Економічні ресурси: суть, значення. Ресурсний потенціал світу (курсова робота)

Курсова робоnf

Економічні ресурси: суть, значення. Ресурсний потенціал світу

ПЛАН:

TOC \t «поп;1;під;1» ВСТУП PAGEREF _Toc199681770 \h 3

РОЗДІЛ І

1. СУТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕСУРСІВ PAGEREF _Toc199681771 \h 5

1.1. Види економічних ресурсів PAGEREF _Toc199681772 \h 5

1.2. Поняття ринкового попиту на ресурс. Вплив на криву попиту зміни
продуктивності PAGEREF _Toc199681773 \h 7

1.3. Обмеженість економічних ресурсів PAGEREF _Toc199681774 \h 10

РОЗДІЛ ІІ

2. РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ PAGEREF _Toc199681775 \h
14

2.1. Природні ресурси PAGEREF _Toc199681776 \h 14

2.2. Технологічні ресурси PAGEREF _Toc199681777 \h 19

2.3. Інформаційні ресурси PAGEREF _Toc199681778 \h 21

2.4. Трудові ресурси PAGEREF _Toc199681779 \h 24

2.5. Фінансово-кредитні ресурси PAGEREF _Toc199681780 \h 27

РОЗДІЛ ІІІ

3. ТОВАРНО-РИНКОВА ТА ЕКОНОМІЧНА РІВНОВАГА PAGEREF _Toc199681781 \h
31

ВИСНОВОК PAGEREF _Toc199681782 \h 38

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: PAGEREF _Toc199681783 \h 39

ВСТУП

Економічні ресурси використовують у рамках національної економіки.
Основне її завдання — виробництво і розподіл споживчих і капітальних
благ, потрібних для підтримання життєдіяльності суспільства.

Національна економіка, або господарство країни — це сукупність
підприємств, домогосподарств і установ, які функціонують у межах певної
держави.

Ядром національної економіки є її галузі: промисловість, сільське
господарство, будівельний комплекс, транспорт, зв’язок, банківська
система, охорона здоров’я, освіта тощо. Промисловість у свою чергу
поділяється на обробну й видобувну; обробна — на важку й легку і т.д.
Співвідношення між окремими галузями економіки називають її галузевою
структурою. Галузева структура відбиває суспільний поділ праці.

Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні
певних видів продукції або виконанні окремих операцій. Він дає змогу
ефективніше використовувати вміння людей і виробничі ресурси.
Розрізняють поділ праці двох видів — усередині суспільства й в середині
підприємства. Поділ праці всередині суспільства виявляється в існуванні
різних галузей і виробництв, а також територіального поділу, тобто
спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо. Всередині
підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями тощо.
Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на
багато дрібних спеціалізованих операцій чи завдань.

Великий поділ праці відбувся між племенами ще в умовах давнього
суспільства. Одні племена спеціалізувалися на скотарстві, інші — на
землеробстві. Спеціалізація обов’язково передбачає обмін продуктами
праці. Спочатку обмін здійснювався у формі бартеру, або прямого
продуктообміну. З поглибленням поділу праці виникають гроші, і обмін
відбувається у вигляді торгівлі товарами і послугами.

Людство не випадково поглиблює поділ праці та розвиває спеціалізацію.
Воно давно усвідомило, що ці процеси забезпечують неабияку вигоду —
підвищують продуктивність праці.

Класичний приклад впливу поділу праці на зростання її продуктивності
знаходимо в Адама Сміта, який аналізував виробництво голок. Один
робітник упродовж дня міг виготовити кілька дюжин недосконалих голок,
зазначив учений. Невелика ж група робітників, у якій кожен завдяки
поділу виробничих функцій виконував прості повторювані операції,
виготовляла тисячі голок за день.

Спеціалізація робітників на виконанні окремої операції підвищує
продуктивність праці, бо дає змогу повніше використати здібності й
майстерність людей. Крім того, спеціалізація сприяє навчанню у процесі
праці. Навіть за однакових природних здібностей спеціалізація людей на
різних видах занять підвищуватиме продуктивність їхньої праці.

Поділ праці відбувається не лише між окремими працівниками чи
підприємствами, а також між регіонами країни та між країнами. Регіони
країни спеціалізуються на виробництві різних видів господарської
продукції чи виготовленні різних промислових виробів. Географічна
спеціалізація виробництва дає змогу кожному регіону в межах країни чи
різним країнам виробляти ті продукти, які за наявних ресурсів можна
виготовляти найефективніше. Розвиток спеціалізації посилює
взаємозалежність економічних одиниць і зближує народи.

Виготовлення будь-якого товару масового виробництва залежить, як
правило, від добре налагодженої взаємодії багатьох спеціалізованих
підприємств. Наприклад, припинення з певних причин роботи на
підприємстві, яке виготовляє двигуни для легкових автомобілів, тимчасово
може зменшити не лише обсяг виробництва останніх, а й споживання
бензину. Це у свою чергу може призвести до скорочення видобутку нафти у
нафтовидобувних країнах.

Поглиблення поділу праці є важливою умовою нагромадження національного
багатства споживчих і капітальних благ, інтелектуальної власності й
професійної майстерності працівників. Водночас у господарське життя
залучається дедалі більший обсяг ресурсів: корисних копалин,
сільськогосподарських угідь, лісів, водоймищ, які є важливою складовою
національного багатства. З розвитком економіки вони, на жаль,
вичерпуються, а стан довкілля погіршується. Особливо гостро ця проблема
постала наприкінці XX ст.

РОЗДІЛ I

СУТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕСУРСІВ

Види економічних ресурсів

Види економічних ресурсів та їх обмеженість. У цьому розділі ми
з’ясуємо, які існують фактори виробництва та їх роль у цьому процесі.
Поняття „фактор виробництва” походить від латинського „factor” (дослівно
той, що робить), але земля і засоби виробництва самі не мають фізичної
продуктивності. Дійсно продуктивною силою є лише праця, в тому числі
підприємницька. Внаслідок цього землю, засоби виробництва, науку,
інформацію та інші речові (матеріальні) фактори доцільно називати
ресурсами (від франц. Ressource – цінність, запас, джерело засобів).

Економічні ресурси – всі речові чинники виробництва, які використовують
для виготовлення товарів і послуг.

Умовно, з урахуванням особливостей особистісного фактора, який об’єднує
працю і підприємницьку діяльність, що перебувають у статиці (тобто
робоча сила, яка не функціонує), останні можна віднести до поняття
„факторів виробництва”.

Обмеженість ресурсів. У певній країні або у масштабі планети обсяги
економічних ресурсів природно обмежені. Так, із загальної площі земної
кулі майже 510 млн. м2 (понад 75%) припадає на моря; неоднакові природні
умови господарювання, обсяги природних копалин тощо.

Про обмеженість людських ресурсів у межах планети говорити недоцільно,
оскільки у світі налічується до 800 млн. безробітних. Значна їх
кількість і у розвинутих країнах. Водночас у них відчувається нестача
кваліфікованих кадрів певних професій. В Україні в 1998 р. На кожне
вакантне місце припадало понад 50 безробітних.

Умовно можна говорити і про обмеженість засобів виробництва (як
зазначалося вище, навіть у розвинутих країнах світу в період
економічного піднесення залишаються майже 25% виробничих потужностей) та
інших чинників. Отже, обмеженість людських ресурсів і засобів
виробництва зумовлена сутністю (природою) економічної системи. Це
свідчить також про значну недосконалість визначення економічної теорії
як науки, що вивчає спосіб використання обмежених ресурсів.

Отже, про обмеженість можна із значною умовністю говорити лише стосовно
безмежних потреб людини. У цьому разі краще вживати поняття „відносна
обмеженість ресурсів”. Її ще називають їх рідкістю. Водночас справді
обмежені лише окремі види природних ресурсів (нафта, газ та ін.). Така
обмеженість є абсолютною.

Критерії класифікації ресурсів. Для вивчення економічних ресурсів
вживають різні критерії кваліфікації. Крім особистісного і речового
факторів, можна вирізняти також відтворювані чинники. До відтворюваних
належать ті, що створюються і відновлюються природою (ґрунт, водні
басейни тощо) та суспільством (засоби виробництва, наука, інформація).
Водночас існують фактори, які спільно відновлюються у процесі взаємодії
людини з природою (наприклад, трудові ресурси).

Ще одним варіантом класифікації ресурсів є їх поділ на природні,
трудові, інвестиційні (грошові ресурси), наукові та інформаційні.

З урахуванням такого поділу обмеженість, наприклад інвестиційних
ресурсів, також є умовною. Так, обсяг грошових коштів, які могли б бути
вкладеними в економіку країн світу наприкінці 90-х років, становив понад
3 трлн. дол. Тим часом в економіку України достатньо було б вкласти до
50 млрд. дол.. Якщо інвестиційні ресурси вкладають в економіку іншої
країни з метою отримання максимальних прибутків або завоювання ринків
збуту тощо, вони перетворюються на грошовий капітал, а цей процес
називається вивезенням (експортом) капіталу.

Ресурси, зумовлені НТР. Розглянемо специфіку окремих факторів, поява
яких зумовлена розгортанням НТР. Так, науку в економічній літературі
називають специфічною продуктивною силою. Причиною цього є перетворення
науки у більшості галузей промисловості на початкову стадію
безпосереднього виробництва, трансформація праці ученого у продуктивну
силу сукупного працівника, перетворення результатів досліджень
(патентів, ліцензій тощо) на товар та ін.

Ще складнішою для розуміння як окремого фактора економічного розвитку є
інформація. Конструктивним її визначенням, яке допомагає з’ясувати цю
проблему, є розуміння інформації як невід’ємної властивості процесів
управління в різних системних об’єктах, зокрема економічних. Економічна
інформація є матеріальною основою аналізу, планування та управління
народним господарством, сприяє передусім процесу прискореного прийняття
управлінських рішень. Основними видами економічної інформації є
фінансова, комерційна, валютна, торговельна, банківська,
техніко-технологічна, патентна та ін.

Кожний з названих ресурсів можна уявити у вигляді ресурсного ринку, який
складається із декількох конкретніших ринків. Наприклад, ринок
інвестицій формується у процесі взаємодії внутрішнього та зовнішнього
ринків, ринку довго- та короткотермінових кредитів та ін.

Поряд з цими факторами (ресурсами) в економічній літературі називають
науково-технічний прогрес, державне регулювання економіки та ін.

Поняття ринкового попиту на ресурс. Вплив на криву попиту зміни
продуктивності

Ринковий попит на ресурс – сума всіх кривих індивідуального попиту, або
всіх кривих ГПГВ, для всіх фірм, які використовують даний ресурс.

Оскільки попит на ресурс є похідним від попиту на продукт, то не дивно,
що люба зміна в попиті на продукт буде впливати на ціну продукту і,
отже, на ГПГВ ресурсу. Звідси, при інших рівних умовах, зміни в попиті
на продукт, який виробляється певним видом праці, приведе до зрушення
(зсуву) в попиті на працю в тому ж самому напрямку (попит на продукцію
зросте – більше працівників потрібно, впаде – менше). Так, наприклад,
крах фондової біржі в 1987 р. Привів до скорочення об’єму щоденних
продаж акцій і відповідному падінню попиту на біржових маклерів,
викликавши хвилю звільнень на Уолл-Стріт. Аналогічно, різке підвищення
цін на нафтопродукти, природній газ та електроенергію, із середини 70-х
років, відобразилось на збільшенні попиту на звичайні дров’яні печі.

Також, слід відмітити, що при незмінності інших факторів, зміна в
продуктивності праці приведе до одно направленої зміни кривої попиту на
працю.

Продуктивність любого ресурсу можна змінювати декількома шляхами.

Дані про граничну продуктивність, наприклад праці, будуть залежати від
кількості інших пов’язаних з нею ресурсів. Чим більша величина таких
пов’язаних із працею ресурсів, як капітал і земля, більша буде гранична
продуктивність та попит на працю.

Технологічні вдосконалення здійснюють той самий ефект. Чим вища якість
капіталу, більша продуктивність праці. (праця сталелитників, працюючих
на сучасних кисневих конвертерах, в які вкладена певна кількість
реального капіталу, є більш продуктивною, ніж праця тих, хто працює на
старих мартенівських печах, в які вкладена також кількість реального
капіталу).

Збільшення якості самого перемінного ресурсу – праці – викличе
збільшення граничної продуктивності і, відповідно, попиту на працю.

Порівняно з Україною в США працівники цілком здорові та мають вищий
рівень підготовки, і в більшості галузей вони працюють з використанням
більш крупного та більш ефективного набору засобів виробництва, а також
багатих природних ресурсів. Це сприяє стійкому високому попиту на працю.
Зі сторони пропозиції на ринку праця є відносно рідкісним ресурсом в
порівнянні із більшістю країн, зокрема Україною. Стійкий попит та
відносно обмежена пропозиція породжують високі ставки заробітної плати.

Аналогічно, як зміна в цінах на інші продукти викликає зміну в попиті на
якийсь інший певний товар, так і зміна в ціні на інші ресурси може
змінити попит на якийсь конкретний ресурс.

Як ефект впливу зміни ціни одного продукту на попит на інший продукт
залежить від того чи є ці продукти замінниками чи взаємодоповнюючими
один одного товарами, так і ефект впливу зміни ціни на один ресурс на
попит на інший буде залежати від їх взаємозалежності та ступеня їх
доповнюваності.

Ресурсозамінники. Припустимо, що праця і капітал можуть замінювати один
одного, тобто фірма може виробляти продукцію, використовуючи більше
праці і менше капіталу, чи навпаки. Також, припустимо, що ціна на
обладнання падає. Відповідний вплив на попит на працю буде результатом
двох протилежних ефектів: ефекту заміщення і ефекту об’єму продукції.

По-перше, падіння ціни на обладнання приведе до того, що фірма буде
прагнути заміщувати працю машинним обладнанням. Це є характерною рисою
фірм, які прагнуть виробити певну кількість продукції з найменшими
витратами. Тобто, ефект заміщення знизить попит на працю.

По-друге, при падінні ціни на обладнання також знизяться витрати при
виробництві різних об’ємів продукції. Із скороченням витрат фірмі
вигідніше виробляти і реалізовувати більшу кількість продукції. А таке
збільшення об’єму виробництва призведе до зростання попиту на всі
ресурси, в тому числі, і працю. Отже, ефект об’єму призводить до
зростання попиту на працю.

Ефекти заміщення і об’єму продукції явно діють в протилежних напрямках.
При падінні ціни на капітал (обладнання) ефект заміщення знижує, а ефект
об’єму продукції підвищує попит на працю. Фактично вплив на попит на
працю буде залежати від відносних величин цих двох протилежних ефектів.

Отже, якщо ефект заміщення переважає ефект об’єму продукції, то зміна в
ціні ресурсозамінника викликає одно направлену зміну в попиті на працю
(зниження ціни на капітал приведе до зниження попиту на працю). Якщо ж
ефект об’єму продукції переважає ефект заміщення, то зміни в ціні
ресурсозамінника викликають різнонаправлену зміну в попиті на працю.

Взаємодоповнюючі ресурси. Якщо праця і капітал є взаємодоповнюючими
ресурсами (один працівник на один станок), то зниження ціни на
обладнання приведе до зростання попиту на працю.

Отже, зміни в ціні взаємодоповнюючого ресурсу (капіталу) приводять до
різнонаправленої зміни в попиті на працю.

Отже, крива попиту на ресурс (працю) збільшується (пересувається
вправо), коли:

збільшується попит на (а відповідно і ціна) продукт, який виробляється
цією працею;

збільшується продуктивність праці;

зменшується ціна на ресурсозамінник при умові, що ефект об’єму продукції
сильніше ефекту заміщення;

збільшується ціна на ресурсозамінник, при умові, що ефект заміщення
переважає ефект об’єму продукції;

спадає ціна на взаємодоповнюючий ресурс.

Легкість ресурсозаміщення. Чим більша кількість подібних ресурсів
(ресурсів-замінників), вища еластичність попиту на певний ресурс (якщо
виробник меблів вважає, що 5 чи 6 порід деревини однаково підходять для
виготовлення столиків, то збільшення ціни на одну із порід дерева може
викликати різке падіння попиту на неї). В іншому крайньому випадку, коли
заміщення неможливе (боксити необхідні для виробництва алюмінію – це
означає, що попит на боксити зі виробників не зміниться) попит має
тенденцію до нееластичності.

Слід зауважити, що особливу роль в процесі заміщення ресурсів відіграє
час. Наприклад, водії вантажівок якоїсь фірми можуть добитися суттєвого
зростання зарплати через незначне чи наступаюче не відразу зниження
зайнятості, через деякий час, так як вантажівки зношуються і їх
замінюють, фірма може закупити вантажівки більшої вантажопідйомності і
самим забезпечити постачання тієї ж кількості продукції, із меншою
кількістю водіїв. Крім цього, по мірі зношення вантажівок фірма може
застосувати різні засоби транспортування. Приклад: “Боинг-737-300” був
спеціально сконструйований для двох пілотів, а не для традиційних трьох.

Еластичність попиту на продукт. Чим вища еластичність попиту на продукт,
вища еластичність попиту на ресурс. Невелике зростання ціни на продукт з
великою еластичністю попиту викликає різке зниження об’єму випуску
продукції і, відповідно, відносно велике скорочення попиту на відповідні
ресурси.

В довготерміновому періоді фірми здатні змінювати всі ресурси, які вони
використовують в процесі виробництва. Перед фірмами постають два
взаємопов’язані запитання:

Якою повинна бути комбінація для виробництва любого рівня об’єму
продукції з найменшими витратами? Відповідь на це запитання дає правило
найменших витрат.

Фірма виробляє любу певну кількість продукції при комбінації ресурсів,
які забезпечують найменший рівень витрат тоді, коли останній, витрачений
на кожен ресурс дає однаковий граничний продукт. Тобто витрати на
виробництво любого об’єму продукції стають мінімальними, якщо граничний
продукт на вартості кожного використовуємого ресурсу є однаковим. У
випадку використання тільки двох ресурсів – праці і капіталу –
мінімізація витрат наступає, коли:

Граничний продукт праці / Ціна праці =

Граничний продукт капіталу / Ціна капіталу

Припустимо, що ціни на працю і на капітал складають 1 дол. За одиницю,
капітал і праця застосовуються в таких кількостях, що граничний продукт
капіталу – 5, а праці – 9. Виходячи із формули, бачимо, що
співвідношення не забезпечує виробництва продукції з найменшими
витратами: 9/1 не дорівнює 5/1. Якщо фірма витрачає на капітал на дол.
Менше і витрачає цей дол. На працю, то вона губить 5 одиниць продукції,
виготовлених за допомогою капіталу вартістю в граничний, а отримує 9
одиниць продукції від найму праці на додатковий дол. Чистий об’єм
продукції збільшується на 4 (9-5) одиниць при тих же загальних витратах.
Слід зауважити, що таке переливання дол. Із капіталу в працю приводить
до того, що для даної фірми крива граничного продукту праці зміщується
вниз, а крива граничного продукту капіталу – вверх, і фірма просувається
до стану рівноваги, де справджується рівноважна формула.

Фірма може вважати вигідним використовувати дуже невелику кількість
виключно продуктивного ресурсу, навіть якщо його ціна є дуже високою. І
навпаки, може розумно використовувати більшу кількість відносно
непродуктивного ресурсу, якщо ціна на нього буде достатньо низькою.

Слід зауважити, що правило виробництва з найменшими витратами аналогічне
правилу максимізації корисності для споживачів.

1.3. Обмеженість економічних ресурсів

Зaкoн рідкості, сутність закону. Обмеженість виробничих ресурсів є
однією з важливих передумов розвитку і формування ринку. Об’єктивною її
основою є дія закону рідкості, знання якого дає можливість зрозуміти
необхідність подолання суперечностей між зростанням потреб і обмеженістю
виробничих ресурсів.

Як відомо, сутність будь-якого економічного закону показує при
чинно-наслідковий зв’язок певних економічних процесів.

Причиною існування закону рідкості є суперечності між безмежними
потребами виробничих ресурсів.

Безумовно, є такі потреби, які можна втамувати (наприклад, у деяких
продуктах харчування, адже людина не може з’їсти більше, ніж потрібно
для її організму). Проте кількість засобів існування під впливом
розвитку продуктивних сил, спілкування людей весь час зростає. В цьому
виявляється дія закону зростання потреб. Досить порівняти, що споживала
людина понад 100 років тому і що входить до її споживчого кошика
сьогодні. Відмінність досить значна. Перелік засобів споживання і надалі
змінюватиметься і розширюватиметься.

Зростання людських потреб весь час наштовхується на обмеженість
економічних ресурсів.

Що ж належить до економічних ресурсів?

По-перше, це природні, людські; а вироблені людиною ресурси, які
використовуються для виробництва товарів і послуг. Економічні потреби
містять різноманітні знаряддя праці, устаткування, інструменти, що
використовуються у виробництві непродовольчих товарів, продукції
сільського господарства, виробничі промислові та сільськогосподарські
приміщення, засоби транспорту і зв’язку, землю, корисні копалини, робочу
силу. Отже, економічні ресурси — це чинники виробництва. Економічні
ресурси можна називати виробничими ресурсами.

По-друге, всі економічні ресурси мають загальну властивість: вони
рідкісні, оскільки існують в обмеженій кількості.

Рідкість економічних ресурсів треба розуміти так, що кількість їх
фіксована і має певні межі. Безумовно, рівень рідкості різних видів
ресурсів неоднакова. Деякі з них дійсно мають досить обмежений обсяг
(наприклад, благородні метали, деякі види корисних копалин). Запаси
інших значні, але вони у природі не відновлюються, і людство знає, що
настане такий час, коли запаси будуть повністю вичерпані (нафта, газ,
вугілля, залізна руда тощо). Тому, слово «обмеженість», можливо, краще
сприймається як «рідкість». Однак в економічній теорії ці слова вже
давно розглядаються як синоніми. Справа в тому, що економічний ресурс у
досить тривалому періоді історії людства дійсно розглядається як
рідкісний.

По-третє, економічні ресурси мають ту особливість, що вони у процесі
виробництва входять до вартості створюваного продукту.

По-четверте, використання економічних ресурсів, особливо первинних, у
будь-якій сфері виключає можливість одночасного використання їх в іншій
сфері. Наприклад, конкретну ділянку землі можна використати лише в одній
сфері: або для вирощування сільськогосподарської продукції, або під
будівництво, або для видобутку корисних копалин. Отже, використання
певної земельної ділянки в будь-якій одній сфері виключає можливість її
одночасного використання в інших, не зважаючи на те, що потреба в цьому
існує.

По-п’яте, такі економічні ресурси, як засоби виробництва, мають не
тільки встановлений або відомий кожному час фізичної та моральної
зношеності, а й певне галузеве призначення. Наприклад, текстильний
верстат не можна використовувати в хлібопекарній, добувній або
деревообробній промисловості. Це свідчить про те, що існує чітко
визначена «спеціалізація» техніки.

Виходячи з викладених ознак економічних ресурсів, до них не можна
відносити гроші (грошові ресурси). Це особливий фінансовий ресурс.

Обмеженість має багато причин. Однією з них є природна обмеженість.
Наприклад, деякі метали (платина, золото, срібло) існують на землі в
обмеженій кількості. Поступово вичерпуються запаси нафти, вугілля та
інших корисних копалин. Навіть питна вода, яку раніше в багатьох країнах
вважали необмеженим ресурсом, сьогодні стала товаром і вже реалізується
як товар.

Інші ресурси можна вважати обмеженими через виробничі можливості. Інакше
кажучи, виробництво деяких товарів відстає від зростання потреб
населення.

Отже, процесом-причиною закону рідкості є наявність суперечності між
безмежними потребами і обмеженими ресурсами.

Ця причина зумовлює такий процес-наслідок: необхідність подолання
суперечності на основі певних форм створення ринку економічних ресурсів.

Проблема вибору застосування ресурсів. Як правильно зазначають теоретики
ринкової економіки, якщо б не було обмеженості ресурсів, то питання, що,
як і для кого виробляти, не становило б проблеми. В таких умовах можна
виробляти будь-який товар у потрібній кількості. І найскладніша проблема
задоволення людських потреб була б успішно вирішена.

Проте закон рідкості зумовлює певну поведінку людей в системі
господарювання. Виникає проблема вибору застосування ресурсів. Оскільки,
як уже зазначалося, використання деяких ресурсів має певні межі,
застосування їх виключає можливість одночасного застосування для
задоволення ряду потреб. Люди змушені обирати той спосіб застосування
ресурсів, який вони вважають найбільш раціональним.

Обмеженість стосується не тільки засобів виробництва, а й трудових
ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили.

У реальному економічному житті на один ресурс може бути кілька потреб,
допустимо, з наявної кількості металу виробляти або танк, або комбайн.
Можливості одночасного задоволення двох потреб з наявного ресурсу в
багатьох випадках немає. Треба обирати, яку потребу задовольняти в першу
чергу. Отже, обмеженість ресурсів ставить дуже складну проблему:
проблему вибору ресурсів для задоволення певної потреби.

Можна навести багато прикладів, коли цей вибір з першого погляду не
завжди раціональний. Допустимо, що будувати в першу чергу: готель для
іноземців чи житловий будинок. Однозначну відповідь тут дати важко, тому
що перетинаються економічні інтереси різних суб’єктів. Людина, що не має
житла, звичайно, обере будівництво житлового будинку. Проте, з позиції
місцевої влади краще будувати готель для іноземців, який у майбутньому
дасть можливість одержувати валютні кошти, що дозволить успішно
розв’язувати і житлову проблему.

Отже, вибір використання ресурсів зачіпає інтереси багатьох людей, що не
завжди збігаються. Для того щоб зробити правильний вибір, треба вивчити
багато точок зору, правильно спрогнозувати майбутню віддачу використання
економічних ресурсів.

Обмеженість ресурсів значно ускладнює проблему розподілу товарів і
доходів між різними індивідами і сім’ями. Якщо певний ресурс обмежений,
постає питання, як його розподілити. Виникає потреба в існуванні ряду
економічних форм і способів у розподілі матеріальних благ, їх ми
розглянемо у наступних розділах.

Кількісне вираження закону рідкості. Кількісне вираження економічного
закону рідкості показує ступінь обмеженості економічних ресурсів, дає
уявлення про реальні можливості подолання суперечності між зростанням
потреб у певному ресурсі та його обмеженістю. Це можна зробити різними
способами. Один з них такий: у кожний момент часу оптимальний ступінь
задоволення потреб в економічних ресурсах можна з’ясувати за допомогою
співвідношення між обсягом економічного ресурсу, який потрібний країні
при цьому рівні продуктивних сил, і обсягом наявності цього ресурсу, що
виробляється в країні.

Наприклад, Україні потрібно 40 млн. т нафти для задоволення потреб свого
господарства. У країні видобувається її приблизно 5 млн. т. Отже,
ступінь задоволення потреб в цьому ресурсі становить 12,4 відсотка. Як
бачимо, цей економічний ресурс досить обмежений. Подолати цю обмеженість
можна за рахунок імпорту нафти з інших країн, що потребує валютних
коштів, які можна отримати за рахунок експорту певних власних
економічних ресурсів. Інший шлях подолання обмеженості — розвиток
видобутку власної нафти. Для цього треба здійснювати геологічні
розвідки, створювати нові нафтопромисли, розвивати раціональну
енергозберігаючу технологію виробництва.

Пізнання і використання економічного закону рідкості потребує для
подолання суперечності між потребою і обмеженістю ресурсу розробки
спеціальних заходів, орієнтованих на розвиток і ефективніше використання
продуктивних сил за рахунок застосування багатьох чинників.

Отже, закон рідкості ресурсів є, по суті, законом обмеженості виробничих
можливостей. І тому він вимагає від людини певної раціональної
суб’єктивної поведінки з метою подолання обмеженості використання
економічних ресурсів. При цьому слід зазначити, що закон рідкості
ресурсів впливає на будь-який чинник виробництва: на знаряддя
виробництва, предмети праці, на людину, що приводить в дію засоби
виробництва.

РОЗДІЛ II

РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

2.1. Природні ресурси

Природні ресурси є часткою природного середовища, яке сформувалось без
участі людини і потім було залучене в господарський оборот. Елементи
природного середовища стають для суспільства ресурсами лише на певній
стадії розвитку продуктивних сил, коли з’являється потреба в них і
можливість їх використання. Так, вода в природному стані є даром
природи. Вона знаходиться поза всяким господарським обігом і не підлягає
грошовій оцінці. Інша річ, коли вода, взята з джерел зрошення, набуває
нової якості під впливом засобів і праці, вкладеної в процесі
будівництва та експлуатації каналів і споруд. У цьому випадку вона має
певну вартість і є ресурсом для суспільства. Перетворення ж води з
продукту природи в зрошувальну означає перетворення її в засіб
виробництва.

Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб
замістити ті чи інші ресурси, які були вилучені в природі.

Поряд з грошовою оцінкою суспільство може розрахувати, скільки потрібно
витратити праці для придбання (одержання) тих чи інших елементів
навколишнього середовища (трудова оцінка ресурсів), який їх обсяг у
натуральному вираженні (натуральна оцінка).

Даючи вартісну оцінку елементів природного середовища, необхідно
врахувати багато економічних, технічних, географічних, геологічних
факторів. Можливе багатоцільове використання більшості елементів
природного середовища, що також накладає відбиток на оцінку природних
ресурсів. Вибір напряму використання або їх поєднання визначається, як
правило, не природними, а соціально-економічними факторами. Майже
загальноприйнятим критерієм економічної оцінки всіх видів природних
ресурсів в більшості досліджень, що провадяться в цій області, є
диференційна рента. Цей показник акумулює в собі оцінки таких факторів,
як кількість і місце розташування ресурсів. Дослідження показника
диференціальної ренти відкриває шлях для зіставлення різнорідних
природних ресурсів і встановлення єдиних цін на природну сировину, за
яких чистий дохід буде народногосподарським показником ефективності їх
використання. Однак дискусія з цих проблем ще не завершена, продовжують
висловлюватись точки зору про відсутність диференціальної ренти в наших
умовах і тому безперспективність будь-яких концепцій встановлення цін на
природні ресурси. Це помилкова точка зору, оскільки однакова за
кількістю та якістю праця, вкладена, наприклад, у різні за якістю
земельні ділянки, дає різні економічні результати і за будь-яких умов.
Аналогічні результати одержуються і на земельних ділянках з різним
географічним положенням відносно районів реалізації готової продукції.
Основна ідея рентної оцінки ресурсу полягає в наступному. Рентна оцінка
за своїм значенням дорівнює народногосподарським (не галузевим і не
індивідуальним) додатковим витратам, які можуть виникнути через вибуття
цього ресурсу з експлуатації (наприклад, вичерпання корисної копалини,
затоплення сільськогосподарських земель, заміна рекреаційного
використання лісу на лісоексплуатаційне тощо). Звичайно ресурс, який
вилучається або, навпаки, залучається замість того, що є, називається
замикаючим. Ті ресурси, безповоротна втрата яких не супроводжується
економічними втратами ні в даний момент, ні в перспективі, одержують
нульову оцінку. Позитивну (не нульову) оцінку мають так звані обмежені
ресурси, внаслідок прикладення суспільної праці до яких виникає
диференціальна рента. Отже, обмежені ресурси — це такі ресурси, для
забезпечення необхідної кількості яких потрібна трудова діяльність.

Методика визначення рентної оцінки ще остаточно не розроблена, відсутні
самі рентні оцінки і плата за ресурси з урахуванням ренти. Останнє часом
призводить до того, що ресурси використовуються нераціонально, між
відомствами недостатньо погоджено їх використання.

Ще одним своєрідним підходом до оцінки природних ресурсів є розрахунок
ціни природного ресурсу (землі) на підставі витрат на освоєння угідь.
Однак на відміну від оцінки землі на підставі диференціальної ренти при
такому підході недораховуються природні, біологічні властивості ґрунту.
При такому підході найвищу оцінку будуть мати угіддя, розташовані в
несприятливих умовах, оскільки їх освоєння потребує капіталомісткої
підготовки. Згідно з першим підходом

(1),

де 0ПРдр — оцінка природного ресурсу на основі диференціальної ренти;
ДР-диференціальна рента; Ен — норматив ефективності.

Відповідно другий підхід передбачає:

ОПРВ2 = ?В0 (2),

де ОПРв2 — оцінка природного ресурсу за витратами на його освоєння; ?В0
— витрати на освоєння даного природного ресурсу.

Очевидно, найближче до істини буде стояти оцінка природного ресурсу за
агрегатованим показником:

(3),

Нагромаджено широкий досвід грошового виразу економічної оцінки.

За розрахунками академіка С.Г.Струміліна, середня оцінка
сільськогосподарських угідь, виходячи із витрат на підготовку до
використання 1 га, наприкінці 60-х років становила 135 крб.

За даними С. Д. Черемушкіна, який використовував для оцінки
диференціальну ренту, середня оцінка 1 га сільськогосподарських угідь в
середині 60-х років становила 309 крб. При цьому оцінка землі була
різною в республіках і регіонах (Молдавська РСР — 1780 крб./га,
Казахстан — 112 крб./га). Загальна вартість сільськогосподарських угідь
становила 188 млрд. крб. (вартість основних фондів без землі на 1 січня
1966 p. — 601 млрд.крб).

За розрахунками Е.С.Карнаухової, середня оцінка сільськогосподарських
угідь на 1961-1971 pp. була визначена в 307 крб., а середня оцінка 1 га
орних земель — 710 крб. з коливаннями від 187 крб. для Далекого Сходу до
2225 крб. для Середньої Азії.

Ha 1991 p. вартість освоєння 1 га землі під ріллю в Україні в середньому
становила 4,8-9,5 тис.крб, під кормові угіддя (сінокоси і пасовища) —
3-4 тис.крб/га. При такій оцінці вартість землі як природного ресурсу
перевищила б вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського
призначення України в п’ять разів. Це дуже велика сума, однак у цьому є
своя перевага з точки зору екології — чим вищий норматив оцінки, тим
краще він виконує свою функцію ,щодо охорони аграрних угідь від
вилучення їх на несільськогосподарські потреби, сприяє економії цінних
земель.

Оцінка землі як природного ресурсу залежить ще й від її господарського
використання, тобто від функціонального стану на якийсь конкретний
момент. На кінець 1990 р. 1 га землі в центрі середнього міста
оцінювався в 1 млн. крб. і в 450 тис. на периферії (в Москві — 1,5-2
млн. і 600 тис.крб відповідно). Це пов’язано з тим, що використання
землі для несільськогосподарських цілей в багатьох випадках приносить
набагато більшу ренту, ніж у сільському господарстві.

Техніка розрахунку оцінки природного ресурсу за енергетичною методикою
зводиться до дії згідно з формулою:

(4),

де ОПРЕ — оцінка природних ресурсів енергетична; Ев — енергетичні
витрати на утворення певного виду природних ресурсів; Be — вихід
енергії, який може бути одержаний з цього виду природного ресурсу при
його використанні.

Оцінка лісових ресурсів провадиться у формі так званої лісової такси
(тарифу). Це ніби ціна деревини дерев, які ростуть в лісі, вона, за
задумом, повинна заміщувати витрати держави на ведення лісового
господарства, на виробництво лісу, вирівнювання господарських угідь
лісових підприємств. Однак вона не виконує цих завдань передусім тому,
що встановлена на недостатньому рівні. Так, у лісах VI поясу 3-го
розряду лісова такса на велику деревину ялинки в 1990 р. становила
всього 60 к. за 1 м3, а на дрібну — 45 к. при собівартості заготівель
15-20 крб. Для IV поясу лісова такса ще нижча: за велику деревину — 35
к., за дрібну деревину — 22, за ялинову деревину — 25 і за, березову —
16 к. Очевидно, що з точки зору раціонального використання лісових
деревних ресурсів їх оцінка повинна встановлюватись, виходячи з оптової
ціни такого рівня, щоб була вигідною експлуатація і гірших ділянок лісу,
звичайно, може призвести до деякого загального підвищення цін на
лісоматеріали, але сприятиме кращому використанню лісу. Лісова такса
повинна покривати витрати на лісовідновлення — підготовку ділянок,
посадку сіянців, догляд за ними, на боротьбу із заглушенням хвойних
посадок малоцінними швидкоростучими породами — осикою, березою тощо.

Для деяких природних ресурсів, наприклад для повітря, вартісна оцінка
поки що в принципі незастосовна. Атмосферне повітря у нас безплатне і
поки що не такий дефіцит, щоб встановлювати за нього плату.

Економічна оцінка природних багатств повинна врахувати довгострокові
народногосподарські результати використання природних ресурсів. Щоб
виконати це, необхідно оцінювати всі ресурси на єдиній методологічній
основі. Так, в оцінку відновлюваних природних ресурсів, які
споживаються, слід включити витрати не Лопе на розвідку і видобуток,
диференціальний дохід, одержаний від їх експлуатації, витрати,
спрямовані на попередження шкоди середовищу, а й на їх відтворення
(наприклад, на вирощування лісу). Якщо ж використовуються не
відновлювані ресурси, в оцінку слід включати витрати на створення їх
замінників. Оцінку родовища ресурсів за “змішаною” методикою можна
назвати повними витратами і позначити через з. Тоді оцінка одиниці
природного ресурсу буде розраховуватись за формулою:

(5),

Оцінка освоєних сільськогосподарських угідь за відтворенням землі значно
вища, ніж оцінка, розрахована за «витратою», «рентною» або «змішаною»
методиками. Оцінка освоєння гектара землі — 47,72 тис.крб. — найбільш
реально відображає витрати суспільства на майбутні 10 років. Така оцінка
буде стимулювати виробника берегти землю, дасть змогу навіть стримувати
розростання міст. Адже включення в кошторисну вартість будівництва
промислового підприємства оцінки сільськогосподарських угідь значно
збільшить витрати на його спорудження. В результаті суспільство шукатиме
менш цінні землі для будівництва або здійснюватиме реконструкцію
застарілих підприємств, які б задовольняли потреби суспільства в тій чи
іншій продукції.

Чим більше родючих земель, чим менше їх використовується для
несільськогосподарських потреб, тим більший час їх експлуатації в
сільському господарстві. В цьому випадку витрати в будуть зменшуватися,
що потягне за собою зниження ціни освоюваного гектара земельних угідь
(ОПР). I навпаки, чим менше, тим більшою буде ОПР. В нашому прикладі при
=10 оцінка одного гектара сільськогосподарських угідь становить 42,72
тис.крб, а при /=20 становить 37,72 тис.крб. Крім того, в результаті
науково-технічного прогресу витрати В, Вч, Вз можуть дещо знизитись, що
потягне за собою наступне зниження витрат 8, а отже, і ОПР. Водночас з
розвитком технічного прогресу дещо збільшиться диференціальна рента,
тому зростуть витрати а, відповідно і ОПР.

Оскільки у сільськогосподарський обіг залучаються все бідніші землі, а
вилучаються частіше родючі (і зменшується), вартість гектара
сільськогосподарських угідь для суспільства буде зростати.

Розрахунок t повинен бути диференційований з урахуванням відтворюваності
ресурсів.

Для відтворюваних ресурсів (ліс, риба тощо) слід врахувати природний
приріст (ПП) і об’єм видобутку (Тр) на рік. При цьому 7р/7/7, інакше
через t років при 7р = const відтворювальний ресурс зникне. В цьому
випадку буде розраховуватись за формулою:

(6),

де V — загальні запаси відтворювального ресурсу.

Українська духовна й матеріальна культура має глибокі історичні корені.
Українці є автохтонними, тобто вони місцеві, які живуть на своїй землі,
там, де вони утвердилися в процесі еволюційного розвитку. Кочовий спосіб
життя їм не властивий. Їхніми прадавніми родичами вважають осілі племена
трипільської культури, що знали землеробство, мали приручених тварин,
виробляли знаряддя праці, кераміку. Незважаючи на багато столітнє
гноблення войовничими сусідами, українці зберегли не тільки національну
самобутність, але й створили оригінальну культуру, розвинули свою мову.

За рівнем розвитку, природо-ресурсним та соціально-економічним
потенціалом Україна належить до середньо розвинутих країн світу з
перехідною економікою. Проте вона співмірна з такими найбільшими
країнами Європи, як Німеччина, Великобританія, Франція, Італія.

Україна мало поступається названим державам за потенціалом виробництва
багатьох видів промислової продукції, зокрема сталі залізної руди,
мінеральних добрив. Переважає Італію у виробництві електроенергії,
посідає 2 місце у Європі за видобутком вугілля. За сільськогосподарським
потенціалом і пов’язаними з ними галузями агропромислового комплексу
посідає у Європі 1 і 2 місце по виробництві зерна, цукрових буряків,
цукру-піску, молока і ін.

Головні недоліки в економічному потенціалі України:

А) низька ефективність виробництва;

Б) технологічна відсталість;

В) низька продуктивність праці;

Г) одностороння орієнтація.

У таких несприятливих зовнішніх і внутрішніх умовах піднімається
господарство України, розбудовується її економіка, вдосконалюється
структура національного виробничого комплексу.

2.2. Технологічні ресурси

Важливу й дедалі зростаючу роль у розвитку сучасної індустріальної
цивілізації відіграє технологія, або технологічні ресурси. Поняття
«технологія» найчастіше розуміється як сукупність знань про впровадження
або вдосконалення машин, обладнання виробництв, що забезпечує обробку,
виготовлення, зміну стану, властивостей і форми сировини, матеріалів чи
напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції. До цієї частини
технології, яка інколи визначається як «Software», належать патенти,
ліцензії, товарні знаки, технічні послуги у сфері дизайну, контролю й
поліпшення якості, методів управління і маркетингових «ноу-хау». У
структуру технології включається і «hardware», тобто сукупність засобів
виробництва, яка необхідна для цих процесів та виробництва благ і
послуг. У такому трактуванні технологія й технологічний прогрес
виступають як ресурс, що має вирішальне значення для
соціально-економічного розвитку, оскільки є основою сучасного
розширеного відтворення в масштабах світового господарства.

Збільшення значення науки й техніки як одного з фундаментальних факторів
становлення постіндустріальної цивілізації в сучасних умовах
визначається не лише внутрішніми потребами окремих країн, а й тими
якісними змінами в продуктивних силах світового співтовариства в цілому,
які знаменують комплексне використання найновіших науково-технічних
досягнень, широкомасштабну перебудову технічної бази певних галузей і
секторів суспільного виробництва. На цій основі відбувається різке
посилення інтенсифікації виробництва, праце- і матеріалозберігаючих
тенденцій в економіці. У свою чергу, ці процеси викликають і
викликатимуть у майбутньому серйозні зміни в міжнародному поділі праці і
впливатимуть на внутрішній розвиток як промислово розвинутих країн, так
і країн, що розвиваються.

Нині можна говорити про існування світового ринку технологій, формування
якого припадає на другу половину 50-х — 60-ті роки XX ст. Якраз до цього
часу обсяг міжнародних комерційних операцій у технології перевищив
масштаби національного обміну. Згідно з даними Міжнародного валютного
фонду, кількість країн, що обмінюються технологіями, від 1960 по 1995 р.
збільшилась із 22 до 84, розширився національний склад і продавців, і
покупців технологій. Істотно зріс і обсяг щорічних ліцензійних операцій,
що наочно свідчить про зростаючу економічну роль цього виду товарів для
всіх учасників обміну технологіями. За деякими оцінками, в розрахунку на
одиницю затрат валютний ефект від реалізації технологічного ресурсу на
світовому ринку набагато вищий від експорту звичайних товарів. При цьому
необхідно мати на увазі, що продаж технології дає можливість продавцю
задовольнити широке коло економічних інтересів, які виходять за межі
традиційного підходу, що полягає у зміні форми вартості товару. З точки
зору покупця технології її економічний ефект також не є однозначним і
дає можливість реалізувати різноманітні інтереси й мотиви. Ідеться про
отримання покупцем не просто додаткових партій товару, а про новий
елемент продуктивних сил. Саме цим пояснюється той факт, що
технологічний обмін переважав і переважає над традиційними
світогосподарськими потоками як товарів, так і грошових капіталів. Ці
випереджаючі щорічні темпи приросту технологічного обміну відображають
об’єктивну потребу в становленні нових систем продуктивних сил,
впровадження в них технологічного компонента, що виконує дедалі
зростаючу роль у світогосподарських зв’язках.

8

AE

U

t a X

I

gdkuZ

h

h

h

h

h

~

L

T

n

p

x

z

~

?

i

?

AE

E

U

FU

Ue

o

?Т?Т??

1оцес — насичення продуктивних сил новим, нетрадиційним елементом, що
виник під впливом прогресуючого поглиблення суспільного поділу праці в
умовах, коли розвиток продуктивних сил індустріальної цивілізації
відбувається на науковій основі. Міжнародний обмін технологічними
ресурсами стає одним із способів такого насичення, коли поділ праці у
сфері науки й промислового освоєння результатів науково-дослідних та
конструкторських розробок поглиблює спеціалізацію, а отже, й потребу в
кооперації зусиль і капіталів різних країн.

Головними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси, є
США, Японія та країни Західної Європи, зокрема члени ЄС. Проте останнім
часом стрімко зростає кількість науково-технічних працівників і,
відповідно, зміцнюються позиції у галузі високих технологій тих країн,
які раніше належали до країн так званого «третього світу».

У 1994 р. загальний темп економічного зростання в країнах, що
розвиваються, наблизився до 6%, що в три рази більше, ніж у США, Японії
чи Західній Європі.

Це явище охопило значні райони «третього світу», особливо Південну
Корею, Тайвань, Таїланд і Сингапур, у яких темпи зростання економіки
досягали двозначних цифр протягом 80-х років. Дещо пізніше цей процес
охопив кілька латиноамериканських країн та Індію.

Починаючи з 70-х років багато країн, що розвиваються, нагромаджували
людський капітал набагато швидше, ніж на той час зростало їхнє
населення. У 1970 р. на ці країни припадало менше третини випускників
вищих навчальних закладів світу. Наприкінці 80-х років вони могли
похвалитися більш як половиною випускників.

У цьому плані Україна нині переживає далеко не кращі часи. Глибока
економічна та соціальна криза, що її зазнала Україна від початку 90-х
років, призвела до того, що досить значний технологічний і науковий
потенціал держави використовується несповна. Більше того, щорічно
наукову сферу в Україні залишають 30 тис. учених та спеціалістів. Лише
1% промислових підприємств України займався освоєнням нових технологій.

2.3. Інформаційні ресурси

Науково-технічна революція сприяла різкому зростанню ролі й такого
ресурсу сучасного світового господарства, як інформаційний. Інформація
як один з видів ресурсів, економічних по суті, зафіксована на
матеріальних носіях наукових знань. На сучасному етапі суспільного
розвитку інформатизація економіки та інших сфер життя стала центральним
соціально-економічним процесом в усіх розвинутих країнах. Бази даних,
супер комп’ютери, волоконно-оптичні лінії зв’язку, персональні ЕОМ — усе
це складові частини або елементи експлуатації інформаційних систем.

Інформація — це сукупність знань, даних про матеріальний і духовний
світ, про закономірності й тенденції його розвитку.

Управління інформацією є, по суті, управлінням соціальними й
економічними процесами. Через це проблеми розповсюдження інформації,
широкого її використання набувають не лише суто економічного, а й
політичного характеру як у межах окремої країни, так і на міжнародній
арені. Інформаційні ресурси суспільства характеризують загальний рівень
розвитку продуктивних сил і передусім самої людини. Тому не випадково,
що найбільш жорстка конкуренція у світі в сучасних умовах відбувається
саме у сфері науки, виробництва знань, бо лідерство у цій сфері в
кінцевому результаті забезпечує лідерство і в усіх інших сферах
діяльності, включаючи економічну та військову.

Багато питань, пов’язаних з інформаційними ресурсами, по суті, лише
починають входити в науковий обіг, на що звертають увагу вчені —
дослідники цієї сфери. Конкретна постановка питання про кількісну оцінку
цих ресурсів і їхній зв’язок з іншими економічними категоріями ще
чекають розробки й вимагатимуть спільних зусиль спеціалістів і вчених
різноманітних галузей знань.

З економічної точки зору інформація — це:

1) вид економічної діяльності, її певна галузь;

2) фактор виробництва, ресурс;

3) певний товар;

4) суспільний здобуток;

5) елемент ринкового механізму;

6) фактор конкурентної боротьби.

Під інформаційними ресурсами на мікро рівні розуміють інформацію, яка є
цінністю для підприємства і може дістати таку саму оцінку, як і інший
матеріальний ресурс. Якщо ж розглядати інформаційні ресурси на мікро
рівні, то вони виступають безпосереднім продуктом інтелектуальної
діяльності найбільш кваліфікованої й творчо активної частини
працездатного населення країни. Інакше кажучи, інформаційні ресурси
ототожнюються, по суті, зі всією корисною інформацією, що її виробляє
суспільство або світове співтовариство. Основу інформаційних ресурсів
складають результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських
розробок (НДДКР), які дають змогу створювати наукомісткі вироби,
використовувати технічні та наукові ідеї, зафіксовані в різних
документах та виданнях. Як особливу частину виділяють активні
інформаційні ресурси, тобто інформацію, доступну для автоматизованого
пошуку, зберігання та обробки (програми, бази даних, бази знань,
документи тощо) й для широкого користування. Ефективність використання
інформаційних ресурсів визначається відношенням активної їх частини до
загального обсягу інформаційних ресурсів.

У сучасному світі інформація ставиться в одну шеренгу з матеріальними та
енергетичними ресурсами і розглядається як важливий фактор якісних змін
у житті суспільства. При цьому в повній відповідності до реалій сучасної
цивілізації виділяють два варіанти експлуатації інформаційних ресурсів:
з одного боку, використання інформатизації у промисловості та соціальній
сфері, а з іншого — перехід до високоорганізованих індустріальних
методів здійснення самих інформаційних процесів. Отже, перетворення
інформації в економічний ресурс привело до взаємопроникнення двох
значних соціально-економічних процесів — індустріалізації інформатики та
інформатизації суспільства, що створило важливі передумови для
формування й реалізації нової моделі розвитку економіки і суспільства,
становлення постіндустріальної цивілізації.

Про це свідчить як зростання обсягу інформаційних послуг в індустріально
розвинутих країнах, так і кількість зайнятих у цій сфері. Так, у США
частка зайнятих обробкою інформації в 80-ті роки складала 45% усіх
найманих робітників. Згідно з деякими прогнозами, вона може досягти до
2000 р. 60% чи навіть 75%. У Японії розвиток інформаційного сектора йде
більш швидкими темпами.

Середньорічне зростання обсягів інформаційного обслуговування там
становить 17%. Якщо у 80-ті роки частка інформаційної індустрії в ВНП
дорівнювала 6-7%, то до 2000 р. вона повинна збільшитися до 20,7%.

Незважаючи на відмінності окремих видів інформації (технічної,
економічної, соціальної, політичної, культурної та ін.), усім їм
притаманні загальні властивості, які визначають інформацію як особливий
продукт людської діяльності поряд з матеріальними благами та послугами.
У процесі використання інформаційних ресурсів вони не скорочуються, а
навпаки, збільшуються. Невикористання веде до їх швидкого знецінення й
старіння, а це, в свою чергу, призводить до втрати дієвої вартості і
збуту даного виду ресурсів. Тому найважливішою вимогою до інформації є
її своєчасність. В умовах інформаційної революції першою і необхідною
умовою існування інформаційних ресурсів є їх постійне оновлення,
розширене відтворення. Найменша затримка країни в нагромадженні та
оновленні інформації призводить до її відставання, втрати лідируючих
позицій на світовому ринку.

Становлення й розвиток інформації як ресурсу — процес історичний. Він
почався з виникнення людини і суспільства. Обмежені фізичні можливості
людини щодо нагромадження, запам’ятовування та передачі знань викликали
появу й розвиток технічних засобів масової інформації і зв’язку.
Найбільш знаменні етапи на шляху розвитку інформатизації суспільства —
це поява писемності, книгодрукування, пошти, періодичної преси,
телефону, телеграфу, фотографії, звукозапису, радіо, телебачення,
відеозапису. Революційне значення для розвитку інформаційної індустрії
мало створення кібернетичних машин. Прогрес у розвитку комп’ютерної
техніки сприяв запровадженню ЕОМ в усі сфери людської діяльності — від
військового бізнесу до охорони здоров’я, від мікробіології до освоєння
космічного простору. Про розвиток ринку електронно-обчислювальної і
комп’ютерної техніки досить красномовно свідчать статистичні дані США,
де за три останні десятиріччя кількість ЕОМ збільшилась з 700 штук до
більш як 4 млн. Проте попри, здавалось би, неосяжність інформаційних
ресурсів індустріальної чи постіндустріальної цивілізації в розрахунку
на одного жителя планети припадає всього декілька сот мільйонів знаків
інформації, або ж, простіше кажучи, декілька книг середньої величини.

В останні роки у промислово розвинутих країнах сформувався
електронно-інформаційний комплекс (ЕІК), структурними елементами якого
виступають:

1) різні корпорації (концерни), які виробляють електронно-обчислювальну,
кіно-, радіо-, відеотехніку, поліграфічне обладнання, засоби зв’язку;

2) приватні, державні та змішані інформаційні й рекламні агентства,
газетно-видавничі концерни, інформаційні центри, наукові заклади,
консалтингові та інжинірингові фірми;

3) державні органи, установи та відомства, які займаються збиранням,
обробкою та розповсюдженням інформації (статистичні органи, патентні
відомства та ін.).

Швидке зростання обсягів інформаційних ресурсів людства викликає
докорінні зміни в житті людини, її психології. Нові можливості, що їх
відкриває інформатизація суспільства, сприяли розробці різних теорій,
підходів, проектів щодо перспектив розвитку людської цивілізації в
наступному тисячолітті, найбільш-поширеними серед яких є теорія
«інформаційного суспільства» А. Тоффлера та «постіндустріального
суспільства» Д. Белла.

2.4. Трудові ресурси

Розгляд ресурсного потенціалу сучасної індустріальної цивілізації буде
неповним без аналізу трудових ресурсів. У матеріалах та документах
статистичних служб різних країн при аналізі й плануванні трудових
ресурсів використовуються такі поняття, як «населення», «трудові
ресурси», «економічно активне населення» (зайняте і незайняте у
виробництві), «непрацездатне населення». Категорія «трудові ресурси» не
має досить чіткого визначення порівняно з категорією «населення». Під
трудовими ресурсами розуміють частину населення, яка досягла необхідного
фізичного розвитку, розумових здібностей і знань для праці у народному
господарстві. Останнім часом у літературі часто трапляється поняття
«людський капітал» (Human capital), яке зі складу трудових ресурсів
виділяє найбільш підготовлену частину для участі в сучасному
виробництві. Масштаби трудових ресурсів характеризують потенційну масу
живої праці, або ж «запас» робочої сили, яким володіє суспільство для
задоволення своїх потреб.

Економічно активне населення — це частина працездатного населення,
зайнята суспільно корисною працею, яка дає їй доход, необхідний для
відтворення самої себе. До структури економічно активного населення
включаються особи найманої праці, власники підприємств, члени сімей, що
допомагають підприємцям. Частка економічно активного населення залежить
від частки працездатних в усьому населенні, а також від ступеня
зайнятості окремих вікових груп. Термін «економічно активне населення»
використовується у міжнародній системі понять, але в багатьох країнах
він статистичне чітко не визначений. Часом в економічних виданнях
«економічно активне населення» (economicaly active population) і «робоча
сила» (labour force) вживаються як синоніми і часто ототожнюються з
трудовими ресурсами, що дещо ускладнює аналіз статистичних даних цих
понять.

Статистика промислово розвинутих країн включає до економічно активного
населення громадян віком від 15 років, тоді як у країнах, що
розвиваються, — із 12- 14 років, а в окремих африканських країнах —
навіть із шестирічного віку. Ця частина населення у промислово
розвинутих країнах складає трохи більше 45%, у країнах, що розвиваються,
даний показник у середньому трохи менший від 40%. Прогнози показують, що
до 2000 р. усе населення землі досягне приблизно 6,2 млрд. чоловік, у
тому числі економічно активне населення буде сконцентроване переважно в
країнах «третього світу» (приблизно 1,9 млрд. чоловік), а в
індустріально розвинутих країнах у результаті старіння населення ця
частка скорочуватиметься. На кінець 80-х — початок 90-х років у галузях
матеріального виробництва всього світу було зайнято 1360 млн. чоловік, з
яких 140 млн. — у промислово розвинутих країнах Заходу, 650 млн. — у
країнах, що розвиваються. У США в цій сфері працювали 37 млн., Західній
Європі — 66 млн. та в Японії — 26 млн. чоловік.

В останні десятиріччя демографічна ситуація на Заході, а також у деяких
державах СНД, у тому числі в Україні, характеризується тривожними
тенденціями. Йдеться про те, Що в окремих країнах населення збільшується
або повільно, або ж не зростає зовсім. Чисельність населення України від
01.01.1994 p. по 01.0.1.1996 p. зменшилась із 52,1 млн. чоловік до 51,3
млн., або на 1,5%. Таке зниження є наслідком як природного, так і
міграційного руху населення. Крім того, помітна й така небезпечна
тенденція — збільшення кількості «міні-сімей», тобто сімей, що
складаються з однієї особи (Франція — одна з лідерів). З індустріальне
розвинутих країн США — єдина держава, де населення стабільно
збільшується, причому не лише за рахунок природного приросту, а й в
результаті притоку іммігрантів, який на кінець 80-х років становив у
середньому 600 тис. чоловік у рік. Найбільш високі темпи приросту
населення (природного) спостерігаються в країнах «третього світу», про
що свідчить.

Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при збереженні
його «омолодженої» вікової структури (майже 34% людей у віці до 15
років) форсують збільшення масштабів трудових ресурсів. Це призводить до
необхідності створення нових робочих місць з метою ліквідації часткового
чи повного безробіття (до 2000 р. потрібно створити майже 1 млрд.
робочих місць). Розрахунки експертів Міжнародної організації праці (МОП)
показують, що для задоволення потреби в зайнятості й ліквідації
безробіття до 2025 р. на планеті необхідно щорічно додавати 50 млн.
робочих місць, в тому числі 40 млн. — у країнах, які розвиваються.

Регіони Населення (млн. Чоловік) Темп приросту

1960 р. 1970 р. 1980 р. 1985 р. 1986 р. 1980-1985 рр.

Увесь світ 3019 3693 4450 4837 4917 1,7

Африка 280 361 479 555 572 2,9

Латинська Америка 217 283 361 405 414 2,3

Азія 1371 1367 1470 1637 1772 2,2

Океанія 3,1 3,9 5,0 5,6 5,8 2,4

Табл. 2. 1. Населення й темпи його щорічного приросту в країнах, що
розвиваються

Однак такі оцінки не дають підстав для оптимізму, оскільки зробити це
практично неможливо з багатьох причин, однією з яких є НТР. Відомо, що
науково-технічна революція, крім позитивних результатів, має й
негативні, один з яких — зростання безробіття внаслідок витіснення живої
праці. Так, у Японії кожний робот позбавляє роботи трьох-чотирьох
чоловік. У Франції, за прогнозами уряду, до 2000 р. запровадження
мікроелектроніки призведе до скорочення чисельності промислових
робітників на 40%, а службовців — на 1/3 (1994 р. у цій країні
безробіття складало 9- 10%). Згідно з даними МОП, найбільш гостро від
безробіття страждають Іспанія, Болівія та Пуерто-Ріко, де більше 20%
активного населення — безробітні. Так, в Іспанії за 1974- 1985 pp. було
ліквідовано майже 2 млн. робочих місць, і безробіття охопило 21%
економічно активного населення.

Науково-технічна революція «сприяла» розвиткові й таких явищ, як
плинність кадрів, міжнародна (міждержавна) міграція робочої сили і,
зокрема, науково-технічної інтелігенції. Сьогодні «зарубіжний внесок»
інтелектуальної еліти в розвиток знань світового співтовариства
настільки високий, що про нього можна говорити як про новий феномен.
Сучасна система транспорту і зв’язку, розгалужена інформаційна
інфраструктура, трансграничний характер багатьох економічних процесів,
численні міжнародні, міжурядові та суспільні організації створили
матеріальну й правову основу для інтенсифікації міграційних потоків. Але
у 50- 60-ті роки міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів (brain
drain) відбувалась головним чином серед промислово розвинутих країн
Заходу, у 60- 70-ті цей процес іде по лінії «Південь — Північ», тобто
відплив науково-технічних кадрів та спеціалістів проходить головним
чином з країн, що розвиваються, в розвинуті країни, а від середини 80-х
років виникає новий емігрантський потік кваліфікованих кадрів — з СРСР і
країн Східної Європи. Його поява знаменує третій етап «відтоку умів».
Лише з 1986 по 1990 р. із країн Східної Європи та республік колишнього
Союзу до США й країн Західної Європи виїхало приблизно 1,3 млн. чоловік,
спеціалістів серед яких 25- 30%.

Міграційні зв’язки України з далеким зарубіжжям останнім часом
пожвавилися. Так, у 1987 р. в Україну з-за кордону прибуло 40 тис. і
вибуло 34 тис., а в 1991 p.- відповідно 47 тис. і 74 тис. чоловік.
Іммігрантів у республіці представляють робітники й службовці, що
прибувають на роботу за контрактами (на початок 1995 р. їх налічувалось
більше 20 тис., з них 1/3 — в’єтнамці), представники ділових кіл та ін.
Щодо еміграції робітників із України на Захід, то їхня загальна
кількість, незважаючи на жорсткі заходи індустріально розвинутих країн
до мігрантів з країн СНД, зростає і може найближчим часом досягти 100
тис. чоловік у середньому за рік. В останні роки в Україні (і не лише в
ній, а й в інших республіках колишнього Союзу) має місце таке явище, як
нелегальна міграція. Найближчим часом, за багатьма прогнозами, поряд із
безробіттям та зростаючою злочинністю на нашу країну вихлюпнеться
«дев’ятий вал» нелегальних мігрантів із так званого «третього світу»,
котрі у пошуках ліпшого життя використовують територію України як
своєрідний трамплін для подальшого проникнення у західноєвропейський
«рай». У 1993 р. кількість нелегальних мігрантів в Україні, затриманих
на кордоні, становила 17 тис., а за шість місяців 1994 р. ця цифра
сягнула 9 тис.

Масові притоки і витоки мігрантів дестабілізуюче впливають на
соціально-економічні й політичні процеси як у країнах, що приймають
мігрантів, так і в країнах, що їх втрачають. Цей третій етап міграції
внаслідок його масштабності загрожує перетворитися на «еміграційний
бум», який стосуватиметься всього світового співтовариства й усієї
системи міжнародних економічних відносин.

Таким чином під впливом НТР відбуваються не лише кількісні, а й якісні
зміни в «людських ресурсах», або «людському капіталі» сучасної
індустріальної цивілізації. В умовах загального підвищення
наукомісткості виробництва наукові знання, «ноу-хау», кваліфікація,
організаційні принципи набувають вирішального значення для економічного
прогресу.

2.5. Фінансово-кредитні ресурси

Посилення інтернаціоналізації господарського життя, зростання
міжнародної торгівлі породили потребу у постійно зростаючій масі
фінансово-кредитних ресурсів. У широкому розумінні слова вони є
специфічною формою виробничих відносин, підсистемою економічного базису
з певною регулюючою основою, видом економічних відносин. У більш
вузькому значенні термін «фінанси» (лат. finantia — платіж) спочатку
означав завершення розрахунків (платежів) у грошових відносинах між
населенням і державою, а потім розповсюдився як на всі платежі на
користь держави й різноманітних державних інститутів, так і на грошові
операції по відкупах та чеканці монет. Із встановленням контролю й
регламентації з боку держави термін «фінанси» використовується для
характеристики сукупності грошових відносин, пов’язаних із системою
державних доходів і витрат. З цієї точки зору фінансові ресурси
поділяються на фінансові ресурси держави та фінансові ресурси
підприємств, фірм, організацій.

Фінансові ресурси держави — це грошові засоби, які утворюються в процесі
розподілу й перерозподілу частини вартості валового національного
продукту та національного доходу в грошовій формі й призначені для
задоволення суспільних потреб. Склад і структура фінансових ресурсів,
напрямки їх використання визначаються фінансовою політикою держави,
зміна якої призводить до змін у формуванні й використанні фінансових
ресурсів. Фінансові ресурси бувають як централізованими, так і
децентралізованими. Централізовані фінансові ресурси сконцентровані
головним чином у державних бюджетах країн, різноманітних фондах
(пенсійних, соціального страхування і т. п.), а децентралізовані
перебувають у розпорядженні підприємств, фірм, компаній, об’єднань та
організацій.

Використання як централізованих, так і децентралізованих фінансових
ресурсів держави визначається сукупністю економічних, соціальних,
політичних та інших факторів і реалізується шляхом певної фінансової
політики.

Особливостями фінансових ресурсів за сучасних умов є те, що вони активно
використовуються для нагромадження капіталу, який багато в чому задає
темпи економічного зростання в світовому господарстві, впливають на
реалізацію суспільного продукту та відтворення робочої сили. У країнах з
розвинутою ринковою економікою у 80-ті роки спостерігались зростання й
інтенсифікація частки інвестицій у ВНП, що зумовило темпи їхнього
економічного зростання. Так, у Японії в 1989 р. частка інвестицій у ВВП
становила 23,5%, а на початку 90-х років — уже 25, у ФРН — 24,5, США —
15%. Крім цього, фінансові ресурси світове співтовариство через бюджети
держав використовує для розвитку економічної і соціальної
інфраструктури, охорони навколишнього середовища як на національному,
так і глобальному рівнях. Особливу роль фінансові ресурси відіграють у
розвитку НДДКР. На початку 90-х років частка держави у фінансуванні
фундаментальних досліджень, які визначають стратегічні напрями
науково-технічного прогресу країни, становила від 15 до 65% витрат.

У цілому в країнах із розвинутою ринковою економікою фінансові ресурси,
що акумулюються й перерозподіляються державою і які пов’язані з її
економічними функціями, складають 10- 15%. Частка державних видатків у
ВВП в усіх країнах світу за останні три десятиріччя мала тенденцію до
збільшення, про що свідчить таблиця 2.2.

Отже, однією з характерних особливостей фінансових ресурсів сучасного
світового господарства є те, що в їх формуванні та розподілі дедалі
помітнішу роль відіграє держава. Вона активніше й активніше втручається
у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та
товарного обміну. Завдяки їй фінансові ресурси втягуються у процес
розширеного відтворення, сприяють розвиткові внутрішнього й розширенню
зовнішнього ринку, впливають на розвиток світової економіки в цілому.

З поняттям «фінансові ресурси» тісно пов’язані поняття «кредит» та
«кредитні ресурси». В економічній літературі вони дуже часто
використовуються як єдине ціле, хоча й мають кожне власний зміст. Кредит
визначається як рух позичкового капіталу, як економічна категорія, що
віддзеркалює певну систему економічних відносин між суб’єктами
господарської діяльності на локальному, регіональному та глобальному
рівнях, тобто охоплює всю світову економіку. Кредитні ресурси — це
сукупність позичкових капіталів у грошовій чи товарній формі. При
допомозі кредитних ресурсів відбувається перерозподіл капіталів у
світовому господарстві. Функція перерозподілу здійснюється через світову
банківську систему, яка акумулює грошові засоби держав, приватних осіб
та різноманітних фірм. Тому кредитну систему в літературі визначають ще
й як сукупність фінансово-кредитних установ та органів контролю і
нагляду за їхньою діяльністю.

Табл. 2. Частка державних видатків у ВВП у країнах світу (%)

Країни Роки

1960 1970 1980 1990 1994

США 28,8 32,7 35,0 36,1 36,7

Японія 19,0 19,3 32,4 31,5 31,9

ФРН 35,6 38,6 48,3 46,0 49,2

Франція 37,0 38,9 46,4 49,9 51,1

Великобританія 34,2 38,2 47,8 49,0 49,1

Середні показники по країнам ЄС 34,2 38,2 47,8 49,0 49,1

Середні показники по країнам ОЕСР 29,6 32,7 40,2 43,2 44,2

За належністю до тієї чи іншої країни кредити поділяються на національні
та іноземні, або ж міжнародні. Останнім часом кількість іноземних банків
у західних країнах зростала високими темпами. Лише у Великобританії
наприкінці 80-х років нараховувалось 450 іноземних банків — рекордна
кількість. Характерною особливістю розвитку фінансово-кредитної системи
сучасної цивілізації є продовження процесу концентрації й транс
націоналізації банківського капіталу, поява й розвиток транснаціональних
банків.

Фінансові взаємовідносини України з близьким та далеким зарубіжжям
перебувають у гостро критичному стані. Всього Україна вже винна близько
9 млрд. доларів США. За попередніми підрахунками нагальна потреба
України в кредитних ресурсах — близько 5 млрд. доларів, їх могли б
надати МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкцій та розвитку,
інші міжнародні організації. Але надання такої допомоги цими
організаціями вимагає рішучого проведення економічних реформ в Україні.
Реалізація реформ може досить швидко привести до отримання кредитів на
пільгових умовах і під низький відсоток на початку програми 350 млн.
дол. (МВФ), потім щорічно (відповідно): 1 млрд. дол., 1 млрд. дол.,
понад 1 млрд. дол.

Крім згаданих, до міжнародних фінансово-кредитних інститутів, що
акумулюють значні кредитні ресурси, належать Міжнародна фінансова
корпорація (МФК), Банк Міжнародних розрахунків (БМР), а також деякі
банки регіональної спеціалізації (Африканський банк розвитку, Азіатський
банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та ін.).

Отже, ресурсний потенціал сучасного світу є певною сукупністю елементів,
співвідношення між якими і значення яких для розвитку світової економіки
непостійні. Під впливом об’єктивних факторів роль деяких видів ресурсів
зростає, інших, навпаки, знижується, з’являються і будуть з’являтися в
майбутньому нові, досі невідомі ресурси, які, можливо, відіграватимуть
вирішальну роль у подальшому прогресивному розвиткові нашої цивілізації.

РОЗДІЛ IIІ

ТОВАРНО-РИНКОВА ТА ЕКОНОМІЧНА РІВНОВАГА

У змішаній економіці головну координуючу роль виконує ринок. Ринок
встановлює ціни та розподіляє обмежені економічні ресурси згідно з
платоспроможними потребами економічних суб’єктів.

Центральне місце в ринковій системі займають два види ринку: ринок
продуктів і ринок ресурсів.

Ринок продуктів – це ринок, на якому домогосподарства купують вироблені
підприємствами товари та послуги. Ринок ресурсів – це ринок, на якому
підприємства купують у домогосподарств ресурси, необхідні їм для
виробництва: робочу силу, капітал і природні ресурси.

Через ринок ресурсів і продуктів домашні господарства взаємодіють між
собою. В процесі їхньої взаємодії відбувається економічний кругообіг,
внаслідок якого в економіці визначається обсяг і структура виробництва,
а між окремими ринками досягається рівновага. Модель економічного
кругообігу в умовах чистого ринку ми розглядали раніше.

В світовій практиці не існує чистого ринку, а є змішана економіка, в
якій поряд із суб’єктами приватного сектора економіки велику координуючу
роль виконує держава (схема 3.1.).

Схема 3.1.

У моделі економічного кругообігу уряд виконує три функції:

По-перше, він здійснює на відповідних ринках державні закупки ресурсів
та продуктів і внаслідок цього несе відповідні витрати, які впливають на
сукупні витрати економіки.

По-друге, уряд надає домогосподарствам і підприємствам колективні
(суспільні) блага, пов’язані із утриманням бюджетної сфери (освіти,
науки, культури, медицини, національної армії, міліції тощо).

По-третє, для здійснення своїх витрат уряд формує державні доходи за
рахунок збирання податків.

В даній моделі доходи уряду показані за допомогою потоків чистих
податків, оскільки лише вони характеризують дійсну величину доходів, які
уряд може використати для закупівлі ресурсів та продуктів на відповідних
ринках.

Наведена модель показує, як уряд може впливати на параметри економічної
рівноваги:

По-перше, змінюючи обсяг державних закупок товарів та послуг, уряд має
можливість адекватно впливати на сукупний попит економіки і, як
результат, на обсяги виробництва.

По-друге, уряд може впливати на попит приватного сектора економіки через
величину чистих податків. Змінюючи рівень оподаткування або величину
трансфертних платежів, уряд може зменшувати або збільшувати доходи
суб’єктів цього сектора, від яких залежить їхній попит.

Дана модель є моделлю закритої економіки – такої, яка не має зв’язків із
світовим господарством. В дійсності економіка будь-якої країни є
відкритою.

Сукупний попит (СПо) – реальний обсяг національного продукту, який
економіка має намір закупити з метою задоволення своїх платоспроможних
потреб. У грошовій (номінальній) формі СПо визначається сукупними
витратами економіки на закупівлю товарів та послуг, які складаються із
споживчих витрат, валових інвестицій, державних закупок і чистого
експорту. Співвідношення між сукупними витратами і сукупним попитом
можна виразити формулою:

СПо * Ц = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ, де Ц – середня ціна на товари і послуги.

Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від ціни. У зв’язку із
цим на графіку крива сукупного попиту набуває вигляду негативно похилої
лінії (рис. 3.1).

За своєю формулою крива сукупного попиту аналогічна кривій однотоварного
попиту, тобто попиту на окремі види товарів (хліб, цукор, вугілля тощо).

Модель економічного кругообігу показує, що як продавець сукупна
економіка отримує доходи від продажу ресурсів та продуктів, а як
покупець – вона несе витрати на їх закупівлю.

Між сукупним попитом і ціною національного продукту існує опосередкована
залежність, яка проявляється через три фактори:

ефект відсоткової ставки (при зростанні цін покупцям товарів та послуг
потрібно більше грошей для оплати угод. Отже, зростає попит на гроші, що
при незмінній грошовій масі викликає підвищення їх ціни, тобто
відсоткової ставки. Внаслідок цього, сукупний попит зменшується за
рахунок попиту на ці товари, для купівлі яких потрібно брати гроші в
кредит. Це стосується в першу чергу інвестиційних товарів, а також
високо вартісних товарів споживчого призначення, до яких відносяться
переважно товари довгострокового використання (легкові автомобілі,
квартири тощо);

ефект багатства (при зростанні цін реальна вартість, тобто купівельна
спроможність, накопичених фінансових активів із фіксованим доходом
(облігації, строкові депозити тощо), що знаходяться у населення,
зменшуються. В такому випадку власники фінансових активів стають реально
біднішими, що скорочує їхній попит. І навпаки, за умов зниження цін
реальна вартість фінансових активів збільшується, що підвищує попит з
боку їхніх власників);

ефект чистого експорту (проявляється, коли ціни на вітчизняні товари
зростають або зменшуються порівняно з цінами на іноземні товари. Якщо
внутрішні ціни піднімаються стосовно цін за кордоном, то покупці почнуть
віддавати перевагу імпортним товарам, що викличе збільшення імпорту. А
іноземці почнуть менше купувати вітчизняних товарів, що викличе
зменшення експорту. Внаслідок збільшення імпорту та зменшення експорту
скорочується чистий експорт у складі сукупного попиту).

Розглянуті вище фактори є ціновими факторами сукупного попиту, які
опосередковано реалізують обернену залежність сукупного попиту від ціни.

Крім ціни на сукупний попит впливає безліч інших, нецінових, факторів.
До основних можна віднести:

— очікування; — зміни в економічній політиці держави; — зміни в світовій
економіці.

Сукупна пропозиція (СПр) – це такий реальний обсяг національного
продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання
прибутку. Потенційна величина сукупної пропозиції залежить від запасу
капіталу та технологічного рівня виробництва. В межах потенційної
величини сукупна пропозиція є функцією товарних цін та середніх витрат
(СеВ), тобто витрат на виробництво одиниці товару:

СПр = f (Ц; СеВ) (1)

Наведена функція свідчить про те, що на сукупну пропозицію впливають два
види факторів: ціна і нецінові фактори, вплив яких опосередковується
через середні витрати.

У макроекономічній науці немає єдиної думки стосовно форми зв’язку між
ціною і сукупною пропозицією. В залежності від того, як ціни впливають
на сукупну пропозицію, існують дві моделі: класична і кейнсіанська.
Розбіжності між цими моделями випливають із різних уявлень прихильників
стосовно гнучкості цін і зарплати.

Історично першою була класична модель, фундаментальним положенням якої є
те, що економіка постійно тяжіє до потенційного рівня виробництва, який
визначає межу виробничих можливостей економіки. У верхній точці
економічного циклу економіка, згідно з класичною моделлю, може дещо
перевищувати межу виробничих можливостей; в період падіння вона,
навпаки, досягає параметрів, величина яких набагато менша від межі її
виробничих можливостей. Але всі ці коливання є тимчасовими. Ринок
володіє механізмом швидко повертати економіку до потенційного рівня
виробництва. Головним механізмом, який виконує цю роль, є механізм
гнучких цін і зарплати.

Графічно класичну модель сукупної пропозиції можна представити на
прикладі падіння сукупного попиту.

Як видно з рис. 3.2 особливістю графіка класичної моделі є те, що в ній
крива СПр має форму вертикальної лінії, яка бере свій початок у точці
потенційного ВВП, тобто точці Оп. За цих умов будь-яка зміна сукупного
попиту не впливає на виробництво, а викликає лише зміну цін. У нашому
прикладі падіння сукупного попиту викликає зниження цін.

пропозиції, яка залишається на рівні потенційного ВВП.

Класична модель вступає у суперечливість із реальною економікою, яка
свідчить що фактичний ВВП досить часто і на тривалий період може
відхилятися від потенційного ВВП. Отже, в дійсності ринковий механізм
нездатний миттєво відновлювати сукупну пропозицію на рівні повної
зайнятості. Для цього потрібний певний час. Отже, класична модель СПр –
модель для ДП.

Кейнсіанська модель СПр виникла на ґрунті конструктивної критики
класичної моделі. Кейнсіанська модель має декілька різновидностей. Один
із її варіантів, який називається крайнім випадком, полягає в тому, що
суспільні фактори змішаної економіки стримують в КП ціни і зарплату від
миттєвого реагування на СПо. Це означає що в такій моделі як ціни, так і
зарплата є негнучкими. Оскільки ціни стабільні, то внаслідок цього крива
СПр приймає вигляд горизонтальної лінії.

Згідно з кейнсіанською моделлю зарплата змінюється не так легко і
швидко, як це уявляють прихильники класичної моделі. Негнучкість
зарплати кейнсіанці пояснюють існуванням суспільних факторів (тобто, це
колективні угоди між профспілками і підприємцями, якими передбачається
незмінність зарплати протягом терміну дії цих угод; також цьому сприяє
закон про мінімальну зарплату).

Але незважаючи на негнучкість зарплати підприємці все ж будуть змушені
змінювати ціни згідно зі зміною сукупного попиту. Це пояснюється ефектом
конкуренції. Так, в умовах падіння сукупного попиту конкуренція, що
зростає між виробниками товарів, примусить їх знижувати ціни з метою
уникнення затоварювання. В умовах зростання сукупного попиту конкуренція
між покупцями викличе зростання товарних цін. В умовах різного рівня
зайнятості суттєвість цінових змін буде різною, що впливає на форму
кривої сукупної пропозиції.

Графічно кейнсіанську модель СПр можна представити на прикладі

падіння сукупного попиту.

Наведений алгоритм свідчить, що між ціною і сукупною пропозицією
спостерігається пряма залежність: зниження ціни зменшує сукупну
пропозицію. Тому крива СПр приймає вигляд позитивно похилої лінії (рис.
3.3).

Негнучкість зарплати яка лежить в основі кейнсіанської моделі сукупної
пропозиції, породжує певні висновки. Перший – в умовах падіння сукупного
попиту сукупна пропозиція і реальний ВВП опускаються нижче потенційного
рівня з одночасним зниженням цін. Другий – до тих пір, поки номінальна
зарплата не зменшиться адекватно падінню сукупного попиту і зниженню
товарних цін сукупна пропозиція не збільшиться і тому реальний ВВП не
повернеться до потенційного рівня, а економіка буде депресувати в цьому
стані тривалий час. Третій – вивести економіку із стану депресії може
лише держава. Застосовуючи фіскальні та монетарні заходи, вона може
стимулювати сукупний попит і завдяки цьому прискорити відновлення
виробництва на потенційному рівні.

В умовах повної зайнятості або близьких до неї економіка функціонує на
межі своїх виробничих можливостей. Тому в КП виробництво збільшитися не
може або збільшиться несуттєво. Основним наслідком збільшення сукупного
попиту може бути лише зростання цін.

Негнучкість зарплати – явище КП. З часом термін дії суспільних факторів,
які стримують зарплату від реакції на товарні ціни, закінчується.
Зарплата пристосовується до нових цін, і тоді події в економіці
розгортаються згідно з класичною моделлю сукупної пропозиції. Отже,
кейнсіанська модель адекватно відображає реальну економіку в КП. Це
означає, що короткострокова крива сукупної пропозиції має вигляд
позитивно похилої лінії (рис. 3.3).

Відзначимо, що крім ціни сукупна пропозиція залежить також і від
нецінових факторів. Як видно з рис. 3.2 і 3.3 зміна сукупної пропозиції
під впливом цін відображається на графіку за допомогою переміщення точки
реального виробництва вздовж нерухомої кривої сукупної пропозиції.

До основних нецінових факторів сукупної пропозиції відносяться:

зміни цін на ресурси;

зміни в продуктивності ресурсів;

зміни податків з підприємств та субсидій.

Усі нецінові фактори мають одну загальну рису: коли вони змінюються, то
внаслідок цього змінюються середні витрати. Між середніми витратами і
сукупною пропозицією діє обернена залежність. Коли нецінові фактори
зменшують середні витрати, сукупна пропозиція збільшується, а її крива
зміщується вправо. І навпаки, якщо вони збільшують середні витрати,
сукупна пропозиція зменшується, а її крива зміщується вліво.

ВИСНОВОК

Завдяки даній курсовій роботі я більш детально дізналася про економічні
ресурси та їх значимість; які вони є і що собою представляють. В
результаті досліджень я прийшов до висновку, що жодне суспільство не
може існувати без економічних ресурсів. Залежно від того, як
використовуються економічні ресурси розвивається держава. Дослідивши
роботу, я можу зробити такі висновки:

-Виробництво матеріальних благ і послуг становить основу існування
будь-якого суспільства. Воно є рушієм технічного прогресу і розвитку
людини. Взаємодія людини з природою у процесі виробництва породила
чимало екологічних проблем, від розв’язання яких залежить виживання
людства.

-Процес виробництва є результатом взаємодії певних факторів, які
називають факторами виробництва, або економічними ресурсами. Розрізняють
п’ять факторів виробництва: земля, праця, капітал, здатність до
підприємництва та інформація. Перші три з них називають ще основними, а
решту — особливими.

-Економічні ресурси відіграють важливу роль на мікроекономічному рівні.
Від їхнього раціонального використання залежить прибуток власників
факторів виробництва, зниження витрат і цін на кінцеву продукцію,
результативність роботи підприємства.

-Проблема вибору використання обмежених ресурсів це не лише проблема
структури сучасного виробництва, але й проблема майбутнього економічної
системи, проблема визначення темпу її подальшого розвитку.

Ще я розглянула світові економічні ресурси і дійшов висновку, що різні
країни по-різному забезпечені економічними ресурсами і по-різному їх
використовують. Від цього залежить рівень розвитку держави та благо
устій її жителів. Значна роль зараз належить таким економічним ресурсам,
як:інформація та підприємницька здатність, які набувають все більшого
значення у світі.

Розглядаючи економічні ресурси України, я побачила, що наша держава має
значні запаси природних та трудових ресурсів, однак вони ще не
використовуються з максимальним ефектом і тому існує великий потенціал
щодо покращення їх раціонального використання у майбутньому. Щодо інших
економічних ресурсів, то Україна робить зусилля, щоб залучити капітал в
економіку, розвивати інформаційні технології тощо. Маючи такий потенціал
економічних ресурсів, Україна зможе забезпечити економічне зростання вже
в найближчому майбутньому у разі їх ефективного використання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Фінанси підприємства. Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф.
А. М. Поддєрьогін. 2-ге вид., перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 1999.-384 с.,
іл.

Словник-довідник економіста. – К., 2000.

Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”.
К.: “Основи”. 1998 с. 261-281.

Комісарук М.П. “Макроекономіка: курс лекцій”. Коломия — 1999 с. 84-92.

Макконел, Брю. “Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с
англ. ІІ-го изд.. – М.: Республика, 2001.

Павловський М. “Макроекономіка перехідного періоду”. К.: “Техніка”.
1999.

Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999 с. 98-114.

Борисов Е.Ф. Экономическая теория. – Москва: Юристъ, 2002

Гальчинський А. Основи економічної теорії. – Київ: Основи, 2000

Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. –Київ: Основи, 2001

Основи економічної теорії. — під редакцією Климко Г.Н. — Київ: Вища
школа, 1998

Основи економічної теорії. – під редакцією Ніколенко Ю.В. – Київ:
Либідь, 2004

Основи економічної теорії. – під редакцією Чухно А.А. – Київ, 2000

Основи ринкової економіки. — під редакцією Савлука М.І. — Київ:
Либідь, 1999

Макконелл К.Л., Брю С.Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. –
Москва: «Республика», 2001

Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 2003

PAGE

PAGE 1

товари

чис.податки

товари

товари

Уряд

грошові доходи

товари

грошові доходи

Домогосподарства

споживчі витрати

товари

Ринок ресурсів

Фірми

Ринок продуктів

ресурси

ресурси

витрати

витрати

чис.податки

ресурси

Рис. 3.1. Сукупний попит

Але за своїм змістом вони суттєво відрізняються. Однотоварний попит
знаходиться в оберненій залежності від ціни товару безпосередньо: чим
вища ціни – тим нижчий попит, і навпаки (ефект доходу та ефект
заміщення).

Але така реакція покупців на ціну не має відношення до сукупного попиту,
оскільки він характеризує попит на сукупний товар, тобто реальний ВВП.
Особливість сукупного попиту полягає в тому, що сукупна економіка, як
суб’єкт попиту є одночасно і продавцем, і покупцем ВВП.

ввп

Ц

Рис. 3.2. Класична модель СПр

Наведену вище логіку класичної моделі виразимо у формі схематичного
алгоритму, в якому знак ( означає відхилення певних економічних
параметрів від рівня, який відповідає умовам повної зайнятості:

— (Ц

(СПр = 0.

— (ЗПн

Отже, в класичній моделі абсолютно гнучкі ціни і зарплата миттєво
нейтралізують будь-які відхилення економіки від умов повної зайнятості.
Тому ними нехтують і враховують лише кінцевий результат – незмінність
сукупної пропозиції. У нашому прикладі це досягається за рахунок ефекту
пропорційного зниження цін і зарплати. Цей висновок знаходить своє
підтвердження на графіку 2, де сукупна пропозиція залежить від цін, а її
крива приймає вигляд вертикальної лінії.

Оп ВВП

СПо2

СПо1

Т2

СПр

Т1

Ц

Ц1

Ц2

Як видно з рисунка у кейнсіанській моделі крива СПр має вигляд позитивно
похиленої лінії. Якщо сукупний попит недостатній, фактичний обсяг
виробництва (Оф) зменшується стосовно потенційного рівня (Оп) і може
знаходитися в цьому стані певний час, оскільки зарплата є негнучкою.

Згідно з логікою кейнсіанської моделі, падіння сукупного попиту відносно
потенційного ВВП тимчасово не впливає на номінальну зарплату, тобто (ЗПн
= 0 Але товарні ціни знижуються, що зменшує прибутковість виробництва і
стимулює підприємців до скорочення сукупної пропозиції. Наведену логіку
можна виразити за допомогою схематичного алгоритму:

— (Ц

— СПр.

— (ЗПн = 0

СПр

Т1

СПо2

СПо1

Ц

Ц1

Ц2

Рис. 3.3. Кейнсіанська модель СПр

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *