.

Синдром кровотечі і масивної крововтрати (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
397 8329
Скачать документ

Реферат

На тему:

Синдром кровотечі і масивної крововтрати

СИНДРОМ КРОВОТЕЧІ І МАСИВНОЇ КРОВОВТРАТИ

Кровотечею називається витікання крові зі свого русла у тканини і
порожнини (грудну, черевну) організму або назовні. Об’єм циркулюючої
крові (ОЦЮ дорослої людини з масою тіла 70 кг складає 5 л, з яких 2 л
припадає на клітинні елементи (еритроцити, лейкоцити, тромбоцити —
глобулярний об’єм) і 3 л — на плазму (плазматичний об’єм).

Отже, на клітинний об’єм припадає 40—45 % всієї крові, а на плазматичний
(рідкий) — 55—60 %. Визначення ОЦК має важливе значення для оцінки стану
кровообігу. В нормі кількість крові в людини складає 7 %, або 1/13 маси
тіла. У венах циркулює 70—80 % крові, в артеріях — 15—20 % і в капілярах
— 5—7 %. У цілому в серцево-судинній системі циркулює 80 %, а в
паренхіматозних органах (печінка, селезінка, кістковий мозок та ін.) —
20 % ОЦК.

Причиною кровотеч є: порушення цілісності стінок судин внаслідок
захворювань, поранень чи ушкоджень. Вплив крововтрати на організм
пов’язаний із багатьма чинниками (величина і швидкість крововтрати,
рецидиви кровотечі, тривалість постгеморагічного періоду, супутні
захворювання, потенційні можливості компенсаторних механізмів
організму). В першу чергу ступінь порушень організму залежить від
гіповолемії, що є пусковим механізмом складного комплексу гемодинамічних
розладів. Швидкість крововтрати та кількість її залежать від багатьох
причин, в першу чергу від виду судини (артерія, вена, капіляр) і від її
калібру. Найнебезпечнішою є артеріальна кровотеча. При ушкодженні
великих артерій (аорта, сонна, підключична, стегнова) смерть може
настати протягом кількох хвилин. Дуже небезпечною є також кровотеча з
великих вен. Менш небезпечною* є капілярна (паренхіматозна) кровотеча.
Стійкість до крововтрати індивідуальна, однак зменшення ОЦК на 30—50 %
призводить до розвитку важких порушень в організмі, які називаються
критичним станом. Втрата половини і більше від загальної кількості крові
є смертельною. Але не всі люди однаково реагують на втрату крові. Жінки
менш чутливі до крововтрати, ніж чоловіки. Особливо важко переносять
крововтрату діти і люди похилого віку.

Залежно від принципу, покладеного в основу класифікації, виділяють
артеріальну, венозну, капілярну і паренхіматозну кровотечі, які
відрізняються особливостями клінічної картини і методами зупинки. З
урахуванням клінічних проявів розрізняють зовнішню, внутрішню та
заховану кровотечі. При зовнішній кровотечі кров виливається назовні або
в порожнистий орган, який має вихід назовні. Внутрішньою називають
кровотечу в порожнину (плевральну, черевну та ін.). Захована кровотеча
не мас чітких зовнішніх проявів і визначається спеціальними методами
дослідження. З урахуванням часу появи розрізняють: а) первинну
кровотечу, яка починається відразу після ушкодження або травми судини;
б) ранню вторинну — у перші години або доби після поранення до розвитку
інфекції в рані (вона часто розвивається у зв’язку з виштовхуванням
тромбу з ураженої судини током крові при підвищенні внутрішньосудинного
тиску); в) пізню вторинну кровотечу, яка може розпочатися в невизначений
час після розвитку інфекції в рані (вона пов’язана з гнійним
розплавленням тромбу, ерозією або розплавленням стінки судини запальним
процесом).

При зовнішній артеріальній кровотечі кров витікає цівкою, висота якої
змінюється з кожною пульсовою хвилею, кров яскраво-червоного кольору.
При відсутності анастомозів , кров при артеріальній кровотечі витікає
лише з центрального кінця судини, при наявності їх кровоточать обидва
кінці. При поперечному розриві артерії обидва її кінці скорочуються і
занурюються в навколишні тканини. Циркулярні волокна стінки артерії
скорочуються і зменшують її діаметр, а внутрішня оболонка загортається в
просвіт судини, завдяки чому створюються сприятливі умови для утворення
тромбів.

Венозна кровотеча на відміну від артеріальної характеризується
безперервним витіканням цівки темної крові. При пораненні великих вен
при високому внутрішньовенному тиску кров також може витікати цівкою,
але вона не пульсує. Поранення вен шиї і грудної клітки таять у собі
небезпеку розвитку повітряної емболії мозкових судин або судин серця
внаслідок того, що в момент вдиху в цих венах виникає від’ємний тиск.
Ушкодження вен проявляється кровоточивістю периферичного відрізка.
Сильна кровотеча виникає при травмі вен шиї, венозних сплетень обличчя і
венозних синусів головного мозку.

При капілярних та перенхіматозних кровотечах кровоточить вся ранова
поверхня, дрібні судини та капіляри. Внаслідок того, що кровоточиві
судини фіксовані в стромі органів і не спадаються, кровотеча довго не
зупиняється і часто призводить до гострої анемії. При .ушкодженні
паренхіматозних органів (печінка, селезінка, нирки), які мають добре
розвинуту сітку артеріальних і венозних судин, найчастіше виникає
змішана кровотеча.

Як уже згадувалося, при внутрішніх кровотечах кров виливається у
тканини, органи або порожнини і утворюються крововиливи. Відповідно до
порожнини, в яку вилилася кров, вони мають спеціальні назви: гемоторакс
— крововилив у грудну порожнину, гемоперитонеум — у черевну,
гемо-перикардіум — у порожнину перикарда, гемартрозис — у порожнину
суглоба. При кровотечах із порожнини розрізняють: епістаксис — кровотеча
з носа, гематемезис — зі шлунка, гемаптое — з легень, гематурія — з
сечовивідних шляхів, метроррагія — з матки.

При кровотечі в тканини кров інфільтрує міжтканинні простори. Якщо вона
проникає в тканини нерівномірно і розшаровує їх, утворюється обмежена
порожнина, наповнена кров’ю, — гематома* Розмір гематоми залежить від
величини ушкодженої судини, тиску крові і ступеня еластичності тканини.
Наслідки гематоми можуть бути різними. Якщо дефект у судині закривається
тромбом, вилита кров може розсмоктатися; якщо ж вона спричиняє реакцію
навколишніх тканин, поступово може утворитися щільна капсула і гематома
перетвориться в кісту. При нагноєнні гематоми утворюється абсцес.

Якщо кровотеча в тканини продовжується і збільшується внутрішньотканинне
напруження, шкірні покриви над гематомою бліднуть або стають
ціанотичними. У таких випадках можливий самостійний розрив тканин і
вихід крові назовні або гематома здавлює прилеглі тканини чи органи і
призводить до їх ішемії. У таких випадках гематому пунктують і
відсмоктують кров або розрізають і дренують. У випадках, коли
зберігається кровопостачання тканин і гематома з’єднана з артерією, може
утворитися пульсуюча гематома, навколо якої з часом утворюється
сполучнотканинна капсула і розвивається несправжня травматична
аневризма.

Загальним симптомом для всіх видів кровотеч є гостра анемія (блідість
шкірних покривів і слизових оболонок, шкіра покривається холодним липким
потом, ціаноз кінчиків пальців, носа і вушних раковин, миготіння мушок
перед очима, короткочасні втрати свідомості, тахікардія, зниження
артеріального тиску, зменшення показників гемоглобіну, еритроцитів,
гематокриту і ОЦЮ.

Одним із видів крововтрат є операційна крововтрата. Вона залежить від
травматичності, виду операції, ускладнень і від того, чи поповнюється
крововтрата на операційному столі. Спочатку знижується кровоток в
органах черевної порожнини, шкірі та нирках. Кровонаповнення головного
мозку та органів грудної клітки тривалий час зберігається.

При гострій, особливо масивній, крововтраті організм страждає не стільки
від зменшення кількості еритроцитів і гемвглоошу, скільки від зменшення
ОЦК і гіповолемії. У здорової людини крововтрата 10% ОЦК (500 мл крові)
не призводить до виражених змін гемодинаміки.

Розрізняють три ступені крововтрати: 1) помірну — не більш як 25 % ОЦК;
2) велику — в середньому 30—40 % ОЦК, 3) масивну — більш як -40 %
вихідного ОЦК. При масивній крововтраті розвивається клінічна картина
геморагічного шоку.

Для гострої масивної крововтрати характерною є тріада симптомів: низький
артеріальний тиск, частий ниткоподібний пульс і холодна волога шкіра.
Крім цього, нерідко спостерігається спрага, затьмарення свідомості,
сухість у роті, розширення зіниць, прискорене дихання. Якщо у хворих
свідомість збережена, то вони адинамічні, сонливі і постійно просять
пити. Колір, вологість і температура шкіри є важливими показниками
периферичного кровотоку. Холодна, бліда шкіра і бліді нігтьові ложа є
свідченням спазму периферичних судин у відповідь на зниження ОЦК. Така
перебудова кровообігу зі зменшенням кровопостачання шкіри і підшкірної
основи, спрямована на стабілізацію кровотоку в життєво важливих органах,
називається централізацією кровообігу. При глибоких розладах кровообігу
шкіра набуває мармурового відтінку або стає сірувато-синюшною. Після
натискання на ніготь капіляри нігтьового ложа повільно наповнюються
кров’ю. При масивній крововтраті частота пульсу досягає 120—130 за 1 хв.
Це забезпечує підтримку серцевого викиду при зниженому об’ємі крові.
Рівень артеріального тиску залежить від ОЦК, периферичного, судинного
опору та роботи серця. Внаслідок зменшення судинного об’єму артеріальний
тиск залишається нормальним до тих пір, доки зберігається високий
загальний периферичний судинний опір, що компенсує зниження серцевого
викиду.

Геморагічний шок є наслідком гострого зниження ОЦК на 40—50 % у раніше
здорових людей. У розвитку клінічної картини геморагічного шоку певну
роль відіграє не лише абсолютна кількість втраченої крові, але й
швидкість крововтрати. Розрізняють три стадії геморагічного шоку: 1)
компенсований зворотний шок, 2) декомпенсований зворотний шок, 3)
незворотний шок.

Компенсований шок спричиняється втратою такого об’єму крові, який
компенсується механізмами адаптації і саморегуляції. У цій стадії
захворювання свідомість хворого збережена, він дещо збуджений, шкіра
бліда, кінцівки холодні, пульс слабкого наповнення, артеріальний тиск
залишається нормальним. і

Декомпенсований зворотний шок характеризується більш глибокими розладами
кровообігу, при яких спазм периферичних судин не в змозі компенсувати
малий серцевий викид, артеріальний тиск знижується, прогресують блідість
шкіри, похолодання кінцівок, тахікардія, акроціаноз, задишка, тони серця
стають глухими.

Незворотний геморагічний шок мало чим відрізняється від декомпенсованого
і є стадією більш глибоких порушень кровообігу. Артеріальний тиск не
визначається, свідомість відсутня, кінцівки холодні, шкіра ціанотична,
поглиблюється ацидоз і оліго- чи анурія. Істотними ознаками розвитку
незворотного шоку є неефективність інфузійної терапії.

При геморагічному шоку розлади починаються в системі кровообігу.
Зменшення внаслідок крововтрати ОЦК призводить до обмеження надходження
крові в серце і відповідне) до обмеження подачі її в систему
гемоциркуляції. Внаслідок розвитку ішемії тканин у них накопичуються
токсичні продукти обміну, які призводять до інтоксикації організму.
Недостатній викид крові серце компенсує збільшенням частоти скорочень.
На долікарняному етапі надання допомоги потерпілому може бути
використаний шоковий індекс, який складає частку від ділення частоти
пульсу на рівень систолічного тиску. При підвищенні дефіциту ОЦК шоковий
індекс збільшується, оскільки збільшується частота пульсу і знижуються
показники систолічного тиску. В медичній практиці існує поняття
критичного рівня артеріального тиску, який становить 10,7 кПа (80 мм рт.
ст.). Зниження тиску крові понад критичний рівень свідчить про
декомпенсацію кровообігу, коли всі захисні механізми організму
виявляються недостатніми.

При виникненні кровотечі потерпілого в максимально короткий термін
необхідно доставити в лікувальний заклад. Щоб урятувати життя
потерпілого, необхідно: 1) зупинити кровотечу і 2) поповнити
крововтрату.

При зовнішній кровотечі основним заходом першої допомоги є її зупинка.
Розрізняють тимчасову і остаточну зупинки кровотечі. Тимчасову зупинку
здійснюють медичні працівники, сам потерпілий або очевидці нещасного
випадку. Існує кілька методів тимчасової зупинки кровотечі. Найпростіший
із них — туга пов’язка. її застосовують при незначних кровотечах з
м’яких тканин, що мають кісткову основу. Шкіру навколо рани обробляють 5
% розчином йоду спиртовим. На кровоточиву рану накладають подушечку
індивідуального перев’язувального пакета і міцно фіксують бинтом.
Невелику рану закривають однією подушечкою, значну — обома подушечками,
прикладаючи їх одну до одної. При накладанні тугої пов’язки дотримуються
загальних правил бинтування.

Потерпілого вкладають у зручне положення, в якому він найменше відчуває
біль. Ушкоджену кінцівку піднімають вище від рівня тіла, що сприяє
зменшенню притоку крові до неї і зниженню інтенсивності кровотечі.
Ушкоджену руку або ногу фіксують у такому положенні, в якому вони будуть
залишатися після накладання пов’язки. Так, руку звичайно згинають під
прямим кутом у ліктьовому суглобі, а ногу — в колінному. Ступню фіксують
у положенні під прямим кутом до гомілки. Медичний працівник стає
обличчям до потерпілого, початок бинта тримає в лівій руці, а голівку —
в правій. Бинтування проводять двома руками: лівою притримують пов’язку
і розправляють тури бинта, а правою розгортають голівку бинта зліва
направо. Туга пов’язка, як правило, кругова — всі тури бинта пошарово
накладають на одне й те саме місце. При відсутності бинта або
перев’язувального пакета можна використати чисту пропрасовану тканину,
клапті з простирала, рушники та ін.

Пальцьове притисканння артерії застосовують лише в певних анатомічних
точках, де судини розміщені поверхнево і близько від кісток, до яких їх
можна притиснути. Притискати слід таким чином, щоб просвіт судини був
перекритий. Тоді пульсація артерії у відділі, що лежить нижче, повинна
припинитись і кровотеча зупиниться. Тривала зупинка кровотечі пальцьовим
притисканням потребує значної фізичної сили. Тому цей метод застосовують
для екстреної короткочасної зупинки кровотечі. При пораненнях кінцівок
судини притискають вище від рани, при ушкодженні судин шиї — нижче.
Притискання судин можна виконати кількома пальцями однієї кисті,
великими пальцями обох кистей, долонею або кулаком. Тривале притискання
судини здійснюють великими пальцями обох рук; ставлять один палець на
другий і по черзі використовують силу тиску пальців на судини.

Кровотечу з ран голови і шиї зупиняють за допомогою притискання
загальної сонної артерії на середині заднього краю кивального м’яза до
поперечних відростків шийних хребців, зокрема до горбика Суі-
Притискання цієї артерії болюче. Зовнішню щелепну артерію притискають до
нижнього краю нижньої щелепи на межі її задньої і середньої третини.
Скроневу артерію притискають на скроні. Кровотечу у верхньому відділі
плеча зупиняють притисканням підключичної артерії до І ребра. Для цього
руку потерпілого опускають донизу і відводять назад, після чого
притискають артерію за ключицею. Підпахвинну артерію притискають у
пахвовій ямці до головки плечової кістки. При кровотечі з плеча і
передпліччя плечову артерію притискають пальцями до плечової кістки біля
внутрішнього краю двоголового м’яза. Променеву артерію притискають до
променевої кістки в тому місці, де визначається пульс, ліктьову — до
ліктьової кістки.

При кровотечі на стегні і гомілці стегнову артерію притискають на
середині пахової зв’язки і нижче від неї до горизонтальної гілки
лобкової кістки. Цю судину можна фіксувати також між верхньою передньою
остю клубової кістки і лобковим симфізом. Підколінну артерію притискають
до середини підколінної ямки, тильну артерію ступні — до тильної її
поверхні посередині між зовнішньою і внутрішньою кісточками (дещо нижче
від скакового суглоба). Задню гомілкову артерію притискають до задньої
поверхні внутрішньої кісточки. При пораненні черевної аорти тимчасово
зупинити кровотечу вдається сильним притисканням черевного відділу аорти
до хребетного стовпа кулаком (зліва від пупка).

При глибоких кровоточивих ранах пальцьове притискання судин можна
замінити тугою тампонадою рани. Пінцетом або затискачем туго заповнюють
рану стерильним марлевим тампоном. До кровоточивої ранової поверхні
можна прикласти спеціальну кровоспинну губку, яку притискають марлевим
тампоном. Потім накладають тугу стискаючу пов’язку. Доцільно на пов’язку
в ділянці рани покласти мішечок з льодом або піском.

“&.4

h

l

z

рію і її гілки перекривають шляхом максимального згинання руки в
ліктьовому суглобі і фіксування її в такому положенні. Цей прийом може
бути застосований при артеріальній кровотечі з судин передпліччя і кисті
(мал. 102). При кровотечі зі стегнової артерії ногу максимально згинають
у кульшовому суглобі і прибинтовують до тулуба (мал. 103). При кровотечі
з артеріальних стовбурів гомілки і ступні стискають підколінну артерію.
Для цього в підколінну ямку вкладають щільно скручений валик, потім
максимально згинають ногу в колінному суглобі і фіксують її в такому
положенні кількома турами бинта або ременем.

Циркулярне (колове) перетягування — найпоширеніший і найнадійніший метод
тимчасової зупинки кровотечі на кінцівках. Його виконують за допомогою
стандартного гумового джгута, гумової трубки або імпровізованого
джгута-закрутки. Кровоспинний джгут являє собою гумову стрічку завдовжки
125 см, завширшки 3—4 мм. На одному кінці стрічки є гачок, на другому —
металевий ланцюжок. Джгут накладають на плече і стегно. Не
рекомендується його накладати на верхню третину плеча (можливе
травмування променевого нерва) і нижню третину стегна (перетискання
стегнової артерії супроводжується ушкодженням м’яких тканин). Не треба
накладати джгут на нижні третини передпліччя і гомілки, тому що в цих
місцях немає м’язів і під джгутом може некротизуватись шкіра. До того ж
у цих місцях не завжди вдається стиснути артерію.

При накладанні гумового джгута на кінцівку необхідно дотримувати таких
правил. Джгут накладають поверх одягу, щоб не защемити шкіру між його
витками. Накладати джгут необхідно на рівну прокладку, без складок, по
можливості ближче до рани. Однією рукою захоплюють кінець джгута, другою
— його середину і, сильно розтягнувши, обводять 2—3 рази навколо
кінцівки. Вільні кінці джгута зав’язують вузлом або закріплюють за
допомогою гачка і ланцюжка. До джгута або до одягу потерпілого
прикріплюють записку з позначенням часу його накладання. Якщо джгут
накладено правильно, кровотеча з рани припиняється, кінцівка стає блідою
і холодною, периферичний пульс не визначається. В холодну пору року
після накладання джгута кінцівку треба обгорнути теплою ковдрою, щоб не
сталося обмороження. Після накладання джгута проводять іммобілізацію
кінцівки транспортною шиною, вводять знеболюючі засоби і госпіталізують
хворого.

При відсутності стандартного джгута для зупинки зовнішньої кровотечі
використовують джгут-закрутку з підручних засобів (краватки, хустинки,
поясу, підтяжок та ін.).

Закрутку накладають на м’яку підкладку. Краї підручного засобу, що
використовується як закрутка, обводять навколо кінцівки вище від місця
поранення і вільно зв’язують між собою. Потім в утворену петлю
вставляють паличку і закручують її доти, доки не зупиниться кровотеча.
Щоб вузол не розкручувався, паличку фіксують до пов’язки або
прибинтовують до кінцівки. Не можна використовувати як джгут тонкі й
тверді предмети (дріт, тонкий шнур, кабель тощо), оскільки вони можуть
ушкодити тканини.

Необхідно пам’ятати, що неправильно накладений джгут може призвести до
тяжких ускладнень. Накладання джгута на тривалий час, а також надмірне
його затягування можуть спричинити порушення .рухової функції кінцівки
(параліч) внаслідок травми нервових стовбурів. У той же час при слабкому
затягуванні джгута недостатньо стискається магістральна артерія і
циркуляція крові в кінцівці не припиняється. Більш того, в таких
випадках стискаються тільки вени, внаслідок чого розвивається венозний
застій в кінцівці і посилюється венозна кровотеча. Найнебезпечнішим
ускладненням перетягування кінцівки джгутом є змертвіння тканин і
розвиток гангрени. Слід пам’ятати: джгут можна залишати на кінцівці не
довше ніж 1,5 год, а в холодну пору року — ЗО хв. Якщо за цей час
кровотеча не припинилась, джгут треба ослабити на кілька хвилин, а потім
знову затягнути. Загалом джгут може бути накладеним на кінцівку не
більше ніж на 2 год. Якщо джгут необхідно тримати довше, його треба
зняти і накласти вище. Під час розслаблення джгута проводять пальцьове
притискання магістральної судини.

Помилкою є накладання джгута при венозній або капілярній кровотечі, коли
можна обійтись тугою пов’язкою. Тому медичний працівник у сумнівних
випадках зобов’язаний перевірити доцільність накладання джгута. Він
знімає з рани пов’язку, пальцями притискає магістральну артерію вище від
рани, повільно розпускає джгут і приймає пальці з артерії. Якщо
кровотеча відсутня протягом 2—3 хв, на рану накладають тугу пов’язку, а
джгут залишають на кінцівці незатягнутим, щоб при необхідності відразу
його зафіксувати.

Остаточно зупиняють кровотечу в операційній шляхом перев’язування судини
в рані або за її межами. При ушкодженні великого артеріального стовбура
його перев’язування може спричинити порушення живлення тканин. У таких
випадках накладають судинний шов. Якщо для цього немає умов, виконують
внутрішньосудинне шунтування. Для цього в просвіт центрального і
периферичного відділів ушкодженої артерії вставляють стерильну скляну
або поліхлорвінілову трубку, до якої фіксують лігатурами ушкоджені кінці
артерії. Такий шунт може функціонувати від кількох годин до кількох діб.

Носова кровотеча — один із видів зовнішньої кровотечі. Основними
причинами її, крім щелепно-лицьових травм, є подряпини і садна слизової
оболонки носових ходів, гіпертонічна хвороба, захворювання системи крові
і кровоносних судин.

Для зупинки носової кровотечі притискають пальцем відповідне крило носа
до його перегородки на 3—5 хв. Хворому надають напівсидячого положення,
щоб він не проковтував кров. На ніс накладають компрес із холодною водою
або мішечок з льодом. При відсутності ефекту проводять передню тампонаду
носа.

У носові ходи пінцетом на максимальну глибину вводять вузькі смужки
стерильного бинта, змочені 3 % розчином перекису водню. Тампонують усю
порожнину носа. Тампони можна залишати в порожнині носа на 24 год. Якщо
і після цього кровотеча не припиняється, проводять задню тампонаду носа.

Крізь нижній носовий хід у носову частину глотки вводять м’який гумовий
катетер, дистальний кінець якого корнцангом або пінцетом виводять через
рот назовні. До виведеного кінця катетера прив’язують дві подвійні
шовкові нитки завдовжки 20—25 см. Двома нитками фіксують до катетера
тугий марлевий тампон. Потім катетер витягають із носа разом з подвійною
лігатурою. Підводять тампон до внутрішніх отворів носових ходів і щільно
його притискають. Катетер відсікають. Проводять передню тампонаду носа.
На передньому тампоні зав’язують вільні кінці виведеної з катетером
подвійної лігатури. Дві нитки, що звисають з рота, приклеюють до щоки
лейкопластирем або фіксують до верхніх передніх зубів. Через 24—48 год
за них виймають тампони з порожнини носа.

Головним засобом боротьби з гострою крововтратою є переливання крові,
яке сприяє вирішенню основних завдань: підвищенню артеріального тиску
шляхом збільшення кількості циркулюючої крові, стимуляції компенсаторних
механізмів та поліпшенню постачання тканин киснем. З цією метою
необхідно проводити струминне переливання крові (250—500 мл). Після
підвищення артеріального тиску, коли минає безпосередня небезпека для
життя, переливання крові продовжують крапельним способом. Лікування
геморагічного шоку починають зі струминного або швидкого крапельного
переливання 1500—2000 мл поліглюкіну або розчину желатинолю, після чого
вливають 500 мл плазми, протешу або альбуміну. При крововтраті, що
призвела до декомпенсованого шоку, після плазми і поліглюкіну проводять
переливання крові або відмитих еритроцитів. Людський білок (альбумін,
протеїн, суха плазма) є прекрасним засобом для відновлення втраченого
об’єму крові за рахунок утримання і навіть підвищення внутрішньосудинної
осмолярності. Свіжозаморожена плазма містить антитромбін III, що сприяє
профілактиці та лікуванню ДВС-синдрому.

Для забезпечення інфузійної терапії використовують периферичні вени. При
масивній крововтраті та необхідності інтенсивної терапії з одночасним
застосуванням плазмозамінників та крові проводять пункцію 2—3
периферичних вен. Як правило, пунктують вени ліктьової ямки або
передпліччя. Пунктувати вени нижніх кінцівок недоцільно, оскільки вони
часто бувають розширеними, схильними до флебітів і тромбування. В
екстрених ситуаціях, коли неможливо виконати венепункцію або
катетеризацію периферичної вени, необхідно провести веносекцію
периферичної вени в ліктьовій ямці або на передпліччі.

При необхідності тривалої інфузійної терапії найбільш ефективною і
надійною є пункційна катетеризація верхньої порожнистої вени через її
гілки (підключична, внутрішня і зовнішня яремні вени).

Крім переливання крові як основного методу лікування кровотечі ефективне
лікування гострої крововтрати забезпечується також застосуванням
плазмозамінників та сольових розчинів: ізотонічного розчину хлориду
натрію, поліглюкіну, реополіглюкіну, реоглюману та білкових препаратів —
протеїну, альбуміну, желатинолю, нативної і сухої плазми та ін. При
невідкладних оперативних втручаннях крововтрата може бути компенсована
також реінфузією крові. Основним показанням для переливання крові є
масивна крововтрата (заміщуюче переливання крові). В інших випадках
користуються компонентами крові.

Нерідко виникає необхідність диференціювати шлункову та легеневу
кровотечу.

Кровохаркання, або легенева кровотеча, може спостерігатись при
туберкульозі, раку, абсцесі, гангрені, інфаркті легень, а також при
бронхоектатичній хворобі. Легенева кровотеча супроводжується кашлем,
кров яскраво-червона, піниста. Внаслідок затікання крові в нижні відділи
легень може виникати відчуття тепла в ураженій половині грудної клітки.
При масивній кровотечі і потраплянні крові у верхні дихальні шляхи
можлива асфіксія. Кровохаркання звичайно не загрожує хворому смертю від
крововтрати, однак затікання крові в нижні відділи легень при
інтенсивній кровотечі нерідко призводить до розвитку аспіраційної
пневмонії.

Перша допомога при кровохарканні: заспокоїти хворого (хвилювання, так
само як і фізичне напруження, може посилили кровохаркання), надати йому
напівсидячого положення, що полегшує відхаркування, дати лоток для
відкашлювання харкотиння, заборонити розмовляти. Викликати лікаря. На
грудну клітку прикласти холод (міхур з льодом, холодний компрес).
Заборонити прийом гарячої їжі. Рекомендується холодне пиття: розчин
кухонної солі (1 столову ложку солі на склянку води) по 1 столовій
ложці, відвар кропиви пб півсклянки щогодини. За призначенням лікаря
проводять кровозупинну терапію: амінокапронова кислота (100 мл 5 %
розчину внутрішньовенно крапельно), вікасол (1—2 мл 1 % розчину
внутрішньом’язово), кальцію хлорид (10 мл 10 % розчину внутрішньовенно
повільно), децинои (етамзилат — 2 мл 12,5 % розчину внутрішньом’язово
або внутрішньовенно) та ін. За показаннями проводять інфузійну терапію.
При відсутності ефекту проводять бронхоскопію для пломбування
відповідного бронха. Після припинення кровотечі хворий має дотримуватись
постільного режиму. Рекомендується холодне пиття. Гостра їжа та приправи
забороняються. Категорично забороняється ставити гірчичники і банки.

Шлункова кровотеча є одним із тяжких ускладнень виразкової хвороби
шлунка і дванадцятипалої кишки, раку шлунка, ерозивного гастриту,
поліпів шлунка, розривів варикозних вен стравоходу і кардіальної частини
шлунка. Вона проявляється загальною слабкістю, запамороченням, нудотою,
блідістю шкіри та слизових оболонок тощо. Нерідко хворий блює масою, яка
містить кров («кофейною гущею»), пізніше спостерігаютьея дьогтеподібні
випорожнення.

Хворим із гастродуоденаїьними кровотечами призначають суворий постільний
режим, голод. На надчеревну ділянку кладуть холод. Внутрішньом’язово
вводять 5 мл 1 % розчину вікасолу, внутрішньовенно або внутрішньом’язово
— 2—4 мл 12,5 % розчину етамзилату, внутрішньовенно — 10 мл 10 % розчину
кальцію хлориду. Проводять внутрішньовенні інфузії поліглюкіну,
желатинолю, 5 % розчину глюкози, 5 % розчину амінокапронової кислоти.
Хворий підлягає екстреній госпіталізації у положенні лежачи. При
неможливості транспортування хворого через тяжкий стан до нього
викликають хірурга.

Для таких хворих необхідно організувати постійний нагляд, контроль
пульсу, артеріального тиску, діурезу. Слід також стежити за кольором
шкіри хворого. Ці показники відмічають погодинно в листку динамічного
спостереження.

За останні роки збільшилась кількість хворих, яким проводять масивні
гемотрансфузії, тобто переливання 2,5 л крові і більше. Масивні
гемотрансфузії консервованої крові від різних донорів зумовлюють нові
патологічні відносини (імунологічні, метаболічні тощо). Переливання
крові — ще серйозна хірургічна маніпуляція. Медичний персонал повинен
досконало знати правила проведення переливання і вміти своєчасно
розпізнавати можливі ускладнення. Основну роль при переливанні крові
відіграє групова сумісність крові донора та реципієнта, а також
сумісність за резус-фактором. Дозволяється переливати лише одногрупну
кров. Групу крові визначає лікар, а медична сестра готує необхідне
обладнання та сироватки крові. Для визначення резус-належності медична
сестра виписує направлення в лабораторію, яке підписує лікар. У ньому
зазначається прізвище, ім’я та по батькові хворого, адреса, вік, група
крові, діагноз, чи проводилось йому раніше переливання крові (дата), як
хворий переніс його. Для жінок, крім цього, необхідна відмітка про
наявність в анамнезі вагітності та її перебіг. Поряд з визначенням групи
крові і резус-належності перевіряють правильність паспортизації ампули з
кров’ю, роблять проби на індивідуальну сумісність сироватки реципієнта з
кров’ю донора і макроскопічно оцінюють якість консервованої крові та її
придатність до переливання (гемоліз, згустки тощо). Придатна до
використання кров у флаконі розділена на З шари: зверху прозорий
солом’яно-жовтий — шар плазми, внизу — темно-червоний — шар еритроцитів,
між ними — тонка сірувата плівка лейкоцитів. У кожному відділенні є
медична сестра, яка одержала спеціальну підготовку на курсах і
відповідає за збереження крові та ведення документації. Медична сестра
стежить за умовами зберігання крові в холодильнику (4—6°С). Крім крові,
в холодильнику можна зберігати лише медикаменти в ампулах і
кровозамінники. Медсестра веде журнал температурного режиму холодильника
і заповнює його щодня зранку та ввечері. Безпосередньо перед
переливанням крові медична сестра вимірює температуру тіла хворого.
Переливання крові бажано проводити натще необхідно попросити хворого
випорожнити сечовий міхур. В умовах строгої асептики і антисептики
медсестра допомагає лікарю заповнити одноразову систему для переливання
крові. Для венепункції найчастіше використовують вени ліктьової ямки.
Медична сестра повинна вміти виконати венепункцію товстою голкою (Дюфо).
Після приєднання системи для переливання крові до голки вона уважно
стежить за ходом процедури і станом хворого. При зупинці течії крові
(згустки, тромби) чи скаргах хворих, пов’язаних з переливанням крові,
необхідно терміново повідомити лікаря. Перші 15—20 мл крові переливають
струминно, після чого протягом 3—5 хв стежать за станом хворого, так
повторюють тричі (так звана біологічна проба). Під час переливання крові
медична сестра веде спостереження за загальним станом хворого, пульсом,
диханням, кольором шкіри. Скарги хворого на відчуття жару, біль у
поперековій ділянці, головний біль можуть свідчити про початок якогось
ускладнення. При несумісності крові хворі стають неспокійними,
змінюється колір обличчя — спочатку воно стає блідим, а потім
ціанотичним. У такому випадку переливання крові зупиняють і лікар разом
з медичною сестрою вживають необхідних заходів для боротьби з
ускладненням.

Після переливання крові у флаконі має залишитися 5— 10 мл крові. Флакон
ставлять у холодильник і, якщо виникають ускладнення, кров повторно
досліджують. Через 24 год медична сестра знімає з флакона етикетку і
підклеює її до історії хвороби хворого. Слід пам’ятати, що ретельний
догляд за системою і обладнанням для гемотрансфузій є надійною
профілактикою СНІДу та вірусного гепатиту. Після гемот-рансфузії хворий
протягом 2—4 год перебуває в ліжку. Медсестра і лікар щогодини ведуть
спостереження за його пульсом, артеріальним тиском, кількістю і
характером сечі, температурою тіла, кольором шкіри. На другу добу
визначають у крові білірубін і проводять загальний аналіз сечі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020