Дефініція мови. Мова як знакова система (контрольна)

Контрольна робота з логіки

на тему

«Дефініція мови. Мова як знакова система»

План

Вступ

Мова і світ

Логічна граматика

Мова як знакова система

Список використаної літератури

1. Вступ

Наведений аналіз предмета логіки як науки свідчить про те, що логіка
вивчає форми мислення та відношення між ними.

Форми мислення — це вихідні елементи, з яких будуються міркування і в
яких акумулюється та функціонує знання, а відношення між формами
мислення — це логічні закони, згідно з якими будується знання у вигляді
окремих міркувань, системи міркувань, теорій, фрагментів теорій тощо.

Завдання логіки як науки полягає в тому, щоб подати свій предмет, форми
і закони мислення у вигляді такої системи, як теорія.

Своєрідністю предмета логіки є те, що він не є безпосередньо даним.
Процес дослідження форм мислення та різних відношень між ними
безпосередньо даним має матеріальне втілення мислення, а саме мову. Тому
мова — емпірична реальність для логіки.

У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясувати, в чому полягає здатність
мови бути виразником і реалізатором мислення, чим характеризуються
механізми функціонування мислення у мові, чим детермінований зв’язок між
мисленням і появою різних мовних засобів.

Розглядаючи абстрактне мислення, вказували на таку важливу його
особливість, як зв’язок із мовою, оскільки у мовленні реалізується
єдність мови і мислення, яке є послідовністю слів, речень та
послідовністю думок. У процесі мислення ми оперуємо мислительним
змістом, який безпосередньо не збігається з тією предметною дійсністю,
від якої він абстрагований.

Тільки в мові цей зміст як щось ідеальне реально існує. Тому мова є
дійсність, з якою має справу логіка.

Іншими словами, оскільки логіка має своїм предметом форми мислення та
відношення між ними, а мислення нерозривно пов’язане із мовою, то логіка
в цьому розумінні є наукою про мову. Але лише в цьому розумінні, інакше
не можна буде відрізнити логіку від лінгвістики. Мова визначається як
система знаків, між якими існують відношення, що регулюються правилами
утворення та перетворення.

Враховуючи це, можна визначити мову як систему знаків із заданою
інтерпретацією, яка використовується для комунікації (спілкування) та
пізнання. Іноді в літературі можна зустріти визначення мови просто як
системи знаків. Таке визначення неточне, оскільки в ньому немає вказівки
на те, за якими правилами співвідноситься знак і об’єкт, який він
позначає, і що саме він позначає (тобто без інтерпретації), така система
ще не є мовою.

Усю множину мов можна поділити на дві підмножини: природні мови і
штучні. Серед природних мов розрізняють мови із специфікованою
семантикою і мови із не специфікованою семантикою (розмовна мова різних
діалектів).

Природними мовами називаються мови, які виникають стихійно, в умовах
практичної взаємодії індивідів певної соціальної групи. Природні мови
використовуються насамперед як ефективний засіб спілкування.

Штучні мови — це мови, які створені спеціально для фіксації способів,
засобів і результатів пізнання. До штучних мов відносять мови
математики, логіки, шифри. У цих мовах комунікативна функція відступає
на задній план, вони не використовуються як засіб спілкування. Їх
головна мета полягає у тому, щоб ефективно зафіксувати, утримати
отриману інформацію і забезпечити її надійну передачу від одного
комуніканта до іншого.

Вони можуть бути засобами комунікації (спілкування) лише для
спеціалістів певної галузі (математичні викладки, логічні числення,
шифри тощо).

Мовами із специфікованою семантикою є мови природничих, гуманітарних і
технічних наук. Мови історії, фізики чи філософії включають поряд із
загальновживаними фрагментами природної мови спеціально обумовлені
терміни (тобто слова із суворо заданим змістом), які складають
категоріальний апарат кожної із наук.

Наприклад, слова «сила», «час», «швидкість» застосовуються в різних
галузях, але у фізиці, історії чи філософії вони мають відповідно свій
спеціальний зміст, завдяки чому їх називають — категорією філософії,
історії чи фізики.

2.Мова і світ

Щодо відношення мови до дійсності існують дві протилежні точки зору.
Згідно з першою, мова є результатом довільної згоди, конвенції. У виборі
її правил, як і у виборі правил гри, людина нічим не обмежена. Головне
полягає лише в тому, щоб ці правила були достатньо чіткими. Усі мови,
які мають чітко визначені правила, тобто чітку структуру, повністю
рівноправні між собою. У цьому сенс відомого «принципу толерантності»,
висунутого кілька десятиріч тому Р.Карнапом: мови, що задовольняють
якийсь мінімум структурних вимог, нічим не кращі і не гірші одна одної;
можна за згодою прийняти будь-яку з них, ставлячись лояльно до всіх
інших.

Відповідно до другої точки зору, мова не існує сама по собі, а певним
способом пов’язана з дійсністю. З цього звичайно випливає висновок про
те, що аналіз мови дає змогу розкрити деякі загальні істини про світ, що
описується нею.

Перша, конвенціоналістична, концепція мови явно базується на
перебільшенні подібності природних мов до штучних. Крім того, вона
неправильно тлумачить низку фактів, які мають стосунок як до тих, так і
до інших мов.

Існують мови, що приймаються за згодою. Наприклад, коди, шифри, мова
жестів глухонімих тощо. Певною мірою — конвенційні штучні мови логіки та
математики. Конвенційні елементи існують і у природних мовах. Відсутній,
наприклад, необхідний зв’язок слова і предмета, який воно презентує. У
різних мовах одна й та сама річ може називатися по-різному. Річ, яка має
назву в одній мові, може не мати її в іншій тощо.

Перебільшення ролі узгоджень при визначенні правил природних і штучних
мов сприяє впевненості, що усі мови є продуктом стихійних або свідомих
конвенцій. До цього призводить і зневажання того, що побудова і
використання штучних мов завжди припускає наявність природних мов.
Конвенціоналізм у розумінні мови є ґрунтом для наступного висновку:
правила мови в усіх аспектах подібні до правил гри.

Проте аналогія між цими двома типами правил порушується вже у випадку
штучних мов. Правила гри визначають способи поводження з речами,
натомість правила мови говорять про дії із символами. Правила гри нічого
не говорять про ту дійсність, яка знаходиться поза грою, і «ходи» у грі
ніяк не пов’язані з тим, що відбувається у цій дійсності. Правила мов, у
тому числі штучних мов — логіки й математики — мають «семантичні
виміри», що відсутні у грі: одне із завдань цих правил — пов’язати мову
з реальністю, що знаходиться поза нею, але описується мовою. Той, хто
порушує правила гри, входить у конфлікт з угодами, змінивши які,
конфлікт можна усунути. Той, хто порушує правила логіки або математики,
перебуває у конфлікті з істиною. Її стандарти не установлюються за
згодою, і невідповідність істині не може бути знята за допомоги якихось
нових угод.

Якщо мова, на відміну від гри, пов’язана з дійсністю, що лежить поза
нею, то чи можна із знання про мову зробити якісь висновки?

Аргументація від властивостей мови до властивостей позамовної дійсності
має велику традицію: зразки її трапляються ще у Платона й Арістотеля. З
поширенням штучних мов тенденція переносити особливості мови на світ
посилилась. Особливо це стосується штучних мов, побудованих із
дотриманням вимог логіки: в таких мовах іноді вбачають начебто модель,
дослідження якої опосередковано дає знання про світ. Так, прихильники
впливової свого часу концепції «логічного атомізму» стверджували, що у
випадку логічно довершеної мови структуру факту можна «вичитати» з
структури символу, який його презентує. Якщо структура мови і структура
світу принципово збігаються, то особливість мови — за достатньо
обережного її тлумачення — може допомогти у розумінні побудови світу, у
розкритті того, з яких типів, фактів складається реальність, як вони
влаштовані і як взаємопов’язані.

Помилка логічного атомізму полягає насамперед в уявленні про світ як про
сукупність незалежних один від одного фактів, своєрідних атомів, що не
взаємодіють один з одним. Логічний атомізм ігнорує також таке положення:
для побудови бездоганної мови, яка віддзеркалює структуру дійсності,
необхідно знати, що вона являє собою.

Мова не є довільним утворенням, ніяк не пов’язаним зі світом. Разом з
тим було б помилкою уявляти цей зв’язок як образне або структурне
копіювання мовою змісту реального світу. Розв’язання питання про
відношення мови до дійсності повинно виходити із зв’язку мови з
мисленням. Мислення — одна із форм відбиття дійсності. Мова, що є
інструментом мислення, також пов’язана своїм змістовним боком з
дійсністю і своєрідно віддзеркалює її. Це виявляється у зміні мови
слідом за зміною людського пізнання та практики, у суспільно-історичній
зумовленості походження мовних форм, в успішності людської діяльності,
що спирається на інформацію, яку одержують за допомоги мови.
,

Без мови немає пізнання дійсності. Чи залежать наші знання про світ від
мови, яку використовують у процесі його пізнання? Наскільки істотна така
залежність? Чи, може, дивлячись на все крізь призму мови, ми завжди
бачимо викривлений до невпізнанності довколишній світ?

Положення про неминучу залежність образу світу від вибору поняттєвого
апарату і виражальних можливостей мови, які ми використовуємо, дуже
поширене. Воно рідко оголошується прямо, частіше воно є одним із
наслідків загальних уявлень про мову та її роль у житті людини та
суспільства.

Німецький лінгвіст В.Гумбольдт розвивав ідею про мову як одну з форм
виявлення особливого «духу народу». Німецький філософ Е.Кассирер вважав
мову реалізацією споконвічно властивих людині здібностей користуватися
символами. Філософи А.Бергсон і Е.Гуссерль наполягали на тому, що мова
перетворює за власними законами все те, що дано нам безпосереднім
досвідом. Польський логік К.Айдукевич, який певний час обстоював
«радикальний конвенціоналізм», гадав, що науковий образ світу можна
змінити шляхом відповідних змін поняттєвого апарату, натомість сам вибір
цього апарату нічим, по суті, не обмежений. Такі досить різні міркування
про мову мають один загальний наслідок: положення про неминучу
залежність знань про світ від мови, яку використовують.

Мова — необхідний інструмент для відображення людиною дійсності, що
впливає на спосіб її сприйняття і пізнання. Активна роль мови у процесі
пізнавальної діяльності безсумнівна. Вона впливає на рівень абстрактного
мислення, на можливість і спосіб постановки питань щодо навколишнього
світу і одержання відповіді на них.

Проте твердити, що мова являє собою активний чинник формування нашої
картини світу, ще не означає, що нею визначаються принципові межі
будь-якого досліду. Мова не тільки впливає на пізнання, але і сама
формується у процесі вивчення дійсності як спосіб адекватного її
віддзеркалення. Досконалість мови залежить від рівня людських знань і
людської практики. Динамічний характер зв’язку мови з пізнанням, їх
постійний взаємовплив та взаємо удосконалення виключають як прямолінійне
уявлення про копіювання мовою дійсності, так і положення про
визначеність нашого образу світу поняттєвим апаратом нашого мислення.

3. Логічна граматика

З граматики добре відомий поділ на частини мови. Серед них — іменник,
прикметник, дієслово і т.п. Поділ мовних висловів на семантичні
категорії, які широко використовуються у логіці, нагадує цей граматичний
поділ і, в принципі, вийшов з нього. Тому теорію семантичних категорій
іноді називають «логічною граматикою». її завдання — запобігати
змішуванню мовних висловів різних типів і тим самим утворенню
беззмістовних, на зразок «квадратичність п’є уявлення» або «якщо віє
вітер, то зірка».

Ідея семантичних категорій була висунута на початку цього сторіччя
Е.Гуссерлем, який назвав їх «категоріями значення». Як
логіко-філософська доктрина, що широко застосовується у дослідженнях
мови, теорія категорій була детально розвинута польськими логіками
С.Лесневським, К.Айдукевичем та А.Тарським.

Поділ мовних зворотів на семантичні категорії відбувається залежно від
того, що ці звороти означають. Вважається, що два вирази належать до
однієї і тієї самої семантичної категорії розглядуваної мови, якщо
заміна одного з них іншим у довільному осмисленому реченні не перетворює
його на беззмістовне.

Навпаки, два вислови завжди належать до різних категорій, якщо
підставлення одного з них замість другого призводить до втрати
осмисленості.

Наприклад, імена «Сократ» і «Платон» належать до однієї й тієї ж
семантичної категорії: заміна одного з них другим, у будь-якому
осмисленні речення, дає знов-таки осмислене речення. Скажімо, речення
«Платон був учителем Арістотеля» є осмисленим і істинним. Речення, яке
одержуємо з нього шляхом заміни, «Сократ був учителем Арістотеля» буде
хибним, але осмисленим.

Вислови «Сократ» і «стоїть» належать до різних семантичних категорій,
оскільки з речення «Сократ стоїть» при заміні слова «стоїть» словом
«Сократ» утворюється вислів «Сократ Сократ», що взагалі не є реченням.

Ще кілька прикладів. Вислови «або.., або..,» та «якщо.., то…» належать
до однієї категорії, оскільки при перетворенні, припустимо, речення «або
йде дощ, або буде вітер» у речення «якщо йде дощ, то віє вітер»
осмисленість зберігається. Слова «більш» і «старший» також належать до
однієї й тієї ж семантичної категорії, оскільки будь-яке речення,
осмислене з одним із цих слів, буде осмисленим і з іншим.

Вислови «більший» та «або» належать до різних категорій: заміна першого
вислову другим у осмисленому, хоча і хибному, реченні «Мадрид більший
Парижа» дає безглузде ціле «Мадрид або Парижа». Подібним чином заміна
«або» на «кожний» призводить до перетворення осмисленого речення у
беззмістовне, тому «або» і «кожний» належать до різних семантичних
категорій. Поняття осмисленості, що застосовується у визначенні
категорій, є, строго кажучи, синтаксичним, а не семантичним, тому
точніше було б називати категорії «синтаксичними». Проте ім’я
«семантичні категорії» є сталим і тому зараз немає сенсу його змінювати.

Очевидно, що осмисленість не тотожна істинності. Мають смисл, а отже, є
осмисленими, не лише істинні, а й хибні вислови.

Згідно з теорією семантичних категорій, кожний правильно побудований
вислів мови належить єдиній і тільки єдиній з семантичних категорій. Цих
категорій нескінченна кількість і вони утворюють значну розгалужену
ієрархію.

До неї входять дві головні категорії і нескінченна сукупність так званих
функторних категорій. До головних належать категорія імен та категорія
речень (висловів), що включають також імена і речення зі змінними
(подібні до «брат якогось S» і «якщо Арістотель був учнем Платона, то
А», де S — якесь ім’я, а А — речення). Функторні категорії різняться
залежно від того, до чого застосовується операція, яка називається
функтором і яка виникає у результаті її застосування.

Наприклад, «Сонце» — це ім’я, «Сонце гріє» — речення. Слово «є» —
функтор, що утворює речення з двох імен і т.п.

Існують функтори, що перетворюють імена у речення, речення у речення,
імена у імена та речення у імена. Існують також більш складні функтори,
що перетворюють одні функтори у інші.

У різних мовах кількість семантичних категорій неоднакова. Існують,
наприклад, мови тільки з однією категорією імен, є мови з кількома
категоріями імен.

Теорія семантичних категорій накладає суворі обмеження на структуру мов.
Наскільки ж природна й інтуїтивна така «логічна граматика», що
розподіляє усі мовні вислови у строго відмежовані один від одного і
упорядковані у нескінченну ієрархію категорії?

С.Лесневському відмінність семантичних категорій уявлялась вимушеним,
але водночас цілком природним і обґрунтованим кроком. Порушення
обмежень, що накладаються теорією семантичних категорій, є, на його
думку, гріхом щодо логіки і може призвести до появи парадоксів та
протиріч. Теорія категорій визначає найбільш загальні умови усвідомлення
висловів не тільки штучних, але й природних мов. Недотримання цих умов
може призвести до таких неприємних наслідків, як змішання усвідомлених
тверджень з беззмістовними.

Іншою крайньою позицією щодо теорії семантичних категорій є оцінка її як
занадто штучної й такої, що не має інтуїтивної правдоподібності. Вона
дозволяє усунути парадокси і робить мову несуперечливою. Оскільки
кращого способу для досягнення цього немає, доводиться, хоч і не дуже
охоче, миритися з нею.

Більш поміркований підхід до теорії семантичних категорій полягає у
визнанні її природності й ефективності у випадку більшості штучних мов і
лише обмеженого застосування до природних мов.

Насамперед, вислови природних мов не вдається підрозділити на «чисті»
семантичні категорії. Більшість з них мають риси, характерні для різних,
причому несумісних, категорій. Так, деякі вислови мають якоюсь мірою
властивості описів (невизначених, наприклад, «верхівка Альп», або
визначених — «найвища верхівка Альп») і одночасно властивостями власних
імен (наприклад, «Монблан»). У теорії категорії описи і власні імена
повинні підрозділятися за різними рубриками, змішання яких неприпустиме.

Окрім того, чи є деякі вислови власним іменем або ж описом, загальним чи
одиничним, залежить у звичайній мові від контексту, в якому вони
вживаються. Якщо вислів вилучений зі свого оточення, неможливо
однозначно визначити, до якої саме категорії його слід віднести.

Спробуємо, наприклад, вирішити, чи належать імена «Арістотель» і
«людина», взяті у своїх звичайних значеннях, до однієї семантичної
категорії чи до різних. Вислів «кожна людина є смертною», безсумнівно, є
осмисленим висловом. Замінимо в ньому ім’я «людина» на ім’я
«Арістотель». Про одержаний в результаті цього вислів «кожний Арістотель
смертний» важко говорити з певністю, чи є це осмисленим висловом, чи ні
через неприродний зворот «кожний Арістотель».

Здається, що в звичайній мові немає таких жорстких меж між мовними
зворотами, як ті, що передбачаються теорією семантичних категорій. Крім
того, може статися так, що в мовах різних народів межі між висловами
проводяться по-різному. Так, в українській мові говорити про «кожного
Арістотеля» не зовсім природно. Але з цього ще не випливає, що у якійсь
іншій мові цей зворот буде різати слух.

Обмежене застосування теорії семантичних категорій до природних мов не
виключає, зрозуміло, того, що з її допомогою можна одержати цікаві
спостереження і висновки щодо цих мов.

Імена — це мовні вислови, підставлення яких у форму «S є Р» замість
змінних S і Р дає осмислене речення.

Іменами є, наприклад, «зоряна ніч», «Дніпро», «Київ» та «вечірній
Хрещатик». Підставлення цих висловів у зазначену форму дає осмислені
(хоча й не обов’язково істинні) речення: «Дніпро є Київ», «вечірній
Хрещатик є зоряна ніч», «зоряна ніч є Дніпро» тощо.

Речення (висловлювання) — це мовний вираз, який є істинним або хибним.

Висловлюваннями є, наприклад, вислови «ніобій — це інертний газ», «5 —
просте число», «якщо металевий стрижень нагрівається, його довжина
збільшується». Перший з цих висловів хибний, два інші — істинні.

Функтор — це мовний вислів, який не є ні іменем, ні висловлюванням і
слугує для утворення нових імен або висловлювань з тих, що вже є.
Наприклад, слово «є» — це функтор, оскільки воно не являє собою імені
або висловлювання, але дозволяє з двох імен одержати висловлювання
(наприклад, вислів «Ньютон є фізик»). Вислови «все… є…», «дехто…
є…», «все… не є…» і «дехто… не є…» також є функторами: це не
імена і не висловлювання, але з їхньою допомогою, підставляючи замість
крапок якісь імена, можна одержати вислови (наприклад, «усі інертні гази
є летючими», «деякі метали є рідинами», «усі кити не є рибами» і «деякі
музиканти не є композиторами») тощо.

Вислови «… і…», «… чи…», «або.., або…», «якщо.., то…», «..,
якщо і тільки якщо…» — це функтори, що дають з двох висловлювань нове
(«йде сніг і віє вітер», «ми йдемо у кіно чи ми залишаємося вдома», «або
Київ стоїть на Дніпрі, або Київ стоїть на Сені», «якщо є причина, то є й
наслідок», «число ділиться на 6, якщо і тільки якщо число ділиться на 2
і на 3» тощо).

Вислів «неправильно, що…» (або просто «не»), не будучи іменем або
висловом, дозволяє одержати з одного вислову інший (наприклад, з вислову
«всі вчені неуважні», «неправильно, що всі вчені неуважні» або «всі
вчені не є неуважними»).

Функтори, що дозволяють з імен або висловлювань одержувати інші вислови,
називаються пропозиційними (від лат. слова ргороsitio — висловлювання,
міркування). У подальшому з усіх можливих функторів особливу увагу буде
приділено саме їм.

4. Мова як знакова система

Отже, з визначення мови випливає, що головним її елементом є знак.
Природно виникає запитання: що таке знак?

Під знаком розуміють матеріальний об’єкт, який символічно, умовно
представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища, події,
властивості, відношення.

Щодо мови, то в ній знаками виступають слова і словосполучення. Справді,
слова і словосполучення є матеріальними об’єктами (при усній мові —
коливання повітря, при письмовій — сліди чорнила, фарби). При цьому
слова і словосполучення завжди мають певні предметні значення, тобто
вказують на відповідні об’єкти.

Застосування знаків властиве різноманітним формам людської діяльності.
Предметом спеціального вивчення знак стає за часів античності. У Новий
час до цієї проблеми зверталися Локк, Гоббс, Лейбніц.

Лейбніц вказував на те, що знак своєю чуттєвою наочністю полегшує
логічні операції. Використовуючи знаки, люди не тільки передають думки
один одному, а й підвищують ефективність процесу мислення. Лейбніц
вважав, що знаки повинні відповідати двом основним вимогам:

по-перше, бути короткими і стислими за формою і містити максимум смислу
в мінімумі протяжності;

по-друге, ізоморфно відповідати позначуваним ними поняттям, представляти
прості ідеї найбільш природним способом.

Знаки поділяють на три види:

— знаки-індекси;

— знаки-образи;

— знаки-символи.

Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на
позначуваний ними предмет. У цьому випадку між знаком і предметом існує
зв’язок, аналогічний зв’язку наслідку з причиною. Наприклад, дим вказує
на наявність вогню, зміна висоти ртутного стовпчика — на відповідні
зміни в атмосфері.

Знаки-образи мають певну подібність з відповідними предметами.
Наприклад, карта, план місцевості, картина, креслення.

Знаки-символи фізично ніяк не пов’язані з предметами на які вони
вказують. Тут зв’язок між знаком і предметом складається або за угодою,
або стихійно при формуванні мови і практичного її засвоєння конкретною
людиною. Саме ці знаки складають основу мови. Слова і є
знаками-символами.

Перевага знака-символу над іншими знаками полягає в тому, що за його
допомогою можна відображати різноманітний зміст; маючи гнучкий зв’язок з
предметом, знак-символ може виразніше представити зміст (мається на
увазі саме той аспект змісту, який зараз нас цікавить).

Тобто, використовуючи знак-символ, ми можемо однозначно вказати на те,
що для нас суттєве саме зараз у предметі, про який ми говоримо, який ми
розглядаємо, досліджуємо.

Іншими словами, відмінність між знаками полягає саме в характері
зв’язку, який може мати знак конкретного виду з предметом.

Найдосконаліший за характером зв’язок між знаком-символом і предметом.
Це дає право розглядати основні характеристики знака на прикладі
знаку-символу, оскільки все, що притаманне знака-символу, можна з певною
мірою умовності екстраполювати на знаки-індекси і знаки-образи.

Кожний знак повинен вказувати на певний предмет і нести певну інформацію
про цей предмет. Тобто, кожний знак характеризується предметним
значенням і смислом.

Предметним значенням знака називається об’єкт, який позначається цим
знаком. Такими об’єктами можуть бути окремі предмети, множини предметів,
явища, події, властивості, відношення тощо.

Смислом є інформація, яку несе знак про предмет.

Тут необхідно зауважити, що, говорячи про смисл знака, ми маємо на увазі
інформацію про предмет, завдяки якій ми однозначно виділяємо предмет і
відрізняємо його від інших предметів. Тобто не будь-яка інформація про
предмет може відігравати роль смислу. Таку інформацію називають прямим
смислом.

Прямий смисл слів і словосполучень необхідно відрізняти від переносного
та етимологічного (буквального).

Переносний смисл слова вказує лише на подібність одних об’єктів до
інших. Наприклад, для характеристики нафти застосовують вираз «чорне
золото». Етимологічний смисл слова вказує на буквальне походження слова.
Наприклад, «біографія» — буквально означає «опис життя».

Знакам і знаковим системам притаманні різні відношення.

По-перше, це відношення між знаками у знаковій системі, яке називається
синтаксичним (від грецького sіпtахіs — складання, побудова, порядок).

По-друге, між знаком та об’єктом і знаковою системою об’єктів існує
відношення, яке називається семантичним (від грецького sеmantikоs —
позначуваний).

По-третє, між суб’єктом, який використовує знакову систему, і самою
знаковою системою має місце відношення, яке називають прагматичним (від
грецького ргаgmаtісиs — практичний).

Синтаксичні, семантичні та прагматичні відношення називають семіотичними
відношеннями.

У XIX ст. американський філософ і логік Чарльз Пірс засновує спеціальну
науку про знаки — семіотику, яка вивчає властивості семіотичних
відношень (семіотичні властивості) і дає методологію побудови знакових
систем.

Семіотика як теорія знакових систем має три розділи:

— синтаксис,

— семантику

— прагматику.

Синтаксисом називають розділ семіотики, який вивчає синтаксичні
відношення. На перший погляд здається, що таке визначення синтаксису є
тавтологічним. Насправді ж це не так. Мається на увазі ось що.
Синтаксисом називають і синтаксис знакової системи (синтаксичні
відношення або правила, що визначають ці відношення), і синтаксис як
науку про синтаксис знакової системи. В останньому випадку доцільніше
було б вживати термін «синтактика». Але практично до цього терміна
звертаються рідко, оскільки з контексту завжди видно, про який синтакс
йдеться.

При синтаксичному аналізі знакової системи абстрагуються від смислу і
значення знаків.

Семантика як розділ семіотики вивчає властивості семантичних відношень.
Зрозуміло, що термін «семантика» також має два смисли: ним позначають і
семантичні відношення знакової системи і науку про семантичні відношення
знакової системи. Розрізнити смисли цього терміна в кожному конкретному
випадку допомагає контекст.

І, нарешті, прагматика як розділ семіотики досліджує прагматичні
відношення знакової системи.

Синтаксис, семантика, прагматика як розділи семіотики розробляють
спеціальний інструментарій дослідження знакових систем. Зважаючи на цей
інструментарій, визначають три рівні семіотичного аналізу знакових
систем:

— синтаксичний,

— семантичний,

— прагматичний.

На синтаксичному рівні аналізу досліджують знаки самі по собі, тобто
визначають принципи побудови знаків.

Семантичний рівень аналізу розкриває принципи співвідношення знака і
значення.

Прагматичний рівень аналізу висвітлює відношення між знаковою системою
та її носієм.

Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насамперед тим, що мова
розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови
як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування
передбачає:

а) відношення, які існують всередині цієї системи. Іншими словами, тут
спілкування розглядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумовлена
їх структурними властивостями та відношеннями.

б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мови. Ці явища
знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність;

в) системи, між якими відбувається спілкування, їх називають
комунікантами або інтерпретаторами.

Кожний із рівнів семіотичного аналізу розглядається як певна абстракція
від реального процесу спілкування, де вони (рівні) виступають в єдності.

У цьому розумінні на синтаксичному рівні беремо до уваги лише систему
Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали
систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки,
пов’язані (або можуть бути пов’язані) з певними типами значень. Тут
предметна сторона знака виступає на передній план, є визначальною.
Власне знаку надається другорядна роль. Певний об’єкт визначається
знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст.

І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу
спілкування, яка дає можливість розглядати системи а) і в) з позицій
того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на
прагматичному рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через
зміни смислової характеристики слів та виразів, через явища емоційного
забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного
характеру суб’єктів, які спілкуються.

Таке розрізнення рівнів семіотичного аналізу мови, яке свого часу
запропонував Ч.Морріс, по-перше, дозволяло розглядати семіотику як єдину
галузь дослідження мови, а по-друге, формувало цілісний підхід до
висвітлення мови як соціокультурного феномена.

На розрізнення рівнів семіотичного аналізу звертає увагу Р.Карнап у
своїй праці «Вступ до семантики». Він пропонує розрізняти емпіричну
семіотику від чистої семіотики.

Завдання емпіричної семіотики — вивчати мови, що історично виникли.
Завдання ж чистої семіотики — аналізувати штучні мовні системи,
насамперед створені для потреб і в межах логіки. Звідси під «чистим»
синтаксисом, «чистою» семантикою і «чистою» прагматикою (до визначення
якої він приходить пізніше) Карнап розумів логічний синтаксис, логічну
семантику та логічну прагматику. Виділенням логічної семіотики Карнап
показав, що логіка користується специфічною мовою, яка є не мовою
спілкування, а інструментом, методом дослідження предмета логіки. Мова
логіки є втіленням, реалізатором мислення і, головне, методом
дослідження мислення.

Оскільки природна мова, інструмент спілкування, є також втіленням у собі
мислення, то результати її синтаксичного, семантичного та прагматичного
аналізу це база, фон, на якому могла вирости чиста семіотика. Іншими
словами, численні результати емпіричної семіотики дають ключ до
розуміння специфічних проблем логічної семіотики. А іноді те, що в
логічній семіотиці є нормою, в емпіричній семіотиці є винятком, який
обумовлений певними рамками дослідницького та практичного характеру.

Наприклад,, аналізуючи розрізнення рівнів семіотичного аналізу, К.Огден
і Дж.Річардс звертаються до схеми, яка дістала назву «трикутник
співвіднесення»:

С

Вершини трикутника репрезентують три різні системи: А, В, С, відношення
між якими забезпечує спілкування.

А — символ (у природній мові насамперед слово);

В — предмет, до якого відноситься символ (слово). Предмет, на який
вказує символ, називають референтом, денотатом;

С — посередник між символом і референтом. Цим посередником є думка, яку
називають смислом, інформацією про предмет.

Суцільні лінії трикутника вказують на реальні відношення між символом та
предметом і водночас на те, що відношення між символом і предметом
виникли завдяки посередництву думки (смислу).

Отже, смисл — це така інформація про предмет, яка однозначно
характеризує предмет.

Звідси випливає, що знаки можуть мати один денотат, але різний смисл, і
не можуть нести різний смисл, а вказувати на один і той самий денотат.

Наприклад, вирази «Засновник логіки» і «Вчитель Олександра
Македонського» мають один і той самий денотат, але різний смисл.

Ці міркування, що випливають із розгляду «трикутника співвіднесення», є
загальними як для емпіричної, так і для логічної семіотики (оскільки в
природних і штучних мовах мають місце ситуації відношення знака і
предмета).

Аналіз наведеної схеми показує, що вона зображує, по суті, не відношення
трьох рівнів аналізу мови, не процес спілкування, а інформацію
семантичного відношення (тобто відношення між знаком і значенням через
посередництво смислу). У цій схемі відсутній прагматичний рівень. Він
лише передбачається у вигляді різноманітних станів свідомості.

Але головна мета цієї схеми полягає у тому, щоб показати, що синтаксис,
семантика і прагматика — це рівні аналізу, і якщо брати їх ізольовано
один від одного, то вони стають своєрідними абстракціями. Але це не
означає, що кожен із рівнів аналізу не може бути застосований
самостійно. Фактично це є нормою в логічній семіотиці.

Якщо досліджують знакові системи не як засіб спілкування, а як засіб
фіксації, переробки, зберігання інформації, то отримують семантичний
рівень аналізу, який виникає в результаті абстрагування від
комунікативної функції мови. А це означає, що знакова система перестає
бути мовою в лінгвістичному смислі. Ця абстракція застосовується під час
вивчення мов науки логіки та математики.

Якщо аналізують знакові системи з погляду їхніх структурних властивостей
і відношень, то отримують синтаксичний рівень аналізу, який виникає
завдяки абстрагуванню від семантичного і прагматичного аспектів знакових
систем.

Найчастіше наведені абстракції використовуються в логіці у процесі
дослідження формалізованих мов.

5.Список використаної літератури

Хоменко І.В. Логіка – юристам. – К., 1997.

Конверський А.Є. Логіка. – К., 1998.

Івін О.А. Логіка – К.,2000.

Можна сказати, що спілкування є також передача інформації від одного
комуніканта до іншого. Але ми маємо на увазі технічний переклад
інформації з одного рівня на інший за суворо визначеними правилами.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *