Перикардити. (реферат)

Реферат на тему:

Перикардити.

Визначення. Перикардит — запалення зовнішньої оболонки серця
(перикарду).

Етіологія. А. Перикардити інфекційного генезу: бактеріальні,
туберкульозні, ревматичні, вірусні та ріккетсійні, амебіазні, грибкові.

Б. Асептичні перикардити: алергічні, при колагенозах,
травматичні, епістенокардитичні, при захворюваннях крові, при злоякісних
пухлинах, уремічні, подагричні, променеві.

В. Ідіопатичні (невиясненої етіології) перикардити.

Класифікація (Українське наукове товариство кардіологів, 2000 р.).

І. Етіологічна характеристика

перикардит при бактеріальних інфекціях І.32.0

перикардит при інфекційних і паразитарних хворобах І.32.1

перикардит при інших хворобах І.32.8

перикардит неуточнений І.31.9

ІІ. Патогенетичні і морфологічні варіанти:

хронічний адгезивний І.31.0

хронічний констриктивний І.31.0, в тому числі кальциноз перикарда

гемоперикард І.31.2

перикардіальний випіт (незапальний) — гідроперикард, в тому числі
хілоперикард І31.3

ІІІ. Характер перебігу: гострий, хронічний, прогресуючий

IV. Оцінка ступеню вираженості перикардіального випоту даними
ультразвукових та інших методів дослідження (незначна, середня, велика)

V. Серцева недостатність (СН 0-ІІІ ст.).

Приклади формулювання діагнозу:

Бактеріальний (стафілококовий) перикардит, гострий перебіг, середній
ступінь вираженості перикардіального випоту, СН II А ст., діастолічний
варіант, III функціональний клас.

Хронічний констриктивний (невизначеної етіології) перикардит,
прогресуючий перебіг, незначний ступінь вираженості перикардіального
випоту, СН II Б ст, діастолічний варіант, IV функціональний клас.

Клінічна картина. І. Больовий синдром — біль локалізується у
прекардіальній зоні і має тупий, колючий, рідше — стенокардитичний
характер; не знімається нітрогліцерином, триває години, дні і примушує
хворого приймати анальгетики. Характерною ознакою болю є його зв’язок з
актом дихання, рухами, зміною положення тіла. Інколи він
розповсюджується на епігастральну ділянку, праву половину грудної
клітки, ліву лопатку. В окремих випадках біль з’являється при ковтанні,
надавлюванні на надгрудне зчленування, мечевидний відросток. Одночасно з
болем хворий може скаржитись на задуху, серцебиття сухий кашель, озноби.

ІІ. Зміни з боку серця. Іншим важливим симптомом сухого ендокардиту є
поява шуму тертя перикарду. При цьому встановлено, що чим більший біль,
тим менший шум, і, навпаки, коли збільшується кількість фібрину біль
зменшується, шум тертя перикарду зростає. Вважається, що шум тертя
перикарду підсилюється при натискуванні стетоскопом, запрокидуванні
голови до заду, нахилу тулуба вперед. Локалізується він у області
абсолютної тупості серця і нікуди не проводиться. Якщо шум тертя
перикарду прослуховується у зоні відносної тупості серця, то він повинен
розцінюватися, як плевроперікардіальний.

По мірі накопичення ексудату листки перикарду роз’єднуються, біль стає
слабшим і навіть повністю зникає, або зміщується доверху. Поряд із
зменшенням болю зростає задишка. Хворий нерідко приймає характерне
положення: сидить у ліжку з нахиленим допереду тулубом, голова схилена
на подушку.

Характерними симптомами при ексудативному перикардиті є:

Межі тупості серця змінюються в залежності від положення тіла хворого.

Розширення межі тупості серця вниз, вона займає простір Траубе (ознака
Ауенбругера).

Ззаду від кута лівої лопатки донизу притуплення легеневого звуку, тут же
підсилені голосове тремтіння і бронхофонія (ознака Опольцера).

«Гавкаючий» сухий кашель, як наслідок здавлювання трахеї рідиною
(симптом Нагутовича).

Із-за обмеження рухомості діафрагми, перестає приймати участь у диханні
живіт (ознака Вінтера).

Зміщення верхівкового поштовху доверху від нижньої межі тупості (симптом
Жандрена).

Аускультативно — тони серця послаблені (пригнічені), може
прослуховуватися шум тертя перикарду, особливо при глибокому вдосі або
запрокидуванні голови дозаду.

При недостатній кількості рідини в перикарді розвиваються симптоми
перетискування великих венозних стволів, що характеризується ознаками
здавлення верхньої порожнистої вени (набухання вен шиї, відсутня їх
пульсація, набряк обличчя та шиї, ціаноз губ, носа, вух; різке
підвищення венозного тиску) та нижньої порожнистої вени (збільшення
розмірів печінки, асцит, незначні набряки ніг).

Хронічний ексудативний перикардит.

Хронічний ексудативний перикардит є наслідком гострого. У його основі
часто є пухлини, туберкульоз, систематичний червоний вовчак,
систематична склеродермія, гіпотіреоз. Клінічна картина аналогічна, як
при гострому ексудативному перикардиті, однак розвивається поступово.

Адгезивний (злипливий) перикардит.

Захворювання може перебігати безсимптомно. Внутрішньоперикардіальні
злуки, або навіть зарощення перикардіальної порожнини у більшості
випадків не впливають на серцеву діяльність. Однак, часто у таких
випадках виникає больовий синдром, задишка, сухий кашель, які
з’являються при початку роботи, або зміні положення тіла і зникають при
продовженні навантаження. Біль обмежує вдох, сковують хворого у певній
позі і супроводжується екстрасистолією, тахікардією, зміною АТ.

При огляді можна спостерігати систолічне втягнення на грудній клітці у
проекції верхівки серця, і/або нижче кута лівої лопатки. Зрощення
перикарду із передньою стінкою грудної клітки супроводжується зменшенням
межі відносної серцевої тупості.

Аускультація серця дозволяє виявляти у систолі додатковий короткий тон –
тон щиголя. Він близький до роздвоєння другого тону, носить постійний
характер і не залежить від фаз дихання. Можуть вислуховуватися
плевроперикардіальні шуми (шуми, пов’язані з диханням).

Хронічний здавлюючий (констриктивний) перикардит.

Етіологія: туберкульоз, ревматизм, неспецифічна інфекція, травма грудної
клітки, септичні стани. Як правило, розвивається після гострого
ексудативного перикардиту. Порожнина перикарду поступово й повільно
заростає фіброзною тканиною, обмежуючи діастолічне наповнення серця.

Клінічна картина. У одних випадках перевагу надають тріаді Бека: мале
«тихе» серце, підвищення венозного тиску, асцит, а у інших — наводять
сім ознак захворювання:

високий венозний тиск;

низький АТ з парадоксальним пульсом;

тахікардія;

зменшення амплітуди пульсації серця, особливо справа;

збільшення кількості циркулюючої крові;

зменшення хвилинного об’єму крові;

сповільнення швидкості кровоплину.

Усі симптоми здавлюючого перикардиту поділяють на три групи: 1)
симптоми, загальні для здавлюючого перикардиту і правошлуночкової
недостатності серця (низький АТ, малий пульс, мерехтіння передсердь,
додатковий тон у п’ятій точці, набухання вен шиї, ціаноз, асцит, набряки
на ногах); 2) симптоми, не характерні для серцевої недостатності
(виражений застій у великому колі кровообігу при нормальних розмірах
серця і розміщенні серцевого поштовху); 3) симптоми, характерні тільки
для здавлюючого перикардиту:

а) зміна ЕКГ (низький вольтаж, розщеплення або зазубреність зубця Р,
неглибокий зубець Q, низький ізоелектричний, або від’ємний зубець Т);

б) відсутність застійних змін у легенях, вап’янисті відкладення у
перикарді (за даними рентгенографії), зміна характеру розмірів серця,
тощо.

Діагностика перикардитів.

ЕКГ. При фібринозному перикардиті відмічається підвищення ST від
ізолінії в усіх стандартних і частині грудних відведень (конкордантне),
зубець Т при цьому додатній. Через 1-2 дні сегмент ST опускається нижче
ізолінії, а потім впродовж 3-20 днів повертається на ізолінію. Зубець Т
поступово сплощується і через 10-15 днів стає від’ємним або двохфазним у
тих відведеннях, у котрих була динаміка ST. Від’ємні зубці Т
зберігаються значно довше ніж зміщення ST. При хронічному перикардиті
інверсія зубця Т може залишатися постійною. У випадках втягнення у
патологічний процес передсердь змінюється зубець Р та знижується нижче
ізолінії сегмент PQ.

Для констриктивних перикардитів характерні наступні зміни ЕКТ —
розширений високий зубець Р, низьковольтажний комплекс QRS, від’ємний
зубець Т в усіх стандартних та перикардіальних відведеннях. Можуть бути
також зміни форми QRS: розширення, поширення, утворення зазубрин,
поглиблення Q, що є свідченням втягнення у патологічний процес міокарду.

Рентгенологічне дослідження малоінформативне при фібринозному
перикардиті, однак має велике значення у діагностиці ексудативних і
адгезивних форм перикардиту.

Ексудативний перикардит у початковій стадії свого розвитку проявляється
змінами конфігурації тіні серця за рахунок згладження його талії, в
подальшому вона може стати навіть випуклою. По мірі накопичення
перикардіального випоту серцева тінь стає все більш сферичною, силует
серця втрачає свою диференціровку на дуги, швидко збільшується тінь
серця і його поперечний розмір переважає над повздовжнім. Зникає тінь
нисхідної частини аорти. Кардіодіафрагмальні кути (особливо правий)
стають більшим як на 90(?.

При зміні положення тіла форма серцевої тіні змінюється. Амплітуда
пульсації контурів серця зменшується і врешті решт зникає.

Значно полегшує діагностику ексудативного перикардиту ЕхоКГ. Вона дає
можливість виявити у порожнині серцевої сорочки невелику кількість
рідини (100-200мг). Прямою ЕхоКГ-ознакою ексудативного перикардиту є
утворення «еховільного» простору довколо серця.

Вирішальним діагностичним методом, разом з терапевтичним впливом, є
пункція перикарду з можливим введенням лікарських засобів і/або
накладанням діагностичного, штучного пневмоперикарду.

Диференційний діагноз перикардиту слід провести із ІХС, міокардитами,
вадами серця, кардіоміопатіями, амілоїдозом міокарда, синдромом
компресії верхньої порожнистої вени при медіастінальній формі раку,
плевритами.

Лікування перикардиту. Лікування перикардиту залежить від його
етіології. При перикардитах інфекційного (неспецифічного) генезу
застосовуються:

антибіотики (пеніцілін, стрептоміцин, цефалоспорини, гентаміцин);

сульфаніламідні препарати (сульфадіметоксин, сульфапирідазин, бісептол,
норсульфазол, етазол);

неспецифічні протизапальні засоби (індометацин, метіндол, ібупрофен,
вольтарен);

антигістамінні засоби (супрастін, дімедрол, діазолін, тавегіл, глюконат
кальцію). У випадках рецидивуючого перебігу перикардиту призначають
препарати хінолінового ряду (хінгамін, делагіл, плаквеніл, хлорохін).

При лікуванні перикардиту у хворих з ревматизмом, застосовують
глюкокортикоїди, цитостатики.

У разі швидкого накопичення рідини в серцевій сорочці, обмежують рідину
до 600 – 700мл/добу, призначають сечогінні засоби. Якщо кількість
ексудату наростає, проводять пункцію перикарда.

За даними Е.Е.Чогіна (1979), пункція перикарда показана у разі:

1). наростання явищ тампонади серця ( венозний тиск 200 – 300мл водного
стовпа, ціаноз, збільшення розмірів печінки);

2). підозріння на гнійний характер випоту;

3). уточнення етіології захворювання.

При здавлюючих перикардитах лікування серцевими глікозидами
малоефективне, а інколи призводить до погіршення стану, у таких випадках
необхідна операція. Можливо застосовувати інгібітори АПФ, венозні
вазоділятатори

(молсідомін, нітрати).

Прогноз сприятливий, якщо проводиться адекватне медикаментозне чи
оперативне лікування.

Профілактика здавлюючих перикардитів – успішне лікування ексудативних
перикардитів, особливо туберкульозного генезу.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *