Види й типи прогнозування та макроекономічного планування (пошукова робота)

Пошукова робота

Види й типи прогнозування та макроекономічного планування

Зміст

1. Види прогнозів

2. Типи макроекономічних планів

3. Директивне (адміністративно-командне) планування

4. Недирективне планування

5. Індикативне планування

6. Стратегічне планування. Розробка планів на підприємствах.

Список використаної літератури

1. Види прогнозів

Економічне прогнозування — це система наукових досліджень про можливі
напрями майбутнього розвитку економіки та її окремих галузей. У
макроекономічному плануванні воно відіграє особливу роль, тому що дає
можливість імовірного бачення досліджуваного об’єкта в майбутньому.
Наукове прогнозування є формою наукового передбачення. Воно, як правило,
передує розробці соціально-економічних і науково-технічних програм та
планів.

Залежно від сфери застосування прогнозування буває соціально-економічним
і науково-технічним. Соціально-економічне прогнозування дає оцінку
можливим перспективним змінам економічних і соціальних умов
життєдіяльності суспільства. Науково-технічне прогнозування націлене на
розробку наукових, технічних і технологічних засобів реалізації планів
соціально-економічного розвитку.

Залежно від рівня управління прогнозування поділяється на
народногосподарське, галузеве (або регіональне) і прогнозування розвитку
підприємств. Народногосподарське прогнозування враховує можливості
оптимального досягнення мети виробництва, виконання завдань економічного
розвитку. Галузеве прогнозування здійснюється з урахуванням пропозицій
різних галузей та регіонів. Прогнозування розвитку фірм, корпорацій,
підприємств виконується з урахуванням нових тенденцій економічного й
соціального аспекту та найновіших досягнень техніки та технології
виробництва.

За ступенем обґрунтування прогнози поділяються на пошукові (дослідні) і
нормативні. Пошукове прогнозування оцінює перспективні тенденції
розвитку економіки, а нормативне пов’язане з визначенням шляхів і
термінів досягнення бажаного стану економічного та соціального розвитку
країни на основі досягнутих результатів. Нормативне прогнозування
здійснюється на базі завчасно визначеної мети. Його завдання — визначити
шляхи й терміни досягнення можливого стану економіки в майбутньому на
основі заданих нормативів.

2. Типи макроекономічних планів

Планування можна визначити як процес послідовного погодження інтересів і
визначення завдань як для органів управління народним господарством
різного рівня, так і для господарських одиниць.

У минулому про планування казали так: п’ятирічні плани — це плани не
тільки розвитку економіки, а й соціального прогресу; вони слугують вищій
цілі суспільного виробництва — найбільш повному задоволенню матеріальних
і духовних потреб людей. Як це не парадоксально, але весь світ вчився у
неіснуючого тепер Держплану, як потрібно планувати, а тому його досвід
необхідно вивчати та використовувати в управлінні економікою незалежної
України.

У системі державного регулювання найбільшого поширення набули
перспективні та поточні плани розвитку економіки країни в цілому,
окремих економічних регіонів, галузей виробництва та підприємств.
Правильне їх поєднання забезпечує безперервність і координацію планових
завдань у часі. Для народного господарства України необхідні плани,
розраховані як на тривалий період часу, так і на короткі терміни.

Перспективні плани, розраховані на тривалий період і на серйозний успіх,
особливо важливі в теперішній час, коли необхідне відродження економіки
України. Без тривалих планів неможливо визначити головні напрями
розвитку економіки, здійснити структурні зміни, забезпечити вирішення
найважливіших соціальних проблем.

У сучасній економічній літературі виділяються такі типи
макро-економічного планування: директивне (адміністративно-командне),
недирективне, індикативне, довгострокове, середньострокове, структурне,
програмне, рамкове, соціальне та ін. Розглянемо перших три типи.

3. Директивне (адміністративно-командне) планування

Директивне (адміністративно-командне) планування з більшою чи меншою
деталізацією розбивки плану по господарських одиницях, як правило, діяло
в більшості країн з централізованою плановою економікою. Централізовано
розроблені планові показники (обсягу та складу продукції, матеріальних
витрат і трудових

ресурсів, капітальних вкладень і т. д.) розбиваються вищою за рівнем
ланкою системи управління народним господарством і доводяться нею нижчій
за рівнем для виконання в обов’язковому порядку. Виробничі показники
задаються в переважній більшості випадків також у натуральному
вираженні, а їх виконання забезпечується виділенням відповідних фондів
через систему матеріального постачання на основі планових балансів. В
умовах централізованої планової економіки виконання виробничих планів
стимулювалося також преміями та іншими видами доходів працівників. З
роками кількість обов’язкових планових показників у більшості країн було
скорочено, змінились також їх склад і характер. Центральні органи
формували та контролювали взаємозв’язки постачальників і споживачів по
всьому народному господарству.

При директивному плануванні можна виділити такі стадії: розробка вищим
плановим органом на основі директив уряду проекту плану; визначення
планових завдань; обговорення зустрічних планів, які пропонувалися
господарськими одиницями; координація пропозицій і їх узагальнення
центром; складання народногосподарського плану. Після цього переходять
до виконання плану, аналіз результатів якого є одним з важливих вихідних
пунктів складання проекту плану на новий період.

Директивне планування сформувалося під впливом цілого ряду об’єктивних
факторів: труднощів становлення соціалізму в умовах внутрішнього
громадянського протиборства та міжнародної ізоляції, яка відбувалася
після другої світової війни; відновлення зруйнованого війною народного
господарства; тривалого періоду політики «холодної війни» та ін.

Надмірна державна централізація ресурсів у цих умовах була необхідною,
але існували причини й іншого порядку. Справа в тому, що стратегія
побудови соціалізму була перекручена вже в другій половині 20-х років,
коли замість основ реального соціалізму почав насаджуватися так званий
державний соціалізм, і перші спроби відійти від нього в 60-ті роки вже
не мали резону. Провалом завершилась і друга спроба реабілітації
соціалізму у вигляді перебудовних процесів, розпочатих у середині 80-х
років. Розвитку командно-адміністративних методів керівництва сприяв
державний монополізм, який охопив як внутрішні економічні процеси, так і
зовнішньоекономічні зв’язки. В умовах, коли державі належало 90% всіх
основних виробничих фондів і на державних підприємствах вироблялося
понад 90% валового національного продукту, ні про яку конкуренцію не
могло бути й мови. У цих умовах директивне планування не тільки
виключало можливість використання в економіці ринкових важелів розвитку
народного господарства, а й отри-

мало право приймати на макрорівні майже всі мікроекономічні рішення.
Неминучим наслідком такої економічної політики стали волюнтаризм,
суб’єктивізм, політичне чванство, бюрократизм.

4. Недирективне планування

Недирективне планування — система планового господарства, яка виникла в
ході господарських реформ у деяких країнах централізованопланованої
економіки. При такому плануванні народногосподарський план є орієнтиром
для окремих господарських одиниць, діяльність яких регулюється з центру
за допомогою побічних економічних методів, наприклад заходів фінансової
та кредитно-грошової політики. Таким чином, сплановані в центрі
показники в натуральному вимірі не розбиваються, як правило, на окремі
господарські одиниці, а розроблювані матеріальні баланси є просто
частиною засобів прогнозування, які застосовують для складання
внутрішньо погодженого плану.

Для досягнення намічених завдань вирішальне значення має система
економічних регуляторів, роль яких грають ціни, процентна ставка,
податки, кредити, валютні курси тощо. При недирективному плануванні в
додаток до економічних регуляторів можуть ставитися також державні
завдання (замовлення та контракти) і застосовуватись інші
адміністративні методи впливу на господарську діяльність підприємств,
але вони не є вирішальними при плануванні народного господарства.

Хоча при недирективному плануванні ринкові механізми, особливо
товарно-грошові відносини, підпорядковуються плануванню, вони мають
широку сферу впливу, особливо у виробництві споживчих товарів і послуг,
у сільському господарстві. Важливою рисою не-директивного планування є
значна, порівняно з директивним плануванням, самостійність господарських
одиниць як у формуванні взаємних зв’язків, так і у відносинах з органами
державного управління народним господарством.

Господарським ланкам, які не справилися з планом, уже не загрожує
адміністративне покарання. Для реалізації недирективних планів
вимагається не тільки активне сприяння господарським одиницям, а й
надання відповідної значущості економічним регуляторам, які імітують
конкуренцію та діяльність ринку. Однак у загальному контексті даному
типу планування властиві ті ж недоліки, що й директивному.

У недирективному плануванні поєднуються прогнози безпосередньо
некерованої державою господарської діяльності, які частково базуються на
накреслених нею заходах щодо виконання планів

(економічного регулювання) державних капітальних вкладень, та інших
видів господарської діяльності. На цій стадії можливі консультації з
широким колом представників промислових і торгових структур,
науково-дослідних інститутів і т. д. План розробляється з метою
інформувати господарські одиниці, які діють на різних ділянках народного
господарства, про можливі наміри уряду стосовно забезпечення ресурсами,
попиту на продукцію та ін.

Підприємства, які не беруть участі в здійсненні якої-небудь
централізовано керованої програми розвитку, розробляють плани, керуючись
виключно своїми цілями в господарській діяльності та власними оцінками
можливого.

5. Індикативне планування

Планування в умовах ринкових відносин має індикативний (рекомендаційний)
характер. Його найважливіші завдання — формування уявлення про майбутню
економічну структуру та провідні напрями розвитку шляхом організації
приватного та державного секторів економіки, визначення сфер появи
гострих проблем, які потребують активного державного втручання, та їх
масштабів. План — це система взаємоузгоджених обґрунтувань, які
об’єднані спільною метою та визначають терміни, методи та послідовність
досягнення мети, виконання програм, робіт і рішень.

Державний економічний план формується урядом з метою реалізації
економічної політики держави. Його завдання в умовах ринкової економіки
зводиться до наступного: аналізу проблем економіки та формування
стратегії їх розв’язання; формування основних напрямів економічної
політики уряду на майбутній період; формування економічних орієнтирів
для приватного та державного секторів економіки, координації інтересів
різних соціальних груп і територій.

Загальна схема індикативного планування та його практичної реалізації
має такий вигляд: органи державної влади управління всіх рівнів,
виходячи з науково обґрунтованих цілей та пріоритетів розвитку,
пропорцій та структури економіки в ринкових умовах, виробляють методи
досягнення поставленої мети, в яких головну роль відведено економічним,
правовим та адміністративним важелям. Складовою частиною індикативного
планування є бюджетне планування як потужний економічний регулятор; у
ньому відображаються найважливіші економічні регулятори — податок,
кредити, фонди та резерви для фінансування програм

Індикативний план — це рекомендаційна система планових завдань,
націлених на здійснення економічної політики держави, та заходів щодо їх
реалізації шляхом створення державою таких умов для функціонування
суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених
завдань.

Індикативне планування характерне для змішаної економіки, де переважає
приватна власність на засоби виробництва. Це елементи економічної
політики держави, мета якої — здійснити вплив на діяльність
господарських структур. Виконання індикативних планів для підприємств
приватного сектора необов’язкове, а для підприємств, що знаходяться в
державній власності, план може ставити певні обмеження.

Процес планування найчастіше починається з розробки прогнозу
економічного розвитку на плановий період і базується або на припущенні
постійного здійснення заходів економічної політики, або на врахуванні
ефекту заходів, які уряд вирішив здійснити для досягнення поставлених
цілей.

В індикативному плані показники містять загальні контури державного
прогнозу, але можуть включати й чіткі орієнтири державних витрат і
капіталовкладень, тому головним завданням індикативних планів є
координація використання державних ресурсів без втручання в оперативну
діяльність підприємств. Макроекономічні показники розраховуються для
того, щоб вони орієнтували приватний сектор на досягнення можливих
обсягів виробництва з урахуванням рівня цін на продукцію та попиту на
неї.

В індикативній системі державний сектор сплановано централізовано, а
приватний — індивідуально. Державний сектор впливає на приватний і
направляє його розвиток за допомогою податкової та кредитної систем.
Приватний сектор сприяє державному у виконанні планових показників.
Взаємодія між державним і приватним секторами може здійснюватись як на
основі обов’язкового застосування важелів економічного механізму, так і
на договірних принципах.

Проміжну позицію між державним і приватним секторами займає
кооперативний. Він може бути спланований централізовано, але у випадку
наявності в ньому приватної власності планування може носити
індикативний характер. Однак за наявності змішаної економіки суб’єкт
державного управління виконує функції головного координатора
національної економіки. Що стосується плану й ринку, то вони виконують
різні функції. Оскільки учасники ринку можуть діяти відокремлено,
держава змушена приймати господарські рішення з урахуванням ринкового
механізму не тільки стосовно приватного сектора, а й щодо власних ланок
економіки.

Практика індикативного планування підтверджує, що помилки в планах і
прорахунки ринку можливі в певних межах тому, що вони мають властивість
взаємно доповнюватись, і їх доцільно поєднувати для досягнення бажаних
результатів. У результаті цього товарне виробництво із формального
перетворюється в реальне. При індикативному плануванні між планом і
ринком формується дієвий «розподіл праці», у рамках якого план і ринок
здатні (до певної міри) компенсувати помилки один одного.

Формування змішаної економіки та її рух до ринку вимагають урахування й
використання всіх можливих типів планування.

Розробка індикативних планів міністерств і відомств. Галузеві
міністерства та відомства здійснюють регулювання діяльності підприємств
і організацій відповідних галузей за допомогою індикативних планів. У
цих планах визначаються та містяться основні показники економічного
розвитку, а саме:

• суттєві матеріальні, фінансові, відтворювальні пропорції виробництва;

• обсяги виробництва основних видів продукції з виділенням їх для
державних та недержавних підприємств;

• забезпечення галузі матеріалами, сировиною, паливно-енергетичними
ресурсами з урахуванням обсягів їх можливої економії;

• програми технічного та науково-технологічного розвитку, структурної
перебудови, енергозбереження та підвищення конкурентоспроможності
продукції;

• програми ринкових перетворень і вдосконалення галузевого управління,
регулювання зайнятості на підприємствах, охорони навколишнього
природного середовища;

• система економічного та правового впливу на підвідомчі підприємства
через державне регулювання.

Індикативні плани міністерств і відомств розглядаються Кабінетом
Міністрів України й погоджуються з ним [5, с. 7].

6. Стратегічне планування. Розробка планів на підприємствах

Протягом останнього десятиріччя в економічній практиці застосовується ще
один вид планування, який отримав назву «стратегічне планування».

Стратег (грец. strategos, від stratos — військо та ago — веду) у
давньогрецьких полісах з кінця VI до середини І ст. до нової ери —
військовий начальник, наділений широкими військовими та політичними
повноваженнями. В Афінах існувала колегія з 10 стратегів: для

командування важкоозброєними піхотинцями, для спорядження флоту, для
охорони Пірею, командування військами в походах. Стратеги обиралися
народними зборами по одному від кожної філи (племені) строком на один
рік. При цьому допускалося багаторазове обрання.

Як і у військовій справі, в економіці можна виділити кілька стратегічних
етапів, через те що кожному окремому етапові відповідає необхідний і
пристосований до його завдань стратегічний план.

Стратегічний план намічає той шлях, по якому має йти розвиток економіки,
і виражає його інтереси на весь стратегічний етап. Перехід від одного
етапу до іншого означає момент заміни одного стратегічного плану іншим,
який відповідає новому співвідношенню сил і новим завданням суспільства.
Стратегічний план дає орієнтири для забезпечення керівництва та умов
досягнення поставленої економічної мети.

Тактика (грец. taktike) — засоби та прийоми, способи досягнення
якої-небудь мети, лінія поведінки кого-небудь. Іншими словами, тактика —
це лінія поведінки, розрахована на порівняно короткий період визначення
завдань і конкретних форм досягнення поставлених цілей (у нашому випадку
— економічних) у даних конкретних умовах. Тактика є частиною стратегії,
що підпорядкована їй і обслуговує її.

Розглянемо ці поняття й терміни стосовно системи економічного
прогнозування та планування, особливо в умовах формування та дії
ринкових відносин.

Стратегічне планування — поняття, яке використовується в ряді країн
ринкової економіки й означає оцінку існуючих і очікуваних у майбутньому
умов діяльності з урахуванням внутрішніх та зовнішніх факторів. На базі
такого аналізу розробляється стратегія розвитку. Стратегічне планування
може бути розділене на загальне укрупнене (рамкове) і програмне.
Завдання першого — визначення цілей: планування росту на довгострокову
перспективу, пристосування до структурних зрушень, отримання необхідного
прибутку. Завдання другого — визначення конкретної структури
виробництва, вибір ринків збуту тощо. У більшості колишніх країн
централізованої планової економіки поняття стратегічного планування
довгий час не вживалося взагалі. Воно виникло в країнах з недирективним
управлінням і стало визначати як рамки діяльності окремих підприємств,
так і оцінку галузевих і народногосподарських планів. Стратегічне
планування обов’язкове тільки для великих підприємств. Часові горизонти
стратегічного планування співпадають з періодами народногосподарського
довгострокового планування. Стратегічне планування широко
використовується при обґрунтуванні інвестиційної політики.

Стратегічний план розробляється на майбутнє (перспективу) і має
обґрунтовуватись як аналізом минулого, так і серйозними дослідженнями.
Стратегічні плани розробляються з таким розрахунком, щоб вони не тільки
залишалися цілісними впродовж значного відрізку часу, а й були достатньо
гнучкими, щоб за необхідності можна було здійснити їх модифікацію чи
переорієнтацію. Стратегічний план слід розглядати як програму, яка
координує діяльність протягом тривалого періоду часу та, постійно
змінюючи ділові й соціальні обставини, викликає необхідність її
систематичного коригування.

Сучасний темп збільшення обсягу знань настільки великий, що стратегічне
планування — єдиний спосіб прогнозування майбутніх можливостей. Воно
забезпечує керівним органам країни можливість розробки плану на тривалий
період. Стратегічне планування є також основою для прийняття рішень.
Знання того, що необхідно досягти в майбутньому, допомагає уточнити
найбільш доцільні шляхи дій.

Поточні плани розробляються на основі стратегічних планів і погоджуються
з ними.

Перейдемо до розгляду тактичних та стратегічних методів
макро-економічного планування. Необхідно зразу відзначити, що одні й ті
ж рішення одному здаються стратегічними, іншому — тактичними. Різниця
між тактичним і стратегічним плануванням має три аспекти.

1. Стратегічне планування пов’язане з рішеннями, наслідки яких
проявляються протягом тривалого часу та які важко відмінити або
виправити. Наприклад, планування виробництва обсягу продукції на
наступний тиждень є більшою мірою тактичним і меншою — стратегічним, ніж
планування нового виробничого комплексу або нової системи збуту. Як
правило, стратегічне планування пов’язане з довгостроковими періодами, а
тактичне — з короткими. Слід відзначити, що в господарській діяльності
доводиться використовувати обидва методи планування. Вони доповнюють
один одного, як два боки однієї медалі.

2. Стратегічне планування характеризується широтою розмаху, а тактичне —
певною вузькістю, хоча широта й вузькість — поняття відносні.
Стратегічний план для відділу може бути тактичним для більш високого
підрозділу.

3. Тактичне планування займається вибором засобів для виконання
намічених цілей. Цілі звичайно задаються на вищому рівні управління.
Стратегічне планування займається визначенням цілей і вибором засобів
для їх реалізації.

Стратегічне планування — довгострокове, комплексне, зорієнтоване на
кінцеві результати. Але для досягнення найбільшого успіху необхідне й
тактичне, і стратегічне планування.

Своєрідність стратегічного планування як системи управління визначається
його принципами, першим з яких є селективність при орієнтації на цілі
глобального характеру. Поставивши питання про визначення генеральної
мети діяльності, велика корпорація аналізує своє функціональне
призначення в системі світового господарства й міжнародного розподілу
праці незалежно від національних, державних, регіональних та інших
кордонів. Виробничо-господарська місія — набір певних параметрів, які
описують характер зовнішнього для корпорації середовища, що дає змогу
визначити певні стратегічні зони господарювання, окремі сегменти,
доступні для проведення операцій. Аналіз поточних значень параметрів і
їх прогноз дають можливість сформулювати «стратегічний фокус» —
пріоритетний напрям, на який необхідно сконцентрувати увагу та ресурси.
Сфера пріоритетів має бути обмеженою, оскільки одночасна реалізація
кількох стратегічних цілей реально нездійсненна.

Другим важливим принципом стратегічного планування є багато-варіантність
планових розрахунків. Невідповідність між бажаною стратегічною метою та
поточним станом корпорації визначається великою кількістю шляхів
досягнення мети. Беручи до уваги фактори ризику та невизначеність
розвитку зовнішнього середовища, вибрати єдину стратегію розвитку
практично неможливо.

Наступний принцип — комплексність розробки стратегії. Він визначає, що
кожний альтернативний варіант передбачає аналіз усіх без винятку питань
його фінансової, ресурсної й організаційної забезпеченості, визначення
та погодження часових і кількісних параметрів. Виділення ресурсів для
досягнення тільки конкретної цілі гарантує стабільність реалізації
стратегії, хоча обмежує можливість маневрування.

Вищезгадані основні принципи: селективність, альтернативність,
комплексність — створюють основу специфічної для стратегічного
планування системи «портфельного планування», яка використовується
практично, коли з великої кількості альтернативних стратегій вибрана
базова, а решта залишається в портфелі.

Розробка стратегії здійснюється по етапах, які включають усі необхідні
елементи циклу прийняття управлінського рішення: збір і аналіз
інформації, оцінку й відбір альтернатив, контроль і корекцію реалізації.
Специфіка принципів стратегічного планування висуває на особливо важливе
місце етап аналізу. Він включає: сукупність маркетингових досліджень —
виявлення тенденцій розвитку ринків і їх

сегментів, тестування, аналіз пробних продаж; оцінку інноваційних і
виробничих можливостей корпорацій; визначення напрямків
соціально-політичного та макроекономічного розвитку.

На рівні держави стратегічний план відображає основні напрями діяльності
апарату на поліпшення політичного й економічного стану України у
світовому співтоваристві, а також намічає цілі, здійснення яких дає
змогу поліпшити ситуацію всередині країни, досягти певного прогресу.

Поряд з розробкою загальнодержавних стратегічних планів у розвинутих
країнах здійснюється галузеве планування у формі розробки та виконання
програм стратегічного розвитку базових галузей виробництва. Ця форма
управління на практиці отримала назву промислової політики.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що прогнозування є
стратегією, оскільки воно охоплює тривалий період часу, а планування
виконує функції тактики.

Очевидно й те, що планування ділиться на дві великі частини: стратегічне
й тактичне,— хоча ці дві гілки планування значною мірою взаємозалежні й
такою ж мірою взаємопов’язані.

Економічна стратегія — це мистецтво керівництва в забезпеченні
стабільного економічного розвитку, його прогнозування та планування,
забезпечення фінансової стабілізації та стимулюючої податкової політики,
структурних перетворень і визначення їх пріоритетів, а також зміна форм
власності, політики зайнятості, грошово-кредитної та регіональної
політики, політики зовнішньоекономічної діяльності й обслуговування
боргів.

Стосовно економіки стратегія при вирішенні завдань, що стоять перед нею,
залежить від політики, якій вона підпорядковується. Стратегія враховує
економічні, політичні, військові та моральні можливості не тільки своєї
країни, а й наших конкурентів і суперників.

Таким чином, економічна стратегія — це генеральна лінія, яка націлена на
вирішення головних завдань певного періоду, на досягнення
фундаментальних довгострокових цілей; вона включає в себе визначення
головного напрямку засобів і шляхів виконання поставлених економічних
завдань.

Стратегічний план — це документ, який відображає перспективу розвитку та
господарювання підприємства, що розробляється виходячи з очікуваної
кон’юнктури ринку, наявних потужностей, технологій і науково-технічних
знань та можливостей їх розширення, удосконалення або реконструкції чи
перепрофілювання з метою досягнення найбільш ефективних результатів.

Державний вплив на формування виробничих програм підприємств, основаних
на державній власності, здійснюється без втручання в їх господарську
діяльність у вигляді розробки стратегічних планів і планових виробничих
контрактів. Система впливу на діяльність суб’єктів підприємницької
діяльності створюється за допомогою економічних, правових і
адміністративних важелів, встановлення відповідними міністерствами,
відомствами та державними адміністраціями мінімально необхідних завдань
щодо виробництва найважливіших видів промислової та
сільськогосподарської продукції, а також поставок за державним
контрактом.

Розробка стратегічних планів на підприємствах полягає в такому:

• визначенні попиту на продукцію, що виробляється або може бути
вироблена, прогнозуванні її збуту та можливостей збільшення експорту й
зменшення імпорту, збільшення на цій основі обсягів виробництва та
реалізації продукції;

• перевірці збалансованості прийнятих обсягів з наявними потужностями й
технологічним забезпеченням, а також розробці заходів, спрямованих на
реконструкцію й технічне переоснащення виробничих потужностей з
урахуванням екологічних вимог і конкретних пропозицій щодо поставок
устаткування та матеріальних ресурсів на такі цілі;

• вивченні можливостей забезпечення виробництва матеріально-технічними
ресурсами;

• визначенні перспектив соціального стану трудового колективу: кількості
робочих місць (у тому числі тих, що вивільнятимуться у сфері
матеріального виробництва), оплати праці, витрат прибутку на соціальні
цілі;

• вивченні можливостей фінансування заходів плану за рахунок власного
прибутку, державних асигнувань, кредитів, іноземних інвестицій тощо;

• визначенні кінцевих результатів роботи підприємства за даним планом і
обсягів виробництва та реалізації продукції, собівартості та ціни,
чистого прибутку, ефективності, ступеню ризику.

Планові виробничі контракти розробляються підприємствами державної форми
власності на основі завдань вищого за рівнем органу влади й погоджуються
з ним за показниками, які містяться в рішеннях уряду. У планових
виробничих контрактах встановлюються обсяги виробництва продукції та
надання послуг населенню, іншим підприємствам або державі, а також
визначаються обов’язки сторін. Поряд з плановими виробничими контрактами
державні підприємства розробляють, у міру необхідності, бізнес-плани,
інвестиційні проекти тощо.

Підприємства недержавного сектора економіки беруть участь у розробці та
виконанні планів на основі узгодження своїх намірів з державними
адміністраціями регіонів з питань, що входять до їх компетенції.
Обов’язковими для них є тільки ті планові показники та зобов’язання, що
закріплені в їх договорах з міністерствами й відомствами та державними
адміністраціями регіонів.

Інституціональні одиниці всіх форм власності розробляють бізнес-плани,
що моделюють програму їх діяльності в плановому періоді. Бізнес-план має
враховувати насамперед внутрішні виробничі резерви підприємства, а його
розробка — включати такі етапи:

• маркетингове вивчення ринку, його обсягу, умов конкуренції, міри
ризику, попиту на ті чи інші товари та послуги, а також їх пропозиції;

• формування цілей і завдань виробничої та комерційної діяльності
підприємства з урахуванням економічної кон’юнктури ринку;

• розробку основних розділів бізнес-плану, конкретну оцінку ефективності
кінцевих результатів, передбачених у плані.

На основі бізнес-плану підприємство оформляє свої наміри для
повідомлення галузевих, територіальних і центральних органів влади з
урахуванням їх централізованих замовлень .

Погоджені та прийняті показники планів підприємств і організацій
(незалежно від форм власності) у встановлені терміни подаються
відповідним міністерствам, відомствам і адміністраціям місцевих рад для
узагальнення та отримання реальної картини, яка складається в регіоні в
результаті досягнення цих показників.

Список використаної літератури

Калина А. В., Осокина В. В. Экономическая теория и практика
хозяйствования.- К.: МАУП, 1997.- 308 с.

Киселева В. В. Плановые расчеты по моделям экономического роста.— М.:
Экономика, 1971.— 95 с.

Ковалевский А. М. Техпромфинплан в новых условиях и типовая методика его
разработки.— М.: Экономика, 1968.— 247 с.

Кравченко Ю. И., Цыба Г. F. Прогнозирование и планирование
макроэкономики: Учеб. пособие.— Кременчуг: Изд. центр «Сербо», 1997.—
189 с.

Кулян В. Р., Юнькова ? А Эконометрия: Учеб. пособие.— К.: МАУП, 1997.—
68 с.

Макконнел К., Брю С. Экономикс: принципы, проблемы и политика: Пер. с
англ.— 11-е изд.— К.: Хагар-Демос, 1993.— 785 с.

Методические вопросы создания системы норм и нормативов / Под ред. В. В.
Соколова.— М.: Экономика, 1983.— 192 с.

Методические указания к разработке государственных планов экономического
и социального развития СССР.— М.: Экономика, 1980.— 776 с.

Моделирование глобальных экономических процессов: Учеб. пособие для
студ. вузов, обучающихся по спец. «Экон. кибернетика»/ Под ред. В. С.
Дадаяна.— М.: Экономика, 1984.— 320 с.

Науменко В. /., Панасюк Б. Я. Впровадження методів прогнозування і
планування в умовах ринкової економіки.— К.: Глобус, 1995.— 200 с.

Новицкий В. F. Внешнеэкономическая деятельность и международный
маркетинг.— К.: Либра, 1994.— 190 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *