Реферат на тему:
Профілактика респіраторних захворювань у дітей
Термін «діти, що часто хворіють» був уведений у 80-х роках 20 сторіччя.
На думку багатьох науковців і практикуючих лікарів він не відповідає
сучасним реаліям. До групи дітей, що часто хворіють (ДЧХ), відносять
дітей, у яких на першому році життя спостерігалося до 4 та більше, на
другому та третьому — 6 та більше, на четвертому — 5 та більше, на
п’ятому та шостому — 4 та більше, на сьомому році — 3 та більше гострих
та/або загострень хронічних захворювань верхніх дихальних шляхів (ВДШ)
протягом року. Однак більшість дослідників до цієї групи відносять
дітей, які протягом року мають 4 та більше респіраторних захворювань
[1,4,17].
Як уже зазначалося, термін ДЧХ переглядається науковцями [2,11].
Н.Л.Аряєв та Ю.Г.Циунчик (2006) рекомендують застосовувати термін «часті
та рецидивні хвороби (ЧРХ) у дітей», а стосовно захворювань
респіраторного тракту — «часті та рецидивні респіраторні захворювання
(ЧРРЗ)». Однак і ДЧХ, і ЧХРР — це не діагнози в медичному розумінні, їх
немає в МКХ-10. Ці терміни вживаються з метою узагальнення певної
категорії пацієнтів.
Згідно останніх рекомендацій (В.К.Таточенко, 2003, Н.Л.Аряєв та
Ю.Г.Циунчик, 2006), серед дітей з ЧРРЗ важливо виділяти групу А
(початково здорові) та групу В (початково хворі). Це, на думку авторів,
сприятиме оптимізації алгоритму нозологічної діагностики, удосконаленню
терапевтичних заходів. Однак такий підхід вимагає клінічних досліджень.
За нашими даними, тільки незначну кількість пацієнтів з ЧРРЗ можна
зарахувати до групи А.
На наш погляд, важливим є виділення певних етіопатогенетнчно об’єднаних
груп серед цих пацієнтів, що дозволить диференційовано підійти до
розв’язання проблеми, яка полягає в тому, що ДЧХ є важливим контингентом
щодо формування хронічних станів та підвищення рівня сумарної
захворюваності дитячого населення нашої країни. Доля ДЧХ становить
50-55% усіх хворих, які були зареєстровані медичними закладами. Рівень
захворюваності серед ДЧХ у 3,5 разу вищий, ніж серед тих. що хворіють
епізодично, і пік його припадає на перші 5 років життя. Саме цей
контингент підтримує несприятливу епідеміологічну ситуацію в дитячих
колективах, оскільки гострі респіраторні захворювання (ГРЗ), які часто
повторюються, не дають можливості своєчасно проводити профілактичні
щеплення, а організм дитини, у свою чергу, не виробляє повноцінну імунну
відповідь на введення вакцин.
Не можна недооцінювати соціальний та економічний аспекти проблеми ДЧХ.
Виникають труднощі у процесі виховання та навчання цих дітей, часті
звернення по медичну допомогу пов’язані зі значними матеріальними
витратами на діагностику та лікування, оплату праці медичного персоналу.
З формуванням хронічної вогнищевої патології виникають ускладнення з
боку інших органів та систем.
Дослідники пропонують різні підходи до вивчення проблеми ДЧХ. Так, А.Ф.
Мозалевський та сиівавт. (1992) умовно виділяли ряд клінічних груп ДЧХ:
з недостатністю механізмів загального та місцевого захисту, з алергічним
діатезом, атонічними реакціями та захворюваннями, з ендокринними
захворюваннями, з гемопатіями, з клінічними проявами дисбіозу, з
патологією ЛОР-органів.
У структурі захворюваності у ДЧХ переважають повторні
інфекційно-запальні захворювання ВДШ (ринофарингіти,
ринофаринготонзиліти, фаринготои-зиліти), які надалі призводять до
загострень захворювань ЛОР-органів, зокрема хронічного тонзиліту, які
ускладнюються гострим бронхітом, бронхопневмонією.
З.С. Макарова та співавт. (1992) умовно виділили З типи ДЧХ. У дітей І
типу (соматичний, біля 35%) спостерігаються загальносоматичні симптоми,
знижений апетит, підвищення подразнення нервової системи, дефіцит маси
тіла, частота ГРЗ становила до 7 разів на рік, характерні бактеріальні
ускладнення. Для II типу ДЧХ (отоларингологічного, біля 40%) характерні
гіпертрофія мигдаликів та аденоїдної тканини, хронічний тонзиліт,
неодноразові отити, збільшення реґіонарних лімфатичних вузлів та
системна лімфаде-нопатія, підвищення маси тіла спостерігається частіше,
ніж її дефіцит. У ДЧХ III типу (змішаний, біля 25%) спостерігається
симптоматика, характерна для перших двох. Вони становлять важкий
контингент щодо перебігу захворювання, можливостей лікування та
реабілітації.
За даними З.М. Трет’якевич, 48,4% ДЧХ ЛОР-типу страждали на хронічний
тонзиліт, ще 10,3% мали адено-тонзиліт, 8,2% — хронічний адепоїдіт, 33%
— хронічний гранульозний фарингіт [12].
В етіологічній структурі неодноразових ГРІ переважають негрипозпі віруси
(аденовірус, иарагрпн, RC-вірус), часто діагностується змішана
вірусно-вірусна інфекція та перепстенпія вірусів (частіше аденовірусів).
У дітей перших двох років життя провідну роль у виникнеіші цих
захворювань відіграють респіраторно-синцитіальннй вірус та віруси
парагрилу. Вірусний ґенез гострих респіраторних захворювань є
несприятливим щодо збільшення вірогідності подальшого бактеріального
інфікування.
У багатьох ДЧХ спостерігається підвищене мікробне обсіменіння верхніх
дихальних шляхів, верхніх та глибоких шарів шкіри. Причиною вторгнення
умовно-патогенної мікрофлори в інфекційний процес у дітей з повторними
ГРЗ є змінена реактивність організму, виснаження місцевих та
неспецифічних факторів захисту внаслідок частих ГРЗ та повторної
медикаментозної терапії.
На сьогодні недостатньо уваги приділяється стану колонізаційної
резистентності слизових оболонок. Однією з важливих функцій нормальної
мікрофлори є її участь у кооперації з організмом господаря, що
забезпечує колонізаційну резистентність. І якщо на перших етапах
розвитку синдрому ДЧХ має значення вірусна інфекція, то з порушенням
стану колонізаційної резистентності ВДШ, перш за все тонзил,
відбувається заселення піднебінних мигдаликів, носа патогенними
мікробами, які, постійно перебуваючи на слизових оболонках, викликають
повторні респіраторні захворювання. Ці захворювання з віком усе більше
набувають бактеріальної ознаки.
У формуванні схильності до частих ГРЗ у дітей має значення комплекс
медико-біологічних та соціально-економічних факторів. До
медико-біологічних факторів належить стан здоров’я членів сім’ї,
насамперед матері дитини (її вік, перебіг вагітності, пологів), а також
вади дитини при народженні, характер вигодовування, захворюваність,
спадкоємний анамнез, преморбідний фон (рахіт, анемія, гіпотрофії,
пологові травми) тощо.
Важливими у формуванні групи ДЧХ є фактори ризику соціального ґенезу.
Негативну роль відіграють такі соціально-гігієнічні фактори, як
скупченість дітей у приміщеннях дитячих дошкільних закладів, порушення
температурного режиму загартовування, недостатнє перебування на свіжому
повітрі, гіподинамія
Респіраторна група вірусів має імунодепресивну активність, одним із
проявів якої є короткочасне або стійке зниження показників імунітету.
Недозрілість лімфоїдної системи у дітей та руйнівна дія вірусу є
причинами виникнення своєрідного «порочного кола», яке призводить до
формування симптомокомплексу частих ГРЗ з першого року життя.
Суттєвий вплив на захворюваність чинять хронічні запальні захворювання
ЛОР-оргапів. Серед хронічних вогнищ інфекції особливе місце посідає
тонзиліт, оскільки піднебінні мигдалики — перший бар’єр на шляху
інфекції в організм дитини. Особливості клінічної картини у ДЧХ з
хронічним тонзилітом, необхідність розробки лікувальних заходів з
урахуванням активності вогнища, необхідність санації горла та носа цим
дітям змушує багатьох дослідників окремо виділяти переважно
отоларингологічний тип (ЛОР-тнп) ДЧХ.
За даними Санкт-Петєрбурзьких отоларингологів, розповсюдження
ЛОР-патології при поглибленому огляді дітей в дошкільних закладах
становить 46,5 на 100 обстежених, серед них патологія глотки (аденоїдит,
тонзиліт) сумарно склала 73,4%. В групі дітей, які часто хворіли,
захворювання ЛОР-органів становили 67%; найчастіше ЛОР-патологія
реєструвалася у п’яти-семирічних ДЧХ (75-79%) (16).
За нашими даними, ЛОР-тип становить до 80-90% серед усіх ДЧХ
(Ю.В.Марушко, 2000, 2003).
Формування хронічного тонзиліту, в свою чергу, несприятливо впливає на
стан різних органів та систем організму дитини. Місцеві ускладнення
тонзиліту на абсцеси вимагають негайного хірургічного втручання.
Відмічено суттєвий вплив тонзиліту на стан серцево-судинної системи,
частота захворювань неревматичної природи якої останнім часом
збільшилася. Загальновідома роль стрептококового тонзиліту в розвитку
ревматизму у дітей. Важливий зв’язок хронічного тонзиліту з артралгіями,
артритом. З носоглотковою інфекцією пов’язано до 40% випадків виникнення
реактивного артриту.
На думку багатьох вчених, дослідження патогенезу частих запальних
захворювань верхніх дихальних шляхів є загальномедичною проблемою, яка
виходить за рамки отоларингології. Цікавість педіатрів, терапевтів,
інфекціоністів, ревматологів, а також актуальність та значимість
зумовлюються високою частотою респіраторних інфекцій у дітей.
Респіраторна захворюваність веде до хронізапії запального процесу у
лімфоїдній тканині носоглотки. Формування підвищеної захворюваності на
ГРЗ та ЛОР-патології, на думку багатьох дослідників, — це єдиний процес.
З одного боку, гіперплазія лімфоїдної тканини носоглотки, хронічний
тонзиліт сприяє підвищенню частоти респіраторних захворювань, з іншого,
повторні ГРЗ викликають зміни в лімфоїдній тканині тонзил, чим обтяжують
основне захворювання.
Хронічний тонзиліт — це інфекційно-алергічний процес, що є наслідком
порушення фізіологічної рівноваги між макро- та мікроорганізмами з
послідовними порушеннями місцевих імунологічних процесів у ділянці
мигдаликів. З часом при рубцюванні крипт дренажна функція мигдаликів
значно порушується, що сприяє затриманню патологічного вмісту у лакунах
та значно збільшує обсіменіння слизової оболонки патогенними
мікроорганізмами.
В літературі превалює точка зору про переважну роль стрептококової
інфекції в розвитку тонзилітів, тонзплофарингітів у дітей та дорослих.
Серед них найбільше значення має ss-гемолітичннй стрептокок групи А. В
іноземній літературі використовується міжнародна абревіатура — GABHS
(group A beta-hemolytic streptococci). Однак певна роль у захворюваннях
носоглотки належить також ss-гемолітичним стрептококам груп В, С, F та
G. За даними різних авторів, частота висівання з тонзил GABHS
коливається від 5,7% до 47% та більше.
Велика увага приділяється стафілококовій інфекції верхніх дихальних
шляхів. Роль S. aureus в патології дитячого віку є значною: у носіїв в
2-17 рази частіше зустрічається хірургічна інфекція.
На сучасному етапі в етіології тонзилітів мають значення Н. influenzae,
Moraxella catarralis, Mycoplasma hominis, Ch. Pnevm. та ін.
Певне місце в етіології тонзилітів належить аденовірусній інфекції,
анаеробним бактеріям. Окремі дослідники підкреслюють наявність
вірусно-бактеріальних, бактеріально-бактеріальних асоціацій в тонзилах.
Одна з головних ролей у захисті від інфекцій верхніх дихальних шляхів,
попередженні формування хронічних вогнищ інфекції, належить мікробним
ценозам носоглотки. В оглядах літератури про мікробні ценози носоглотки
Е.М. Бабич та співавт. (1999) вказують, що «питання, пов’язані з
особливостями формування ценозів, їх екологічною роллю та впливом на
розвиток популяції патогенних бактерій, залишаються маловивчєними».
Загальний чисельний склад нормальної мікрофлори у дорослих становить до
1014, що майже на порядок виїде загальної чисельності клітин
макроорганізму.
Нормальна флора разом із макроорганізмом забезпечує колонізаційну
резистентність (KP). Цей термін запропонував D. van der Waaij (1971).
Під KP розуміють сукупність механізмів, які надають індивідуальну та
анатомічну стабільність нормальної мікрофлори та забезпечують
попередження заселення господаря іншими мікроорганізмами [16]. Зниження
стану KP веде до збільшення потенційно-патогенних мікробів, транслокації
їх до внутрішніх органів, розвитку гнійно-запаль-них захворювань. При
цьому підсилюється обмін генів антибіотикорезистентності та патогенності
між бактеріальними популяціями, поширюється ареал аеробних та анаеробних
бактерій на сусідні та віддалені ділянки слизових оболонок.
Механізми з боку господаря, які впливають на стан KP, — це рухомість
мукоциліарного епітелію, його перистальтика, десквамація мукозних
клітин, антимікробний ефект секретів, склад та кількість муцинів, pH
середовища, швидкість оновлення, формування та метаболізму мукозного
епітелію, місцеві неспецифічні та специфічні імунні механізми.
?
*Серед механізмів захисту слизових оболонок від патогенних мікробів є
наявність в організмі господаря індигенної анаеробної флори.
Протективний ефект індигенної мікрофлори реалізується через комплекс
механізмів, пов’язаних з метаболізмом нормальної мікрофлори, і часто
ефективніший, ніж захист, обумовлений класичною імунною системою.
Нормальна мікрофлора має свої характерні риси. Однак чіткої межи між нею
та умовно-патогенними мікроорганізмами не існує. Важлива ознака
нормальної флори — антагоністична властивість щодо збудників інфекційних
хвороб та безпека для макроорганізму.
Антагонізм мікроорганізмів «нормальної» флори до потенційно-патогенних
збудників обумовлений продукцією бактеріоцинів, лізоциму,
антибіотикоподібних субстанцій. Багато представників нормальної флори
викликають «фізіологічне» запалення слизових оболонок, стимулюють синтез
аглютинінів, опсонінів, підвищують вміст імуноглобулінів, сприяють
процесу фагоцитозу. Мікробні ценози, як цілісна екологічна система,
зберігаються за рахунок постійної динамічної рівноваги між
макроорганізмом та мікрофлорою.
Із усіх ценозів різних біологічних порожнин найбільш складними є
мікробні асоціації верхніх дихальних шляхів. Вони динамічні за
перебігом, можуть носити зворотний характер.
З постійних представників нормофлорп верхніх дихальних шляхів значення
має гемолітичний або негемолітичний а-стрептокок, який грає велику роль
у захисті верхніх дихальних шляхів від патогенних мікробів. Мого роль
подібна до ролі біфідобактерій в кишечнику. Наявність ос-стрептокока у
тонзилах є свідченням благополуччя флори мигдаликів. Значну інгібуючу
роль а-стрептококів пов’язують з наявністю особливих бактеріоцинів. які
являють собою клас антибіотичних речовин.
Лактобактсрії, як представники нормальної мікрофлори, синтезують
бактеріоцини (лактоцини) та бактеріоциноподібні фактори. L. fermentum
продукують лізоцим. Крім того, певну антимікробну дію має молоч-
на кислота та перекис водню — як продукти життєдіяльності лактобактерій.
Проводячі оцінку стану KP зіву у здорових, дослідники використовували
суспензії Е. coli, K. pneumonie або P. mirabilis y вигляді полоскань.
При задовільному стані KP звільнення ротоглотки від вказаних бактерій
відбувалося у перші 3 години, остаточно — протягом 8-16 годин [19].
Антибактеріальна терапія несприятливо впливає на стан KP. Супресія
постійно присутньої флори протимікробними засобами значно збільшує
чутливість назальних слизових оболонок до колонізації та реколонізації
їх стафілококами, іншими патогенними мікробами.
Нами протягом кількох років (Ю.В.Марушко, 1999, 2000) проводилися
дослідження оцінки етапу KP тон-зил у дітей. Вивчено рівень
лактобактерій в мигдаликах у здорових, ДЧХ та при тонзиліті у дітей.
Формування хронічного тонзиліту у ДЧХ відбувалося за участю погіршеного
стану KP мигдаликів та змінених показників місцевого та системного
імунітету.
Інфекція може бути як результатом, так і причиною імунної недостатності.
Вторинна імунна недостатність створює на тривалий час критичну ситуацію
для дитини, коли в результаті зниження опору до інфекцій виявляється
схильність до повторних інфекційно-запальних захворювань, їх
трансформація у хронічні форми, а також розвиток алергізації організму.
Певну роль в захисті організму відіграють мигдалики, які, згідно
сучасних уявлень, розглядають як імуно-комиетентний орган.
Забезпечити профілактику ДЧХ важко. Всі дослідники вказують на
необхідність розробки та використання комплексу заходів оздоровлення.
Серед організаційних заходів важливими є регулярне спостереження ДЧХ
лікарем-педіатром. отоларингологом, іншими спеціалістами,
загальноклінічне та інструментальне обстеження, вивчення соціальних
особливостей родини, стану здоров’я членів сім’ї та її оздоровлення.
Важливим профілактичним заходом є уроки валеології в школі.
Серед загальнооздоровчих та лікувальних заходів важливою є корекція
режиму та харчування. Раціон ДХЧ повинен включати достатньо свіжих
овочів, фруктів, ягід. З лікувальною метою застосовуються також
молочнокислі продукти. Крім того, харчування повинно бути
гіпоалергенним; у дітей з харчовою алергією виключаються визначені
алергени і додатково призначаються адсорбенти.
До заходів підвищення резистентності організму належать загартовування,
повітряні та водні процедури. Обов’язковою є ранкова фізична зарядка з
обтиранням прохолодною водою. Серед профілактичних процедур, які
підвищують неспецифічну резистентність організму, дослідники
рекомендують загальне ультрафіолетове опромінення, аерозольну терапію з
дезінфікуючими травами, підводний душ-масаж, ароматерапію.
Оздоровлення сім’ї — обов’язкова умова профілактики частих ГРЗ.
Необхідний медичний огляд та лікування хронічних вогнищ інфекції у
батьків. Категорично заборонялося паління вдома і в присутності дитини.
Медикаментозна терапія включає призначення полівітамінів, адаптогенів,
імуномодулювальпих препаратів. В останні роки поряд з традиційними
медикаментозним почали широко використовувати немедикаментозні методи, а
також нетрадиційні і методи народної медицини.
Останнім часом більшість авторів вказують на необхідність обережнішого
підходу до проведення імупомодулювальної терапії: виявлення чітких
показань для імунотерапії, обов’язковий імунологічний контроль.
В педіатричній практиці в комплексі лікувально-реабілітаційних заходів
ДЧХ дослідники застосовували багато імуномодуляторів.
Іммуномодулятори місцевої дії, лізати мікроорганізмів, які найчастіше
викликають захворювання верхніх та нижніх дихальних шляхів, ротової
порожнини, поліпшують стан специфічної та неспецифічної резистентності,
показники імунітету.
Цікавість до бактеріальних імуномодуляторів місцевої дії пов’язана з
отриманими даними про імунокомпетентність піднебінних мигдаликів, які
надають організму дитини інформацію про антигенний склад навколишнього
середовища, а також забезпечують місцевий захист до збудників, формують
імунну відповідь.
В комплексі лікувально-оздоровчих заходів ДЧХ особливу увагу приділяють
санації вогнища інфекції. Дослідники вказують на необхідність обережного
ставлення до тонзил, особливо у дітей.
Серед методів санації носоглотки важлива роль досі належить
антибактеріальній терапії, особливо за наявності тонзиліту.
Антибактеріальну терапію застосовують в гострому періоді захворювання та
в міжрецидивний період при висіванні патогенних мікробів. З часом
ефективність антибіотиків знижується, перш за все, за рахунок появи
полірезистентних штамів. Має значення розвиток морфологічних змін у
тонзилах. Так, наявність криптиту тонзил значно знижує ефективність
антибактеріальної терапії. Важливим є вплив антибіотиків на стан
імунітету і KP тонзил. І, головне, антибіотики не попереджають
загострень тонзилітів/які при такому однобокому лікуванні прогресують і
виникає необхідність тонзилектомії.
В основі лікувально-реабілітаційних заходів ДЧХ з хронічним тонзилітом,
за даними багатьох авторів, лежить поєднання системної імунотерапії з
місцевим впливом на тонзили, покращенням стану колонізаційної
резистентності.
Вважається, що помірна ефективність лікування ДЧХ із хронічним
тонзилітом імуномодулювальними засобами пов’язана з підвищеним мікробним
обсіменінням мигдаликів. Постійне антигенне навантаження клітин тонзил
не дозволює розвинути повноцінну імунну відповідь.
Одним з напрямків у лікуванні ДЧХ з хронічним тонзилітом стала розробка
методів реколонізації піднебінних мигдаликів нормальною мікрофлорою.
K.Rooos et al (1999) повідомили про успішне лікування хронічного
тонзиліту шляхом реколонізації тонзил представниками нормальної аеробної
флори — а-стрептококом.
Нами розроблений метод корекції мікробних ценозів тонзил з включенням
штамів лактобактерій для ДЧХ із стафілококовим тонзилітом (Ю.В.Марушко,
2000). Увага до лактобактерій обумовлюється рядом факторів:
лактобактерії мають антагоністичні властивості щодо відношення до
умовно- або патогенної мікрофлори, складають основу KP тонзил, мають
імуномодулю-вальні властивості.
Отже, в лікуванні ДЧХ з хронічним тонзилітом значення мають методи
корекції стану KP тонзил. позитивні зміни в якій певним чином впливають
на кількість захворювань на ГРІ. Такий підхід, на пашу думку, є більш
фізіологічним, ніж інші методи корекції.
В останні роки з’явилася нова можливість виливу на стан колонізаційної
резистентності — препарат «Імудон». До його складу увійшли лізати 13
мікроорганізмів: Lactobacillus acidophilus, Lactobacillus laclis,
Lactobacillus fermentatum, Lactobacillus helveticus, Streptococcus
pyogenes (2 типи гемолітичного стрептококу), Enterococcus faecalis,
Entevococcus faecium, Streptococcus sanguis, Staphilococcus aureus,
Klebsiella pneumoniae, Coryne-bacterium pseudodiphtericum, Fusiformis
fusiformis, Candida albicans.
Імудон — це імуномодулятор місцевої дії, що має властивості вакцини.
Точками впливу цього препарату є неспецифічні та специфічні ланцюги
імунітету на слизових оболонках глотки та порожнини рота. У перші години
прийому препарату відбувається утворення лізоциму інтерферону,
нронердину на слизових оболонках, посилюється фагоцитоз. Під впливом
Імудону у перші дні прийому збільшується кількість АТ-утворюючих клітин,
відбувається синтез АГ-специфічних SIgA тощо. Крім того, зменшується
мікробне обсіменіння, що сприяє покрашенню або нормалізації біоценозів
глотки.
За даними літератури та особистими спостереженнями (Т.П.Маркова,
Д.Г.Чувиров, 2001, Л.С.Намазова та снівавт., 2003) застосування Імудону
сприяє значному зниженню кількості ГРЗ у дітей з хронічним тонзилітом —
майже в 2-2,9 разу.
Певну роль в комплексі лікувальних заходів ДЧХ з хронічним тонзилітом,
аденоїдними вегетаціями відіграють хірургічні методи лікування. Питання
показань до тонзилектомії у цієї категорії пацієнтів актуальне на
сьогодні. Тонзилектомїя показана при неефективності проведеного в
повному обсязі консервативного лікування. Цю точку зору поділяють
більшість авторів, вона висвітлена і в «Протоколах лікування дітей,
хворих на хронічний тонзиліт» (наказ МОЗ України від 21.04.2005р. №181).
За даними різних авторів, тонзилектомїя неоднаково виливала на стан
імунітету, мікробне обсіменіння ротоглотки. Після тонзилектомії
знижувалась захворюваність на ГРІ, нормалізувалися показники імунітету,
рівень сироваткових імуноглобулінів, покращувалася функція нейтрофілів,
через 10-13 місяців приблизно вдвічі зменшувалась кількість хворих з
ознаками бактеріальної сенсибілізації, знижувалося бактеріальне
обсіменіння ротоглотки.
Окремі автори зазначають, що після тонзилектомії спостерігається
зниження стану імунологічної реактивності у дітей, особливо рівня IgA
Д.І.Заболотний, О.Ф.Мельников та співавт. (1998) вказують на розвиток у
30% пацієнтів клініко-імунологічного симптомокомп-лексу, який свідчить
про локальну імунну недостатність.
Вважаємо, що при вирішенні питання про тонзилектомію необхідно детально
проаналізувати клінічні дані, врахувати фізіологічну функцію піднебінних
мигдаликів. Необхідний обережний підхід до цього імунологічного органу,
особливо у дітей.
Таким чином, проблема розробки лікувально-реабілітаційних заходів ДЧХ
залишається актуальною. Певні можливості надає комплекс лікувальних
заходів, серед яких для пацієнтів з хронічним тонзилітом має значення
корекція стану колонізаційної резистентності.
Література
Альбицкий В.Ю., Баранов A.A. Часто болеющие дети. Клинико-социальные
аспекты. Пути оздоровления. – Саратов, 1986. – 89с.
Аряев Н.Л. Циунчик Ю.Г. О необходимости некоторых терминологических
уточнений и изменений в педиатрии // Соврем, педиатрия. – 2006.
-№1(10).-С.14-17.
Заболотный Д.И., Мельников О.Ф. Теоретически аспекты генеза и терапии
хронического тонзиллита, – К.: Здоров’я, 1998. – 122 с.
Келина Т.И. Роль факторов предрасположения, иммунных и нейроэндокрин-ных
реакций в обосновании дифференцированной тактики оздоровления часто и
длительно болеющих детей // Рос. вестн. перинатологии и педиатрии. –
1995. – №1. – С.62-70.
Макарова З.С., Черток Т.Я., Тонкова-Ямпольская Р.В. Особенности
состояния здоровья часто болеющих детей раннего возраста// Педиатрия. –
1990. – №5. – С. 59-64.
Маркова Т.П., ЧувировД.Г. Клинико-иммунологическое обоснование
применения Имудона у часто и длительно болеющих детей // Детский доктор.
-2001. – №7. -С.6-11.
Марушко Ю.В. Клініко-бактеріологічна та імунологічна характеристика
дітей, які часто хворіють, і диференційовані методи їх лікування:
Автореф. дис.д-ра мед. наук: 14.01.10/ НМУ ім. О.О.Богомольця. – К.,
2000. – 36с.
Марушко Ю.В. Стан колонізаційної резистентності піднебінних мигдаликів
та показники імунітету у часто хворіючих дітей // ПАГ. – 1999. – №2. – С
40-42.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
