороб, який варто трактувати як биосоціальні категорії.
Здоров’я і хвороби людини, у порівнянні з тваринами — це нове,
опосередковане соціальної якість.

Відправним пунктом для медико-соціальної інтерпретації здоров’я є
визначення, прийняте Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ):
«Здоров’я є станом повного фізичного, духовного і соціального
благополуччя, а не тільки відсутністю хвороб і фізичних дефектів». У
документах ВOOЗ неодноразово вказувалося, що здоров’я людей — якість
соціальне. У зв’язку з чим для оцінки суспільного здоров’я ВООЗ
рекомендує наступні показники:

1. Відрахування валового національного продукту на охорону здоров’я.

2. Приступність первинної медико-соціальної допомоги,’

3. Охоплення населення медичною допомогою.

4. Рівень імунізації населення.

5. Ступінь обстеження вагітних кваліфікованим персоналом.

6. Стан харчування дітей.

7. Рівень дитячої смертності.

8. Середня тривалість майбутньої життя.

9. Гігієнічна грамотність населення.

Однак у медико-соціальних дослідженнях групового здоров’я, здоров’я
населення і суспільного здоров’я традиційно прийнято використовувати
наступні індикатори:

1. Демографічні показники.

2. Захворюваність і інвалідність.

3. Фізичний розвиток.

Коли ми говоримо про соціальну обумовленість здоров’я, те маємо на увазі
першорядне за своїм значенням, а часом і вирішальне вплив на нього
соціальних факторів ризику тобто факторів вплив яких приводить до
порушення компенсаторно-приспособлювальних механізмів і тим самим сприяє
розвитку патології.

На відміну від безпосередніх причин захворювань (вірус, бактерії і т.д.)
фактори ризику діють, опосередковано порушують стійкість механізмів
регуляції, створюють несприятливе тло для виникнення і розвитку хвороб.
Таким чином, для розвитку патологічного процесу крім фактора ризику
потрібно ще і дія конкретного причинного фактора.

У соціальній медицині прийнято поєднувати фактори, що впливають на
здоров’я людини, у наступні групи:

1. Соціально-економічні фактори (умови праці, побуту і т.д.).

2. Соціально-біологічні фактори (вік батьків, плин пологів і т.д.).

3. Медичні фактори (стан медичної допомоги, медична активність населення
і т.д.).

4. Природно-кліматичні фактори (сонячна радіація, середньорічна
температура і т.д.).

Удалося приблизно розрахувати, що здоров’я обумовлене: у 50% і більш
випадків умовами і способом життя, у 20—25% — станом (забрудненням)
зовнішнього середовища, у 20% — генетичними факторами й у 10% — станом
охорони здоров’я.

Однак поділ факторів на приведені групи дуже умовний, тому що звичайно
має людина комплексний вплив взаємозалежних і зумовлюючих один одного
факторів. Так, наприклад, вік батьків при народженні дитини може бути
обумовлений матеріально-побутовими умовами життя родини, тому що
звичайно родина регулює народжуваність. Тому в соціальній медицині
прийняті комплексні медико-соціальні дослідження здоров’я населення, у
яких враховується вплив як можна більшого числа факторів, їхній
взаємозв’язок і рангова оцінка кожного з них.

ДЕМОГРАФІЧНІ ПОКАЗНИКИ

Слово демографія походить від грецьких слів demos — народ, і grapho —
писати, зображувати. Таким чином, демографія це наука про населення. У
коло проблем демографії входять вивчення територіального розміщення
населення, тенденцій і процесів, що відбуваються в населенні в зв’язку
із соціально-економічними умовами життя, побуту, традиціями,
екологічними, медичними, правовими й іншими факторами. Під населенням
(народонаселенням) розуміється сукупність людей, об’єднаних спільністю
проживання в межах тієї чи іншої чи країни частини її території
(області, краю, району, міста), групи країн, усього світу. Однієї з
найважливіших характеристик населення є стан його здоров’я.

На стику загальної демографії, (переважно економічної), і соціальної
медицини виділилася суміжна наукова область — медична демографія, що
вивчає взаємозв’язок відтворення населення із соціально-гігієнічними
факторами і, що розробляє на цій основі медико-соціальне міри,
спрямовані на забезпечення найбільш сприятливого розвитку демографічних
процесів і поліпшення здоров’я населення.

Статистичне вивчення народонаселення ведеться в двох основних напрямках.

1. Статика населення.

2. Динаміка населення. Статика населення, тобто чисельний склад
населення на визначений (критичний) момент часу. Склад населення
вивчається по ряду основних ознак: підлога, вік, соціальні групи,
професія і заняття, родинний стан, національність, мова, культурний
рівень, грамотність, утворення, місце проживання, географічне розміщення
і щільність населення.

Динаміка населення, тобто рух і зміна кількості населення. Зміна
чисельності населення може відбуватися через його механічний рух — під
впливом міграційних процесів. Крім того, чисельний склад населення
міняється в результаті природного руху — народжуваності і смертності.
Природний рух населення характеризується поруч статистичних показників.
Основними показниками природного руху населення є: народжуваність,
смертність, природний приріст населення. Крім того, основні показники
природного руху доповнюються уточнюючими показниками: плідність,
материнська смертність, смертність дітей у віці до 5 років, перинатальна
смертність, структура смертності з причин» і ін.

ФІЗИЧНИЙ РОЗВИТОК

Фізичний розвиток є одним з найважливіших ознак, що визначають рівень
здоров’я населення. Однак показники фізичного розвитку не є обов’язковим
для офіційного статистичного аналізу і не відбиваються в звітності, що
не дозволяє повсюдно і постійно стежити за рівнем і динамікою фізичного
розвитку окремих груп населення по всій республіці.

Під фізичним розвитком варто розуміти комплекс морфологічних і
функціональних розладів організму, що визначають масу, щільність, форму
тіла, структурно-механічні якості і фізичні сили виражаються, що запасом
його.

На рівень фізичного розвитку впливає комплекс соціально-біологічних,
медико-соціальних, організаційних, природно-кліматичних факторів. Мали
місце розходження у фізичному розвитку населення, що проживає в різних
економіко-географічних зонах, обличчя різних національностей. Під
впливом довгостроково діючих несприятливих факторів рівень фізичного
розвитку знижується, навпаки, поліпшення умов, нормалізація способу
життя сприяють підвищенню рівня фізичного розвитку.

Основними ознаками фізичного розвитку є:

1. Антропометрична, тобто засновані на зміні розмірів тіла кістяка
людини і що включають:

а) соматометричні — розміри тіла і його частин;

б) остеометричні — розміри кістяка і його частин;

в) краніометричні — розміри черепа.

2. Антропоскопічні, засновані на описі тіла в цілому й окремих його
частинах. До антропоскопічних ознак відносяться: розвиток жирового шару,
мускулатури, форма грудної клітки, спини, живота, ніг, пігментація,
волосяний покрив, вторинні полові ознаки і т.д.

3. Фізіометричні ознаки, тобто ознаки, що визначають фізіологічний стан,
функціональні можливості організму. Звичайно вони виміряються за
допомогою спеціальних приладів. Зокрема, до них відносяться: життєва
ємність легень (виміряється за допомогою спірометра), м’язова сила
кистей рук (виміряється за допомогою динамометра) і т.д.

Оцінка фізичного розвитку має важливе значення для багатьох областей
медицини.

Клініко-діагностичне значення оцінки фізичного розвитку знайшли своє
місце в так називаній конституціональній діагностиці, тобто визначенні
конституціональної схильності і конституціональних особливостей плинів
захворювання. Показники фізичного розвитку використовуються для
виявлення антропометричних маркерів (ознак) ризику ряду захворювань і
патологічних станів. В акушерстві вимір таза жінки дозволяє визначити
тактику ведення пологів.

Антропометричні показники використовуються для контролю за фізичним
розвитком дітей і оцінки ефективності проведених оздоровчих заходів.
Вони необхідні для визначення режиму життя і фізичного навантаження
дитини.

Оцінка біологічного віку важлива для визначення шкільної зрілості,
спортивних можливостей дитини, використовується в судово-медичній
практиці.

У статистику ряд антропометричних показників є найважливішими критеріями
для) визначення таких понять, як «живонароджуваність»,
«мертвонароджуваність», «недоношеіність», «маса тіла при народженні» і
т.д.

У гігієні ознаки фізичного розвитку допомагають визначити придатність до
військової служби і роду військ.

Фізичний розвиток має важливе медико-соціальне значення. Рівень
фізичного розвитку населення багато в чому говорить про соціальне
благополуччя в суспільстві. Порушення фізичного розвитку можуть свідчити
про несприятливі умови і спосіб життя дитини і повинні бути одним із
критеріїв для визначення рівня соціального ризику родини, виділення
соціального неблагополуччя родин, що вимагають заходів
медико-соціального впливу.

Вивчення фізичного розвитку містять у собі: 1) вивчення фізичного
розвитку і його закономірностей у різних віково-статевих групах
населення і зрушень за визначені проміжки часу; 2) динамічне
спостереження за фізичним розвитком і здоров’ям у тих самих колективах;
3) розробку мір регіональних віково-статевих стандартів для
індивідуальної і групової оцінки фізичного розвитку дітей; 4) оцінку
ефективності оздоровчих заходів.

У залежності від мети дослідження програми оцінки фізичного розвитку
варіюють у широких межах — від оцінки маси, довжини тіла й окружності
грудей, до аналізу 60 вимірювальних і описових ознак. Однак незалежно
від обсягу ознак для одержання точних результатів необхідно дотримувати
ряд стандартних умов, а саме: оцінка повинна проводитися в ранковий час,
при оптимальному висвітленні, наявності справного інструментарію,
використанні уніфікованої методики і техніки виміру.

Антропометрія проводиться за допомогою спеціальних інструментів:
антропометра, ростоміра, сантиметрової стрічки, товстостних і ковзних
циркулів, і т.д. Для антропоскопії використовуються шкали, муляжі,
схеми. Фізіометрію проводять на спеціальних приладах. Для оцінки
фізичного розвитку може бути використана фотографія (т.зв. метод
стереофотограммометрії).

Спостереження за фізичним розвитком дітей починається з моменту
народження і регулярно продовжується в дитячих поліклініках, дитячих
дошкільних установах, школах у терміни встановлені спеціальними
наказами. Результати оцінки вносяться в «Історію розвитку немовляти» (ф.
097/у), «Медичну карту дитини» (ф. 025/у). У дорослого населення
регулярної оцінки фізичного розвитку не виробляється.

Для вивчення, аналізу й оцінки фізичного розвитку застосовуються
генералізуючий і індивідуалізуючий методи спостереження.

Генералізуючий метод являє собою спостереження за визначеної, досить
великою групою дітей, у якій індивідуальні антропометричні дані
сумуються і при обробці одержують середні дані фізичного розвитку на
визначений момент, що характеризують дану групу.

Метод, що індивідуалізує, являє собою тип «подовжнього» тривалого
спостереження за розвитком кожної окремої дитини.

Для одержання середніх показників фізичного розвитку проводиться
обстеження великих груп практично здорових людей різного віку і підлоги.
Отримані середні показники є стандартами фізичного розвитку відповідних
груп населення.

Загальноприйнятих стандартів фізичного розвитку не існує. Різні умови
життя в різних клімато-географічних зонах, у містах і сільській
місцевості, етнографічні розходження обумовлюють різний рівень фізичного
розвитку населення. Відповідно до цього визначаються місцеві чи
регіональні стандарти фізичного розвитку. Місцеві стандарти повинні
уточнюватися приблизно через 5 років у зв’язку з постійно мінливими
умовами і способом життя.

Оцінка фізичного розвитку індивідуума здійснюється шляхом порівняння
його показників зі стандартами і визначення ступеня відхилень від
середніх величин.

Антропометричні показники, узяті окремо, не можуть повно
охарактеризувати рівень фізичного розвитку організму. Оцінка фізичного
розвитку повинна здійснюватися по сукупності всіх морфологічних і
функціональних ознак з урахуванням інших показників здоров’я.

СТАТИКА НАСЕЛЕННЯ

Основним, найбільш достовірним джерелом зведень про чисельний склад
населення служать регулярно проведені в нашій країні перепису.

Одна з перших відомих спроб обліку наділення була проведена в Китаї в
238 р. до н.е. Аналогічні зведення відносно Палестини неодноразово
зустрічаються в Старому Завіті. Перший перепис, що відповідає науковим
принципам обліку населення (одноденна і поіменна), була проведена в
Бельгії в 1846 році.

На Русі в основному проводився господарський облік населення (по
«будинках», по «дворах», по «сохах») з метою раціонального
оподатковування. З 1718 по 1860 р. у Росії пройшло десять «ревізій».

Перший загальний перепис населення України був проведений у 1924 році.

Протягом нинішнього сторіччя в нашій країні пройшло 8 загальних
переписів: у 1924, 1926, 1937, 1959, 1970, 1979, 1989 і в 2001 роках.

Поряд із суцільним обліком населення, проведеним у період переписів,
здійснюються вибіркові соціально-демографічні обстеження, що дозволяють
простежити зміни в складі населення країни в меж переписний період,
одержати необхідні дані для перспективного планування економічного і
соціального розвитку. Вибіркові соціально-демографічні обстеження
проводяться по широкій програмі і є коштовним джерелом інформації для
вивчення стану здоров’я населення і планування різних служб охорони
здоров’я.

Поточна оцінка чисельності населення в роки між переписами виробляється
на підставі підсумків останнього перепису населення, до яких щорічно
додаються числа народжених і прибулих на дану територію і віднімаються
числа померлих і вибулих з даної території. При цьому також враховуються
зміни чисельності населення в результаті адміністративно-територіальних
перетворень. Поточні оцінки чисельності населення уточнюються на
підставі підсумків чергового перепису.

Дані про загальну чисельність населення звичайно приводяться по наявному
населенню, а зведення, що характеризують статево-віковий склад, — по
постійному населенню. Крім того, розраховується середня чисельність
населення.

До наявного населення відносяться обличчя, що знаходяться на момент
перепису на даній території, включаючи тимчасово проживаючих. До
постійного населення відносяться обличчя постійно проживаючі на даній
території, включаючи тимчасово відсутніх. Середньорічна чисельність
населення розраховується як середнє арифметичне з чисельності на початок
і кінець відповідного року за результатами поточних оцінок і
використовується при розрахунках показників відтворення населення.

На підставі розрахунку питомої ваги обличчя у віці 0—14, 15—49, 50 років
і більше визначається віковий тип населення. По віковому складі
розрізняють прогресивний, регресивний і стаціонарний типи населення.

Прогресивним вважається тип населення, а якому частка дітей у віці 0—14
років перевищує частка населення у віці 50 років і більше. Регресивним
типом прийнято вважати населення, у якому частка облич у віці 50 років і
більше, перевищує частку дитячого населення. Стаціонарним називається
тип, при якому частка дітей дорівнює частці облич у віці 50 років і
більше. Прогресивний тип народонаселення забезпечує подальше збільшення
чисельності населення, регресивний тип загрожує нації вимиранням.

Однак вік 50 років для більшості країн є віком працездатного населення,
і брати його за основу у визначенні типу вікового складу навряд чи
доцільно. Тому багато вчених пропонують визначати рівень демографічної
«старості» населення по питомій вазі облич у віці 60 років і більше.
Вважається, що якщо серед населення більш 12% облич у віці 60 років і
більше, те це демографічно старий тип населення.

Показники, що характеризують статику населення, мають важливе значення в
практичній охороні здоров’я.

Вони необхідні для:

— розрахунку показників природного руху населення;

— планування всієї системи охорони здоров’я;

— розрахунку потреби в амбулаторно-поліклінічній і стаціонарній
допомозі, як загальної, так і спеціалізованої;

— визначення необхідної кількості засобів, виділюваних бюджетом на
охорону здоров’я;

— розрахунку кількісних показників, що характеризують діяльність органів
і установ охорони здоров’я;

— організації протиепідемічної роботи. Не говорячи вже про всю систему
охорони здоров’я, кожна амбулаторно-поліклінічна установа повинна мати
чітке представлення про чисельність і склад населення в районі своєї
діяльності. Чисельність, статево-віковий склад населення лежить в основі
організації дільничної служби, аналізу її діяльності.

МЕХАНІЧНИЙ РУХ НАСЕЛЕННЯ

Механічний рух населення відбувається в результаті дуже характерних для
всієї історії людства міграційних процесів. Слово міграція походить від
латинського migracio (migro — переходжу, переселяюся). Таким чином,
міграція населення — це переміщення людей, зв’язане, як правило, зі
зміною місця проживання. Міграція підрозділяється: на безповоротну,
тобто з постійною зміною постійного місця проживання; тимчасову —
переселення на досить тривалий, але обмежений термін; сезонну —
переміщення у визначені періоди року; маятникову — регулярні поїздки до
місця чи роботи навчання за межі свого населеного пункту. Крім того
розрізняють зовнішню міграцію, тобто міграцію за межі своєї країни, і
внутрішню — переміщення усередині країни. До зовнішнього відноситься
еміграція — виїзд громадян зі своєї країни в іншу на постійне чи
проживання тривалий термін і імміграція — в’їзд громадян з іншої країни
в дану. До внутрішньої міграції відносяться міжрайонні переселення, а
також переселення жителів із села в місто, як важлива складова частина
процесу урбанізації.

Урбанізація (від латинського urbs — місто) — це процес підвищення ролі
міст у розвитку суспільства. Головним соціальним значенням урбанізації є
особливі «міські відносини», що охоплюють населення, його спосіб життя,
культуру, розміщення продуктивних сил, розселення. Передумовами
урбанізації є ріст у містах індустрії, розвиток їхньої культурної і
політичної функцій. Для урбанізації характерним є приплив у міста
сільського населення і зростаюче маятниковий рух населення із сіл
оточення і найближчих дрібних міст у великі міста (на роботу, по
культурно-побутовим, матеріальним потребам і ін.).

Дані про міграцію населення виходять у результаті розробки внутрішніх
справ талонів, що надходять від органів, статистичного обліку прибуття і
вибуття, що складаються одночасно з адресними листками репетуй прописці
і виписці. Статистичні талони, заповнені на осіб, що змінили місце
проживання в межах даного міського поселення, чи між сільськими
населеними пунктами в межах адміністративного району, не заповнюються.

Для оцінки міграційних процесів розраховується ряд показників.
Найчастіше використовуються: число прибулих на 1000 населення, число
вибулих на 1000 населення, міграційний приріст, коефіцієнт ефективності
міграції. Ці показники розраховуються в такий спосіб:

Число осіб, що в’їхали на

адміністративну територію

Число прибулих
х 1000

(вибулих) на 1000

Середньорічна чисельність населення

Міграційний приріст = Число прибулих — Число вибулих.

Міграційний приріст може розраховуватися як в абсолютних, так і
відносних величинах.

Міграційний приріст

Коефіцієнт ефектив-

ності міграції =
————————————————-

Сума прибулих і вибулих

Вивчення міграційних процесів має важливе значення для органів
практичної охорони здоров’я: а саме:

— процес урбанізації змінює екологічну обстановку, вимагає перегляду
планових нормативів медичної допомоги, зміни мережі медичних установ,
змінює структуру захворюваності і смертності населення, впливає на
епідемічну обстановку регіону, веде до росту позашлюбної народжуваності;

— маятникова міграція збільшує число контактів, що сприяють поширенню
інфекційних захворювань, веде до росту стресових ситуацій, травматизму;

— сезонна міграція веде до нерівномірного сезонного навантаження установ
охорони здоров’я, впливає на показники здоров’я населення;

^

`

 

¤`„?

„?`„?

„@

y^„@

ного населення.

НАРОДЖУВАНІСТЬ

Найбільше значення для медичних працівників мають показники природного
руху населення, у тому числі народжуваність.

Народжуваність — процес поновлення нових поколінь в основі якого лежать
біологічні фактори, що впливають на здатність організму до відтворення
потомства (зачаття, запліднення, виношування плоду). Говорячи про
народжуваність у людському суспільстві, варто пам’ятати, що в даному
випадку вона детермінована не тільки біологічними, але і
соціально-економічними процесами, умовами життя, побуту, традиціями,
релігійними установками й іншими факторами.

Для визначення інтенсивності процесу народження звичайно користаються
показниками народжуваності. Загальний коефіцієнт народжуваності
розраховується по формулі:

Загальне число народжених за рік живими

————————————————————х 1000

Середньорічна чисельність населення

Загальний коефіцієнт народжуваності не дає вичерпного представлення про
інтенсивність процесу, він придатний лише для приблизної характеристики
явища.

Більш точні характеристики народжуваності одержують шляхом числення
спеціального показника — коефіцієнта плідності. При численні загального
коефіцієнта плідності на відміну від коефіцієнта народжуваності в
знаменнику береться не загальна чисельність населення, а чисельність
жінок у віці 15—49 років.

Цей віковий інтервал називається генеративним, чи плідним періодом
жінки.

Число народжень до і після цього вікового інтервалу незначно, і їм можна
зневажити. Крім того, показник народжуваності уточнюється по віковим
показниками плідності, для чого весь генеративний період жінки умовно
підрозділяють на окремі інтервали (15—19, 20—24, 30—34, 35—39, 40—44,
45—49 років). Загальний коефіцієнт плідності розраховується по наступній
формулі:

Загальне число народжених за рік живими

———————————————————- х 1000

Середня чисельність жінок у віці 15—49 л

Повікові показники плідності розраховуються по формулі:

Число народжених живими в жінок відповідного віку

————————————————————————
х 1000

Середня чисельність жінок відповідного віку

Причому варто мати на увазі, що при обчисленні загального коефіцієнта
плідності в чисельнику враховуються всі народжені діти, як у матерів у
віці до 15 років, так і в 50 років і більше.

Крім того в статистику народжуваності розраховується сумарний коефіцієнт
народжуваності, що показує, скільки в середньому дітей родила б одна
жінка протягом усього її життя при збереженні в кожнім віці існуючого
рівня народжуваності. Цей показник не залежить від вікового складу
населення і характеризує середній рівень народжуваності в даний
календарний період. Сумарний коефіцієнт народжуваності обчислюється як
сума вікових коефіцієнтів народжуваності, розрахованих по однорічних
вікових групах.

Визначне значення має чистий коефіцієнт відтворення жіночого населення,
що показує, скільки в середньому дівчинок, породжених однією жінкою
протягом усього її життя, дожило б до віку матері протягом усього її
життя, дожило б до віку матері в момент їхнього народження за умови
збереження в кожнім віці рівнів народжуваності і смертності даного
періоду. Він обчислюється як сума добутків вікових коефіцієнтів
народжуваності на відповідні числа живучих жінок з таблиць смертності за
той же період, помножена на частку дівчинок серед народжених у ті роки,
для яких обчислений коефіцієнт. Цей коефіцієнт характеризує, у такий
спосіб ступінь заміщення покоління жінок їхніми дочками при тривалому
збереженні існуючих рівнів народжуваності і смертності. Нетто-коефіцієнт
являє собою узагальнену характеристику не найближчих перспектив росту
населення, а рівнів народжуваності і смертності, що існують у даний
період.

Показник народжуваності є найважливішим, причому не тільки
демографічним, але і медико-соціальним критерієм життєздатності і
відтворення населення.

Відповідно до законодавства протягом місяця з дня народження всі діти
повинні бути зареєстровані в органах загсу по місцеві народження чи
дітей місцеві проживання батьків. Реєстрація народжень знайденої дитини,
батьки якого невідомі, виробляється в 3-денний термін із дня його
перебування за заявою органа опіки і піклування, адміністрації дитячої
установи, куди поміщений дитина, органа внутрішніх чи справ обличчя, у
якого дитина знаходиться. Одночасно з заявою в орган загсу
представляються документи (акт, протокол, довідка) із указівкою часу,
місця й обставин виявлення дитини і довідка медичної установи про вік
дитини.

Реєстрація дитини в органах загсу виробляється на підставі «Медичного
свідоцтва про народження» — ф. № 103/3-84. Медичне свідоцтво про
народження видається при виписці матері зі стаціонару всіма установами
охорони здоров’я, у яких відбулися пологи, незалежно від того, чи має цю
установу акушерське чи ліжко ні, у всіх випадках живородіння. У випадку
пологів удома «Медичне свідоцтво про народження» видає ту установу,
медичний працівник якого приймав пологи. При багатоплідних родах
«Медичне свідоцтво про народження» заповнюється на кожну дитину окремо.

У населених пунктах і медичних установах, де працює не менш двох
лікарів, «Медичне свідоцтво про народження» складається обов’язково
лікарем. У сільській місцевості в установах охорони здоров’я, у яких
немає лікарів, воно може бути видано чи акушеркою фельдшером, що
приймали пологи.

У випадку смерті дитини до виходу матері з родильного чи будинку іншої
медичної установи «Медичне свідоцтво про народження» також обов’язково
заповнюється й установа охорони здоров’я заявляє в органи загсу про
народження і про смерть, представляючи крім «Медичного свідоцтва про
народження», «Свідчення про перинатальну смерті).

Запис про видачу «Медичного свідоцтва про народження» із указівкою його
номера і дати видачі повинна бути зроблена в «Історії розвитку
немовляти» (ф. № 097/у), у випадку мертво народження — у «Історії
пологів» (ф. № 096/у).

Для обліку народжуваності, розрахунку ряду демографічних показників
украй важливо визначити, живим чи мертвої народилася дитина, термін
вагітності, доношеність і т.д.

З метою міжнародної порівнянності вітчизняної статистики в області
перинатології й у зв’язку з переходом на критерії живородіння і мертво
народження, прийняті Всесвітньою організацією охорони здоров’я, варто
дотримувати наступних визначень і понять, прийнятих Всесвітньою
асамблеєю охорони здоров’я.

Живородінням є повне чи вигнання витяг продукту зачаття з організму
матері поза залежністю від тривалості вагітності, причому плід після
такого відділення чи дихає виявляє інші ознаки життя, такі як
серцебиття, пульсація чи пуповини довільні рухи мускулатури, незалежно
від того, перерізані пуповина і чи відокремилася плацента. Кожен продукт
такого народження розглядається як живонароджений.

Мертво народженням є смерть продукту зачаття до його повного чи вигнання
витягу з організму матері поза залежністю від тривалості вагітності. На
смерть указує відсутність у плоду після такого відділення чи подиху
будь-яких інших ознак життя, таких, як серцебиття, пульсація чи пуповини
довільні рухи мускулатури.

Статистика мертвонароджуваності і живонароджуваності має визначені
особливості.

Установи охорони здоров’я здійснюють реєстрацію в медичній документації
всіх народжених живими і мертвими, що мають масу тіла при народженні 500
м і більш, незалежності від наявності ознак життя, у порядку
установленому відповідними наказами.

В органах ЗАГС підлягають реєстрації як живонароджені:

— народжені живими з масою тіла 1000 м і більш (чи, якщо маса при
народженні невідома, довжиною тіла 35 см чи більш терміном вагітності 28
тижнів і більш), включаючи немовлят із масою тіла 1000 г при
багатоплідних родах;

— усі немовлята, що народилися з масою тіла з 500 до 999 м, також
підлягають реєстрації в органах загс як живонароджені в тих випадках,
якщо вони прожили більш 168 годин після народження (7 доби).

Для визначення живонароджуваності важливе значення мають термін
вагітності і маса тіла дитини. ВІЗ указує, що тривалість вагітності
повинна вимірятися з першого дня останнього нормального менструального
періоду. Термін вагітності виражається в повних тижнях (наприклад,
події, що відбувалися в період між 280-м і 286-м повними днями після
початку останнього нормального менструального періоду, вважаються
мавшими місце при 40 тижнях вагітності). Термін вагітності, обчислюється
по даті останньої нормальної менструації, часто є джерелом статистичних
помилок. Для запобігання помилок необхідно пам’ятати, що перший день
варто розцінювати як день «0-й», а не «1-й». Дні 0—6 відповідно
складають «повний нульовий місячний тиждень», 40-я тиждень вагітності
відповідно є синонімом поняття «повні 39 тижнів». Якщо дата останньої
нормальної менструації невідома, термін вагітності випливає, визначити
на підставі найбільш надійних клінічних даних. Для того щоб уникнути
нерозуміння, результати розрахунків у статистичних таблицях необхідно
вказувати як у тижнях, так і в днях.

Недонесеними вважаються пологи при терміну вагітності менш 37 повних
тижнів (менш 259 днів), доношеними вважаються пологи при терміну
вагітності від 37 повних тижнів до менш чим 42 повних тижнів (259—293
дня), переношеними вважаються пологи при терміну вагітності в 42 повні
чи тижні більш (294 дня і більш).

Всесвітня асамблея охорони здоров’я визначила, що для живонароджених
визначення маси тіла повинне бути проведене протягом першої години
життя, до того як у постнатальному періоді відбудеться значна втрата
маси. Прийняте в статистику групування по масі тіла при народженні з
використанням 500-грамових інтервалі застосовувати не слід. Фактична
маса повинна бути зафіксована з тим ступенем точності, з який вона була
обмірювана. Малою масою тіла при народженні вважається маса менш 2500 м
(до і включаючи 2499 г), дуже малою масою тіла при народженні вважається
маса менш 1500 м, украй малою масою тіла при народженні вважається маса
менш 10000 р.

СМЕРТНІСТЬ

Для оцінки соціального, демографічного і медичного благополуччя тієї чи
іншої території необхідно враховувати не тільки показники
народжуваності, але і показники смертності. Взаємодія між показниками
народжуваності і смертності, заміна одних поколінь іншими забезпечує
безупинне відтворення населення.

Першу наближену Оцінку смертності можна дати на основі загального
показника смертності, що розраховується в такий спосіб:

Загальне число померлих за рік

Загальний коефіцієнт
смертності:—————————————————х1000

Середньорічна чисельність населення

Однак загальний коефіцієнт смертності мало придатний для яких-небудь
порівнянь, тому що його величина в значній мірі залежить від
особливостей вікового складу населення. Так, ріст загального коефіцієнта
смертності, відмічуваний в останні роки в деяких економічно розвитих
країнах, не стільки свідчить про дійсний ріст смертності, скільки
відбиває ріст питомої ваги обличчя літнього віку у віковій структурі
населення.

Значно більш точними є показники смертності окремих статево-вікових груп
населення, що розраховуються в такий спосіб:

Число осіб даної статі, що вмерли

у даному віці за рік,

Смертність осіб даного _

віку і даної статі
———————————————————-х1000

Середньорічна чисельність осіб

даного віку і статі

Специфіку в розрахунках і аналізі мають показники дитячої смертності,
перинатальної і материнської смертності (див. далі). На статево-вікові
показники смертності вікова структура населення майже не впливає.

Важливе значення в боротьбі за зниження смертності і поліпшення здоров’я
населення мають показники смертності від визначених захворювань і
структура причин смерті.

Число померлих від даного

захворювання за рік

Смертність від даного
захворювання—————————————— х1000

Середньорічна чисельність

населення

Структура причин смерті:

усі померлі за рік — 100%.

Померлі від I класу хвороб — Х1%

Померлі від II класу хвороб — Х2%

Померлі від N класу хвороб — Хn.

Джерелом інформації про Причини смерті в Україні є записи в «Лікарських
свідченнях» чи «Фельдшерських довідках про смерть», заповнюваних лікарем
(фельдшером).

Відповідно до законодавства смерть підлягає реєстрації в державних
органах запису актів цивільного стану за місцем проживання померлого чи
по місцеві настання смерті на підставі висновку медичної установи не
пізніше 3 доби з моменту настання чи смерті виявлення трупа.

Для забезпечення реєстрації смертності затверджене «Лікарське свідчення
про смерть» — ф. № 106/У и «Фельдшерська довідка про смерть» — ф. №
106-1/у.

«Лікарське свідчення про смерть» видається всіма установами охорони
здоров’я, у яких працює не менш 2-х лікарів. У сільській місцевості, що
має в установі охорони здоров’я тільки одного лікаря, у випадку його
відсутності (відпустка, хвороба і. т. д.), а також в установах, де немає
лікаря, фельдшером видається «Фельдшерська довідка про смерть»
фельдшерам забороняється видавати «Лікарське свідчення про смерть».

«Лікарське свідчення про смерть», як і «фельдшерська довідка», видаються
під розписку на корінці відповідного документа, що залишається в
установі охорони здоров’я. Видача трупа без «Лікарського свідчення» чи
«фельдшерської довідки про смерть» забороняється. У випадку, коли
поховання померлого виробляється установою охорони здоров’я, останнє
обов’язково заповнює «Лікарське свідчення про смерть» і представляє його
в 3-денний термін в органи загс для реєстрації.

«Лікарське свідчення про смерть» видається лікуючим лікарем установи
охорони здоров’я на підставі спостережень за хворими і записів у
медичній документації, що відбивають стан хворого до його смерті, чи
патологоанатомом на підставі вивчення медичної документації і
результатів розкриття.

Патологоанатомічне розкриття виробляється лікарями з метою одержання
даних про причини смерті і діагноз захворювання.

Патологоанатомічному розкриттю підлягають усі померлі від захворювань в
установах охорони здоров’я. Головному лікарю належить право скасування
розкриття в самих виняткових випадках. Так, зокрема, при відсутності
підозр на насильницьку смерть розкриття може не виробляється по
релігійних чи інших мотивах по письмовій заяві, або по волевиявленню
самого померлого, висловленого при житті.

Про скасування розкриття головний лікар дає письмову вказівку в карті
стаціонарного хворого з обґрунтуванням причини скасування розкриття.
Скасування розкриття не допускається: у випадку смерті хворих, що
пробули в установах охорони здоров’я менш доби, при інфекційних чи
захворюваннях підозрі на них, у всіх випадках неясного прижиттєві
діагнозу, у випадках смерті після діагностичних інструментальних
дослідженнях, проведення лікувальних заходів.

У випадках, передбачених законом може бути проведена незалежна медична
експертиза.

«Фельдшерська довідка про смерть» видається на підставі медичної
документації, що відбиває спостереження за хворим до його смерті, якщо
причина смерті фельдшером може бути встановлена досить точно.

При наявності підозри на насильницьку чи смерть якщо смерть пішла від
механічної асфіксії, дії крайніх температур, електрики, після штучного
аборту, зробленого поза лікувальною установою, при раптовій смерті
дітей, що не знаходилися під медичним спостереженням, а також на
померлих, особистість яких не встановлена, «Лікарське свідчення про
смерть» видається судово-медичним експертом після розкриття.
«Фельдшерська довідка про смерть» у даному випадку не може бути видана.
Також забороняється видача «Фельдшерської довідки про смерть», якщо
смерть наступила раптово, а причина, не ясна (не встановлена).

Забороняється видача «Лікарського свідчення про смерть» («Фельдшерської
довідки») заочно, без особистої участі лікаря (фельдшера, акушерки) у
встановленні факту смерті. В окремих випадках установити факт смерті
може працюючий з лікарем середній медичний працівник. У виняткових
випадках свідчення про смерть може бути видано лікарем, що установив
смерть тільки на підставі огляду трупа (при відсутності підозр на
насильницьку смерть). Це не поширюється на судово-медичних експертів,
яким забороняється видавати «Лікарське свідчення про смерть» тільки на
підставі зовнішнього огляду трупа.

«Лікарське свідчення про смерть» видається з позначкою «остаточне»,
«попереднє» чи «замість попереднього». Такий порядок прийнятий з метою
забезпечення більшої вірогідності реєструючихся причин смерті і для
того, щоб не затримувати реєстрацію смерті в органах загсу і поховання.

«Лікарське свідчення про смерть» з оцінкою «попереднє» видається у
випадках, коли для чи встановлення уточнення причини смерті необхідно
зробити додаткові дослідження, чи якщо до моменту видачі свідчення рід
смерті (нещасливий випадок поза чи виробництвом у зв’язку з
виробництвом, самогубство, убивство) не встановлене, але надалі може
бути уточнений.

Після уточнень причини смерті і роду смерті складається нове свідчення з
оцінкою «замість попереднього» пересилається установою охорони здоров’я
безпосередньо статистичному керуванню не пізніше, ніж через місяць.

В окремих випадках по письмовій заяві родичів їм може бути видане нове
«Лікарське свідчення про смерть» «замість попереднього» для пред’явлення
в органи загсу з метою одержання нового «Свідчення про смерть»,
видаваного органами загс, у якому буде зазначена уточнена причина
смерті.

Якщо було видано «Лікарське свідчення про смерть» з позначкою
«остаточне», але надалі виявилася помилка в записі діагнозу, варто
скласти нове «Лікарське свідчення про смерть» з написом, зробленої від
руки «замість остаточного лікарського свідчення про смерть № …» і
направити безпосередньо в статистичне керування.

Головний лікар (керівник) установи охорони здоров’я зобов’язаний
забезпечити контроль за вірогідність Лікарських свідчень складаються, що
лікарями «, про смерть», своєчасністю їхньої видачі родичам померлого, а
також за складанням і представленням в органи загсу «Лікарських свідчень
про смерть» у випадках поховання померлого установою охорони здоров’я.

Бланки «Лікарських свідчень про смерть», зброшуровані в книжки,
зберігаються в головного лікаря (керівника) установи охорони здоров’я чи
його заступника, також як і корінці виданих свідчень. Бланки і корінці
фельдшерських довідок про смерть зберігаються у фельдшера. Запису в
корінцях повинні цілком збігатися з записами, зробленими у відповідних
пунктах «Лікарського свідчення» чи «Фельдшерської довідки про смерть»

Корінці лікарських свідчень і фельдшерських довідок використовуються для
складання звіту і зберігаються протягом 1 року після закінчення
календарного року, у якому виданий документ, після чого підлягають
знищенню відповідно до інструкції.

Неправильно заповнені екземпляри лікарських свідчень і фельдшерських
довідок і відповідні корінці перекреслюються, робиться запис «зіпсоване»
і залишаються в книжці бланків.

Керівники установ охорони здоров’я повинні виділити спеціального лікаря
для щомісячного перегляду і перевірки якості заповнення «Лікарських
свідчень про смерть», що надійшли в загс.

Лікарське свідчення (фельдшерська довідка) заповнюється ручкою,
розбірливим почерком. Заповнення виробляється уписуванням необхідних чи
зведень підкресленням відповідних позначень. Заповненню підлягають усі
пункти, при відсутності тих чи інших зведень, варто записати «не
відомий», «не встановлений» і т.д.

Украй важливо правильно визначити причину смерті, тому що «Лікарське
свідчення про смерть», так само як і фельдшерській довідці, це не тільки
медичний документ, що засвідчує факт смерті, але і важливий статистичний
документ, що є основою державної статистики причин смерті. Від
правильності встановлення причини смерті і якості заповнення лікарського
свідчення про смерть залежить точність і вірогідність статистичної
інформації про причини смерті».

XX Всесвітня асамблея охорони здоров’я визначила причини смерті, що
підлягають внесенню в медичне свідчення про смерть, як «усі ті хвороби,
патологічні чи стани травми, що привели до чи смерті сприяли її
настанню, а також як обставини нещасливого чи випадку акта насильства,
що викликали будь-як такі травми». Це визначення сформульоване з метою
забезпечення реєстрації всієї зв’язаної зі смертю інформації, щоб
виключити можливість вибору одних патологічних станів і виключити інші
лише по власному розсуді.

ПРИРОДНИЙ ПРИРІСТ НАСЕЛЕННЯ

Природний приріст населення служить найбільш загальною характеристикою
росту населення. Природний приріст може виражатися абсолютним числом
померлих за визначений період часу (частіше за рік). Крім того, може
розраховуватися коефіцієнт природного приросту населення, як різниця
коефіцієнтів народжуваності і смертності.

Число народжених-число померлих

Показник природного

приросту
населення—————————————————————
— х1000

Середньорічна чисельність населення

Сам природний приріст населення не завжди відбиває демографічну
обстановку в суспільстві, тому що ті самі розміри приросту можуть бути
отримані при різних показниках народжуваності і смертності. Тому
природний приріст населення необхідно оцінювати тільки в співвідношенні
з показниками народжуваності і смертності.

Високий природний приріст може розглядатися як сприятливе демографічне
явище тільки при низької смертності. Високий приріст при високій
смертності характеризує несприятливе положення з відтворенням населення,
незважаючи на відносно високий показник народжуваності.

Низький приріст при високій смертності також указує на несприятливу
демографічну обстановку.

Негативний природний приріст у всіх випадках свідчить про явне
неблагополуччя в суспільстві. Така демографічна обстановка звичайно
характерна для періоду війни, економічних криз, інших потрясінь.
Негативний природний приріст прийнятий називати — протиприродним збитком
населення.

СЕРЕДНЯ ТРИВАЛІСТЬ МАЙБУТНЬОЇ ЖИТТЯ

Одним з показників, використовуваних для оцінки суспільного здоров’я, є
показник середньої тривалості майбутньої життя, службовець більш
об’єктивним показником, чим показник загальної смертності і показник
природного приросту населення.

Під показником середньої тривалості майбутньої життя варто розуміти
гіпотетичне число років, що має бути прожити даному поколінню народжених
чи числу однолітків визначеного віку за умови, що на всьому протязі з
життя смертність у кожній віковій групі буде такий же, який вона була в
тім році, для якого вироблялося числення. Цей показник характеризує
життєздатність населення в цілому, він не залежить від особливостей
вікової структури населення і придатний для аналізу в динаміку і
порівняння даних по різних країнах. Не можна плутати показник середньої
тривалості майбутньої життя із середнім віком померлих чи середнім віком
населення.

Показник середньої тривалості майбутньої життя розраховується на основі
повікових показників смертності шляхом побудови таблиць смертності (чи
дожиття), методика побудови яких відома ще з XVIII століття. Таблиці
смертності (дожиття) розраховуються по непрямому методі і показують як
би порядок послідовного вимирання гіпотетичної сукупності обличчя, що
одночасно народилися.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *