Західноукраїнський літературний дискурс (реферат)

Реферат на тему:

Західноукраїнський літературний дискурс

У першому розділі «Національний Космо-Психо-Логос і національна
ідентичність» розглядається культурологічний аспект понять «нація» та
«національна ідентичність». Наголошується на тому, що
національно-культурний організм (— це певна автономна психо-інформаційна
і духовна система, що входить у надсистему—людство і має свої підсистеми
(особа, родина, професійні страти, тощо), відзначається цілісністю,
самореалізацією, самозбереженням і самовідтворенням і типологією,
властивою1 і. для1 окремих [людських осіб. З погляду міфо-ритуальної
теорії культури та структурної антропології; чиї поняття та підходи
лягли в основу цього дослідження, нація є живим організмом-світом, де
все дорівнює усьому, усе гомеоморфне: людина (мікрокосм) — етнос, нація
(мезокосм) — світ (макрокосм), звісно ж із врахуванням того, що людину і
етнос відрізняються від гомеоморфного з ними світу природи своєю

здатністю мислити, переживати, вступати в діалог з іншими людьми, з
Богом і світом.

Нація — це комплекс якостей, реакцій на світ, слова і жести, рух, у
просторі — Космо-Психо-Логос, до творення якого спричинилися різні
«хімічні» сполуки, серед яких не останню роль відігравали і ландшафт,
грунт, у який Бог «посадив» даний етнос, і спосіб жити в світі справіку,
опановувати простір і ще якісь генетичні властивості, що, відшліфовувані
історією, укладаються у саме такі риси національного характеру. Історія
— це творчість колективного суб’єкта — етносу, нації — історія її
культури і свідомості. Світова історія — поліфонія культур, множинність
етнічних свідомостей з їхніми світами, що разом складають людство.

Національний космос — це порядок речей у світі, певне співвідношення
вартощів, сприймання простору і часу, свободи і долі, верху і низу,
далини/ширини, світла/темряви, неба/пекла, чоловіка/жінки, себе і
Іншого. Світ-макрокосм-людство заряджений, запущений енергією менших
світів мезокосмів (народів, етносів, націй), кожен з яких, крім
спільного для всього людства колективного підсвідомого, має і власний
проект існування, свій ідеал самореалізації і самоутвердження у
макросвіті.

Усе, що з’явилось і існує, постійно загрожене поверненням до небуття,
не-існування — поглиненням хаосом і функціонує у боротьбі із цим хаосом,
мусить постійно відновлюватися-перетворюватися. Щоби відновити свої
виснажені біологічні ресурси, повинне «померти»— бодай на мить
повернутися до першопочатку і з новою силою відродитися — до хаосу — в
плані космічному, в оргію — у плані соціальному, у темряву (насіння), у
воду (хрещення).

Творення космосистем різного рівня — єдиний онтологічний процес, хіба
розпадається на два потоки — космогонії (творення космічних об’єктів) і
антопогонії (творення людини, структури її психіки з первісних вод
колективного підсвідомого — неба ідеалів — Супер-Я, земних можливостей
—’Я; пекла бажань — Воно). Цю двоаспектність творення світу підкреслює і
Біблія: Бог створив людину на шостий день Творіння. Те саме їй подарував
свій космогогічний талант — творити речі, культуру — другу природу.

Процес національної самоідентифікації теж космогонічний за своєю
природою: у момент самоосмислення відбувається відновлення національного
образу світу.

Далі у дослідженні розглядаються різні аспекти поняття ідентичності,
його типологія (різні види ідентичностей, серед яких найбільш стала і
універсальна національна ідентичність), його схожість-не-схожість із
поняттями «тотожність», «самосвідомість», його онтологічний і
культурологічний сенси: і індивідові, і нації потрібна ідентичність, щоб
не тільки дати лад власному життю, а й впорядкувати світ навколо себе,
ідентичність усуває відчуття загубленості, непевності, незахищеності,
непоінформованості.

У роботі національна ідентичність трактується передовсім як
самосвідомість культури, надіндивідуального, інтелектуального
механізму, компенсує, зменшує невпевненість і незнання індивідуальної
свідомості і є її доповненням.

Національна література як один із найпотужніших засобів збереження у
світі мезокосму — етнічної, національної ідентичності виховання
національної самосвідомості найпромовистіше розповідає світові і самому
народові про своєрідність його мелодії у симфонії народів-на «небесах
буття». Та її роль не зводиться хіба до підтримання у часі наративної
тотожності нації, а разом із іншими видами духовної діяльності є
своєрідним космогонічним міфом, який зміцнює, відновлює і «тримає»‘
космосистему — світ і націю і їх «дублікат» — психосистему —
самосвідомість, індивідуальну і колективну. Література є найчутливішим
сейсмографом, що фіксує усі розлади в загроженій космосистемі — Втому,
виснаження біоенергії на всіх космічних рівнях — від природи до людини і
нації.

У другому розділі «Західноукраїнський текст 30-х рр. XX ст.»
розглядаються семіотичні аспекти осмислення історії, історико-культурної
епохи як семіотичного об’єкта, семіотичні особливості
західноукраїнського тексту ?0-х рр. XX ст.

У підрозділі “Історична епоха як семіотичний об’єкт” з’ясовуються
особливості трактування історичного процесу з погляду семіотики — як
комунікативного процесу, у якому інформація, що поступає у ті чи інші
канали сприйняття, обумовлює ту чи іншу зворотню реакцію суспільного
адресата (соціуму — колективної особи), адресантом же може, бути як
окрема особа (культурний чи громадський діяч) — тоді історичний процес
постає як комунікація між соціумом і індивідом, так і соціум, колективна
особа (наприклад, чужий соціум, що оголосив війну) — тоді це комунікація
і між двома соціумами, і між індивідом і соціумом і т. д. Кодом тут
виступає певна мова, де «словами» і «фразами» будуть ті чи інші події,
що їх вичитує об’єднаний навколо «мови» соціум-колективна особа, як
безпосередній сучасник і творець подій, так і їх інтерпретатор, що
реконструює текст цією «мовою» як минулий з перспективи теперішнього.
Нижче уточнюється поняття тексту в семіотиці — тексту як мови і тексту
як знака і їх застосування у даній роботі. Далі розглядаються дві моделі
сприймання часу — космологічна (міфологічна), що дивиться на минуле як
па вічне повернення усього сущого, неперебутніх вартощів і першоформ,
тоді подія є значимою настільки, .наскільки вона співвідноситься із
першоподією, і історична, що оцінює події минулого з попряду
теперішнього і можливого майбутнього, передбачає лінійність і
незворотність, неповторюваність подій. Обидві моделі сприймання
минулого, як правило, існують паралельно з домінуванням то одної, то
другої, залежно від історичної ситуації — у суспільно-політичному житті,
у мистецькій сфері переважає космологічна, у науці (окрім філософії) —
історична. І сама проблема відродження чи збереження національної
ідентичності ставить на перший план космологічну свідомість.

У підрозділі 2.2. «Семіозис української історії 10—30-х рр. XX ст.
(акціональний код)» коротко відтворено текст української історії від

розпаду двох ..імперій до 30-х рр. в його подієвому — акціональному
варіанті (коді), докладніше — перебіг подій у Галичині після програшу у
визвольних змаганнях .1917—1920 рр. і окупації Східної Галичини
поляками, курс польського режиму на денаціоналізацію і декультуризацію
українського населення і відновлювальні — етнозахисні дії галицьких
інтелектуалів, усієї української людності задля збереження національної
ідентичності (на економічний визиск — український кооперативний рух, на
закриття шкіл — засновування шкіл і гімназій на власні кошти, Таємного
університету, партійна робота, видавнича діяльність тощо).

У підрозділі 2.3. «Галичина 30-х років XX ст. як культурологічний та
психологічний феномен (семний код)» уточнюється поняття тексту і його
кодів. З-посеред різних типів кодів тексту найбільш продуктивними для
прочитання тексту її торичної епохи — західноукраїнського тексту 30-х
рр. видалися п’ять кодів наративних текстів Р. Варта: акціональний (код
подій, голос Емпірії), референційний (культурний, голос Знання),
герменевтичний (код загадки), семний (голос Особистості), символічний
(голос Символу). Більшість із них легко прикласти і до «наративного»
тексту історії (Барт Р.5/2.— М., 1994, с. 33).

Акціональний — код подій і вчинків, що вкладаються у причинно-подієві і
хронологічні ланцюжки, у процесі осмислення — семіотизації минулого ці
події і вчинки можна групувати за допомогою узагальню-вальних
акціональних назв: «війна», «перемир’я», «поразка», «втрати», «відступ»,
«окупація», «пацифікація», «нормалізація» тощо.

Культурний, або референційний, код — це код людських знань — суспільних
уявлень, думок, культури, як вона передається у книжках. Тому Барт
називає культурний код безіменною книжкою, кращим зразком якої є
шкільний підручник. До культурного коду можна зарахувати і риторичний
код епохи, щі об’єднує усі правила говоріння (кодовані форми розповіді,
мовлення — повідомлення, резюмування тощо), хронологічний код
—»датування» подій, певна ідеологія часу (тобто переважання
космологічної або історичної моделі сприймання часу) і соціо-історичний
код, що пов’язує висловлювання із усією сумою засвоєних через освіту
знань про час, народ, країну.

Герменевтичний код (код загадки) — це питання, які постають при
сприйманні тексту: «Хто це?», «Чим ця людина видатна настільки, що
включена у семіозис?» Варт» пише,—що герменевтичний код — це така
«сукупність одиниць, функція яких полягає в тому, щоби в той чи інший
спосіб сформулювати питання, а потім відповідь на нього, так само й
вказати на різні обставини, що здатні підготувати питання або затягнути
підповідь, або ще так: сформулювати загадку і дати її розгадку» (Барт
Р.3/2. —М., 1994, с. 211).

Семантичний код — це ряд конотацій, що включають у себе значення і
означуване, це зорі на небі тексту, що тріпочуть сенсом. «Сема (чи
конотативне означуване) — це конотатор, що відсилає до людей, місць і
предметів, а її означуваним є та чи інша прикмета» (Барт, там само, с.
211). Це такі прикмети (атрибути), як «складність», «знаменитість»,
«похмурість», «надмірність» і т. п. Наприклад, події пацифікації у
Галичині 30-х рр., крім акціонального сенсу, є означуваним жорстокості
і політичної примітивності польського окупаційного режиму. Усяка сема
іщв’яз^на з певною ідеологією, що втілена в історичній особі (у тексті
історичної епохи) чи в літературному персонажі (у літературному тексті).
Тому.’колена людська особистість (як індивідуальна, так і колективна) є
набором-ревних СЄ|М, скажімо, українці як колективна особа вирізняються
таким ‘набором с^м: інтровертивність, емотивність, індивідуалізм,
несхильність до підпорядкування, терплячість, але до певної межі і т. п.
Серед них західні; українці, передовсім галичани, мають свій «піднабір»,
про що йтиме мова нижче.,

Висока національна самосвідомість галичан була і залишається
наймаркантнішим семним атрибутом їх характеру і «сюжету».

Картина галицького світу після визвольних зазнала значних трансформацій:
відкрився і став реальним донедавна міфічний (і містичний), сакральний
простір «Великої України». Галичани ентузіастично переживали свою
«малість» у великому просторі всієї, України — частини цілого. Звідси —
сакралізація цілої загальноукраїнської території — і готовність жертовно
служити всій Україні, стимулююча діяльність галичан серед західних
українців інших теренів — Буковини, Волині, Закарпаття, Холмщини. Тому
культурологічне поняття Галичини ширше, ніж географічне — уся Західна
Україна -— «те, що духово й політично оглядається на Львів» (Шлемкевич
М. Галичанство.— Мюнхен, 1956, с. 7).

Дослідники української етнопсихології (Ярема, Япів, Кульчицький, Мірчук,
Віконська, Шлемкевич) підкреслюють галицький раціоналізм, перевагу
розумових первнів і східний ірраціоналізм, стихійність, емотивність) що
проявлялося ще в княжі часи (Данило Галицький і спонтанний Ігор
Новгород-Сїверський тощо). У козацькі часи, на думку Шлемке-вича,
персоніфікацією Сходу був Хмельницький («раптове пробудження, осяяння»),
а Конашевич-Сагайдачний — Заходу, навіть їх зовнішність є втіленням цієї
опозиції: «стихійно-барокова» Хмельницького і худорлява, гострокутна —-
в Сагайдачного.

У Шевченка є щось із спонтанного вибуху гарячого гейзера з глибин
української душі, легкість із Божої ласки і неперевершена силу вислову
одночасно. Слово добуте із сердешної поводі й ірраціональної темниці, із
недер стихії. У Франка — «тяжка боротьба із матеріалом, його слова — це
свідомЦ раціональні удари каменярського молота об тверду скелю»
(Шлемкевич, там само, с.66).

Характер простору, в якому протікає життя етносу чи субетносу, вигранює
і його характер. Східноукраїнський формувався в умовах степу —
відкритого, безмежного і непевного простору, що поглинає у себе. Дорога
на ньому — така ж непевна і безмежна — до горизонту, якого ніколи не
можна досягнути. Ця відкритість, безмежність розковує стихію у душі
людини. Галицький простір обмежений, стиснений, ускладнений перешкодами
і переходами, долати його важко, але зусилля ці дисциплінують людину,
стимулюють думку і працю.

Далі з’ясовується особливість переживання простору-Дому — великого,
етнопростору, і малого, Житла, Господи. Дім — це символ родини — сім’ї
чи етносу — усього, що відмежоване фізично і метафізично від решти
простору. Статус Дому: він (житло чи етнопростір) живий, якщо в ньому
присутня людина, одухотворює його своєю любов’ю, ідентифікуючи себе із
ним. Втратити Дім — втратити свою самість, можливу лише на своєму місці
— у своєму Домі. Звідси — не-присутність, непомітність українців у
світі, нечуткість українського голосу, бо діалог можливий лише між
власниками Дому, бездомний нездатний до діалогу, бо його не видно і не
чути, він у поза-просторі, він говорить, а його не чують, як не чують
голосу привидів. Тому проголошення незалежності України — це, крім
усього, і перехід із анти-простору в простір, оприявнення етносу, нації
у світі.

Дім-Держава — це Житло, що захищає народ, націю від хаосу небуття, але й
народ повинен захищати його своєю присутністю — не тільки фізичним, а й
метафізичним проживанням і переживанням цього простору оживляти його,
дати йому стати мертвим.

Після поразки національно-визвольних змагань український світ знову
розколовся надвоє, галичани з-під австрійського панування, під час якого
їм вдалося утвердити досить широкий український «стан посідання» —
розгалужене українське громадянське суспільство, потрапили під польське
і знову мусили боротися за його збереження, за українську присутність у
новій польській державі, коли ця держава робила все для того, щоби
стерти цю присутність, перевести їх із небуття у буття. У той Якщо в
другому розділі роботи розглядався текст, семіозис якого був витворений
у «лабораторних» умовах дослідницької роботи, то цей розділ буде
присвячений аналізові тексту, що витворив себе сам, тексту, що є
субтекстом (дискурсом) загального західноукраїнського культурного тексту
30-х рр., тексту як знаку, як самоописування. Там — текст як факти
(мова) реальності, тут — як факти свідомості, текст висловлювань
адресатів комунікативного акту — діалогу людини (людей — субетносу) із
історією. При самоописуванні це сюжет про Мене, при дослідницькому
описуванні — сюжет про Іншого. У першому випадку домінує космологічний
(міфологічний) текстотвірний механізм мислення, у другому —
дискретно-історичний.

У попередніх розділах ми описували західноукраїнський культурний текст
30-х рр. і його найприкметніші коди, компонуючи їх, витворюючи їх
«сюжет» відповідно до поставленого нами завдання, концепції роботи і
теоретичних методів дослідження, якими послуговуємось. У цьому розділі
намагатимемось відтворити текст про себе самої епохи, витворений самими
учасниками подій, нараторами розігруваного дискурсу.

Кожне ім’я, слово і голос у цьому тексті-дискурсі таять у собі в
згорнутому, спресованому вигляді розмаїті сюжетні ходи Єдиного Сюжету
проминулої епохи. Ми, однак, перекодовуючи (з тексту про Мене в текст
про Іншого), компонуючи цей текст наново, відбиратимемо тільки ті’імена,
слова, голоси, що вкладаються у сюжет, заданий темою і завданням нашого
дослідження — збереження національної ідентичності в умовах «смерті»
українського космосу.

У підрозділі 3.1 «Голоси західноукраїнського (30-х рр. XX ст.)
текстуального світу і їх «проекти реальності (риторичний код)»
відтворені, «озвучені» голоси західних українців того часу — їх
висловлювання про світ, Україну, про себе і інших предикатів дії
наративного тексту західноукраїнської історії 30-х рр.

Предикат-дія об’єднує навколо себе цілий клас мотивів, які узагальнено
можна назвати творенням. Таким творенням, чином, що об’єднувало в собі
головну дію персонажів західноукраїнської історії, було збереження Ч
утвердження національної ідентичності, боротьба за суверенну Українську
державу, незалежно від політичних орієнтацій самих актантів. Ця дія
пронизувала і літературний процес у Галичині 30-х рр. XX ст., і
загальнокультурну атмосферу.

Основною «сценою», де розігрувався західноукраїнський літературний
дискурс 30-х рр. були галицькі періодичні видання: літературний процес у
Західній Україні ініціювали видання різної політичної і культурологічної
орієнтації — націоналістичної («Вісник»), ліберально-демократичної
(«Назустріч»), комуністичної («Нові шляхи»), національно-християнської
(«Дзвони»), а також журнал уенерівської еміграції «Ми», що виходив у
Варшаві. Кожне із цих видань, виходячи у світ, заявляло про свою
ідеологічну та мистецьку платформу уже самою манерою висловлювання,
риторикою, оприявнюючи характер соціо- і ідеолектів його редакторів та
авторів.

Лінгвістичний дискурс західноукраїнської періодики насичений афективно
забарвленими словами — позитивно: «Україна», «Нація», «Нарід», «Держава»
(переважно з великої літери), «рідний край», «матір-ня мова»,
«визволення», «герої», «воля», «енергія», «борці», «перемога» — і
негативно: «большевизм», «атеїзм», «матеріалізм», «зрада» — або
експресивно: «блазні», «масонерія», «гермафродити» (найбільше у
«Віснику»). Це не була штучна політизація лексики, а мова і мовлення,
які творилися безпосередньо у процесі політичного праксису, мова і
мовлення, які не тільки відображали, а й творили нове мислення і
свідомість.

Політико-ідеологічний поверх літературного дискурсу 30-х рр. розгортався
навколо геополітичних опозицій: Україна/Європа, Україна /Польща,
Україна/Росія, Україна/УРСР, Схід/Захід (у загальносвітовому і
українському масштабах), а також ідеологічних: національне/соціальне;
національне/інтернаціональне; національна самосвідомість/національна
зрада: націоналізм/матеріалізм (фашизм-комунізм).

Львівські часописи генерували-творили і Львівський текст української
культури. Львів «говорив» своїми вулицями, будівлями, пам’ятниками,
історією, ідеями і міг сприйматися як певний гетерогенний текст, причому
двояко: місто як простір і місто як ім’я. Львів як простір перебував, у
досить складних взаєминах із Землею: з одного боку, був ізоморфний
Українській Землі в неукраїнській державі, певним чином втілював,
репрезентував цю неіснуючу державу (був державою духа), усю Галичину і
взагалі Західну Україну, був ідеалізованою моделлю українського
всесвіту, особливо в 30-х рр. і лежав у центрі цього всесвіту, водночас
виступаючи тимчасовим (замість Києва) центром, з другого, був
ексцентричним стосовно політичного простору, в який входив, — Польщі,
залишаючись водночас і польським Львовом (у певній мірі — єврейським),
що могло б сприяти синтезу культур, натомість в тодішній політичній і
соціально-психологічній ситуації дало лисіє протистояння культур і
загострення екзистенційного коду Львівського тексту.

Львів став головою і мозком національного організму — уполітичним,
виховавчим, економічним, культурним, літературним — із своїм,
львівським, стилем. Львів був і простором-надтекстом, де формувалися і
утверджувалися і культурні межі української свідомості, у тому числі й
через гострі дискусії, які часом велися в дусі, як казали самі учасники,
баби Палажки, що виказувало прикмети фрустрації, невротичного намагання
перенести) власну Тінь на політичного супротивника.

Метамовний код західноукраїнського літературного дискурсу структурувався
навколо опозиції література-не-література, що розпадалася напідрядні:
наша-не-наша, заангажована чиста, елітарна/масова,
література-графоманія,’ нова/стара, українська/радянська тощо.

В силу цього, що Східна Україна внаслідок терору була вилучена з
процесу» творення української культури, літератури, західноукраїнські
письменники свідомо брали на себе роль заміни: «А в нас, коли українська
(духом) творчість за Збручем вже не існує, коли такі чільні поети,
ЯК:Рильський, українські тільки мовою, якою пишуть, кожна
індивідуальність поцейбіч набирає сили більшої для нас вартості» (С.
Гординсь-ки’й.— Назустріч.— 1936.1.02.— С. 254).

Західноукраїнські літератори, при всіх відмінностях своїх політичних та.
естетичних позицій, головну свою увагу спрямовували па спільне завдання:
підтримуючи вогонь загроженої національної ідентичності, утверджувати
присутність у світі неприсутніх для нього українського народу та його
культури.

Тому в західноукраїнському літературному дискурсі найпродуктивнішми були
космогонічні жанри: історична повість (роман) — код Минулого, »золотого
віку», голос Часу; «сільська» проза — код Простору, голос Землі.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *