.

Охорона здоров\’я в закордонних країнах. всесвітня організація охорони здоров\’я (лекція)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
327 6154
Скачать документ

Лекція

Охорона здоров’я в закордонних країнах. всесвітня організація охорони
здоров’я

В даний час у закордонних країнах існує 3 основних системи охорони
здоров’я: державна, страхова і приватнопідприємницька.

Як правило, у більшості країн ці системи поєднуються з перевагою однієї
з них.

ДЕРЖАВНА СИСТЕМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Державна система охорони здоров’я зародилася в нашій країні. В даний час
вона існує у Великобританії, Італії, Данії, Ірландії, Швеції, Алжирі,
Анголі, Гвінеї, Конго, Малі, Ефіопії, Греції і деяких інших країн.

Державна система охорони здоров’я охоплює всі категорії населення. Це
найбільш доступна форма надання медичної допомоги. При такій системі
основна частина медичних установ належить державі. Керування і
планування системою охорони здоров’я здійснюють центральні і місцеві
органи.

Державна чи бюджетна система фінансується з загальних податкових
надходжень у державний бюджет. При цьому на охорону здоров’я виділяється
визначена сума коштів у % від національного доходу. Так у Великобританії
він складає 9,8%, в Італії — 11,1%, у Японії — 12,4%.

Усі кошти накопичуються в центральному бюджеті і розподіляються зверху
вниз по управлінській вертикалі.

Таке централізоване фінансування дозволяє стримувати ріст вартості
лікування. Це, безсумнівно, позитивна сторона бюджетного фінансування.
Крім того, бюджетні обмеження змушують медиків заощаджувати, обмежують
масштаби використання дорогої і не завжди потрібної техніки, знижують
імовірність зловживань, значно рідше зустрічаються випадки нав’язування
пацієнтам непотрібних процедур, маніпуляцій, ліків з метою одержання
додаткового доходу.

Однак, оскільки джерела фінансування охорони здоров’я замикаються на
центральний державний бюджет, його розмір залежить від інших статей
державних витрат і, більш того, конкурує з ними. В наявності уряд не має
у своєму розпорядженні можливість розширення фондів охорони здоров’я. І
якщо виділюваних сум недостатньо для задоволення потреб, то можливості
акумуляції додаткових засобів дуже обмежені.

Підняття ж загального прибуткового податку — задача більш складна,
насамперед по політичних розуміннях, так як у даному випадку мова йде
про знеособлені вилучення, необхідність яких значно сутужніше
обґрунтувати.

При державній системі охорони здоров’я недостатність асигнувань на цю
мету проявляється набагато гостріше, ніж у країнах зі страховою чи
приватною медициною. Охорона здоров’я країн з бюджетним фінансуванням
набагато уступає по технічній оснащеності такому в країнах з аналогічним
рівнем економічного розвитку, але з іншим фінансуванням. Так, наприклад,
в Англії, де переважає державна система охорони здоров’я, число
комп’ютерних томографів на 1 млн. жителів складає 2,7; у той час як у
Німеччині — 7,7; Бельгії — 6,4; Нідерландах — 3,6. Частота гемодіалізу в
Англії — 200 на 1 млн. жителів, у Німеччині — 300, Бельгії — 394.

Ще сильніше відставання від США. Наприклад, хірургічних операцій на
коронарній артерії англійські лікарі роблять у 10 разів менше (у
розрахунку на душу населення). Особливо великий розрив по тим видам
медичної допомоги, що надається не за життєвими показниками, а
визначають лише якість життя. Наприклад, робити чи не робити
артропластику стегна для усунення кульгавості? Це не питання життя чи
смерті, але воно дуже важливе для хворого. Американські лікарі завжди
вирішують питання на користь хворого, але хворого, що має страховку.
Якщо ж оплата не гарантована, то вони відмовляються. Це, зрозуміло,
суперечить гуманним принципам медицини.

Імовірність відмови в цих випадках англійських лікарів вище, але причини
відмови зовсім інші. Основна причина — це недостача ресурсів,
негнучкість системи фінансування галузі охорони здоров’я.

На якомусь етапі розвитку медицини, коли вирішувалися відносно прості
задачі боротьби з хворобами, така система демонструвала свої переваги.
Зараз вона стала гальмом для розвитку галузі.

СТРАХОВА СИСТЕМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Найбільш визнана у світі страхова система охорони здоров’я.

Ця система також керується державними органами влади, але фінансується,
як правило з 3-х джерел: субсидії держави, цільові внески роботодавців і
внески самих працівників. У різних країнах співвідношення перерахованих
джерел доходів неоднакові (див. табл. 1).

Таблиця 1

Процентне співвідношення джерел доходу в різних країнах (у %%)

Країна Джерела надходжень

Від держави Від роботодавця Від працівників

1. Італія 7,3 83,3 9,4

2. Бельгія 31.4 79,5 19,1

3. Фінляндія 44,0 49,0 7,0

4. Німеччина 19,0 42,7 38,3

5. Нідерланди 6,3 42,5 51,2

6. Данія 80,0 11,0 9,0

7. Швейцарія 21.2 0,02 78,7

8. Франція 81,0 12,5 6,5

Внески і фонди соціального страхування є різновидом податків і
знаходяться під контролем держави. Сам по собі факт участі працівників і
формування фондів не робить систему охорони здоров’я менш демократичною.
Усе залежить від діючого порядку оподатковування і нарахування зарплати.

Так, французький робітник одержує зарплату, у яку закладені витрати на
охорону здоров’я, тому він сам робить внески в страхову компанію.

Англійський же робітник одержує зарплату, з якої уже вилучені кошти, що
йдуть на цю мету. Він також бере участь у фінансуванні системи, але
непрямим образом.

Реальне розходження між двома системами охорони здоров’я, державної і
страхової, пов’язано з видом формування фондів.

Страхові фонди формуються на цільовій основі і розраховані на визначене
коло осіб, що беруть участь у відповідній страховій програмі. Така
система має свої переваги. Насамперед, цільове фінансування забезпечує
більш вагомі позиції охорони здоров’я. Ці внески, йдуть не в загальний
бюджет, а безпосередньо на фінансування охорони здоров’я і забезпечують
платникам тверду гарантію повернення цих коштів. Цільовий характер
фінансування дозволяє більш гнучко й оперативно реагувати на розширення
потреб у медичній допомозі.

Цільові внески є обов’язковими для всіх одержувачів доходів і
сплачуються у вигляді визначеного відсотка від заробітної плати
(Франція— 16%, Італія —13%, Нідерланди — 9%, Японія — 7%).

Обсяг медичних послуг не залежить від матеріального статку і розмірів
внесків у Страхові фонди. У результаті багатий платить за бідного,
молодий — за старого, здоровий за хворого, тобто діє принцип суспільної
солідарності.

У більшості розвинутих країн системи медичного страхування охоплюють від
70 до 100% населення, тобто практично всіх осіб найманої праці і їхніх
утриманців, пенсіонерів, студентів, дрібних підприємців. Лише незначна
частина найбільш забезпечених громадян лікуються за свій рахунок.

Таким чином, основними характерними рисами страхової медицини є:
по-перше, участь у формуванні страхових фондів трудящих разом з
підприємцями і державою; по-друге, державне керування цими фондами;
по-третє, розподіл фондів незалежно від заробітку одержувачів ,пільг, а
також від розміру їхніх внесків.

ПРИВАТНОПІДПРИЄМНИЦЬКА СИСТЕМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Приватнопідприємницька система — це переважно платна система, що
фінансується з особистих коштів населення і медичне обслуговування
надається переважно на платній основі. Охорона здоров’я, при цьому є не
тільки видом медичної діяльності, але і бізнесом: лікар продає свої
послуги, а хворий їх купує.

Медичну допомогу населенню, як правило, надають приватнопрактикуючі
лікарі, що одержують плату за це безпосередньо від хворого чи через
страхову організацію. Вони організують прийом хворих до приватних
кабінетах, одержуючи за це великі гонорари, Приймальня лікаря,
устаткування, інструменти — усе це особиста власність лікаря. Хазяїн і
працівник, керівник і виконавець об’єднуються в одній особі. Творчі
мотиви і професійні зобов’язання доповнюються економічними стимулами.

Навіть у формальному відношенні лікар приватної практики не є найманим
службовцем., Діючи на договірній основі, він має визначену автономію —
може обмовляти коло послуг, працювати за сумісництвом у лікарні,
набирати помічників і оплачувати їхню працю.

Однак, працюючи поодинці, лікар не в змозі забезпечити комплексне
обстеження і лікування, консультації у лікарів-фахівців. В останні роки
набула поширення система так називаної групової практики, коли в одному
приміщенні приймають хворих декілька лікарів, у т.ч. лікарі-фахівці.
Групова практика дозволяє спільно купувати дороге устаткування, наймати
сестринський персонал. Найчастіше в складі групової практики діють 5—7
лікарів однієї чи декількох спеціальностей.

Для полегшення тягаря одноразових витрат населення купує поліси
приватного медичного страхування, затрачаючи на це в середньому понад
10% чистого доходу родини. Обсяг і якість медичної допомоги визначається
тими коштами, що хворий може витратити. Люди з поганим станом здоров’я і
високою імовірністю захворювання звичайно страхуються на велику суму і
можуть розраховувати на оплату більш значних рахунків за лікування.

Саме ця залежність обсягу медичної допомоги від розмірів внеску, тобто
від платоспроможності людини, відрізняє приватне страхування, при якому
кожний платить за себе, від соціального, де діє принцип суспільної
солідарності.

ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ І РЕГІОНАХ

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

У Великобританії превалює державна Служба охорони здоров’я і, як
доповнення до неї, функціонує частка (добровільне) страхування і платна
медична допомога. Це перша капіталістична країна, що створила
національну службу охорони здоров’я. Акт про створення державної системи
охорони здоров’я був прийнятий у Великобританії після II світової війни,
а 1946 року. Однак, у силу він вступив тільки в 1948 році, коли була
отримана згода практично усіх (98%) лікарів працювати в цій системі.
Національна служба охорони здоров’я Великобританії поєднує всі державні
медичні установи, контролює й оплачує діяльність багатьох; приватних
медичних інститутів, що взяли на себе зобов’язання дотримуватися її
правил.

У Великобританії діє централізована система керування охороною здоров’я,
що очолюється міністерством охорони здоров’я і соціального забезпечення.
Практичні функції керування охороною здоров’я виконують 16 регіональних
служб. У задачі регіональної служби входить планування мережі, кадрів і
фінансів охорони здоров’я у відповідності з потребою населення в
медичній допомозі, контроль за роботою лікарів і лікувальних установ.
Регіональним службам підкоряються 90 місцевих служб, що направляють
діяльність більш 200 дільничних служб.

Бюджет охорони здоров’я Великобританії формується головним чином із
загальних податкових надходжень і є частиною державних фінансів.
Переважна частина (87%) витрат на медичну допомогу покривається за
рахунок держави, 10% — за рахунок, цільових внесків населення і
страхових компаній і 3% — за рахунок надходжень від платних послуг
населенню.

Створення і розвиток національної служби охорони здоров’я полегшило
доступ до медичної допомоги для багатьох категорій населення і
забезпечило державі контроль за діяльністю медичних установ, що
дозволило дещо стримувати ріст вартості лікування. Однак, незважаючи на
формально вільний доступ населення в медичні установи, у Великобританії
існують досить серйозні фінансові і не фінансові бар’єри для одержання
необхідного лікування. Відчутна частина медичного обслуговування
надається за плату, іноді дуже велику. З особистого бюджету пацієнта
покриваються деякі послуги в лікарнях, що виходять за рамки
«загальноприйнятих», передбачається плата за харчування в стаціонарі, за
виписку рецептів на медикаменти й окуляри. Придбання ліків по рецептах
обходиться набагато дешевше, ніж без них. Лікування у стоматолога та
офтальмолога оплачується самим населенням, за винятком деяких його
категорій (діти до 16 років, вагітні жінки і матері, що годують,).

Найбільш серйозна перешкода для одержання необхідного медичного
обслуговування полягає в недостачі бюджетних асигнувань на цю мету.
Розмір бюджету охорони здоров’я Великобританії, будучи частиною
національного бюджету, знаходиться в тісній залежності від інших статей
державних витрат. Слабка фінансова база національної служби охорони
здоров’я залишається серйозною проблемою, що негативно позначається на
основній масі населення. Дефіцити, що виникають у національній службі
охорони здоров’я, пом’якшуються розвитком приватного медичного
страхування. Не справляючись із задачами медичного обслуговування
населення керівництво державної системи охорони здоров’я взяло курс на
розширення сфери платної медичної допомоги, розширюючи відповідно
можливості приватного медичного страхування.

Частково (добровільним) медичним страхуванням у Великобританії
займаються різні страхові компанії, як загального типу, так і
спеціалізовані. Ведуче місце серед них належить страхової асоціації
БУПА, що виникла в 1947 році в результаті об’єднання дрібних страхових
організацій і в даний час контролює основну частину ринку медичного
страхування. Головний принцип діяльності БУПА — доповнення до державної
охорони здоров’я. Це означає, що об’єктом страхування є тільки ті
ризики, що не бере на себе національна служба охорони здоров’я. Тому
сфера діяльності медичного страхування досить обмежена й охоплює лише
платну медичну допомогу, як у комерційних, так і в державних установах.

По-своєму юридичному статусу БУПА є некомерційною організацією, що
користується фінансовою підтримкою держави, однак розмір субсидій
порівняно невеликий. Крім того, БУПА має право на податкові пільги.
Капітал асоціації склався з внесків засновників— благодійних, релігійних
організацій, місцевих органів влади. Найбільш характерна риса її
господарсько-правового статусу — це розподіл доходу тільки на розвиток
платного сектора охорони здоров’я. Прибуток, одержуваний від страхових
операцій, практично цілком йде на розширення і модернізацію мережі
комерційних медичних установ, лікарень, будинків сестриного догляду,
діагностичних центрів, служб післялікарняного патронажу. У той же час,
практично всі державні лікарні мають договори з БУПА, але вони
поширюються тільки на платні лікарняні ліжка (3—4% від загального
ліжкового фонду), а також на дозволену платну медичну допомогу. За
рахунок фінансових вкладів приватного медичного страхування розширюється
загальна ресурсна база національної служби охорони здоров’я,
здійснюється придбання нової медичної техніки, стимулюється внесок
медиків, підтримується розробка наукових досліджень, нової медичної
технології і т.д.

БУПА пропонує три категорії страхування, кожній з який відповідає
визначений розмір страхового внеску. Розходження між категоріями
пов’язані з вартістю лікарняного обслуговування. Кожна лікарня одержує
свій ранг, якому відповідає категорія страхування. Передбачається, що
якість медичної допомоги для всіх категорій страхування приблизно
однакова, а розходження можливе лише в сервісному обслуговуванні. На
практиці розходження в медичному обслуговуванні досить істотне, оскільки
кожна категорія страхування і кожен ранг лікарні відбиває параметри її
технічного оснащення, кадрового складу, рівня наукових досліджень і т.д.
Крім того БУПА має у своєму розпорядженні наступні види страхування: для
самотніх, для сімейної пари, для родин з дітьми й іншими утриманцями. У
результаті ставки страхових внесків залежать від обраної категорії
страхування, числа застрахованих і, що особливо важливо, від віку
найстаршого члена родини, оскільки особи старше 65 років страхуванню не
підлягають. Дане обмеження діє тільки в момент придбання страхового
поліса. Власники страховки при досягненні цього віку не позбавляються
своїх прав на медичне обслуговування.

Ставки страхового внеску переглядаються один раз у рік, але в межах року
вони стабільні. Якщо застрахований берет на себе зобов’язання у випадку
госпіталізації доплатити визначену суму (150 фунтів стерлінгів), то він
одержує велику знижку з розмірів страхової премії. Такий вид страхування
дуже привабливий для людей з гарним станом здоров’я. Для БУПА це засіб
обмежити кількість госпіталів, а також досягти більш раціонального
відношення застрахованих до свого здоров’я. Обов’язки розрахунку з
медичною установою бере на себе БУПА. Клієнту асоціації потрібно тільки
перевірити рахунок і підписати його. Все інше — турбота БУПА. Вона
оплачує рахунки лікарень, вартість різних видів послуг. Причому,
максимум виплат не встановлюється, що, на думку англійських експертів,
створює тенденцію до збільшення витрат у лікарняному секторі.

У правилах приватного медичного страхування чітко визначається набір
видів медичної допомоги, що надаються застрахованим. Головна перевага
власників страхового поліса —право на першочергову лікарняну допомогу в
кожній з лікарень, що беруть участь у страховій програмі в кожне для
нього зручний час. Хворим надається окрема палата, виплачується
додаткова допомога, забезпечується значний вибір послуг відновного
лікування. Інший вид послуг приватного медичного страхування — це
консультації фахівців вузького профілю з числа лікарів вищої категорії
(консультантів). Умовою для звертання до фахівця є рекомендація лікаря
загальної практики. Тим самим обмежується число непотрібних звертань,
здійснюється наступність між національною службою охорони здоров’я і
приватним медичним страхуванням. Консультанти мають право приймати
приватних пацієнтів у своїй же лікарні, однак тільки у вільний від
основної роботи час. Співвідношення платної і безкоштовної частин їхньої
діяльності жорстко контролює адміністрація, а в останні роки і
самодіяльні комітети «молодших лікарів», що складаються з інтернів,
рядових лікарів, що зацікавлені в тім, щоб консультанти брали на себе
більш значне навантаження в суспільному секторі.

Існування приватного сектора охорони здоров’я орієнтовано, як правило,
на заможних пацієнтів, що належать до вищих соціальних груп. При наявних
позитивних якостях платної медицини, відзначаються і негативні його
сторони. Зокрема, відволікаються матеріальні і кадрові ресурси,
нераціонально використовується ліжковий фонд. Так, забезпечений пацієнт
із нескладним захворюванням займає платне місце в державній лікарні, у
той час як менш забезпечений і страждаючий важким недугом не може
одержати необхідного лікування, очікуючи госпіталізації.

В охороні здоров’я Великобританії виділяють наступні служби: суспільного
здоров’я, загальної практики і госпітальну.

У службі суспільної охорони здоров’я працює тільки середній медичний
персонал: акушерки, патронажні і медичні сестри, соціальні працівники. У
їхні задачі входить проведення профілактичних заходів, догляд і
виходжування хворих, здійснення медичних призначень лікарів, при
необхідності прийом неускладнених пологів удома.

До служби загальної практики (внелікарняної) відносяться лікарі
загальної практики, стоматологи, офтальмологи і фармацевти. Амбулаторне
обслуговування побудоване, в основному, на комерційній основі і
здійснюється через інститут приватної медичної практики. Основна частина
населення Великобританії реєструється в приватнопрактикуючих лікарів
загального профілю. Лікар загальної практики безкоштовно приймає всіх
пацієнтів, незалежно від статі, віку і наявної патології. Він надає
медичну допомогу в межах своєї компетенції, займається профілактикою,
направляє пацієнтів до приватнопрактикуючих лікарів вузького профілю в
лікарні.

Приватнопрактикуючим лікарям виплачується гонорар за послуги, зроблені
пацієнтам у власних приймальнях, але розмір гонорару залежить не від
обсягу зроблених послуг, а від числа прийнятих пацієнтів. Лікар
загальної практики одержує гроші за кожного жителя, прописаного на
ділянці, і тимчасово проживаючих, за осіб старше 60 років, за роботу в
нічний і позаурочний час, за роботу у віддалених районах і сільській
місцевості. На заробітну плату лікаря впливає також і стаж роботи.

У госпітальній службі зайняті лікарі вузького профілю. Працюючи по
дільничному принципі, вони ведуть амбулаторний прийом по своїй
спеціальності, а також надають медичну допомогу стаціонарним хворим.
Медичний персонал складають наймані робітники, що одержують заробітну
плату. Надходження в лікарняний бюджет з індивідуальних коштів, що
покривають платну частину медичного обслуговування, серед медичного
персоналу не розподіляються, а передаються в загальний бюджет
національної Служби охорони здоров’я. Великобританія є єдиною
капіталістичною країною, де переважна частина (95%) лікарень належить
державі.

ФРАНЦІЯ

Франція є країною із широко розвинутою системою страхової медицини, але
все-таки значна роль у медичному обслуговуванні населення належить
приватному сектору. Визначену роль грає державна служба охорони
здоров’я.

Вищим органом охорони здоров’я Франції є Міністерство охорони здоров’я і
Соціального забезпечення; якому надає допомогу Державний секретар по
соціальних справах і реабілітації.

Соціальне страхування у Франції було введено в 1946 році, забезпечивши в
такий спосіб доступність медичної допомоги широким шарам населення.
Фінансування соціального страхування на випадок хвороби для працюючих по
найманню і прирівняних до них груп здійснюється застрахованими і
роботодавцями. Передбачається також і участь держави.

Кошти соціального страхування надходять зі страхових систем у
централізований Національний фонд страхування хворих.

В Франції існує кілька страхових систем. Самою великою з них є загальна
система соціального страхування, що включає працюючих по найманню в
промисловості і торгівлі, державних службовців, студентів, інвалідів
війни, вдів і сиріт війни, лікарів. Ця система охоплює 67% населення
країни. До загальної системи соціального страхування примикають система
працюючих по найманню в сільськогосподарському секторі (18% населення) і
так називані особливі системи (5% населення). До особливого найбільш
велике системам відносяться: Національне об’єднання залізниць Франції,
система гірників, торговий флот, система кадрових військових.

Крім того, маються дві системи (8% населення), в одній з них —
селяни-хазяїни, в іншій — торговці, ремісники і люди вільних професій.

У загальній системі соціального страхування для одержання права на
допомогу передбачається стаж не менш 200 робочих годин протягом
останнього місяця. Держава практично не приймає участі у фінансуванні
загальної системи, виплачуючи лише 2% зборів. В інших системах його
участь трохи вища. Особливі страхові системи надають своїм застрахованим
великі пільги, ніж загальна системі соціального страхування, але при
наявності більш тривалого робочого стажу. У системах, що об’єднують
робітників по найманню в сільськогосподарському секторі і системах, що
об’єднують робітників на себе, відсоток участі застрахованих у витратах
на медичну допомогу наближається до встановленого в загальній системі
соціального страхування.

На додаток до тих значних сум, що працюючі країни платять у вигляді
внесків на соціальне страхування, вони змушені покривати досить велику
частину вартості медичного обслуговування в момент його одержання.
Встановлені ставки страхової винагороди, як правило, менше сум
зазначених у рахунках за лікування. З власної кишені пацієнт оплачує 25%
гонорару лікаря за візит на дім чи за консультацію у фахівця в його
прийомній, 20% гонорару лікаря в лікарні, 30% гонорару стоматолога,
стільки ж — вартості лабораторних аналізів і обслуговування в будинках
сестриного догляду. Лікування в лікарні в межах першого місяця на 20%
оплачує сам пацієнт.

У ряді випадків застрахований не бере участь у витратах на медичну
допомогу. Це стосується захворювань визначеного характеру, таких як
лепра, злоякісні новоутворення, поліомієліт, діабет у дитини, психічні
хвороби й ін., всього 20 захворювань. Ці захворювання вимагають
тривалого і дорогого лікування.

Не беруть участь застраховані й у витратах у випадку госпіталізації, що
перевищує 30 днів. Безкоштовну медичну допомогу одержують також інваліди
й особи, що постраждали від транспортного травматизму.

Можливості населення Франції одержувати необхідну медичну допомогу
обмежуються діючим порядком розрахунку за неї. При відвідуванні лікаря,
надходження в лікарню чи одержання інших видів медичної допомоги хворий
оплачує усю вартість послуг, а потім страхова організація відшкодовує
йому різницю витрачених грошей. Однак, період чекання відшкодування
нерідко затягується через відсутність коштів у страхових касах. За цей
час ціни споживчих благ ростуть. У результаті отримані суми по
купівельній спроможності виявляються нижче коштів, витрачених на
лікування.

Необхідність платити великі суми за лікування в умовах його швидкого
подорожчання змушує населення Франції вдаватися до допомоги приватних
страхових компаній. В даний час до такого роду страхування звертається
60% громадян.

Медична допомога населенню Франції представляється на 2-х рівнях:
внелікарняна допомога і лікарняна допомога.

У внелікарняному обслуговуванні населення основна роль належить
приватнопрактикуючому лікарю, що уклав угоду з органами соціального
страхування. Останнім часом лікарі частіше займаються груповою
практикою. У ці групи можуть входити лікарі як однієї, так і різних
спеціальностей.

Внелікарняну допомога населенню надають також поліклінічні відділення
(кабінети) при громадських лікарнях загального типу і багатопрофільні
центри здоров’я.

Спеціалізовану допомогу населенню надають також державні диспансери, що
мають, як правило, угоди з органами соціального страхування
(протитуберкульозні, венерологічні, психоневрологічні, протиракові).

Лікарняна допомога у Франції забезпечується державними і приватними
лікарнями. Державні лікарні підрозділяються на 3 категорії: місцеві чи
сільські лікарні, з числом ліжок не більш 40, загальні лікарні із
широким діапазоном медичних служб, розраховані на 1000 ліжок, клінічні
лікарні з навчальною і науково-дослідною базою.

Найбільший університетський госпіталь Парижа має близько 1300 ліжок.
Самий великий столичний госпіталь розрахований на 2830 ліжок.

Положення в державному секторі характеризується недостачею лікарень,
персоналу, асигнувань,

Приватний лікарняний сектор у країні був допущений із застереженням, що
діяльність державних і приватних лікувальних установ буде координуватися
в масштабі країни, а будівництво приватних лікарень повинне вестися
планово. Однак, будівництво цих установ практично «вислизає» від усякого
плану. У порівнянні із громадським сектором у приватних лікарнях
розгорнуті ліжка по спеціальностях з нетривалою госпіталізацією. Вони
розраховані на платну родопоміч і платні хірургічні втручання, що
дозволяє госпіталізувати лише деяких хворих. При цьому державним
лікарням залишаються самі «важкі» хворі, лікування яких вимагає дорогого
устаткування і медикаментів.

У приватних лікарнях розгорнуто 30% загального ліжкового фонду (23%
спеціалізованих і 7% неспеціалізованих ліжок).

@\

^

i

?

gd?Y¦

¤gd?Y¦

?????????¦

d? ¤gd?Y¦

onnneUe?????????????????o

gd?Y¦

T

?Т?Т?номірного забезпечення всіх районів службами охорони здоров’я.
Розширення приватних клінік буде здійснюватись виходячи з потреб району.
Закон про реформу лікарень став важливим кроком в охороні здоров’я
Франції. Однак, ця реформа здійснюється вкрай повільно.

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ

Конституція Сполучених Штатів не передбачає державного забезпечення
медичною допомогою всіх громадян, за винятком окремих груп населення.
Для охорони здоров’я США характерна перевага приватнопідприємницької
системи з елементами державної і страхової медицини.

У США діє децентралізована система охорони здоров’я. Кожен рівень влади
виконує визначену роль у здійсненні загальнонаціональних цілей охорони
здоров’я. Формальне керування охороною здоров’я в США здійснює
департамент (Міністерство) охорони здоров’я і соціальних служб (МОЗСС),
однак функції його дуже обмежені. До складу МОЗСС входить служба
суспільної охорони здоров’я (СОЗ). Керівником служби є помічник
секретаря даного міністерства по справах охорони здоров’я і медицини,
названий головним лікарем.

Основними задачами служби громадської охорони здоров’я є: санітарна
охорона кордонів, гігієна навколишнього середовища, санітарна
статистика, керівництво національними інститутами охорони здоров’я,
медична служба цивільної оборони, а також здійснення зовнішніх медичних
зв’язків. Служба громадської охорони здоров’я відає питаннями
організації надання медичної допомоги (амбулаторної і стаціонарної)
тільки деяким групам населення: а саме, ветеранам війни, морякам
торгового флоту, особовому складу збройних сил, державним службовцям,
американським індіанцям.

Департамент охорони здоров’я складається з 9 регіональних відділень,
очолюваних директорами. У кожен регіон входить кілька штатів. У кожнім
штаті мається власний департамент охорони здоров’я. Його функції
зводяться, в основному, до питань санітарно-протиепідемічного захисту,
тісно зв’язаних з лабораторною службою.

Низовими ланками служби громадської охорони здоров’я є її організації в
містах і округах; які ведуть демографічну статистику, реєстрацію і
боротьбу з інфекційними захворюваннями, туберкульозом, венеричними
захворюваннями і малярією.

США витрачають на охорону здоров’я більше, ніж будь-яка інша країна
світу — у середньому на душу населення витрати в 2 рази перевищують
витрати в інших країнах, ці витрати фінансуються цілим рядом урядів
окремих штатів, місцевою владою, а також з фондів приватного страхування
й з індивідуальних коштів. У Сполучених Штатах не існує єдиної
національної системи медичного страхування. Уряд в основному
покладається на підприємців, що повинні добровільно забезпечити медичну
страховку своїм працюючим та утриманцям. Однак тільки 75% працюючих
забезпечені медичним страхуванням своїми роботодавцями.

Державні програми зводяться до забезпечення людей похилого та старечого
віку, інвалідів і деяких груп бідних. Приватні і державні програми по
медичному страхуванню відрізняються кількістю і якістю наданих пільг;
мають різні джерела фінансування і забезпечують різні по величині
грошові виплати медичним працівникам і установам охорони здоров’я.
Приватна і державна програми мало погоджені між собою.

Переважна більшість населень (74%) мають приватну медичну страховку. У
тому числі 61% має колективну страховку через своїх роботодавців, а 13%
купує індивідуальну страховку. 27% населення мають державну страховку, у
тому числі 13% – Медикер, 10% — Медикейд і 4% — з фондів ветеранів
армій. 14% населення США не мають ніякої медичної страховки.

Однак особи, що не мають медичного страхування, не зовсім позбавлені
медичної допомоги. Хоча їм надається менша кількість послуг, ніж
власникам страховки, і організація їхнього обслуговування гірша, багато
хто з них одержує медичну допомогу в державних лікарнях і клініках через
програми по охороні здоров’я, проведені окремими штатами, місцевою
владою чи приватними страховими фірмами, що фінансують медичне
обслуговування з коштів добродійності.

У США існує більш 1000 приватних страхових медичних компаній. Найбільш
великими з них є «Блакитний хрест» та «Блакитний щит». Федеральний уряд
звичайно не займається регулюванням діяльності страхових компаній, цим
займаються комісії зі страхування окремих штатів.

У США існує три основних типи страхування здоров’я: основна госпітальна
страховка, основна медична страховка і загальна медична страховка.

Основна медична страховка покриває лікарняні витрати, причому найчастіше
страхова компанія встановлює межі на тривалість перебування в лікарні і
на загальну суму лікування.

Основна медична страховка служить для відшкодування витрат, зв’язаних з
послугами лікарів, включаючи візити до лікарів у госпіталі. Виплати по
цій страховці також обмежені за часом і по сумі.

Загальна медична страховка служить для покриття додаткових витрат, що
виникають у випадку серйозного захворювання і виходять за межі основних:
госпітальної і медичної страховок.

Розмір виплачуваної компенсації залежить від типу страхового контракту і
від політики компанії. Іноді договір припускає покриття 100% витрат,
найчастіше застраховані повинні оплачувати зі своєї кишені додаткові
витрати.

Переважна більшість страховок не припускає оплату медичних рахунків,
викликаних тими захворюваннями, що були діагностовані до підписання
страхового контракту.

Крім перерахованих основних типів комплексного медичного страхування
існує ще кілька можливостей застрахувати своє здоров’я. Наприклад,
страхування від нещасливого випадку поширюється тільки на обумовлені в
контракті нещасливі випадки і на специфічні види втрати працездатності
(страховка на випадок втрати ока). Ціна таких страховок порівняно
невисока, що пов’язано з невисокою імовірністю подібних випадків.
Страховка від конкретної хвороби поширюється на витрати, пов’язані з
лікуванням тільки тих захворювань, що обумовлені в контракті (наприклад,
раку).

Страхування на випадок додаткової медичної допомоги відшкодовує витрати
по медичному догляду протягом тривалого часу. Ця страховка може
включати: 1) кваліфіковану медичну допомогу, здійснювану дипломованою
медсестрою під керівництвом лікаря. Це найбільш дорогий вид страховки;
2) допомога, що включає в себе збір медичної інформації (вимір
температури, тиску і т, п.), загальний догляд, харчування, дієтичний
нагляд; 3) піклувальний догляд, тобто допомога в здійсненні щоденних
побутових потреб (прийом ліків, вдягання і т.п.). У залежності від умов
контракту також види допомоги можуть надатися в лікарні, вдома, в
спеціальному пансіоні. Обслуговування може бути цілодобовим чи тільки у
визначений час доби (удень, уночі).

Суспільна допомога в оплаті медичних послуг може надходити як від
держави, так і від приватних благодійних організацій. Основними
державними програмами є «Медикер» і «Медикейд».

Медикер – це єдина загальнодержавна програма медичної допомоги для
старих і людей, що втратили працездатність. Право на користування
Медикейром мають особи, що досягли 65 років і одержують допомогу по
соціальному забезпеченню, і, крім того, ще мають стаж роботи від 5 до 10
років, у залежності від характеру роботи; Одержувати пільги по цій
програмі можуть також осби молодше 65 років, що одержували протягом як
мінімум 2-х років допомогу по непрацездатності по програмі соціального
забезпечення, а також люди що проробили визначене число років на
урядовій роботі.

Особи старше 65 років не мають право на Медикейр, але можуть купити цю
страховку, виплачуючи щомісяця невеликі суми.

Програма Медикейр складається з 2-х частин А и В. Частина А являє собою
страховку, по якій виплачуються рахунки за перебування в лікарні,
кваліфікований медичний догляд вдома та у хоспісах. Медикейр оплачує
цілком тільки перші 60 днів перебування в лікарні і, так названі,
«основні послуги», що включають перебування в палаті на 2—4 особи,
стандартне медичне обслуговування, харчування, ліки, необхідні операції
і т.д. Додаткові послуги (окрема кімната, телевізор, телефон,
персональна доглядальниця і т.д.) хворий оплачує сам.

Частина В програми Медикейра передбачає оплату нестаціонарного
лікування. Це послуги лікарів як у медичних установах, так і вдома.

Програма Медикейр є самим розповсюдженим страхувальником у країні,
забезпечуючи страховки для 13% населення.

Медикейд — державна програма медичної допомоги родинам з низьким
доходом. Вона охоплює 10% населення і субсидіюється федеральними
урядами, але регулюється законами штатів. Родина має право на одержання
пільг по програмі Медикейд, якщо її доходи нижче визначеного рівня,
установлюваного кожним штатом. Право на Медикейд мають бідні люди, що
одночасно є або людьми літнього віку, або сліпими, або вагітними, або
непрацездатними чи маючими дітей. Тому близько 60% бідняків, що живуть
нижче офіційного рівня бідності не охоплені програмою. Медикейд покриває
видатки на профілактичне лікування, лікування гострих захворювань і
довгострокову медичну допомогу.

Внелікарняна медична допомога майже цілком знаходиться в руках лікарів
загальної практики, якою у країні займаються близько 70% лікарів. Це, як
правило, лікарі загальної практики чи сімейні лікарі.

У США розповсюджений принцип вільного вибору лікаря загальної практики,
а за додаткову плату — і «вузького» фахівця.

Сімейні лікарі працюють за контрактом з місцевими органами керування.
Умови контракту обмовляють усі види медичної допомоги і профілактичних
заходів, включаючи відповідальність лікаря за лікування хворих навіть у
той час, коли він знаходився в від’їзді чи був хворий. У цьому випадку
він повинен сам подбати про пацієнта. Сімейний лікар має визначену
автономію у відношенні клінічної практики, наприклад, не всі сімейні
лікарі беруться за родопоміч, втрачаючи при цьому частина доходу.
Більшість лікарів зобов’язується приймати пацієнтів цілодобово, для чого
вступають у кооперацію між собою чи користуються послугами особливої
категорії фахівців — асистентів лікаря, що працюють на комерційній
основі. Тому більш 30% лікарів загальної практики воліють займатися
груповою практикою, забезпечуючи своїм пацієнтам широкий ряд послуг,
зосередивши їх в одному місці. Групова практика може мати різноманітні
форми, що залежать від конкретної домовленості лікарів. Однак, майже
завжди лікарі користаються загальними приміщеннями, устаткуванням і
обслуговуючим персоналом.

Більшість лікарів, зайнятих загальною практикою, у тому числі, груповою,
не можуть надати весь комплекс медичних послуг і устаткування,
необхідних пацієнту. Тому вони співробітничають з лікарнями, що надають
їм доступ до устаткування і засобів обслуговування.

У лікарняному секторі також діють договірні відносини. Органи керування
охороною здоров’я укладають контракти з лікарнями, де встановлюється
обсяг лікувально-діагностичної допомоги і нормативи відшкодування
витрат.

Стаціонарну медичну допомогу населення США одержує в лікарнях, що по
приналежності поділяються на дві основні групи: 1) федеральні, що
належать центральним урядовим чи іншим федеральним відомствам; 2) не
федеральні, що належать адміністраціям штатів, міським муніципалітетам,
благодійним організаціям,, церкві, приватним власникам.

У США діють близько 6700 лікарень, серед яких 5480 — громадські лікарні
по наданню термінової медичної допомоги, 880 — спеціалізовані лікарні
(психіатричні, реабілітаційні і довгострокової медичної допомоги), 340 —
федеральних лікарень, призначених винятково для військових ветеранів
війни й індіанців. З 5480 суспільних лікарень 59% складають некомерційні
лікарні, 27% — лікарні, що знаходяться під відомством місцевого уряду,
14% — комерційні клініки.

У залежності від форми власності виділяють кілька типів місцевих
лікарень. Маються приватні прибуткові лікарні (14%), приватні
безприбуткові лікарні (59%) і державні лікарні.

Приватні прибуткові лікарні — це приватні підприємства, що належать
акціонерам, які вкладають кошти в лікарню для одержання доходів чи
прибутку на свій внесок. Доходи такої лікарні цілком підлягають
оподаткуванню, як будь-який інший бізнес. Здійснюючи свою діяльність як
бізнес, ці лікарні прагнуть надавати лише самі дохідні види послуг, у
такий спосіб відмовляючи в дуже необхідних, але дорогих видах допомоги,
таких, як травм. пункти, центри по СНІДу, а також бідним і
незастрахованим хворим.

Приватні безприбуткові лікарні звичайно контролюються і керуються
релігійними організаціями чи групами, створеними місцевою громадськістю.

Ці лікарні вважаються благодійними організаціями, тому вони звільнені
від податків на власність. Чистий доход лікарні повинен
використовуватися для благодійних цілей, як правило, він реінвестується
в саму лікарню.

Державні лікарні надають допомогубудь-якому пацієнту незалежно від його
платоспроможності. Вони забезпечують медичну допомогу бідному і
незастрахованому населенню. Державні лікарні здійснюють дорогі заходи
щодо забезпеченню роботи травмпунктів для жертв насильства і центрів
допомоги незастрахованим хворим СНІДом.

Існуюча в даний час система охорони здоров’я в США не дозволяє через
свою дорожнечу багатьом мільйонам американців користатися кваліфікованою
і спеціалізованою медичною допомогою. Тому, незважаючи на те, що США по
частці медичних витрат у ВНП (11— 13%), так само, як і по загальній
їхній величині; наближається до 1 трн. доларів, займають ведуче місце у
світі, по ефективності охорони здоров’я (рівень дитячої смертності,
середньої тривалості життя й ін.) уступають ряду держав.

В Америці вже давно загальновизнано, що національна система охорони
здоров’я знаходиться в хронічній кризі, що поки не удалося зупинити.
Тому єдино правильним є рішення проведення реформи охорони здоров’я, за
допомогою якої зробити кваліфіковане медичне обслуговування доступним
для всього населення. В даний час США роблять рішучий крок убік саме
соціального, а не приватного страхування в медицині, що у майбутні роки
покликано стати основою всієї системи американської охорони здоров’я.

Медичним страхуванням, що забезпечить приблизно однакове обслуговування
як самих багатих, так і самих бідних, буде охоплене все населення. Брати
участь в оплаті наданих медичних послуг будуть усі застраховані. Однак
кожне відвідування лікаря обійдеться їм у відносно невелику суму.
Частину витрат понесуть підприємці. Джерела бюджетного фінансування поки
остаточно не визначені.

Реформа не ліквідує вільну практику лікарів. Однак ті з них, хто буде
обслуговувати застрахованих, повинні стати учасниками одного зі
страхових пулів, у котрі будуть об’єднані незалежні приватні страхові
компанії. При цьому не виключено, що лікарі із систем загального
медичного страхування будуть переведені на зарплату, прямо не зв’язану з
доходами від обслуговування хворих.

До подиву багатьох, у підтримку нинішньої реформи висловлюється
більшість лікарів, у тому числі і ті, котрі в минулому неодноразово
зривали спроби адміністрації, так чи інакше, упорядкувати систему
охорони здоров’я. Зміна в позиції лікарів сьогодні викликана тим, що
витрати при існуючому порядку у виді бюрократичних перепон, вразливості
перед приватними страховими компаніями і судовими позовами пацієнтів,
дорожнечі лікарняних ліжок стали переважувати колишні переваги вільно
практикуючих лікарів.

ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В КРАЇНАХ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

До країн, що розвиваються, відносяться країни Африки, Східного
Середземномор’я і Латинської Америки.

У сучасних умовах у країнах, що розвиваються, існують усі, перераховані
вище, системи охорони здоров’я з перевагою однієї з них у залежності від
політичного і соціально-економічного ладу. У більшості країн Східного
Середземномор’я й Африки прийнята за основу приватно-державна система
охорони здоров’я. У країнах Латинської Америки в більшому ступені
розвинута приватно-підпиємницька система охорони здоров’я.

Для цих країн характерно: низький рівень матеріально-побутових умов (до
40% населення живе нижче рівня бідності, відзначається незадовільний
стан житла, відсутність у більшості випадків санітарно-побутових
зручностей, незбалансоване харчування, недолік доброякісної питної
води), виробничих умов (перевага ручної праці, робота на відкритому
повітрі, використання дитячої праці), низький освітній рівень (у містах
до 20%, а в сільській місцевості до 80—90% не мають освіти), широке
поширення релігійних і національних обрядів, висока питома вага
сільського населення (60—95%), низька щільність населення, погане
повідомлень між населеними пунктами.

Незважаючи на високу частку осіб, що проживають у сільській місцевості,
у даний час у зазначених країнах так само, як і в інших країнах світу,
відбувається підвищення темпів урбанізації (приблизно до 2000 року в
містах будуть проживати 41% населення всіх країн, що розвиваються,).
Високі темпи урбанізації приводять до того, що санітарні умови, яких
проживають городяни не тільки краще, але а ряді міст навіть гірше, ніж у
сільській місцевості. Погіршується екологічна обстановка. Відбувається
збільшення поширеності шкідливих звичок серед населення. Так, за останнє
десятиліття число курящих зросло більш, ніж на 25%. Перераховані вище
фактори відкладають відбиток як на здоров’я населення, так і на
організацію медичної допомоги.

У цілому, у порівнянні зі здоров’ям населення економічних розвинутих
країн, здоров’я населення країн, що розвиваються, характеризується
несприятливими демографічними показниками: високими показниками
народжуваності, загальної, материнської і дитячої смертності, низьким
рівнем середньої тривалості життя; незадовільними показниками фізичного
розвитку; високим рівнем захворюваності, особливо інфекційної.

Однак слід зазначити і деякі позитивні зрушення, що відбуваються в стані
здоров’я населення цих країн. В останні десятиліття XX століття
відбувається поступове поліпшення показників, що характеризують
природний рух населення (зниження народжуваності, смертності). Середня
тривалість майбутнього життя за прогнозами до 2000 року досягне 60—65
років. Але у свою чергу, поряд зі збільшенням темпів урбанізації, зміною
екологічної обстановки вже сьогодні приведе до незвичайного сполучення і
взаємодії інфекційної і неінфекційної патології. Говорячи про
захворюваність і смертність у країнах, що розвиваються, необхідно
відзначити тенденцію росту неінфекційних хронічних захворювань, у першу
чергу серцево-судинних і онкологічних. Причому дана ситуація буде
складатися в цілому ряді країн, що розвиваються, у яких проживає велика
частина населення Землі.

Для охорони здоров’я цих країн характерна регіональна й етапна система з
переважним розвитком лікувально-спеціалізованої допомоги в містах. У
більшості країн Східного Середземномор’я й Африки створене
централізоване частково чи децентралізоване керування охороною здоров’я
з головним органом керування Міністерством. У його функції входить
контроль за державними медичними установами, плануванням, підготовкою
кадрів, міжнародним співробітництвом, боротьба з карантинними й іншими
хворобами. У країнах Латинської Америки поширена децентралізована
система керування охороною здоров’я.

Організаційна структура медичної допомоги в країнах «третього світу»
свідчить про наявність загальних характерних для них закономірностей.
Вони обумовлені запропонованими в різні роки ВООЗ єдиними принциповими
схемами організації медичної допомоги шляхом створення в першу чергу
мережі установ первинної медико-санітарної допомоги сільським жителям,
що складають, незважаючи на урбанізацію, більшість населення. Однак, при
наявності єдиних цілей і задач у країнах склалася неоднорідність у
структурі установ первинної медико-санітарної допомоги, рівнів та етапів
організації медичної допомоги. При цьому слід зазначити значну
строкатість не тільки в найменуваннях медичних установ, починаючи з
первинної ланки (диспансери, центри охорони здоров’я, комунальні центри
охорони здоров’я й ін.), але й обсязі виконуваних ними робіт, кількості
населення, що обслуговується, радіусі обслуговування.

Розрізняють наступні етапи організації охорони здоров’я в країнах, що
розвиваються.

I етап — це первинна ланка. Медична допомога надається в диспансерах,
підцентрах, медичних пунктах. В задачі цих установ входить надання
першої долікарської допомоги, допомоги при пологах, проведення
елементарних протиепідемічних заходів. Первинна ланка укомплектована
одним працівником (медичною сестрою чи молодшим медичним персоналом).
Медична допомога надається одному чи декільком селам з радіусом
обслуговування 5— 10 і більш тисяч чоловік. Розташовуються диспансери в
пристосованих приміщеннях, у деяких з них мається 2— 7 ліжок для
екстрених і нетранспортабельних хворих.

II етап — це центр. Відповідно до визначення ВООЗ, центр охорони
здоров’я —ця місцева установа системи охорони здоров’я, у задачі якого
входить поліпшення санітарно-гігієнічних умов населених пунктів і
надання медичної допомоги, зокрема діагностика і лікування захворювань,
боротьба з інфекційними хворобами, родопоміч, профілактична і
санітарно-просвітительська робота, гігієна навколишнього середовища,
медична статистика. Керує центром охорони здоров’я помічник лікаря, що
має середнє утворення і 3—8 місяців спеціальної підготовки. Крім того, у
штати центра можуть входити медична сестра, акушерка, медичний і
санітарний інспектори, санітари. Центри розташовують 5—10 ліжками для
госпіталізації хворих і породілей. Як правило, центр охорони здоров’я
розрахований на 60—70 тисяч і більш населення. Однак, кількість
населення і радіус обслуговування коливається в різних країнах.
Наприклад, у Кенії він обслуговує 15 — 80 тисяч, у Танзанії — 50 – 100
тисяч, у Нігерії — 150—200 тисяч чоловік. Для гнітючого більшості
сільських населень центри охорони здоров’я є єдиною установою, де хворі
можуть одержати медичну допомогу. Однак невеликий штат центра, як
правило, не може надати медичну допомогу всьому прикріпленому населенню
в радіусі 50 км і більш. Другим серйозним недоліком у роботі центрів є
відсутність лікарського контролю і необхідних консультацій. Крім того,
відзначається велике перевантаження медичного персоналу. Так, на одного
хворого приділяється не більш 2 хвилин, породіллі в стаціонарі
знаходяться не більш доби, а в багатьох центрах не надають стаціонарну
допомогу. Весь персонал працює безпосередньо в центрах 2—3 дні в
тиждень. В інші дні виїжджає в інші села, проводячи амбулаторний прийом
на базі диспансерів.

III етап — це сільські лікарні чи госпіталі. На цьому етапі надається
перша лікарська допомога. Чисельність прикріпленого населення
коливається в різних країнах від 500 тисяч до 1,5 млн чоловік. У штат
цих установ входять, як правило, два лікарі, один із яких має
терапевтичний ухил, а другий виконує обов’язки хірурга й
акушера-гінеколога. В обов’язки медичного персоналу входить лікування і
діагностика хворих як в амбулаторних, так і в стаціонарних умовах.
Відзначається велика завантаженість лікарів, відсутність діагностичного
і лікувального устаткування, медикаментів, недолік ліжок, відсутність
лікарняної і постільної білизни, звітно-облікової документації, хворі
одержують одноразове харчування, розподіляються в палатах у незалежності
від статі, можуть піти з лікарні, не попередивши лікаря.

IV етап — районна ланка, що представлена лікарнями провінцій, губерній
та інших адміністративних районів. На цьому етапі надається, як правило,
спеціалізована допомога. Потужність стаціонарів цих лікарень, як і
чисельність медичного персоналу, дуже різна і складає, у середньому
150—200 ліжок. Число лікарів в одних лікарнях доходить до десятків, в
інші обмежується одним фахівцем. Крім лікувально-діагностичної роботи у
функції цих установ входить надання консультативної допомоги сільським
лікарням, контроль за проведенням санітарно-гігієнічних і
противоепідемічних заходів.

V етап — найбільші медичні установи в столицях, у яких надається
спеціалізована і кваліфікована медична допомога. З усіх перерахованих
нижче медичних установ це найбільш забезпечені як у фінансовому, так і в
кадровому відношенні заклади. Більш половини бюджету охорони здоров’я
країни виділяється на розвиток медичної допомоги в столицях. Тут працює
більш половини медичних працівників країни. У результаті наявності в
країнах змішаної приватно-державної форми охорони здоров’я значна
частина лікарень знаходиться не в державному підпорядкуванні, а у
веденні комерційних і некомерційних організацій. У державному секторі
зосереджені головним чином стаціонарні установи загального профілю з
мінімальним числом відділень (терапії, хірургії, акушерства-гінекології,
педіатрії), що обслуговують найменш забезпечені шари населення.
Спеціалізовані лікарні (інфекційні, протитуберкульозні, родильні
будинки, дитячі лікарні) переважно розташовуються в приватному секторі,
якими через високу плату за лікування більшість населення скористатися
не може. Незважаючи на змінни типів патології, що потребує створення
спеціалізованих кардіологічних, онкологічних і ін. лікарень, таких
установ у країнах, що розвиваються, нараховується одиниці.

Свою мережу медичних установ мають органи соціального страхування, що
надають медичну допомогу промисловим робітником, службовцям і членам
їхніх родин. У ряді районів свої лікарні мають приватні промислові
компанії, що за плату надають медичну допомогу своїм робітником. Маються
також благодійні лікарні, є лікарні, що належать асоціаціям емігрантів
(іспанським, португальським, німецьким).

Основною особливістю охорони здоров’я, характерною для всіх країн, що
розвиваються, є його децентралізація, мала доступність медичної
допомоги, перевантаженість медичного персоналу, нерівномірний розподіл
між містом і селом, так стаціонарна допомога є, в основному, тільки в
містах. Різка нерівномірність відзначається також і в розподілі медичних
кадрів. Так у Бангладеш, у містах 1 лікар приходиться на 1200 чоловік, а
в сільському місцевості, де проживає близько 90% населення, 1 лікар — на
30000 населення.

Країни, що розвиваються, відчувають гострий дефіцит у лікарських кадрах
і медичному персоналі. Забезпеченість лікарями складає: 1 лікар на 17—18
тис. жителів, а в ряді країн: Сомалі, Судан, Того – 1 лікар на 30—35
тис. жителів, Маян – 1 лікар на 25 тис.; Непал – 1 лікар на 33 тис.
населення. Найменш сприятлива ситуація забезпеченості населення лікарями
відзначається в країнах Африки, більш сприятлива — у країнах Латинської
Америки й Азії. У середньому в африканських країнах на 10000 населення
приходиться менш 1 лікаря; в латино-американських – 6 лікарів; в
азіатських близько 3 лікарів.

Дефіцит медичних кадрів визначається трьома гострими причинами:

—обмежені можливості підготовки медичних кадрів;

— триваюче істотне збільшення чисельності населення;

— еміграція лікарів в економічно розвинуті країни (щорічно емігрують
більш 60 тис. лікарів).

Велика частина лікарів зайнята приватною практикою, і широкі кола
населення не мають можливості скористатися їхньою допомогою. Так у
державній службі охорони здоров’я в Нігерії зайнято 20,3% лікарів,
Уганді —31 %, Ефіопії ~ 40%, Танзанії — 50%. Хоча в центральних
африканських республіках їхня частка досягає 98%.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020