Розвиток фармації (реферат)

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

“РОЗВИТОК ФАРМАЦІЇ”

План:

1.Виникнення ліків та лікознавства рабовласницького суспільства.

2.Розвиток фармації у Стародавній Греції та Римі, Стародавньому Сході,
в країнах Середньої Азії.

3.Фармація Західної Європи.

4.Організація фармацевтичної справи на Русі.

5.Фармація на Україні.

Наукова фармація складається на базі перевірки та узагальнення
емпіричних знань народів.

Лікування виникло як продукт певного соціального середовища і,
передавань з покоління, увійшло невід’ємною частиною до складу
загальнолюдської культури.

Лікування змінюється залежно від розвитку продуктивних сил, і його
засоби були щільно пов’язані з виробництвом.

Людина випробувала як ліки все, що могло здатися їй придатним. Вона
використовувала свій досвід, а також переданий від попередніх поколінь,
який учив її, що корисне, а що шкідливе, що цілюще, а що смертельне.

Функції “лікування”, що їх виконували в первісній общині переважно
жінки, у класовому суспільстві перейшли насамперед до старійшин і
жерців.

Досвід народу в лікуванні хвороб, пов’язаний з релігійними культовими
нашаруваннями, склав так звану храмову, або жрецьку, медицину, яка була
характерною для рабовласницького суспільно-економічного ладу.

У рабовласницькі державі між медициною і фармацією не було різниці.
Той, хто лікував, відповідав і за встановлення діагнозу, і за добір та
виготовлення ліків; тому він повинен був мати спеціальну підготовку. Так
створилися сімейні медичні школи. Старші за віком передавали з покоління
всі відомості про медицину та ліки спочатку усно, а з розвитком
писемності – письмово.

Дійшли до нас перші записи рецептів, описи хвороб та способів готування
ліків.

У медицині рабовласницького суспільства застосовували лікарські
речовини в основному рослинного і тваринного походження, деякі метали та
мінеральні речовини.

Стародавні єгиптяни поряд з математичними, астрономічними, географічними
та іншими заняттями мали великі пізнання в галузі медицини, а отже, і
лікознавства.

У часи Галена були дуже поширені складні ліки, що їх вживали єгиптяни
за 6000 років до н.е.

Багато матеріалів про ліки дано в папірусі Еберса (1550 р. до н.е.). У
ньому описуються різні засоби проти внутрішніх і зовнішніх хвороб.

Стародавні єгиптян в основному вживали несильно діючі ліки і переважно
рекомендували дієту.

Стародавні китайці уявляли організм подібним у мініатюрі до світу, а
всі процеси в організмі – як взаємини “першоелементів” – землі, води,
дерева і повітря.

Більшість описаних у той час лікарських засобів китайської медицини
належить до рослинного світу, серед них окреме місце займав женьшень.
Застосовували також лимонник, камфору, ревінь, імбир, індійські коноплі,
бруньки бамбука, чай, цибулю, часник.

Ліки в Китаї поділялись за смаком і кольором на п’ять елементів: зелені
й кислі – “дерево”, діють на печінку; червоні й гіркі – “вогонь”, діють
на серце; жовті й солодкі – “земля”, діють на шлунок; білі й гострі –
“метали”, діють на легені; чорні й солоні – “вода”, діють на нирки.

У Стародавній Греції існувала яке світська, так і храмова медицина, але
порівняно із стародавньою медициною інших країн вона була під меншим
впливом релігії.

Одним із найвидатніших лікарів Греції з лікарської школи
індивідуального ремісничого учнівства на острові Кос вважають Гіппократа
(жив близько 460-377 рр. до н.е.). Він належав до роду лікарів, у яких
медичні знання, а отже, і знання ліків передавалися з роду в рід.

Із лікарських засобів за часів Гіппократа застосували слизи, солодкі,
оліїсті, в’язкі, гострі, ароматичні, смолисті, бальзамічні і наркотичні
речовини (наприклад, мак, мандрагору). Майже не користувались сумішшю
речовин. Рослинні препарати вживали у вигляді відварів або настоїв або
соків і смол (бальзамів).

Вчення Гіппократа відривало медицину від релігії і виводило її на шлях
наукових пошуків.

Система лікування хворих та вчення Гіппократа про ліки були поширені в
Римі.

Визначним римським лікарем-матеріалістом був Асклепіад 9128 56 рр. до
н.е.), медичні погляди якого базувались на філософії Епікура. Асклепіад
вважав, що людський організм складається з атомів. Якщо вони рахуються в
порах безперешкодно і в тканинах розміщуються правильно, то людина
здорова. Принципом Асклепіада було “лікувати надійно, швидко і приємно”.

Гелен висунув твердження, що в рослинах або тваринних органах є корисні
речовини, якими можна користуватися для лікування, і шкідливі, які треба
відкидати. Корисні речовини, за методикою Галена, вилучали з рослин
вином, оцтом, водою і видавлювали у вигляді соків, олії тощо. Гален
пропонував застосовувати для лікування лікарські речовини у вигляді
лікарських форм – порошків, пілюль, болюсів, таблеток, мил, мазів,
пластирів, гірчичників, зборів, настоїв, соків, олій, примочок,
припарок, антидотів, терняків тощо.

Для готування таких різноманітних ліків потрібно були знаряддя
виробництва, бо лікарську сировину треба було різати, товкти, розтирати,
настоювати або відварювати, видавлювати, розтоплювати. Потрібне було
також місце для цього. Крім того, збільшився асортимент запасу
лікарських засобів, і для їх зберігання треба було створювати відповідні
умови. У зв’язку з цим почали організовувати спеціальні установи, які
називалися аптеками. Слово apotheka – грецьке і означає “сховище”,
“комора”, бо спочатку це було приміщення у лікаря для зберігання
лікарських засобів і готування ліків.

Особливо велика роль належить ученому-енциклопедисту, мислителю і
медику Авіценні (Ібн-Сіна, 980-1037 рр.), який залишив капітальну працю
“Канон лікарської науки”, видану арабською мовою. Вона правила за
посібник з медицини в країнах Сходу, а латинською мовою, якою її
перевидавали 35 разів, — у країнах Західної Європи.

Авіценна та інші лікарі Сходу описали разом 2600 лікарських засобів, із
них 1400 рослинного походження (Гіппократові було відомо близько 200
лікарських рослин).

Авіценна запропонував нові лікарські рослини: олександрійський лист,
камфору, рівень, болиголов, цикуту, аконіт та ін., а разом — кілька сот
різних лікарських засобів. Вів вивчав дію ртуті, яку використовували для
лікування сифілісу методом втирання та вдихання. Автор розповідає також
про лікувальні властивості різних глин: лесбійської, вірменської,
самоської тощо. Описує не лише дію ліків, а й сировину, з якої їх
видобувають, а також способи одержання та вживання. Приділяє багато
уваги отрутам і протиотрутам.

Перехід від античного світу до середньовіччя пов’язаний з глибоким
культурним занепадом, який тривав з V до ХІ ст.. Культура перебувала під
утиском церковної ідеології.

Філософською основою середньовічної науки було вчення Аристотеля, який
твердив, що різноманітність видимого світу зумовлюється сполученням
основних елементів. Усі види матерії зводяться до однієї матеріальної
суті, і різниця між ними тільки у зовнішніх властивостях. Досить змінити
зовнішні властивості, щоб перетворити один вид матерії в інший.

Центрами медичної освіти в Західній Європі були університети, відкриті
у VІІ ст. – в Солерно; у ХІІ-ХІІІ ст. – у Болоньї (1158 р.), Парижі
(1125 р.), Падуб, Оксфорді; у ХІХ ст. – у Празі (1348 р.), Відні,
Кракові (1364 р.). Спочатку це були приватні навчальні об’єднання, але
згодом вони цілком потрапили в залежність від церкви, яка контролювала
статути, уклад життя, навчальні плани університетів. Що ж до
філософських медичних обґрунтувань, то в університетах було офіційно
визнано вчення Гелена.

Подорожі, географічні відкриття і колоніальне загарбання земель
збагатили медицину ліками. До Європи почали привозити опій, камфору,
хінну кору, плоди какао, гваякове дерево, коріння ялапи тощо.

Великий фактичний матеріал, зібраний алхіміками, а потім поставлений на
матеріалістичну основу, підготовив швидкий розвиток хімії. З’явився
новий її напрямок – ятрохімія, або лікувальна хімія, яка є початком
фармацевтичної хімії.

Скіфи, що жили у Північному Причорномор’ї, з лікарських рослин вживали
солодку, так званий скіфський корінь (деякі автори вважають, що це
редька), кор. (певно, орний корінь), різні види полину, особливо
понтійського. Агариком, що росте на річці Агара (Берда), лікували рани.
Із рослини алінда, що росте в річці Танаїсі (Дон), добували сік, який
запобігає простуді.

Геродот писав, що скіфи-землероби вживали як ліки (крім злакових)
цибулю, часник, коноплі, березовий сік, подорожник, корінь алтеї, хрін,
редьку, щавель, льон, дьоготь, а також зміїну отруту. Для бальзамування
трупів вони використовувати ладан, купер, селеру, аніс і деякі хімічні
речовини.

Першими документами, що дають відомості про історію розвитку
лікознавства на Русі, є літописи. Одне х найбільш ранніх джерел, в якому
згадується про існування лікарів у Київській Русі, — церковний устав
Володимира Святославовича, написаний у Х ст. (996 р.).

Оскільки на Русі ліки називалися зіллям, то й установи, що готували та
відпускали їх, називалися “зеленями” (звідси зелейник).

Джерелом лікарських засобів медичної практики в основному були рослини,
з яких готували “лікарське зілля” і для внутрішнього, і для зовнішнього
вживання, Найчастіше використовували аїр, лопух (кореневище); березу
(листя, бруньки, сік); борщівик, буркун, любисток, хвощ (траву);
бобівник, суниці, м’яту, подорожник, черемху, шавлію (листя); дуб,
дягель, півонію. редьку, хрін (коріння); яловець (ягоди); часник, цибулю
(цибулини) тощо.

У рукописних лікарських порадниках ХVІІ ст. докладно описуються
технологічні процеси готування ліків. Ці відомості стали основним
джерелом для складання рукописних фармакопей.

Тодішні аптеки відігравали велику роль у піднесенні вітчизняної
фармації і таких наук, як ботаніка та хімія.

В аптеках готували порошки, розчини, сиропи, бальзами, еліксири,
есенції, декокти (“Лади”), олійні екстракти, пластирі, всіляка мазі,
пілюлі (“коточки”), таблетки (“трохиці”), пастилки (“леваші”),
супозиторії (“Гвіздочки”), оксимелі (“Меди”) та ін.

Важкий історичний період уярмлення України польсько-шляхетними
поневолювачами негативно позначився і на розвитку лікарського
обслуговування населення.

За Богдана Хмельницького Україна була поділена на 16 полків. У полкових
містах були медичні центри з аптечними, які обслуговували в основному
козацьку верхівку.

У міста підвладних Речі Посполитій, приватні аптеки з’являються тільки
в другій половині ХVІІ ст. – в Кам’янці-Подільському, Луцьку, Крем’янці,
Вінниці, Корсуні, Богуславі, Умані, Житомирі. Кількість аптек на
Правобережжі значно зростає після возз’єднання його з Лівобережжям.

На Лівобережній Україні у ХVІІІ ст.. було створено чотири полки:
Харківський, Охтирський, Сумський та Острогозький. У кожному полковому
місті для медичного обслуговування населення були міські лікарі, на яких
покладались і функції аптекарів.

Усім казенним, міським і військовим аптекам України постачали лікарську
рослину сировину і виготовлені в лабораторії ліки – спочатку казенна,
так звана польова, аптека в Лубнах, а з 1778 р. – Харківська казенна
аптека. Велику роль у лікарському обслуговуванні Лівобережжя відігравала
також Кременчуцька аптека.

В асортименті лікарських речовин у той час переважали рослини (80%),
потім ішли хімікати (9-10%) і речовини тваринного походження (7%).

На сході України державні аптеки диктували правила суворого контролю за
діяльністю приватних аптек. Ліки відпускали за таксою і в медичному
асортименті; в аптеках працювали кваліфіковані працівники.

На Правобережжі, яке залишалося під владою Польщі до 1795 р., і в
Західній Україні, що була під владою Австро-Угорщини, лікарське
обслуговування перебувало в руках приватних осіб і монастирів.

Сільське населення, яке становило 76% всього населення країни, фактично
було позбавлене можливості користуватися ліками.

Згідно з декретами і розпорядженнями про санітарну службу й діяльність
аптек (1772 р.), аптекам у Галичині не дозволялося лікувати, а лікарям —
відпускати й готувати ліки. Монастирські аптеки було закрито. Не було
чіткого розмежування між аптеками і крамницями, які продавали різні
товари.

Використана література:

1.Організація і економіка фармацевтичної справи І.М.Гунський.

2.Верхратський С.А. Історія медицини.

3.Наталя Бенюх. Історія фармації Галичини.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *