.

Микола Миколайович Боголюбов (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
423 3682
Скачать документ

Реферат на тему:

МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ БОГОЛЮБОВ

(нар. 1909)

М. М. Боголюбов народився 21 серпня 1909 р. в Нижньому Новгороді (тепер
м. Горький). У 1912 р. родина Боголюбових переїхала до Києва у зв’язку з
обранням Боголюбова — батька професором Київського державного
університету. З дитячих років Микола виявляв великий інтерес до вивчення
і пізнання всього нового. Він швидко навчився читати й писати, з 5 років
почав вивчати з батьком іноземні мови: спочатку німецьку, потім
французьку і англійську. Батько був людиною високоосвіченою, знав майже
всі європейські мови, а також грецьку і латинську мови, орієнтувався
навіть у деяких староєгипетських написах і так званому клинопису. Він
уважно керував навчанням і вихованням сина. У 1915 р. хлопець почав
відвідувати підготовчий клас Київської гімназії. Особливих нахилів до
математики в гімназиста учителі не помічали; навіть навпаки: на одному з
уроків арифметики в першому класі, коли Микола відповідав, як здалося
вчителеві, не досить чітко, він висловив, як це інколи буває, таку
трафаретну думку: «Коля, математиком ти не будеш!» Учитель і гадки не
мав, що через якихось десять років його учень знаннями в галузі
математики перевершить свого вчителя.

Під час громадянської війни родина Боголюбових переселилася в село
Велика Круча на Полтавщині. Малий Боголюбов продовжував навчання у
сільській семирічній школі і в 12 років закінчив її. Педагогічний
колектив школи виявився висококваліфікованим, що позитивно позначилося
на розвитку і вихованні Миколи Боголюбова. На цей період припадають
перші яскраво виражені прояви математичної обдарованості учня
Боголюбова. Він із захопленням розв’язує арифметичні задачі, які ваблять
його складністю, інколи прихованими зв’язками між даними і шуканими
величинами. Розв’язування таких задач вимагає кмітливості, глибокого і
тонкого розуміння ситуації.

Тригонометрію Микола вивчив сам, навіть без підручника, користуючись
лише деякими вказівками батька. У 12 років, після закінчення семирічної
школи М. Боголюбов взявся вивчати вищу математику і фізику. Восени 1921
р. родина Боголюбових повернулася до Києва. Тут Микола продовжує
самостійне вивчення курсу вищої математики і фізики, а також іноземних
мов, але бачить, що далі продовжувати навчання в домашніх умовах
неможливо. За рекомендацією професора Д. О. Граве Микола Боголюбов з 14
років починає працювати в науковому семінарі відомого професора
Київського університету академіка М. М. Крилова. Тут юний математик
зробив перші кроки в наукових дослідженнях і вже через рік, у 15 років,
написав першу наукову працю. Ураховуючи особливі здібності й безперечну
обдарованість молодого Боголюбова, у 1925 р. за спеціальним рішенням РНК
УРСР його, як виняток, без диплома про вищу освіту зараховують до
аспірантури при відділі математичної фізики АН УРСР.

Молодий аспірант через три роки захистив кандидатську дисертацію. З
цього часу він стає науковим співробітником АН УРСР. У 1930 р. Президія
AH CPCP присуджує Боголюбову вчений ступінь доктора математики без
захисту дисертації. Дослідження в галузі нових методів варіаційного
числення вже тоді зробили ім’я Боголюбова популярним серед математиків
як у нашій країні, так і за кордоном. Ще в 1925 р. він одержав премію
Болонської академії наук за доповідь на міжнародному конгресі,
присвяченому проблемам варіаційного числення.

Результатом наполегливої спільної роботи з академіком М. М. Криловим у
галузі нелінійної механіки були дві важливі праці: «Про деякі
статистичні методи в статистичній фізиці» (1945 р.) і «Проблеми
динамічної теорії в статистичній фізиці» (1946 p.). За ці праці
Боголюбову було присуджено Державну премію І ступеня (1947 p.). Ці праці
мають велике прикладне значення, їх результати застосовуються у
побудованій авторами теорії для розв’язання важливих актуальних питань з
радіотехніки, питань статичної і динамічної стійкості синхронних машин,
поздовжньої стійкості літаків, прикладної механіки тощо. Дослідження
Боголюбова дали можливість ученим створити і повністю обґрунтувати
асимптотичні методи нелінійної механіки і побудувати струнку теорію
коливних процесів у нелінійних системах. До таких процесів відносяться
вібрації різних машин, електромагнітні коливання, коливання
радіотехнічних звукових і ультразвукових пристроїв. Фундаментальні праці
в галузі нелінійної механіки збагатили радянську науку новими
відкриттями в математичній фізиці і стали широко відомі не лише в СРСР,
а й за кордоном.

Про свої наукові пошуки і захоплення сам М. М. Боголюбов говорив так:
«За фахом я математик, і мій науковий потяг до питань теоретичної фізики
пояснюється тим, що в цій галузі тепер багато захоплюючих проблем,
успішне розв’язання яких залежить від розробки математичних методів.
Взагалі вся сучасна теоретична фізика стає дедалі більше математичною за
своїм характером…»

Праці М. М. Боголюбова у 1952— 1957 pp. присвячені питанням квантової
теорії поля. Він знайшов так звані дисперсійні співвідношення, які
відіграють важливу роль у теорії елементарних часток. Вивчення цих
законів допоможе докладніше з’ясувати багато явищ атомної фізики.
Взаємодії елементарних частинок мають дуже складний характер, і
теоретичні дослідження цих процесів можна вивчити лише за допомогою
складного математичного апарату.

М. М. Боголюбову вдалося розвинути послідовну мікроскопічну теорію
надтекучості і розробити особливі математичні способи, які тепер лежать
в основі нового методу, що дало змогу повністю розв’язати питання про
надпровідність.

Явище надтекучості відкрив у 1938 р. радянський академік П. Л. Капиця.
Як відомо, при температурі 4,2°К і нижче, аж до абсолютного нуля

(0°К=-273,16°С) гелій переходить у рідкий стан, якщо зовнішній тиск
нижчий за 25 атм. Якщо температуру знизити до 2,19°К, то гелій
переходить у надтекучий стан: він повністю втрачає свою в’язкість, яка
характерна для всякої рідини. У такому стані рідкий гелій зовсім вільно
протікає через як завгодно тонкі капіляри; для цього не потрібно різниці
тисків, подібно до того, як для струму в надпровідниках не потрібно
різниці потенціалів. Як виявилося пізніше, між цими двома явищами існує
глибока фізична і математична схожість; вона полягає в тому, що
надпровідність можна розглядати як надтекучість електронів у металі.

Глибокі дослідження руху надтекучої рідини показали, що для рідини в
такому стані (низькі температура і тиск) характерна висока
впорядкованість її окремих частинок, тоді як звичайно в рідині або газі
окремі частинки розташовані хаотично. Це зумовлено інтенсивною
взаємодією окремих частинок надтекучої рідини. Найбільш інтенсивна вона
між частинками з протилежно напрямленими швидкостями. Завдяки складним
процесам, що відбуваються в рідині при температурі, близькій до
абсолютного нуля, вона втрачає в’язкість і, як було вже зазначено, стає
надтекучою, тобто вільно проходить через найтонші капіляри.

Явище надпровідності було встановлене ще в 1911 р. голландським ученим
Г. Каммерлінг-Оннесом. Учений охолоджував спочатку гелій, а потім ртуть
до температури, яка лише на кілька градусів була вищою від абсолютного
нуля. Каммерлінг-Оннес побачив дивне явище — ні гелій, ні ртуть не
чинили ніякого опору електричному струму, що проходив через них. При
абсолютній температурі 4,12° К ці речовини перейшли в стан
надпровідників. При вивченні явищ, що супроводять появу надпровідності,
виявилося, що атоми в металах розташовані не хаотично, а правильними
рядами, утворюючи так звану кристалічну решітку. Електричний струм, що
являє собою потік електронів, проходячи через метал, зустрічає на своєму
шляху атоми кристалічної решітки. При цьому електрони віддають свою
енергію атомам решітки, внаслідок чого гальмуються, тобто електричний
струм зустрічає певний опір. Сучасна так звана квантова фізика твердить,
що кристалічна решітка при температурі, близькій до абсолютного нуля, не
чинить електричному струму ніякого опору; струм тече в такому металі
вільно, без джерела живлення — метал стає надпровідником. Такий характер
має явище надпровідності, якщо подати його в спрощеному вигляді.

Насправді ж процеси, що відбуваються у внутрішній структурі
надпровідника, коли проходять електрони струму, дуже складні, для
правильного кількісного опису їх взаємодії потрібний складний
математичний апарат.

Ще в 1950 р. англійський учений Фреліх склав основне рівняння для
розв’язування задач надпровідності, але через виняткову його складність
учений не зміг розв’язати цього рівняння. Проте його передбачення щодо
характеру явища надпровідності експериментальне блискуче підтвердилися.
Розв’язати рівняння Фреліха намагалися вчені багатьох країн, зокрема
Австралії і Америки, їхні праці не дали остаточного розв’язання. Цю
надзвичайно складну проблему розв’язав Микола Миколайович Боголюбов.

Створення теорії надпровідності відкриває широкі перспективи для
розв’язання багатьох практичних важливих завдань, пов’язаних з
використанням надпровідників у сучасній техніці. Ці важливі праці про
надпровідність М. М. Боголюбова були відзначені премією ім. Ломоносова
(1957 p.). За розробку нового методу в квантовій теорії поля і
статистичній фізиці, що привів, зокрема, до обґрунтування теорії
надтекучості і теорії надпровідності, у 1958 р. М. М. Боголюбов
удостоєний Ленінської премії.

Поряд з широкими науковими дослідженнями Микола Миколайович веде і
різнобічну науково-організаційну та лекторську роботу. Починаючи з 1936
р. він очолював кафедру математичної фізики в Київському державному
університеті, а з 1953 р.— кафедру теоретичної фізики у Московському
державному університеті ім. Ломоносова. Кожна лекція М. М. Боголюбова
була творчою, завжди мала щось нове, створене ним самим, і тому
захоплювала слухачів. Пізніше (1946— 1949 pp.) він був деканом
механіко-математичного факультету Київського університету ім. Т. Г.
Шевченка і одночасно керував деякими відділами Академії наук УРСР. З
1946 р. завідував відділом теоретичної фізики Математичного інституту
ім. В. А. Стеклова АН СРСР. У 1951 р. Боголюбову, як визначному вченому
в галузі теоретичної фізики, було доручено також керівництво
лабораторією теоретичної фізики Об’єднаного інституту ядерних досліджень
у м. Дубно. У цьому інституті головним чином була остаточно розв’язана і
оформлена складна проблема надтекучості і надпровідності.

У січні 1965 р. Миколу Миколайовича Боголюбова було обрано директором
Об’єднаного інституту ядерних досліджень на сесії повноважних
представників урядів дер-жав-членів цього інституту.

Микола Миколайович приділяє велику увагу і підготовці нових наукових
кадрів. Він керує кількома математичними семінарами, в яких виростають
нові вчені. Ним створені наукові школи теоретичної фізики в Москві і
нелінійної механіки в Києві. Зараз М. М. Боголюбов працює директором
Київського інституту теоретичної фізики.

Останнім часом Микола Миколайович зосереджує свою увагу на проблемах
квантової теорії поля, атомного ядра і теорії високих енергій. Вчений
обґрунтував і вивів основні рівняння кінетики для системи заряджених
частинок, на основі яких нині проводяться практично всі дослідження з
питань теорії плазми.

М. М. Боголюбов написав понад 200 наукових праць. Його не раз
запрошували читати лекції за кордоном, робити доповіді на багатьох
міжнародних конгресах. 13 березня 1969 р. указом Президії Верховної Ради
Союзу РСР за великі заслуги в розвитку радянської науки Миколі
Миколайовичу Боголюбову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Його нагороджено також сімома різними орденами.

ЛІТЕРАТУРА

Абубакиров Н. Абу Райхан Бируни. «Наука й жизнь», 1973, № 9.

Артоболевский Й., Левитский Н. П. Л. Чебишев — создатель синтеза
механизмов. «Наука й жизнь», 1972, № 1.

Багратуни Г. Г. Карл Фридрих Гаусе. М., Гиз, 1956.

Басов Н. Г. Мстислав Всеволодович Келдьіш. «Природа», 1971, № 2.

Бородін О., Бугай А. Біографічний словник діячів у галузі математики.
К., «Радянська школа», 1973.

Ван дер Варден. Пробуждающаяся наука. М., Физматгиз, 1953.

Вилейтнер Г. История математики от Декарта до середини XIX столетия. М.,
Физматгиз, 1956.

Воронцова А. А. Софья Ковалевская. М., 1959.

Голованов Я. Світочі науки. Етюди про вчених. К., «Веселка», 1970.

Епйфанова А. П., Йльйна В. П. Михаил Александрович Лаврентьев. М.,
«Наука», 1971.

Инфельд Д. Зварист Галуа — избранник богов. М., «Молодая гвардия», 1960.

Каган В. Лобачевский й его геометрия. М., Гос-техиздат, 1956.

Каган В. Архимед. М., Гостехиздат, 1969.

Кольман 3. История математики в древности. М., Физматгиз, 1961.

Левин В. Й. Рамануджан — математический гений Индии. М., «Знание», 1968.

Оре О. Замечательньш математик Нильс Хенрик Абель. М., Физматгиз, 1961.

Прудников В. П. Л. Чебьішев. М., «Просвеще-ние», 1964.

Пухначев Ю. Метод Лаврентьева. «Наука й жизнь», 1970, № 11.

Садыков X. У. Бируни й его работьі по астро-номии. Ташкент, 1963.

Салье М. Мухаммед аль-Хорезми — великий узбекский учений. Ташкент, 1954.

Смогоржевський О. С. Про геометрію Лобачевського. К., «Радянська школа»,
1960.

Стройк Д. Коротка історія математики. К., «Радянська школа», 1960.

Чистяк ов В. РассказьІ о математиках. Минск, «Высшая школа», 1966.

Цейтен Г. Г. Історія математики за стародавніх часів і у середні віки.
К., «Радянська школа», 1956.

Цейтен Г. Г. Історія математики в XVI-XVII століттях. К., «Радянська
школа», 1956.

Юшкевич А. П. История математики в средние века. М., Физматгиз, 1961.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020