Розвиток фізіології (реферат)

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Фізіологія”

на тему:

“Розвиток фізіології”

ПЛАН

Вступ

1. Емпіричний період розвитку фізіології

2. Експериментальний період розвитку фізіології

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Фізіологія (грецьк. physiologia; від physis — природа і logos —
навчання) — одна з найдавніших природних наук. Вона вивчає
життєдіяльність цілого організму, його частин, систем, органів і кліток
у тісному взаємозв’язку з навколишньою природою.

Історія фізіології містить у собі два періоди: емпіричний і
експериментальний, котрий можна підрозділити на два етапи — до Павлова і
після нього.

Перші роботи, які можна віднести до фізіології, були виконані ще в
стародавності. Однак до XVIII століття фізіологія розвивалася як частина
анатомії і медицини.

У 1628 анатом Вільям Гарвей описав роботу серця і циркуляцію крові в
організмі, поклавши початок експериментальної фізіології.

1. Емпіричний період розвитку фізіології

Перші уявлення про роботу окремих органів людського тіла почали
складатися в далекій давнині і викладені у творах філософів, які дійшли
до нас, древнього Сходу, древньої Греції і древнього Рима.

У період класичного середньовіччя, коли панувала церковна схоластика і
переслідувалися спроби дослідного пізнання природи, у розвитку
природознавства спостерігався застій.

В епоху Відродження анатомо-фізіологічні і природно-наукові дослідження,
зроблені А.Везалієм, М.Серветом, Р.Коломбо, І.Фабрицієм, Г.Фаллопієм,
Г.Галілеєм, С.Санторіо та іншими, підготували ґрунт для майбутніх
відкриттів в області фізіології.

2. Експериментальний період розвитку фізіології

Фізіологія як самостійна наука, заснована на експериментальному методі
дослідження, веде свій початок від робіт Вільяма Гарвея (Harvey,
William, 1578-1657), що математично розрахував і експериментально
обґрунтував теорію кровообігу.

Бурхливий розвиток природничих наук у той період було пов’язано з
потребами молодого класу буржуазії, зацікавленого в розвитку
промислового виробництва. Встановлені в експерименті закони механіки, за
допомогою яких тоді намагалися пояснити всі явища матеріального світу,
переносилися на живих істот (ятромеханіка та ятрофізика). Таким чином,
фізіологія XVII-XVIII сторіч носила механістичний, метафізичний
характер, що для того етапу розвитку науки залишалося явищем
прогресивним.

З позицій законів механіки вчені намагалися пояснити роботу рухового
апарату, механізм вентиляції легень, функції легенів і т.д. Великою
популярністю користувалася концепція тварин-автоматів, яку розвива Рене
Декартом (Descartes, Rene, 1596-1650), який поширив принцип
механістичного руху і на нервову систему тварин. Він висунув ідею про
рефлекс як відображенні від мозку «тваринних духів», що переходять з
одного нерва на інший, і в такий спосіб розробив у найпростішому виді
рефлекторну дугу. (Термін reflexus, тобто відбитий, ввів у фізіологію
чеський учений І.Прохаська, 1749-1820.) Використовуючи закони оптики,
Декарт намагався пояснити роботу ока людини. Механістичні погляди
Декарта для того часу були прогресивними і вплинули на подальший
розвиток природознавства.

Велику роль у розвитку фізіології зіграв швейцарський натураліст, лікар
і поет Альбрехт Галлер (Haller, Albrechtvon, 1708-1777). Він намагався
усвідомити сутність процесу подиху в легенях, установив три властивості
м’язових волокон (пружність, скоротність і подразливість), визначив
залежність сили скорочення від величини стимулу і тим самим розвинув
уявлення Декарта про рефлекс. Галлер першим помітив, що серце
скорочується мимоволі під дією сили, які знаходиться в самому серці.

Видатним досягненням XVIII ст. виявилося відкриття біоелектричних явищ,
(«тварини електрики») у 1791 р. італійським анатомом і фізіологом Луїджі
Гальвані (Galvani, Luigi Aloisio, 1737-1798), що поклало початок
електрофізіології.

До XIX ст. було накопичено досить багато фізіологічних знань. Однак у
науці продовжувало панувати метафізичне мислення, що, вичерпавши свою
прогресивну роль, на даному етапі розвитку науки приводило до розробки
ідеалістичних, наприклад, віталістичних (від лат. vitalis — життєвий)
концепцій.

Проти уявлень про особу «життєвій силі» активно виступав один з
основоположників експериментальної медицини — французький фізіолог
Франсуа Мажанді (Magendie, Francois, 1783-1855). Продовжуючи дослідження
І.Прохаськи, він довів роздільне існування чуттєвих (задні корінці) і
рухових (передні корінці спинного мозку) нервових волокон (1822), що
стверджувало відповідність між структурою і функцією (закон
Белла-Мажанді).

Серед основоположників фізіології й експериментальної медицини видатне
місце займає німецький натураліст Іоганнес Мюллер (Muller, Johannes
Peter, 1801-1858), член Прусської (1834) і іноземний член-кореспондент
Петербурзької академії наук. Йому належать фундаментальні дослідження і
відкриття в області фізіології, патологічної анатомії, ембріології. У
1833 р. він сформулював основні положення рефлекторної теорії; які
знайшли подальший розвиток у працях І.М.Сєченова та І.П.Павлова.

І.Мюллер вніс великий вклад у матеріалістичне пізнання природи. Він
створив унікальну по кількості послідовників і їхньому внеску наукову
школу. До неї належать Р.Вірхов, Г.Гельмгольц, Ф.Генле, Е.Дюбуа-Реймон,
Е.Пфлюгер, Т.Шванн. У його лабораторії працювали багато вчених Росії:
А.М.Філомафітський, І.М.Сєченов та інші.

У Росії створення основ матеріалістичного напрямку у фізіології
насамперед пов’язане з діяльністю Олексія Матвійовича Філомафітського
(1807-1849) — основоположника московської фізіологічної школи. У 1833 р.
він захистив докторську дисертацію «Про дихання птахів», потім протягом
двох років працював у Німеччині в лабораторії І.Мюллера. У 1835 р.
А.М.Філомафітський став професором Московського університету, а в 1836
р. створив підручник «Фізіологія, видана для своїх слухачів» (1836) —
перший російський підручник фізіології.

А.М.Філомафітський був одним з перших пропагандистів експериментального
методу в російській фізіології і медицині. Разом з Піроговим він
розробив метод внутрішньовенного наркозу, вивчав питання фізіології
дихання, травлення, переливання крові («Трактат про переливання крові»,
1848); створив апарати для переливання крові, маску для ефірного наркозу
й інші фізіологічні прилади.

У середині XIX ст. розвиток фізіології був тісно пов’язаний з
найважливішими відкриттями й узагальненнями в області фізики, хімії,
біології. На їхній основі були розроблені нові методи і прийоми
фізіологічного експерименту.

У лабораторії видатного фізіолога Карла Людвіга (Ludwig, Karl F.W.,
1816-1895) — творця однієї з найбільших шкіл в історії фізіології — були
сконструйовані кімографи (1847) і ртутний манометр для запису кров’яного
тиску, «кров’яного годинника» для виміру швидкості кровотоку,
плетизмограф, що визначає кровонаповнення кінцівок і інші прилади для
фізіологічних експериментів.

Основоположник нервово-м’язової фізіології німецький фізіолог Еміль
Дюбуа-Реймон (Du Bois-Reymond, Emile, 1818-1896), продовжуючи
дослідження, розпочаті Гальвані і Вольта, розробив нові методи
електрофізіологічного експерименту і відкрив закони подразнення і явища
електротону (1848). Ним сформульована також молекулярна теорія
біопотенціалів.

Німецький фізик, математик і фізіолог Герман Гельмгольц (Helmholtz,
Herman,1821-1894), який заклав основи фізіології збудливих тканин,
зробив великі відкриття в області фізіологічної акустики і фізіології
зору, вивчав процеси скорочення м’язів (явище тетанусу, 1854) і уперше
вимірив швидкість проведення подразнень по нервах жаби (1850).

Видатний французький фізіолог Клод Бернар (Bernard, Claude, 1813-1878)
детально вивчив фізіологічні механізми соковиділення і значення
властивостей слини, що переварюють, шлункового соку і секрету
підшлункової залози для здорового і хворого організму, заклавши, таким
чином, основи експериментальної патології. Він створив теорію цукрового
мочеизнурения (вища премія Французької Академії наук, 1853), займався
дослідженням нервової регуляції кровообігу, висунув концепцію про
значення сталості внутрішнього середовища організму (основи навчання про
гомеостаз).

Таким чином, у другій половині XIX ст. були зроблені великі успіхи і
вивченні функції окремих органів і систем, у дослідженні деяких найбільш
простих механізмів регуляції діяльності серця (Е.Вебер, І.Ф.Ціон,
І.П.Павлов), судин (А.П.Вальтер, К.Бернар, К.Людвіг, И.Ф.Ціон, Ф.В.
Овсянников), дихання (Н.А.Миславський), кістякових м’язів (Ф.Мажанди,
І.М.Сєченов, Н.Е.Введенський) та інших органів і систем. Але всі ці
знання залишалися розрізненими, вони не були об’єднані теоретичними
узагальненнями про взаємний зв’язок різних функцій організму між собою.
Це був період нагромадження інформації, і тому превалював аналіз явищ
(аналітична фізіологія). Однак уже намічалася і тенденція до синтезу, що
виявлялася в прагненні до вивчення функцій центральної нервової системи
й у першу чергу рефлексів.

Видатний внесок у розвиток рефлекторної теорії, що є однієї з основних
теоретичних концепцій фізіології і медицини, уніс великий російський
учений, видатний представник російської фізіологічної школи й
основоположник наукової психології Іван Михайлович Сєченов (1829-1905).

Його роботи з фізіології диханя і крові, газообміну, розчиненню газів у
рідинах і обміну енергії заклали основи майбутньої авіаційної і
космічної фізіології. Однак особливе значення мають його праці в області
фізіології центральної нервової системи і нервово-м’язової фізіології.

І.М.Сєченов першим висунув ідею про рефлекторну основу психічної
діяльності і переконливо довів, що «всі акти свідомого і несвідомого
життя по способі походження суть рефлекси».

Відкрите ним центральне (сеченовськое) гальмування (1863) уперше
продемонструвало, що поряд із процесом порушення існує інший активний
процес — гальмування, без якого немислима интегративная діяльність
центральної нервової системи.

Класичним узагальненням досліджень І.М.Сєченова з’явилася його праця
«Рефлекси головного мозку» (1863), яку Павлов назвав «геніальним змахом
російської наукової думки».

І.М. Сєченов створив велику фізіологічну школу в Росії. Його учнями були
Б.Ф.Веріго, Н.Е.Введенський, В.В.Пашутін, Г.В.Хлопін, М.Н.Шатерников та
багато інших.

Пізніше діяльність І.П.Павлова і створено ним наукової школи склала
епоху в розвитку фізіології. Вчення І.П. Павлова про вищу нервову
діяльність, кровообіг, травлення та ін., його ідеї і методи,
аналітико-синтетичний підхід до вивчення фізіологічних явищ в цілому
організмі визначили подальший розвиток фізіології XX ст.

За великі заслуги в розвитку фізіологічної науки І.П. Павлов у 1904 р.
одержав Міжнародну Нобелівську премію (найвищу і найпрестижнішу премію
того часу). У 1935 р. Міжнародний фізіологічний конгрес присвоїв І.П.
Павлову звання «старійшини фізіологів світу».

Розвиток фізіології в Україні розпочався переважно в другій половині
ХІІІ ст. у зв’язку з відкриттям медичних факультетів у Львові, Харкові,
Києві, Одесі. Найбільший внесок в розвиток фізіології зробили вчені
Київського, Харківського, Львівського університетів та інститутів.

Великий внесок у розвиток найважливіших проблем нормальної та
патологічної фізіології, геронтології, ендокринології, онкології та ін.,
зробив видатний вчений О.О. Богомолець (1881—1946), президент АН УРСР,
Герой Соціалістичної Праці. У 1921 р. він написав перший вітчизняний
підручник з патологічної фізіології.

Розвиток фізіології в XX ст. характеризується великими успіхами.
Розроблено вчення про автономну нервову систему, вивчено багато різних
процесів життєдіяльності, встановлено закономірності регуляції функцій
внутрішніх органів, відкрито пристінкове (мембранне) травлення та ін.
Велика заслуга в цьому належить учням І.П. Павлова видатним ученим Л.А.
Орбелі, К.М. Викову, В.М. Черніговському, П.К. Анохіну та ін.

Висновки

Отже, головні напрямки розвитку фізіології називають: експериментальний
та емпіричний. У свою чергу основними етапами розвитку емпіричної
фізіології можна вважати наступні:

1628 р. — сРіктановлення фізіології як науки — 1628 р. — вийшла книга
англійського анатома і фізіолога У. Гарвея «Вчення про рух серця і крові
в організмі» — вперше описане велике коло кровообігу.

Періоди емпіричної фізіології:

допавловський — 1628-1883 р.;

павловський — з 1883 р. — дисертація І. Павлова «Відцентрові нерви
серця».

Павловський етап базується на трьох основних принципах — організм — це
єдина система, що поєднує:

різні органи в їхній складній взаємодії між собою,

організм — єдине ціле з навколишнім середовищем;

принцип нервізму.

Список використаної літератури

Клінічна анатомія і фізіологія / За ред. Л.І.Старушенко. – М., 2000.

Логинов А. В. Физиология с основами анатомии человека.- М., 1998.

Основы физиологии человека. Уч. для вуз., в 3-х томах / Под ред. акад.
РАМН Б. И. Ткаченко.- СПб., 1994.

PAGE

PAGE 8

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *