Основи військової гігієни. Коротка характеристика польових жител (Реферат)

Реферат з гігієни

На тему:

Основи військової гігієни. Коротка характеристика польових жител

Основи військової гігієни. Коротка характеристика польових жител

Заслони і заслони-навіси застосовують для укриття від вітру та
атмосферних опадів, а по можливості розведення багаття — і для обігріву
людей. Вони мають вигляд вертикальних або нахилених стінок із жердин,
хмизу і брезенту чи плащ-наметів, що спираються на дерева чи кобилиці з
жердин із перекладинами. Заслони-навіси можуть бути одно і двоскатними.
Підлоги в них настеляють гілками, глицею, мохом, травою чи соломою. Вони
призначені для 10-20 осіб (із розрахунку 0,5 м2 на людину).

Курені більш надійно, ніж заслони, захищають від непогоди. їх роблять
двоскатними або конусоподібними. Місткість куренів приблизно така ж, як
і зас-лонів-навісїв. Двоскатні курені (рис. 15.4) мають як кістяк дві
прямокутні рами з жердин, що встановлюються, як і навіси. Вхідний отвір
закривають плетеним щитом з хмизу чи плащ-наметом. Конусоподібні курені
роблять Із жердин, які зв’язують на вершині й заплітають гілками. У
центрі влаштовують заглиблення для багаття. У куренях можна встановити
найпростіші нари. Підлогу в них також вимощують гілками, сіном, соломою
тощо.

Сніго-крижані будівлі споруджують з крижаних блоків у вигляді куренів чи
накритих ям. Всередині їх облаштовують дошками, брезентом, солом’яними
матами тощо. У стінах роблять вентиляційні канали, вставляють вікна. У
підлозі видовбують дренажні канави, які закінчуються ямками для збору
талої води. У центрі ставлять жарові обігрівачі. З метою збереження
тепла зовнішній отвір входу (лазу) доцільно облаштовувати нижче рівня
підлоги. Для відпочинку людей обладнують нари з підручних матеріалів.
Температура повітря в таких будівлях може підтримуватися від +6 до +8 «С
і більше, але тоді підвищується вологість повітря і посилюється танення
снігу.

Землянки є одним із найзручніших типів польових осель. Із досвіду війн,
особливо Другої світової, в них можна створювати більш оптимальні
гігієнічні умови, в тому числі й мікроклімат, порівняно з іншими
польовими спорудами. Землянки можна добре замаскувати від повітряного та
наземного спостережень. Вони є досить міцними і можуть захищати від
осколків, вогню стрілецької зброї, певною мірою — від ударної хвилі,
світлового випромінювання і проникаючої радіації ядерного вибуху. При
застосуванні противником отруйних речовин землянки можуть бути
загерметизованї й перетворені таким чином у сховища. Для їх облаштування
бажано вибирати сухі підвищені ділянки місцевості з піщаним грунтом.
Землянки поділяються на глибокі, напівглибокі, косогірні й наземні.
Місткість цих польових будівель коливається від 10 до 40 осіб при висоті
2,2-2,5 м і площі підлоги на 1 людину 1,8-2,0 м2.

Конструктивно землянки будують з підручних матеріалів або елементів
збірного типу (рис. 15.5). В першому випадку опорною конструкцією є
каркас з накатника, укладеного на прогони й опорні стояки. На нього
накладають шар гілок, м’якої глини або руберойду, далі шар землі, потім
шар глини, листя і гілок, землі, і останнім є шар дерну. Загальна
товщина перекриття досягає 30-50 см. Підлогу найкраще викласти дошками
чи жердинами або залишити земляною.

Збірні землянки типової конструкції складаються з каркаса — дерев’яних
рам і стінових, віконних та покрівельних щитів. У торцевій частині
землянки встановлюють двері з тамбуром, який забезпечує економію тепла,
зниження рівня зовнішнього шуму та підвищення ступеня захисту від
ударної хвилі. При необхідності створюють гідроізоляцію, найчастіше у
вигляді глиняного замка по периметру стін, а також викопують неглибокі
дренажні канави всередині землянки з ямками для збору води у кутах, а
також водозбірними або водопоглинаючими криничками ззовні землянок.
Землянки обігрівають чавунними або цегляними пічками. Для вентиляції
влаштовують припливні канали, витяжні шахти або аератори вздовж гребеня
даху, що забезпечує в землянці достатній повітрообмін.

Влітку землянки добре захищають від спеки. Взимку низька температура
стін та необхідність швидкого обігріву людей потребують постійного
підтримання температури повітря в землянках у межах від +20 до +22 °С.
Під час сну військовослужбовців в зимовому одязі температура повітря не
повинна бути меншою +10 °С.

Земляні нари Зменшують Рис. /5.5. Землянка з елементів збірного
типу.

Більш сучасним є польове розміщення військ (штабів, медичних
підрозділів) у пересувних будівлях-автомобілях і причепах до них —
модулях. Вони мають металевий каркас, оббитий ззовні ва-гонкою, а
всередині — фанерою або пластиком. Проміжок заповнюють утеплювачем
(мінеральною ватою тощо). Обігрів їх здійснюється електричними
обігрівачами або калориферами, можливим є встановлення в них
електроводонагрівачів та кондиціонерів.

Крім польових жител, для розміщення військ можна використовувати польові
фортифікаційні споруди: перекриті щілини, бліндажі або сховища (рис.
15.8). У деяких випадках особовий склад може розміщуватись для
відпочинку в танках, бронетранспортерах, кабінах і кузовах автомобілів,
тягачів тощо. Таке розташування слід допускати у виняткових випадках і
лише на короткий термін за умови категоричної заборони роботи двигунів.
В іншому випадку може бути смертельне отруєння людей вихлопними газами.

Санітарний нагляд за очисткою місць розташування військ

У місцях розташування військ швидко накопичуються різні покидьки (сеча,
фекалії, гній, помиї, харчові відходи, стічні води тощо) багаті
органічними речовинами, які за сприятливих температурних умов швидко
загнивають і виділяють гази з неприємним запахом. У них можуть міститися
також збудники хвороб та яйця гельмінтів, що робить їх небезпечними в
епідемічному відношенні. Крім того, покидьки і сміття є джерелом
харчування для гризунів та місцем виплоду мух. Гризуни можуть переносити
такі захворювання, як чуму, лептоспіроз, туляремію тощо, а мухи — гострі
шлунково-кишкові Інфекції. Покидьки та сміття поділяють на рідкі та
тверді. Очистка території включає збирання, зберігання видалення,
знезаражування та утилізацію сміття і покидьків.

В умовах стаціонарного розміщення, зазвичай, військові містечка
підключені до загальноміської каналізації або мають автономну систему
відведення стічних вод. Рідше використовується вивізна система, коли
рідкі покидьки вивозять спеціальним транспортом у місця їх
знезаражування й утилізації. В принципі очищення військових містечок не
відрізняється від очищення населення місць (див. розд. 5).

Кожен військовослужбовець мусить берегти природу та охороняти її
багатства протягом своєї повсякденної діяльності, неухильно проводити
передбачені правилами та Інструкціями заходи щодо запобігання
забрудненню водних ресурсів, атмосферного повітря, грунту та збереження
тваринного і рослинного світу.

Для попередження негативних наслідків життєдіяльності на навколишнє
середовище у військовій частині відпрацьовують план заходів щодо охорони
навколишнього середовища, який доводять до відома всього особового
складу, і призначають постійно діючу комісію для контролю за його
виконанням.

Збирання і знезаражування сміття і покидьків у польових умовах

Згідно із ст. 368 Статуту внутрішньої служби ЗС України, територію
полігону (табору) необхідно утримувати у чистоті з виконанням вимог щодо
пожежної безпеки та охорони навколишнього середовища. Сміття збирають і
щоденно вивозять у місця, що погоджені з органами санітарного нагляду і
віддалені від меж розташування військової частини не менше ніж на 3
кілометри з підвітряної сторони.

Для збору і знезаражування сечі й фекалій облаштовують польові рівчаки
або хімічні туалети. Рівчаки копають на віддалі не менше 70-100 м від
польових пунктів харчування та джерел водопостачання, ширина їх — 0,3 м,
глибина — 0,6-0,7 м, упоперек рівчака кладуть дошки або жердини, на які
стають ногами. Довжину рівчака визначають із розрахунку один погонний
метр на 10-20 осіб.

Після кожного випорожнення фекалії засипають шаром землі товщиною
5-10 см, а підніжні дошки кожен день дезінфікують 10 % розчином
хлорного вапна. Після заповнення рівчака на 3/4 глибини його засипають
доверху землею, а поряд викопують новий. Процеси мінералізації фекалій
при плюсовій температурі та завдяки невеликій глибині відбуваються
досить швидко.

Хімічні туалети можна облаштовувати у тимчасових будівлях або на
автомобільних причепах, в яких фекалії і сечу збирають у металевий
резервуар. Дезінфекцію проводять 20 % розчином каустичної соди
(гідроксиду натрію), а запахи видаляють через вентиляційний стояк.
Стульчак із сидінням встановлюють над резервуаром. Після заповнення
резервуара на 3/4 ємності його вміст виливають в яму і засипають землею.

Санітарний нагляд за очищенням поля бою

Під санітарним очищенням поля бою розуміють збір і поховання трупів
вбитих та померлих від ран, а також знезаражування небезпечних у
санітарному відношенні матеріалів. Санітарний нагляд за очищенням поля
бою в умовах сучасної війни набуває важливого значення, тому що в
осередках використання зброї масового ураження може бути велика
кількість останків людей, які загинули.

Для санітарного очищення поля бою командуванням виділяються спеціальні
команди. Обов’язковим є залучення представника медичної служби,
завданням якого є:

— проведення медичного огляду всіх без винятку вбитих перед відправкою
їх до пункту поховання;

— контроль за забезпеченням всіх членів похоронної команди спеціальним
чи робочим одягом, рукавицями і фартухами з щільної тканини,
респіраторами або ватно-марлевими пов’язками з декількох шарів;

— контроль за спалюванням санітарно-небезпечних матеріалів на полі бою
(перев’язувального і підстилкового матеріалу, залишків одягу тощо), а
також за закопуванням в ями чи воронки інших покидьків;

— участь у виборі місця для поховання загиблих військовослужбовців.

Місця поховання (братські кладовища) повинні розміщуватись на відстані
не ближче 300 м від житлових будівель. Для місць поховання ділянки слід
вибирати на підвищенні, які не затоплюються під час дощів, весняної
повені, добре провітрюються й інсолюються, зі схилом від найближчої
водойми, низьким стоянням ґрунтових вод (не менше ніж 0,5 м від дна
могили), пористим і сухим грунтом. Найбільше цим вимогам відповідають
ділянки, що складаються із гравію, піску чи суміші піску з гравієм.

Представник медичної служби також бере участь у визначенні розмірів
могил, спостерігає за їх викопуванням і похованням трупів. Трупи треба
укладати не більше ніж у два ряди. Нижній ряд засипають шаром землі
товщиною 0,5 м. Віддаль від верхнього ряду трупів до поверхні землі
повинна бути не меншою ніж 1,0-1,5 м. Над могилою обов’язково роблять
насип висотою не менше 0,5 м, який накривають камінням. Насип повинен
виходити за краї могили з метою попередження проникнення в неї води під
час дощу і танення снігу. Представник медичної служби оформляє доповідну
на ім’я старшого начальника медичної служби про виконану роботу з
поміткою на мапі місця захоронення з перерахунком всіх проведених
санітарних заходів.

З метою прискорення мінералізації трупів проводять дренаж і аерацію
могили за рахунок облаштування канав вздовж країв могили шириною і
глибиною ЗО см з нахилом до поглинаючого — колодязя ємністю 1 м3.

Канави і колодязь заповнюють щебенем, хмизом або глицею для здійснення
аерації. Рідина, що утворюється в процесі розкладання трупів,
фільтрується і поглинається грунтом. З дна братської могили встановлюють
декілька вентиляційних труб, верхівки яких виводять на 1,0-1,5 м вище
могильного пагорба.

Використання дезінфікуючих засобів зазвичай не доцільне через
гальмування процесів мінералізації, але є обов’язковим при похованні
трупів заразних хворих, їх останки загортають у тканини, що змочені 5 %
розчином лізолу або 10 % розчином хлорного вапна, крім того, на дно
труни насипають шар хлорного вапна товщиною 2-3 см.

Померлі від особливо небезпечних інфекцій повинні бути поховані
спеціально виділеною для цього командою під наглядом представника
медичної служби. Місце поховання вибирають на віддалі не менше 500 м від
населених пунктів. Важливо, щоб рівень ґрунтових вод був нижчим 2,5 м
від поверхні грунту, а на місцевості не повинно бути нір гризунів.
Могилу викопують глибиною не менше 2 м. Трупи до могили доставляють
обгорнутими в добре просочені 5 % розчином лізолу або іншими
дезинфікуючими засобами простирадла на спеціально виділеному транспорті.
Дно могили засипають шаром хлорного вапна товщиною 10 см. Якщо на
місцевості є гризуни або хижаки, то в могилу заливають 1 л хлорпікрину.

Команди, які залучені до поховання трупів померлих від особливо
небезпечних інфекцій, працюють у захисному одязі, який після
використання разом з транспортом, грунтом навколо могили і предметами,
що доторкались до трупів, дезінфікують на місці, а малоцінні матеріали
спалюють. Після роботи особовий склад похоронних команд проходить повну
санітарну обробку.

З гігієнічної точки зору, більш доцільним є спалювання трупів. У
польових умовах кремація триває приблизно 12 годин. Вона є обов’язковою
у випадку смерті людей від чуми. Яму для спалювання викопують довжиною 2
м, шириною 1 м і глибиною 1,5 м. Для кращого доступу повітря її краї
зрізають під кутом. На дно ями шаром близько 1 м кладуть паливо (дрова,
вугілля, торф) і поливають 50-60 л гасу або дизельного пального (бензин
не використовують). На підготовлене вогнище кладуть труп, а поверх нього
ще шар палива, змоченого також гасом (дизельним пальним), і підпалюють.
Після повного згорання могилу засипають землею.

В осередках масового ураження збір і поховання трупів, забруднених ОР і
РР, проводить команда, яка працює в загальновійськових захисних
комплектах та протигазах. Виділений транспорт для перевезення трупів
забезпечується брезентами або полотнищами наметів. Трупи складають у
мішки з щільного паперу або поліетилену, що попереджує забруднення
транспорту і є запорукою

хімічної та радіаційної безпеки особового складу похоронних команд.
Після закінчення роботи весь особовий склад команди проходить повну
санітарну обробку, а транспорт, лопати, захисні комплекти, протигази і
рукавиці дезактивують І дегазують.

Під час виконання цих робіт повинен забезпечуватись постійний хімічний
та радіодозиметричний контроль. Для цього в похоронну команду виділяють
представників хімічної служби із засобами хімічної індикації та
дозиметричними приладами.

Гігієна польового водопостачання військ

Забезпечення військ доброякісною водою у польових умовах є одним із
найважливіших факторів збереження здоров’я та підтримання боєздатності
особового складу.

Вода необхідна для задоволення фізіологічних потреб організму, а також
відіграє велику роль у зміцненні здоров’я та загартовуванні особового
складу. Без неї неможливо забезпечити відповідні господарсько-побутовї
умови, що є надзвичайно важливим в польових умовах для запобігання
виникненню різних захворювань. Велика кількість ЇЇ також необхідна для
проведення санітарної обробки військ, дегазації, дезактивації та миття
техніки, заливання у радіатори машин тощо.

Завдання щодо забезпечення доброякісною водою покладено на декілька
служб.

Медична служба разом з інженерною проводить розвідку джерел
водопостачання; встановлює кількість, місцезнаходження джерел води;
визначає придатність води для пиття та інших потреб; забирає проби води
для лабораторного аналізу (рис. 15.9); оцінює технічний стан споруд
водопостачання та обладнання в них, дебіт і наявну кількість води у
джерелах, підходи та під’їзди до них; оцінює сакітарно-епідемічний стан
районів, у яких розміщуються пункти добування, збереження та видачі
води; з’ясовує наявність Інфекційних захворювань у місцевого населення,
які передаються водним шляхом (черевний тиф, вірусний гепатит А,
лептоспіроз, туляремія тощо); контролює санітарний стан зон охорони
джерел; здійснює контроль за очищенням, знезаражуванням води,
покращенням її якості, зберіганням і доставкою у підрозділи.

Медичний персонал проводить регулярну лабораторну перевірку води як у
місці її видачі, так І у місцях споживання; контролює дотримання
гігієнічних норм забезпечення особового складу водою та видає йому
засоби знезаражування Індивідуального запасу води і вчить ними
користуватися.

Добування води у районах, що визначені розвідкою, здійснює інженерна
служба, яка має відповідні засоби (установки для буріння свердловин та
колодязів, обладнання для очищення, знезаражування і зберігання води) і
підготовлених спеціалістів для їх експлуатації (рис. 15.10).

Воду в підрозділи служба тилу частин перевозить у спеціально виділених
автоцистернах та цистернах на причепах або в табельних резервуарах
різної ємності (рис. 15.11). Дотримання вимог і правил ЇЇ доставки
покладається на постійний обслуговуючий персонал, який допущено медичною
службою до виконання цих обов’язків.

У польових умовах передбачаються два варіанти забезпечення частин водою.

Це можуть бути польові пункти водопостачання (ПВП) організовані
безпосередньо у підрозділах і частинах (ротний, батальйонний тощо), які
обладнують на будь-якому придатному для цього джерелі. Для цього
використовують, насамперед, бурові свердловини

В іншому варіанті силами інженерної служби, наприклад
інженерно-саперного батальйону, створюються нові джерела води: бурові
свердловини, трубчасті та шахтні колодязі, лише за відсутності такої
можливості ПВП розгортається біля поверхневих водоймищ (річка, озеро чи
став). В останньому випадку таку воду часто використовують лише для
технічних потреб.

Пункт водопостачання обладнують відповідно до інженерно-технічних і
санітарно-гігієнічних вимог. Він повинен мати робочий майданчик, який
поділяється на брудну та чисту половини, окремо виділяється місце для
миття та дезінфекції ємностей (за 25-30 м від місця забирання води), а
також для очікування і миття транспорту, що прибув. Поряд із ПВП
розгортається польова лабораторія для проведення лабораторного

З метою захисту ПВП від забруднення навколо нього створюють три зони
санітарної охорони. 1-а зона суворого режиму має радіус 50-100 м. Ці
розміри залежать від типу джерела води, рельєфу місцевості, характеру
грунту тощо. Наприклад, при заборі води з річки, залежно від її
потужності, відстань треба збільшити вгору проти течії до 500 м і
більше, а вниз за течією— до 50-100 м, упоперек течії річки — до 50-200
м. На озері чи ставу радіус у всіх напрямках повинен бути не меншим ніж
200-300 м. Для 2-ї зони обмеження та 3-ї — спостереження відстані
встановлюють залежно від умов навколишнього середовища та епідемічної
ситуації.

ПВП повинен бути огородженим у радіусі не менше ЗО м. На огорожі
вивішують попереджувальні знаки. Санітарний стан району його розгортання
повинен бути бездоганним. Обов’язково виставляють охорону.

Зберігається вода на водорозбірному пункті як у табельній (автоцистерни,
цистерни, тканинні ємності), так І у нетабельній (діжки, каністри,
бідони тощо) тарі, яка завжди повинна бути чистою і щільно закриватися.

При наявності води різного призначення її зберігають в окремих ємностях,
на які вішають бірки з позначеннями «Вода знезаражена для пиття», «Вода
для технічних потреб», «Вода для господарських потреб» тощо. Тару не
рідше ніж через 2-3 доби влітку та 3-5 діб взимку, а при забрудненні —
негайно мають та дезінфікують 1 % розчином хлорного вапна (з розрахунку
50-100 мг активного хлору на 1 л води). Тривалість експозиції — 30-60
хвилин.

Необхідна кількість води для питтєво-господарських потреб визначається з
розрахунку 10 л на одну людину на добу в прохолодну (холодну) пору року
та 15 л — у жарку пору року. Як правило, роблять 2-3 — добовий запас. З
метою її консервації у ємність додають кожного дня розчин хлорного вапна
з розрахунку 1 мг активного хлору на 1 л води. При необхідності більш
тривалого зберігання додають хлористий амоній у співвідношенні з хлором
1:1 або 1:4, але перед вживанням таку воду необхідно дехлорувати. При
використанні водогону або джерел з достатньою кількістю води створення
запасу не обов’язкове.

Добова потреба у воді медичного пункту батальйону — 0,5 м3, бригадного —
4-5 м3. Для проведення санітарної обробки потрібно біля 45 л на одну
людину.

Використання води дозволяється тільки після перевірки її якості медичною
службою. Вона проводиться у польових умовах під час розвідки джерела І в
процесі поточного санітарного нагляду за постачанням води.

В умовах можливого застосування противником зброї масового ураження (ОР,
БЗ) втрачають своє санітарно-показове значення такі показники, як
колі-індекс (в Україні — індекс БГКП), загальне мікробне число,
окислюваність, солі амонію, нітрити, нітрати та хлориди, тому що
наявність патогенних мікроорганізмів та їх токсинів не змінює показників
якості води.

В усіх інших випадках вода, що використовується для пиття та
господарських потреб, не повинна містити патогенних збудників і
токсинів; кількість радіоактивних і отруйних речовин у ній має не
перевищувати допустимих величин за своїм складом; бути прозорою і мати
добрі органолептичні властивості (прозора, безбарвна, з приємним смаком
та без запаху тощо), тобто відповідати вимогам ДСанП і Н № 383 «Вода
питна». Дослідження фізико-хімічних показників та вмісту бактерій
необхідно проводити не рідше одного разу на місяць, а за
епідеміологічними показами — частіше.

При використанні водозабірних споруд військового містечка відомості про
якість води та її можливість використання отримують у місцевій СЕС або в
начальника медичної служби гарнізону..

Але в польових умовах джерела води можуть бути заражені не тільки
внаслідок застосування противником зброї масового ураження, а й
забруднення водоймищ природними відходами, господарсько-побутовим
сміттям, промисловими і зливовими стічними водами тощо. Тому, згідно з
вимогами військової гігієни, у польових умовах воду, яка
використовується особовим складом, необхідно постійно очищувати та
знезаражувати.

Очищенням води називається процес її обробки, в результаті якого
відновлюються або надаються їй необхідні властивості, зумовлені
гігієнічними вимогами. У процесі очистки можуть проводитися
відстоювання, фільтрація, коагулювання, опріснення, знебарвлення,
дезодорування, знезаражування, знешкодження і дезактивація води.

При освітленні, відстоюванні, фільтрації, коагулюванні (рис. 15.13) води
збільшується її прозорість, зменшується колірність внаслідок осідання
завислих частинок та колоїдних домішок.

Опріснення досягається демінералізацією води шляхом дистиляції
(застосовують польові опріснювальні установки або станції) (рис. 15.14)
і методом виморожування взимку, коли з поверхні солоної води збирається
лід, з якого й отримують прісну воду (прісна вода замерзає при
температурі О °С, а солона — при -3-4 °С). Можна також розтоплювати
сніг, але він часто буває з різними домішками. Тала вода
демінералізована, як і дистильована, без смаку і майже не містить
мікроелементів (йод, фтор, мідь, кобальт тощо), що потрібні для
забезпечення фізіологічних потреб організму. Тому ЇЇ потрібно
мінералізувати (у добову норму питної води додають 0,1 г кухонної солі
та 0,2-0,3 г гашеного вапна, а також 1,5 мг/л фториду натрію, 0,1 мг/л
йодиду калію і 50 мг/л вітаміну С).

Незалежно від методів опріснення воду треба знезаражувати з метою
досягнення її безпечності в епідемічному відношенні. Методи
знезаражування води у польових умовах поділяються на фізичні
(кип’ятіння, обробка ультрафіолетовим промінням) та хімІчно-ме-ханічні
(хлорування, коагулювання з наступним відстоюванням або фільтруванням і
її хлоруванням, а також обробка спеціальними таблетками).

Кип’ятіння (рис. 15.15) є ефективним методом знезаражування води у
польових умовах (треба кип’ятити не менше 10 хвилин від моменту
закипання, а при підозрі на зараження БЗ — не менше 1 години), але
навіть при зберіганні її у чистій і добре закритій ємності термін
придатності не перевищує однієї доби. Цей метод потребує значної затрати
енергії і часу.

Обробку УФ-променями застосовують при наявності спеціальної установки і
тільки прозорої води.

Тому найбільш ефективним залишаються хлорування та пере-хлорування води
з використанням різних хлоровмісних речовин: хлорного вапна (містить до
35 % активного хлору), нейтрального гіпохлориту кальцію (НГК, 70 %
активного хлору), 2/3 основної солі гіпохлориту кальцію (ДТС ГК, 55 %
активного хлору).

Хлорування води нормальними дозами проводять згідно із загальноприйнятою
методикою (визначають хлорпотребу води, вміст активного хлору в
дезінфікуючій речовині, розраховують на цій підставі потрібну кількость
її на об’єм води. Знезараження потребує проведення контролю його
ефективності шляхом визначення залишкового активного хлору — 0,3-0,5
мг/л (методику визначення хлор-потреби води наведено в розділ 7). Після
знезаражування у ній повинен відчуватися слабкий запах хлору. Рис.
15.15. Кип’ятіння води в польовій кухні.

Цей метод застосовують тільки для води із задовільними санітарними
показниками.

Більш надійним є метод перехлорування, при використанні якого не треба
визначати хлорпотребу води. За короткий час (15-20 хвилин влітку та
30-60 хвилин взимку) надійно знезаражується навіть каламутна вода та
зникають неприємні запах і присмак. Послідовність його проведення:
визначення вмісту активного хлору в дезінфіку-вальній речовині та
розрахунок на цій підставі потрібної її кількості для взятого об’єму
води; додавання дезінфікуючої речовини в ємність з водою; визначення
вмісту залишкового хлору через потрібний для ефективного знезаражування
термін; розрахунок кількості гіпосуль-фату натрію, необхідного для
дехлорування води. Вміст залишкового хлору до дехлорування повинен
становити 0,8-1,2 мг/л, про що свідчить різкий запах хлору від
знезараженої води.

Недоліками цього методу є необхідності у визначенні вмісту активного
хлору в дезінфікуючій речовині; збільшення її витрат та необхідність
дехлорування, а також дотримання запобіжних заходів при роботі з
концентрованими розчинами хлоровмісних речовин.

Для знезаражування індивідуальних запасів води у флягах або каністрах
застосовують спеціальні таблетки — пантоцид (одна таблетка містить 3 мг
активного хлору), акватабс (3,5 мг активного хлору), що достатньо для
знезаражування повної фляги води -750 мл. Можна також використовувати
для знезараження невеликих об’ємів води розчин йоду (концентрація — 6-8
мг/л при експозиції 2 хвилини), пероксид водню — 3 % розчин
(концентрація — З мг/л при експозиції ЗО хвилин), а також перманганат
калію -1 % розчин (концентрація 7-10 мг/л і експозиція 30-40 хвилин).

Знешкодження води — це нейтралізація або звільнення її від отруйних
речовин штучного (отруйні бойові речовини, пестициди, гербіциди тощо) і
природного (токсин ботулізму тощо) походження. Дезактивація — це
очищення води від радіоактивних речовин.

У військах є засоби для очищення води: тканинно-вугільний фільтр
(ТВФ-200), військова фільтрувальна станція (ВФС) та модернізована
автомобільна фільтрувальна станція (МАФС).

ТВФ-200 очищає воду від природних забруднень, дезактивує І знешкоджує
її. Комплект складається з фільтра (мішок з тканини й активоване
вугілля), ручного насоса, резервуарів для води (РДВ-100), брезентових
цеберок, фільтрувальних матеріалів (активоване вугілля) і реагентів
(хлорне вапно, коагулянт) (рис. 15.16).

Тканинний мішок треба міняти через 4-6 годин роботи, а вугілля — після
обробки 10-15 м3 води. ТВФ-200 може очищати до 200л води за годину.

Потужнішою є автофільтрувальна станція МАФС-3, що призначена для
очищення води, її знезараження і знешкодження. Вона змонтована на шасі
автомобіля ЗІЛ-131 та двохосьовому причепові. До її складу входять
фільтр, два дехлоратори, три мотопомпи М-600, резервуари для води
(РДВ-500), з’єднувальні комунікації для води, лабораторія для контролю
за якістю очищеної води, фільтрувальні матеріали та реактиви.

При відсутності табельних засобів очищення води використовують фільтр з
підручних засобів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беляков В.Д., Жук Е.Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. — М.:
Медицина, 1988. — 320 с.

2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого
господарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України
23.12.1996р. №383.

3. Габович Р.Д., Познанский С.С., Шахбазян Г.Х. Гигиена. — К.: Вища
школа, 1983. — 320с.

4. Гигиена детей й подростков / Под ред. Г.Н. Сердкжовской. — М.:
Медицина, 1989. — 320с.

5. Гігієна харчування з основами нутриціології / В.І.Ципріян та ін.
Навч. посібник — К: Здоров’я, 1999. — 568 с.

6. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина,
організація та економіка охорони здоров’я. — Тернопіль-Київ-Вінниця:
Лілея, 1997. — 328 с.

7. Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна
з основами екології; Навчальний посібник. — К.: Здоров’я, 1999. — 694 с.

8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1.
Даценко. — Львів: Світ, 2001. — 471 с.

9. Катернога М.Т. Українська криниця. — К.: Техніка, 1996. — П2 с.

10. Никберг Й.Й. Гигиена больниц. — К.: Здоров’я, 1993. — 260 с.

11. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення
// Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.94.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *