Л Е К Ц І Я
Система охорони здоров?я в розвинутих країнах світу. Принципи
організації медичної допомоги в економічно розвинутих країнах
Розглядаючи проблеми охорони здоров’я в розвинутих країнах, необхідно
відмітити, що існуючі системи медичного обслуговування населення цієї
групи країн базуються на принципах страхування на випадок хвороби.
Варіанти страхування можуть бути різними і в окремих країнах, а іноді в
одній і тій же країні існують різні системи надання медичної допомоги.
Але чередуючим у всіх країнах є головний фактор, який полягає в тому, що
всі такі системи базуються на приватному підприємництві. В більшості
країн принципи страхування несуть в собі ніби два компонента: приватний
та державний. В окремих країнвх (Канада, Австралія, Нова Зеландія,
Фінляндія, Норвегія). переважає державний компонент, в інших – в значній
мірі приватний компонент страхування (особливо в США). Великобританія
займає проміжне положення між країнами страхової та державної системи
охорони здоров’я. Разом з тим більш детальний розгляд системи охорони
здоров’я дозволяє класифікувати її як державну.
В Великобританії державна система охорони здоров’я існує і практично
функціонує з 1948 року, коли була створена національна служба охорони
здоров’я.
В 60-і роки в Швеції почала поглиблюватися тенденція, особливості якої
були характерні для системи охорони здоров’я державного типу, і фактично
в 70-і роки вона набула рис державного характеру.
Зрозуміло, ще державна система охорони здоров’я в Великобританії та
Швеції не є високооплачуваною, але переважна більшість населення має
можливість отримати медичну допомогу в системі державних служб охорони
здоров’я. Система охорони здоров’я цих країн має безперечну перевагу
перед іншими системами, ще існують в теперішній час в індустріально
розвинутих країнах.
Деякі західні спеціалісти в галузі організації охорони здоров’я
вважають, що система охорони здоров’я вважають, що система охорони
здоров’я на випадок хвороби не вирішує задовільно програму забезпечення
населення медико-санітарною допомогою. Розв’язати її, допомагає на їх
думку, державна система охорони здоров’я.
Керівництво охороною здоров’я в розвинутих країнах здійснюється
міністерствами або департаментами охорони здоров’я, котрі як правило,
об’єднані з такими мствами, як соціальне забезпечення, освіта, із справ
молоді та спорту та інш.
Відповідальність за систему охорони здоров’я несуть органи соціального
забезпечення та заклади, соціального страхування, і в більшості
випадків,програми охорони здоров’я знаходяться в розпорядженні
фінансових закладів.
Кількість лікарів розвинутих странах у відношені до країн що
розвиваються, порівняно висока. Показники забезпеченя лікарями в цих
країнах приблизно однакові. Найнижче співвідношення кількості лікарів
до чисельності населення відмічаєтьсяв Японії (15 на 10000 населення).
Розподіл лікарів в кожній із розвинутих країн нерівномірний. Професійний
рівень лікарів, як правило, достатньо високий. У лікарській практиці
широко використовується сучасна медична технологія, що сприяє
підвищенню ефективності лікарської діяльності. Робота допоміжного
медичного персоналу організована раціонально.
Медична та фармаптична промисловість знаходиться під контролем приватних
фірм та корпорацій, забезпечує виробництво та необхідний асортимент
лікарських засобів.
В останні роки країни орієнтуються на зміцнення здоров’я населення, а не
на лікування хвороб. Зокрема, планування та організація служб охорони
здоров’я здійснюється враховуючи збереження здоров’я, а не його
відновлення. Вважається, що вперспективі охорони здоров’я в більшій
мірі повинна бути пов’язана з охороною та підтримкою здоров’я, а не
лікуванням хвороб, що в кінці кінців повинно призвести до підвищенняролі
профілактичної діяльності органів та закладів охорони здоров’я.
Концепсія “здоров’я здорових” існує як реальна дійсність та отримує свій
ровиток в системі охорони здоров’я (приклад – програма США “Здорова
нація 2000року”).
Охорона здоров’я країн заходу
І. Організація охорони здоров’я у Франції.
У Франції з 1920р. існує Міністерство охорони здоров’я та соціального
забезпечення. Деякі питання, що стосується охорони здоров’я, є
компетенцією інших міністерств, але відповідальність несе Міністерство
охорони здоров’я та соціального забезпечення, а кому надає допомогу
генеральний секретар з соціальних справ та реабілітації.
В Міністерство охорони здоров’я та соціального забезпечення входять:
1) Управління охорони здоров’я та лікарняною справою, завідує санітарною
справою, питаннями інфекційних захворювань, лікарняною справою та її
планування. це управління спирається у своїй роботі на Вищу Раду
Суспільної гігієни Франції, Вищу лікарняну раду та Державний комітет з
організації лікарень.
2) Управління соціальної гігієни займається питаннями бородьби з різними
захворюваннями, охороною материнства та дитинства та спирається в своїй
роботі на Постійну раду соціальної гігієни.
Під керівництвом міністерства знаходиться центральне фармацевтичне
упрвління, Національнийінститут гігієни. Національна школа охорони
здоров’я (удосконалення санітарних кадрів всіх рангів), Національний
інститут демографічних досліджень і в якійсь мірі французький Червоний
Хрест.
В кожному департаменті у профекта є завідуючий відділом охорони здоров’я
депертамента з питань санітарії та завідуючий відділом народонаселення
та з питань надання грошової допомоги.
Майже всі лікарні належать муніціпалітетам міст та керуються Радами під
головуванням мерів.
Фінансове положення лікарень залежить від платні, що відраховується за
утримання хворих, а також від дотації та позик держави.
Заклади для туберкульозних або психічних хворих належать департаментам
або приватним особам.диспансери створюються за рахунок приватних коштів,
а в дуже великих містах і на муніципалітетні кошти – керуються місцевою
владою або приватними колективами.
Безкоштовна медична допомога бідним надається вдома або в загальних
лікарнях за рахуноксоціальної організації – медична допомога.
Медична допомога для працюючих знаходиться під керівництвом Управління
соціального забезпечення.
Робітники сільського господарства охоплені системою медичної допомоги,
котра знаходиться під керівництвом Міністерство сільського господарства.
Охорону материнствата немовлят в кожному департаменті здійснює відділ
охорони здоров’я. В департаменті є дитячі консультації та консультації
для вагітніх та матерів-годувальниць. У випадку необхідності
приволікаються консультанти-спеціалісти. Охорона материнства та немовлят
дуже добре організована в містах. Матері отримають грошову допомогу,
котра видається або Міністерством охорони здоров’я, або касами сімейних
дотацій, що знаходяться під керівництвом Міністерства праці та
соціального забезпечення.
Департаменти розділені на райони, в кожному з них є центр, що займається
охороною материнства та немовлят, та консультація для вагітних та
новонароджених, а також для дітей від 3 до 5 років.
Франція – країна з широко розвинутою системою страхової медицини. Існує
декілька страхових систем. Найбільша з них – загальна система
соціального страхування, що охоплює робочих по найму в промисловості та
торгівлі, державних службовців, студентів, інвалідів, вдів та сиріт
війни, лікарів що уклали угоду з агенством соціального страхування.
Всього цією системою разом з членами родини охоплено 67% населення
країни. Поряд з загальною системою страхування функціонують система
страхування працюючих по найму в сільськогосподарському секторі
(18%населення), особливі системи (5%) населення). Найбільші окремі
системи охоплюють Національне суспільство залізниць франції, гірників,
торгового флоту, кадрових військових. Одна з систем охоплює
селян-господарів, інша – торговців, ремісників та осіб вільних професій
(8% населення).
Фінансування соціального страхування на випадок хвороби для працюючих по
найму та прирівняних до них осіб здійснюєтьсянаймачами. Держава
практично не приймає участі в фінансуванні загальної системи страхування
на випадок хвороби, котра оплачується лише 2% випадків. В загальній
системі соціального страхування для отримання права на дотацію
передбачається робочий стаж (200 робочих годин на протязі останнього
місяця). Участь застрахованих в витратах на медичну допомогу
встановлюється в слідуючому розмірі: 30 % витрат на медикаменти,
лабораторні аналізи, оптику; 25% – на гонорари лікарям; 20% –
госпіталізацію; 10% – на незамінні препарати. Під час відвідування
лікаря, поступання в лікарню, або під час отримання інших видів медичної
допомоги, хворий виплачує всю вартість послуг, а потім страхова
організація виплачує йому різницю. В окремих випадках застрахований не
приймає участі в витратах на медичну допомогу. Це стосується особливо
тяжких захворювань визначеного характеру – всього 21 захворювання
(туберкульоз, поліомієліт, захворювання лімфатичної та кроветворної
систем, діабет у дитини, злоякісна анемія, гемофілія,
психічнізахворювання, хвороби судин головного мозку та інш), що
потребують тривалого та дорогокоштуючого лікування.
Застраховані не приймають участі в витратах у випадку госпіталізації, шо
перевищує 30 днів. Безкоштовну медичну допомогу отримують також
інваліди, потерпілі від нещасних випадків на транспорті. Участь
застрахованого у витратах на медичну допомогу, встановлена
законодавством, знімається у випадку, якщо він є членом однієї з
організацій взаємодопомоги (організація солідарності трудящих), котрі за
невиликий внесок беруть на себе частково або повністю витрати на
застрахованого. Виплата за дні тимчасової непрацездатності починається з
4-го дня хвороби. Під час виплати по непрацездатності передбачається
прибавка на дітей. Тривалість виплати – до 12 місяців, якщо тривалість
захворювання – до 3 років.
Окремі страхові системи передбачають надання своїм застрахованим більших
пільг, ніж загальна система, але при наявності більшого робочого стажу.
В системах працюючих по найму в сільськогосподарському секторі та
системах , що об’днують ремісників та кустарів та інш., відсоток участі
застрахованих у витратах на медичну допомогу наближається до
встановленого в загальній системі соціального страхування (закон від
1946 року). Медична допомога застрахованим у Франції передбачається на
3-х рівнях:
1 – лікарям загальної практики та спеціалістами працівниками в
індувідуальному порядку або шляхом групової;
2 – в диспансерах, щол знаходяться під керівництвом муніципалететів,
організаційвзаємного кредиту, профспілкових та філонтропічних
організацій.
3. – в державних та приватних лікарнях.
ІІ – В Сканденавських країнах (Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія,
Швеція) медичне обслуговування, соціальне страхування та соціальне
забезпечення знаходиться на високому рівні.
В керівництві охороною здоров’я велику роль відіграє місцева влада,
котра має великі повноваги і фінансуванні, розвитку служб, найманні
персоналу, будівництві медичних закладів, профілактичній роботі та інших
аспектах медичної допомоги населенню. Міністерство соціальних справ та
охорони здоров’я здійснює головним чином функції контролю та нагляду за
службами охорони здоров’я, забезпечує виконання медико-юридичних
функцій, збір статистичних даних та роботу довгострокових планів охорони
здоров’я.
Науковий, общиний рівень має Раду охорони здоров’я, в склад якої входять
представники населення. Ця рада несе відповідальність за всі аспекти
медичного обслуговування общини, оздоровлення навколишнього середовища.
Швеція представником крайнього ступеня децентралізації. Міністерство
соціальних справ, в основному виконує роль координаційно-методичного
центра, котрий займається законодавством та частково контролює функції
через Управління охорони здоров’я.
Безпосередньо Управлінню підкоряється лише Університетські лікарні.
я високим ступенем забезпечення населення лікарняними ліжками та
займають перші місця по цьому показнику серед європейських держав.
Кількість сільських лікарень невелика, так як утримання сільських
лікарняних ліжок не дешевше міських, а можливостей для спеціалізованої
допомоги менше.
Тенденція в організації медичної допомоги населенню така, що все більша
кількість лікарів стає державними службовцями, особливо ті, з них, що
працюють в лікарнях.
Основною задачею медико-соціальної допомоги населенню є підготовка
спеціально вивченого персоналу для роботи не лише з дитячим населенням,
вагітними жінками в після пологовомуперіоді, але й з більшою частиною
похилого населення.
Скандинавські країни готують допоміжний медперсонал, презначений для
роботи в будинках для осіб похилого віку, в інтернатах для розумово
неповноцінних, в лікарнях для хронічно хворих, який головним чином
здійснює нагляд в закладах відновлення працездатності. Такі форми
піготовки персоналу є прогресивними, так як допоміжні робітники
звільняютьб кваліфікований персонал від витрати сил на обслуговування
контингенту; що потребує лише нагляду.
Постійний ріст вартості медичної та соціальної допомоги впливає на
збільшення витрат на охорону здоров’я. Значна частка витрат оплачується
самими трудівниками. Централізований бюджет відшкодує витрати на 50%.
Частка страхових біля 28%.
В Швеції страхові каси компенсують 75% гонорара лікаря.
В Норвегії соціальне страхування компенсує вартість першого внеска до
лікарязагальної практики 55%, другого – на 70%, а третього на 100%.
Консультації спеціаліста під час першого візиту 60% та 70% під час
наступних. 75% вартості послуг, що надається службами охорони здоров’я
матері та дитини, відшкодовуються за рахунок системи національного
страхування. Залишкова частина оплачування йде за рахунок споживача або
шляхом прямих витрат, або за рахунок додаткових систем страхування.
Данія ввела безкоштовне допологове обстеження жінок, скоротивши
кількість відвідування лікаря (14). Всі звертання до лікаря поверх
ліміту – платні. Аналогічне правило діє і у відношенні дітей. Заклади по
догляду за людьми старечого віку організуються благодійними
організаціями та утримуються за рахунок коштів організацій.
ІІІ. УВеликобританії котроль за організацією охорони здоров’я здійснює
Міністерство охорони здоров’я, яке було утворене в 1949 році. Законом
визначена структура служби охорони здоров’я, яка складається з 3-х
частин, що мають окремі адміністрації:
1) служба лікарняної допомоги;
2) служба лікарів загального профілю;
3) служба суспільної охорони здоров’я;
1.Основною структурною одиницею для надання стаціонарної допомоги є
районна загальносоматична лікарня, в якій наявні пологове, дитяче
відділення, інфекційне, травмологічне та невідкладної допомоги,
психіатричне та геріатричне, відділення реабілізації. З 1971 року
ведеться будівництво лікарень на 750-1000 ліжок, які на першому етапі
можуть мати 300 ліжок. Планується створення суспільних лікарень на
50-150 ліжок для обезпечення 50-100 тис. населення шляхом реорганізації
невеликих лікарень. передбачається об’єднання цих лікареньз районними в
єдиний комплекс.
2. Служба лікарів загальної практики включає медичне обслуговування
лікарями загальної практики (терапевти, хірурги, стоматологи,
офтальмологи, акушер-гінеколог). Діяльність даної служби контролюється
місцевими виконавчими Радами, в задачі якої входить забезпечення
необхідного рівня обслуговування, вивчення потреби в кадрах, розподілу
спеціалістів та затвердження їх заробітної плати, а також рівномірного
забезпечення населення свого району лікарями.
Лікарі загальної практики (сімейні лікарі) грають виключно значну роль в
забезпеченні населення медичною допомогою. Населення має право вільно
вибирати лікаря та приписуватись до лікаря загальної практики значно по
місцю проживанню. Сімейні лікарі здійснюють амбулаторний прийом та
відвідують хворих вдома по виклику. У випадку необхідності лікар
направляє хворого на консультацію в лікарню до лікаря – спеціаліста або
викликають його додому. Він вирішує питання про госпіталізацію хворого
або направляє хворого для амбулаторного лікування до лікаря –
спеціаліста. Кожен лікар у відповідності із законом може обслуговувати
не більше 3500 чоловік, якщо він не працює в групі з іншими.
Додаткову платню лікар отримує за обслуговування осіб старше 65 років,
за роботу в неробочий час, за обслуговування тимчасово проживаючих на
дільниці обслуговування, за нічні виклики, надання швидкої допомоги,
обслуговування роділь, а також щеплень та масових обстежень.
Заробітна плата англійських лікарів дозволяє розглядати їх в числі 10%
найбільш високооплачуваного населення: річна сума прибутку лікаря
загальної практики складає в середньому 5700 – 6000 функтів. Майже у
всіх спеціалістів є приватні пацієнти, котрі забезпечують їм річний
прибуток від 2 до 8 тис.функтів стерлінгів. Законом 1946 року
передбачалась організація 600 центів охорони здоров’я. В 1976 році
кількість їх досягла 874. В середньому в кожному центрі працює 5 – 6
лікарів загальної практики, кожний центр обслуговує 10 – 20 тисяч
населення, але є й більші центри.
Працюючи методом групової практики, лікарі здійснюють приватну
спеціалізацію під час прийому хворих (хірургія, терапія та інш.).
Тенденція будівництва центрів разом з лікарнями сприяє значному
розширенню діагностичних можливостей центрів та забезпечує більше
наступництво в лікуванні хворих.
3. Служба суспільної охорони здоров’я є третьою складовою частиною
системи охорони здоров’я Великобританії. В задачі цієї служби входить
проведення профілактичних щеплень, протиепідемічних заходів, надання
медичної допомоги дітям та матерям, фельдшерської та акушерської
допомоги вдома, допомоги психічно хворим, проведення санітарного
навчання, обслуговування людей похилого віку та інвалідів. Робітники
цієї служби базуються в центрах охорони здоров’я. У центрах є відділення
планування сім’ї.
Служба патронажу включає акушерок, сестер та соціальних працівників.
Служба матері та дитини включає в себе окрім акушерської допомоги,
надання профілактичної допомоги дітям та матерям в цетрах по охороні
материнства та дитинства, прфілактичну тьа лікувальну допомогу школярам
та допомогу дітям з фізичними та розумовими недоліками. В цих центрах
проводяться профілактичні огляди дітей, контроль їх розвитку, підготовка
батьків з питань догляду за дітьми.
Психіатрична допомога населенню надається в спеціальних психіатричних
лікарнях, або в психіатричних відділеннях районних лікарень.
Політика Уряду направлена на скорочення ліжкового фондув психіатричних
лікарнях та розширення амбулаторної допомоги цим хворим.
Служба швидкої допомоги здійснює виїзди на невідкладні виклики та
перевозку хворих по заявкам лікарів загальної практики та лікарень.
Бригада швиткої допомоги не укомплектована лікарями швидкої допомоги і
складається з шофера та санітара, що навчені прийомам надання першої
медичної допомоги. Санітарний нагляд в Великобританії є однією з функцій
місцевих органів влади, для чого в складі муліципалітету є відділ
санітарного нагляду, що контролює дотримання на об’єктах та території
встановлених законом санітарних правел.
Безпосередньо контроль здійснюється сан. інспекціями, які розслідують
спалах інфекційних захворювань, отруєнь, проводять роботу по нагляду у
вогнещах, контролюють очищення населнних пунктів та інші заходи.
Літом 1973 року парламент затвердив Акт про реорганізацію Національної
служби охорони здоров’я, який передбачає об’єднання всіх медичних
закладів на регіональному та місцевому рівні під загальним керівництвом.
У відповідності з законом була введена іерархічна система управління, на
чолі якої стоїть міністр, що відповідає за діяльність Національної
служби організації охорони здоров’я.
Англія поділена на 14 регіонів, 90 областей та 205 районів.Службою
охорони здоров’я района керує регіонарний відділ охорони здоров’я,
області – обласний, районна – районний.
Вони відповідають за планування, організацію, підбір кадрів, керівництво
фондами, що виділені на потреби охорони здоров’я та соціального
забезпечення.
В Департаменті охорони здоров’я та соціального забезпечення створені
відділи планування. стратегічніплани складаються на10/15 років на
обласному та регіональному рівні. Короткострокові плани складаються на 3
роки та включають питання фінансування, підготовки кадрів, розподілу
спеціалістів, розвитку мережі закладів тощо. Кожний рік короткострокові
плани переглядаються і в них вноситься корективи в залежності від змін
наявних ресурсів та змін черги наявних знань.
Процес планування починається на районному рівні, потім плани
направляються в вишестоячіоргани охорони здоров’я. Відкоректовані на
загальному рівні плани направляється в Департамент охорони здоров’я та
соціального забезпечення, котрий відкоректовує їх відповідно з
національними планами та повертає підлеглим відділам охорони здоров’я
для виконання.
4. В сполучених Штатах існує загальна державна система медичної
допомоги. Основна частина витрат держ. сектора на охорону здоров’я
припадає на медичне обслуговування та найбільшу питому вагу серед цих
витрат мають федеральні програми медичного страхування людей похилого
віку “Медикер” та допомоги бідним. “Медикер”, а також інші програми мед.
допомоги, які включають допомогу ветеранам війни. Більше 2,5 млрд.
доларів йде на медичні дослідження. Найменша частка (4%) витрат держ.
сектора припадає на будівництво медичних закладів.
І. Можливість отримання та об’му мед. допомоги в США залежать від того,
чи застрахована людина на випадок хвороби. Група осіб, що в найбільшій
мірі потребують реабілітації, це особи похилого віку.
В 1967 році був створений Американський конгрес з реабілітаційної
медицини (АКРМ), який ставить перед собою задачу розгорнути
реабілітаційну службу паралейно з іноземною медичною, узгодити фінансові
витрати на реабілітацію з федеральними програмами “Медикер” та
“Медикейд”. Організація лікувально-профілактичної допологи населеню та
керівництво нею входять в комісію департаментів охорони здоров’я штатів,
міст або районів країни. Департаменти охорони здоров’я штатів таінші
органи охорони здоров’я здійснюють загальне керівництволікувальними
закладами, які у відповідності з існуючим положеням діють як самочтійні
заклади та проводять роботу на принципах, що найбільш підходять для
цього закладу.
профілюЛікувальди в першу чергу лікарні, фінансуються частково за
рахунок місцевого бюджету, але основне фінансування йде за рахунок
коштів, отриманих від пацієнтів. Деякі види позалікарняної допомоги,
обслуговування хворих на туберкульоз, психічно хворих та інфекційних
хворих здійснюється через центри охорони здоров’я, котрі фінансуються за
рахунок бюджета штатів.
Основні види позалікарняної допомоги здійснюють приватно практикуючі
лікарі США мають технічно високообладнану мережу лікаренб закладів трьох
типів:
1 – приватні лікарні, що утримуютьсяза рахунок різних релінійних
організацій та благодійних закладів;
2 – лікарні,що належать одному власнику або групі осіб;
3 – державні лікарні. Біля 70% всіх лікарень складають приватні лікарні.
3. Санітарно-епідеміелогічна служба США має дкцентралізований характер.
В загальнодержавному маштабі керівництво протиепідемічними заходами
здійснюється службою суспільної охорони здоров’я. Сфера її діяльності
відмежонується рядом санітарних питань (карантинна служба, контроль за
якістю харчових продуктівЮ лікарських засобів), а також керівництвом
деякими заходами з гігієнічного нагляду за якістю води, молочних
продуктів.
Відповідальність за санітарно-протиепідемічну роботу несуть департаменти
охорони здоров’я штатів, великих міст, місцева адміністрація.
Медичне обслуговування в США небудоване на принцепах приватного
підприємництва. Безкоштовна медична допомога за рахунок коштів
федерального уряду надається лише державним службовцям, ветеранам війни,
торгового флоту та аборигенам, що проживають у резерваціях. З 1993
рокуурядом призедента Клінтона постановлено перед питанняпро сплату
витрат на медичне амбулаторне-поліклінічне обслуговування населення за
рахунок коштів, зекономлених на скороченні стратегічних озброень (ОСВ-
інш.).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
