Реферат з медицини
Основи охорони здоров’я в Україні та за кордоном
Охорона здоров’я в Україні — це науково обґрунтована система
лікувально-профілактичних та оздоровчих заходів, метою яких є зміцнення
здоров’я людей, запобігання захворюванням, підвищення працездатності і
продовження їх активної життєдіяльності. Для виконання цих завдань
створено органи охорони здоров’я, а також державні та громадські заклади
з охорони та поліпшення здоров’я людей.
Щодо мориторингу цієї справи, то охорона здоров’я в Україні розвивалася
згідно з історичними періодами її існування. Так, організація охорони
здоров’я ще за часів дореволюційного періоду знаходилася на дуже
низькому рівні. На належному рівні була: вона тільки у великих містах,
губернських центрах. Відсутність такої організації на периферії, важкі
санітарні умови життя провокували високу захворюваність та смертність
серед населення. Післяреволюційний період характеризується
відновленням народного господарства, в тому числі й охорони здоров’я.
Відтоді закладено фундамент теоретичних та організаційних основ охорони
здоров’я
у нашій державі. Як наслідок, поліпшуються умови праці, побуту,
медичного обслуговування, охорона здоров’я населення стає значною
галуззю народного господарства, яка має широку мережу
амбулаторно-поліклінічних та лікувальних закладів, жіночих консультацій,
дитячих поліклінік тощо.
За часів Великої Вітчизняної війни було пошкоджено та зруйновано багато
закладів охорони здоров’я, які довелося відбудовувати заново. У державі
було проведено широкі оздоровчі заходи, ліквідовано багато інфекційних
захворювань, зменшено захворюваність на деякі хвороби, в тому числі
професійні, з тимчасовою втратою працездатності тощо.
Якщо середня тривалість життя до революції 1917р. складала 32 роки, то
нині вона збільшилася до 70 (74 р. для жінок, 68 — для чоловіків). Цими
цифрами можна ілюструвати досягнення охорони здоров’я як галузі
народного господарства, але проблеми ще існують і їх треба вирішувати.
Закон України «Про охорону здоров’я», прийнятий Верховною Радою України
у 1993 p., наголошує: охорона і зміцнення здоров’я людей є найважливішою
справою. За цим законом проблеми здоров’я повинні розглядатися з широких
соціальних позицій, які стосуються насамперед умов праці і побуту та
рівня добробуту. Необхідно якомога швидше задовольнити потреби населення
у високоякісній лікувально-профілактичній та фармацевтичній допомозі,
підвищити якість медичного обслуговування, загальної диспансеризації,
підвищити рівень охорони здоров’я матері та дитини, розвивати мережу
закладів охорони здоров’я.
Небезпека переносу інфекційних захворювань і поширення епідемій, які
можуть перерости в пандемії, викликала необхідність створення 7 квітня
1948 р. Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) при Організації
Об’єднаних Націй (ООН). Відтоді день утворення цієї організації є
Всесвітнім днем охорони здоров’я. Загальна мета ВООЗ полягає у
розширенні міжнародного співробітництва усіх країн в галузі охорони
здоров’я. Представники охорони здоров’я України також беруть участь у
роботі цієї організації.
ВООЗ координує діяльність окремих країн щодо боротьби з інфекційними та
паразитарними хворобами, проводить велику роботу щодо підготовки та
підвищення кваліфікації медичних працівників різних країн, зміцнення
служб охорони здоров’я насамперед у країнах, що розвиваються.
Глобальна стратегія ВООЗ — досягнення здоров’я для усіх, тобто
забезпечення всього населення світу медичною допомогою. У функції ВООЗ
входять: відновлення міжнародних санітарних правил, розробка міжнародної
фармакопеї, міжнародної комендатури та класифікації хвороб, травм та
причин смерті; поширення інформації про епідеміологічну ситуацію,
нагальні проблеми організації охорони здоров’я, санітарний стан;
координація наукових досліджень тощо.
Спеціалісти ВООЗ направляються в країни як консультанти, радники
самостійно або у складі бригад фахівців для здійснення допомоги в
організації медичних служб, вивчення стану здоров’я, підготовці кадрів
тощо.
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я ЗА КОРДОНОМ
Охорона здоров’я в зарубіжних країнах складається з багатьох
різноманітних типів, з яких можна виділити три основні —
приватнопідприємницька система, страхова медицина і державна медицина.
Приватнопідприємницька система ставить за мету насамперед бізнесові
справи, тобто має переважно приватний характер охорони здоров’я і
складається з великих приватних платних лікарень, добре обладнаних,
оснащених найновішою лікувальною та діагностичною апаратурою. Там
працюють висококваліфіковані спеціалісти. Ці лікарні є власне
комерційними підприємствами, вони в основному недоступні широким масам
населення. Ці лікарні працюють позапланове і належать різним
організаціям: державним, страховим, муніципальним, благодійним,
приватним комерційним асоціаціям та окремим особам.
В усіх зарубіжних країнах є органи управління: міністерства та
департаменти охорони здоров’я, але коло їх діяльності дуже обмежене.
Наприклад, міністерства охорони здоров’я керують в основному санітарним
законодавством, організацією санітарного нагляду, регламентацією
лікарської діяльності, установленням прав на лікарську практику тощо.
Лікувальну допомогу за рахунок державного бюджету здійснюють
військова медицина, медична допомога інвалідам війни, деяким іншим
категоріям хворих (із психічними захворюваннями, туберкульозом) і особам
похилого віку.
Страхова медицина з’явилася із введенням соціального страхування
населення. Існує фонд внесків працівників, з якого страхові каси
сплачують витрати на медичну допомогу застрахованим. Але ця медицина не
має власних медичних закладів, вона підписує договори з окремими
приватними лікарями на обслуговування застрахованих, сплачуючи прийом у
лікаря і відвідування вдома за певним тарифом.
Таким чином, медична допомога застрахованим фактично не є безкоштовною.
Державна медицина зарубіжних країн суттєво
відрізняється від нашої. По-перше, міське самоуправління мас в своєму
підпорядкуванні лікарні, частково платні, диспансери, дитячі
консультації. Мережа цих закладів мала, можливості їх дуже обмежені,
ліжок для усіх, кому потрібна госпіталізація, не-вистачає. По-друге,
лікарі загальної практики не працюють на державній службі, а за
договором. У такому разі виникають значні труднощі в організації
спеціалізованої допомоги, організації поліклінічних центрів. За
користування стаціонарною допомогою у кращих лікарнях треба платити.
Платними залишаються зуболікарська допомога, додаткове харчування,
догляд вдома, а також медикаменти.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
