Трагедія Кассандри в рецепції Есхіла та Лесі Українки (реферат)

Трагедія Кассандри в рецепції Есхіла та Лесі Українки

Як відомо, античні трагіки не ставили собі за мету створювати
оригінальні сюжети, а брали за основу фабул своїх творів популярні
міфічні історії. Образи античної міфології приваблювали митців світового
красного письменства протягом усіх наступних епох, і кожен письменник
по-своєму розумів та інтерпретував їх, порушуючи проблеми, які були
близькі саме йому. Героїня троянського циклу міфів Кассандра є
унікальною особистістю. Вона не підкорилася волі бога Аполлона, але
разом з тим продовжувала йому служити і у своєму житті дотримувалася
споконвічних моральних принципів; вона знала заздалегідь про всі
нещастя, але не могла їм запобігти; вона говорила тією ж мовою, що й усі
навколо неї, але її ніхто не розумів. Образ Кассандри глибоко трагічний
і його використання допомагає митцям аналізувати широкий спектр
актуальних для кожної епохи питань. Завдання, які ставили перед собою
Есхіл і Леся Українка при написанні своїх творів, відрізняються,
проблеми, які порушені у трилогії „Орестея” і драматичній поемі
„Кассандра”, не співзвучні, але використання одного міфу об’єднує ці
твори, і саме тому доцільним є їх співставлення.

Твори античної класики мають багатовікову історію вивчення. Починаючи
від античних часів і до сьогоднішніх днів, класична давньогрецька драма
аналізувалася багатьма літературознавцями. Багато в цій царині зробив
російський учений О.Лосєв, який ґрунтовно досліджував античну міфологію
та літературу. У своїй праці „Антична міфологія в її історичному
розвитку” він проаналізував як образ Кассандри, так і звернення до нього
давньогрецьких та римських митців, зокрема, він наголосив, що
„найбільшої виразності досягло зображення Кассандри з її видіннями та
смертю у знаменитій трагедії Есхіла „Агамемнон” [6, 384]. В українському
літературознавстві вивченням античної класики займаються такі
літературознавці, як В.Пащенко, Н.Пащенко, Г.Підлісна та інші.

Творчість Лесі Українки так само має свою історію дослідження. Ще за
життя письменниці дорікали тим, що вона у своїх драматичних поемах
абстрагувалася від української тематики. Але використання класичних
образів світового мистецтва дозволило письменниці порушувати не тільки
буденні проблеми тогочасної дійсності, а й роздумувати над філософськими
питаннями. М.Євшан зазначав, що образи європейської класики стали
органічним елементом душі Лесі Українки, „за ними віднаходить творець
міт, якого не може йому дати сучасна література і життя, а без якого
творчість всяка й єсть тільки „літературою”, а не мистецтвом” [3, 563].
Сучасне літературознавство зробило багато для адекватного прочитання
драматичних поем Лесі Українки, зокрема, і „Кассандри”. Ґрунтовний
аналіз цієї поеми поданий у працях таких дослідників, як: В.Петров
(„Драматична поема Лесі Українки „Кассандра”); В.Саєнко, І.Пономаренко
(„Мистецький і творчий метод у „Кассандрі” Лесі Українки”). Окремий
розділ своєї монографії „Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки
в постмодерній інтерпретації” цьому твору присвятила Віра Агєєва
(„Проблема комунікативного розриву в драматичній поемі „Кассандра”).
Тамара Гундорова аналізувала філософські проблеми творчого доробку Лесі
Українки у своїй праці „ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього
українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”. Але порівняльний
аналіз творів Есхіла і Лесі Українки потребує глибшого тлумачення.

Згідно з міфічними переказами, Кассандра була дочкою троянського царя
Пріама. Закоханий у неї Аполлон наділив її даром провіщання, але, коли
вона зневажила любов бога, він зробив так, що її пророкуванням ніхто не
вірив. Троянці не повірили, коли Кассандра провістила, що Паріс принесе
їм лихо, що незабаром загине Троя. При розподілі здобичі Кассандра
припала Агамемнонові і разом з ним загинула в Мікенах від рук його
дружини Клітемнестри та Егіста [7, 120].

Образ Кассандри був цікавим для письменників, бо через його призму можна
проаналізувати глибокі філософські проблеми. О.Лосєв зазначав: „Цей
образ знаменитий тим своїм напруженим трагізмом, який виникає у людей
якраз у переломні епохи, коли особистість є настільки сміливою, щоб
порушити абсолютизм старого, але ще не настільки самостійна, щоб не
відчувати свого перед ним гріха” [6, 381]. Крім того, образ Кассандри
асоціюється ще з однією важливою проблемою, яка хвилювала людство
протягом усієї історії розвитку цивілізації: взаємозв’язок слова і дії,
вплив невидимого духовного світу на видимий матеріальний.

Есхіл у своїй трилогії „Орестея” зосереджується на розкритті проблем
родового прокляття і помсти, злочину і кари, Кассандра ж є дійовою
особою першої частини цієї

трилогії – „Агамемнон”. У цій трагедії розповідається про повернення
ватажка грецького війська царя Агамемнона з троянської війни в Аргос
(насправді родове обійстя знаходилося в Мікенах, але за часів Есхіла ця
провінція втратила свою славу і була в занепаді, тому автор і змінив
місце дії). За час відсутності чоловіка Клітемнестра зраджувала його з
Егістом і виношувала задум помсти за дочку Іфігенію, яку Агамемнон
приніс у жертву богам заради вдалого походу на Трою. Клітемнестра при
поверненні чоловіка з бранкою Кассандрою удає покірливу дружину,
насправді ж у неї вже визрів план вбивства Агамемнона. Саме в таких
обставинах опиняється Кассандра: вона вже не троянська царівна і жриця
бога Аполлона, а трофей того, хто спалив її батьківщину і занапастив
життя всім рідним. Внутрішні суперечності і переживання зробили її
безпорадною і духовно виснаженою, але дар пророкування не відступив від
неї. Натомість Леся Українка робить Кассандру головною героїнею своєї
драматичної поеми і розглядає її долю ще з часів троянської війни. Це
дозволило поетці проаналізувати трагедію Кассандри в контексті
філософських проблем, крім того, у поемі чітко виражений феміністичний
аспект.

І Есхіл, і Леся Українка яскраво малюють видіння пророчиці, якій
відкрите і минуле, і теперішнє, і майбутнє. Кассандра бачить беззаконня,
які відбувалися у палаці Агамемнона (його батько Атрей заради збереження
влади вбив синів свого брата Тієста і нагодував того м’ясом його дітей;
коли Тієст про це довідався, то прокляв увесь рід Атрея). Пророчиця
жахається картин минулого:

Боговідступний дім! Лігвище злочинів!

Де не поглянути, – скрізь тут убивства слід.

І кров лилась тут, і злітали голови…

Он і дитя кричить… Ніж окривавлений…

А онде батько їсть ті кусні смажені… [2, 207]

У Лесі Українки Кассандра бачить не лише минулі події, а й думки людей.
Вона докоряє Агамемнону, що той заради слави переможця віддав дочку на
жертву богам (тим самим ніби готуючи його до помсти Клітемнестри):

Ти забув,

хто мати Іфігенії, хто батько.

Ти тільки пам’ятав, що треба жертви

для того, щоб згубити нашу Трою [4, 95].

Але якщо Кассандрині слова про минуле зрозумілі для оточуючих, то
видіння теперішнього і майбутнього вона не в змозі артикулювати
зрозумілою мовою. Це чітко простежується і в трагедії Есхіла, і в поемі
Лесі Українки. Поетка у своєму листі до Ольги Кобилянської дала
характеристику Кассандрі, зокрема, там є такі слова: „… вона тямить
лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але
не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але
інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не
може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо…” [5, 55].
Кассандра, яка знаходиться на сходах палацу, бачить загибель Агамемнона
від руки Клітемнестри і сповіщає про це хор, але у відповідь від
провідника хору чує:

Не розумію. Що не слово – загадка,

А тут іще й пророцтво, теж затемнене [2, 208].

У поемі Лесі Українки головна героїня єдина, хто в змозі тверезо бачити
реальність. На слова Паріса про перемогу троянців (бо греки зникли,
залишивши дерев’яного коня) Кассандра відповідає:

Ти звеш це перемогою? Вся слава,

вся наша честь погинула давно,

зосталась тільки крадена Гелена

та ще безглузда деревина. Справді,

преславна перемога! [4, 81]

Видіння Кассандри образно-поетичні і вимагають від слухачів вдумливого
осмислення, але в душі кожної людини завжди живе надія на краще
майбутнє, людська психіка ніби виставляє бар’єр для негативної
інформації, і тому троянська пророчиця сприймається як одна з тих, хто
просто лякає людей:

… чи бува таке, щоб із провидців хтось

Прорік радість нам… [2, 209].

Леся Українка ніби поглиблює аналіз проблеми, яку накреслив Есхіл.
Дружина Гектора Андромаха говорить про те, що повсякденна реальність і
правда втомлюють і виснажують, що для звичайної людини життєво
необхідними є такі поняття, як надія і мрії:

Та що, Кассандро,

Доволі з нас уже твоєї правди,

зловісної, згубливої, так дай же

нам хоч неправдою пожить в надії.

Ох, я вже втомлена від тої правди!

Ой, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро! [4, 55-56]

Те, що Кассандра говорить про майбутнє, ніхто не хоче слухати, хоч якими
зрозумілими не були б її видіння. Гелена розцінює пророцтва як вияв
неприязні до себе, Поліксена та Андромаха вимагають чітких указівок, як
відвернути нещастя і сприймають Кассандру як іще одне лихо на їхні
нещасні голови. Леся Українка вказує на те, що під час своїх видінь
героїня перебуває у пророчому нестямі [4, 21], що вона не здатна
говорити чітко і переконливо:

… Ох, скільки крові чорної я бачу!

І батько наш коліна обіймає

Катам своїх дітей…Я чую крик…

ридає, плаче, скиглить, виє, виє…

То наша мати!.. Я пізнала голос!.. [4, 23]

У трагедії Есхіла Кассандра пророкує загибель свою та Агамемнона від рук
Клітемнестри. Прибувши на чужину, вона страждає не лише через те, що
зруйноване все, чим вона дорожила – Батьківщина, сім’я, а й через
передчуття своєї близької смерті. Героїня знає, що її „меч двосічний
жде” [2, 209], бачить себе „на землі… скривавлену” [2, 210].
Артикулюючи пророцтва, вона виявляє свою моральну позицію, вважає
огидним те, що за час відсутності Агамемнона Клітемнестра зраджувала
його з Егістом (сином Тієста, що залишився у живих і виношував задум
помсти за батька та братів). Кассандра не може дібрати слів, щоб
охарактеризувати Клітемнестру:

Вона…Та чи скажу я, справді, хто вона? –

Зміюка двоголова?.. Сцілла – жителька

Печер, куди заблудлі судна втягує?..

Аїду господиня, що й рідні своїй

Життя вкоротить?.. [2, 212]

У драмі Лесі Українки Кассандра говорить в очі Клітемнестрі: „Ти,
правда, і

не жінка” [4, 97]. Героїня усвідомлює, що злочин породжує новий злочин,
що Агамемнон розплатиться за смерть Іфігенії, але й підступність
Клітемнестри не залишиться без відповіді – за наказом Аполлона Орест
(син Агамемнона та Клітемнестри, який у цей час був на чужині) вб’є і
свою матір, і її коханця:

За смерть мою, одначе, відомстять боги:

Сюди каратель прийде – син, народжений

Убити матір, за отця помститися [2, 214].

???????????&

???????????&

???????????&

???????????&

???????????&?81]. Леся Українка вкладає в уста Кассандри слова про те,
що над світом панує Мойра (богиня долі),й інші боги так само їй
підкоряються, як і прості смертні. Тому звернення до богів з проханням
про допомогу їй огидне: „я рабинею рабів не хочу

бути!” [4, 37]. Героїня і кидає виклик всевладдю богів, і визнає їхню
владу над смертними. Особливої пікантності набувають її суперечливі
стосунки з Аполлоном. Він одночасно виступає і як всемогутній бог, який
може обдаровувати і карати простих смертних, і як звичайний чоловік,
якому притаманні й людські пристрасті, й невпевненість у собі. Саме
пристрасті Аполлона роблять Кассандру нещасною. Прийнявши дар провіщання
від закоханого бога, героїня відмовляється стати його коханкою, за що
він мстить їй: „Ото відтоді віри вже не ймуть мені” [2, 212]. Цей дар
стає для Кассандри справжнім прокляттям, бо всі нещастя вона починає
переживати ще задовго до того, як вони стануться. Але разом з тим
героїня залишається жрицею Аполлона і в інших життєвих ситуаціях
підкоряється йому:

…на розмові

я мушу бути з яснокудрим богом [4, 17].

Перші слова Кассандри по прибуттю до палацу Агамемнона звернені до
нього:

Аполлоне-володарю,

Доріг охоронцю! Ти вбив мене!

Куди привів-бо?.. До чийого вогнища? [2, 207]

Таким чином, їхні стосунки розвиваються ніби в двох площинах: Кассандра
була і до смерті залишається жрицею Аполлона, тобто підкоряється його
божественній волі, але вона ігнорує чоловічу пристрасть, за що і несе
важку кару.

Кассандра виявляє принциповість і в стосунках зі смертними чоловіками.
Маючи щирі почуття до Долона, вона приймає його подарунки, хоча й знає,
що їй відміряно небагато щастя поруч з ним:

Ті дари –

То все, що міг Долон Кассандрі дати.

Чому ж я мала б і того зрікатись?

Він щиро те давав, а я те брала,

Щоб мати спогад про хвилини щастя… [4, 18]

Але вона не сприймає концепції шлюбу як вигідної оборудки. Для неї
важким тягарем стає згода на одруження з царем Лідії Ономаєм. Брат
героїні Деїфоб бачив у цьому шлюбі порятунок для Трої, Ономаєм же рухало
його марнославство. Він сприймає жінку, зокрема, Кассандру, як трофей,
як винагороду за майбутню перемогу. Для лідійського царя не існує
принципової різниці між душею і тілом:

Як буде мій сей стан, і сії очі,

І сі уста, вся горда пишна постать,

То де ж із них подінеться душа?

Адже й вона тоді моєю буде [4, 48].

Кассандра ж прагне щирих і рівноправних стосунків з чоловіком, для неї
головне – духовний союз. Віра Агєєва зазначає, що у цій драматичній
поемі „цілковито заперечене патріархальне трактування шлюбу як акту
купівлі-продажу…” [1, 162]. Натомість Есхіл при написанні трилогії
„Орестея” керувався саме патріархальною ідеологією, він мав на меті
довести верховенство батьківського права над материнським. У кінці
трилогії сина Агамемнона і Клітемнестри Ореста, який убив матір з
почуття помсти за батька і за наказом Аполлона, суд виправдовує. Богиня
Афіна охоронцем домашнього вогнища називає чоловіка, статус жінки в
родині максимально принижується (не в останню чергу й тому, що сама
богиня з’явилася на світ не з лона матері, а з голови батька – Зевса).
Тому образ Кассандри у Есхіла відповідає патріархальним канонам. Наміри
Клітемнестри обурюють героїню ще й через те, що дружина наважилася піти
проти свого чоловіка: „Ото зухвалість! Жінка – а на мужа

йде!” [2, 212].

Крім вищезазначених, Леся Українка у своїй драматичній поемі порушила ще
низку важливих проблем. Авторка проаналізувала вплив слова на буття і
психіку людини, взаємозв’язок таких категорій, як слово і правда. Що
первинне: видіння Кассандри про нещастя чи самі нещастя? Якби героїня не
артикулювала своїх видінь, можливо б і не було ніяких трагедій? Рідні
віщунки переконані в тому, що саме її пророцтва накликають біду на їхній
дім. Андромаха впевнена, що слова Кассандри є причиною загибелі Гектора:

Ти одібрала Гектору відвагу,

зламала дух зловісними речами,

убила віру й певність [4, 26].

Сама Кассандра теж звинувачує себе у смерті брата. Вона погоджується, що
її пророцтва підірвали у Гектора віру в себе:

Не страх, не сором і не меч, а я

Своєю правдою згубила брата… [4, 28]

Не тільки рідні, а й прості троянці вважали віщунку першопричиною
нещасть („все лихо з неї!” [4, 78]). Не так виразно, але у Есхіла теж
простежується аналіз цієї проблеми. Пророкуючи вбивство Агамемнона його
дружиною, героїня звертається до Еріній (богинь помсти). Провідник хору
з острахом реагує на слова Кассандри:

Навіщо спів Еріній накликаєш ти

На дім цей? Твоя мова потрясла мене [2, 208].

Коли віщунка прямо говорить про загибель царя, то чує у відповідь:
„Мовчи, нещасна, годі лихословити!” [2, 213]. Отже, і Есхіл, і Леся
Українка акцентують увагу на тому, що здебільшого люди сприймають
трагічні пророцтва саме як накликання біди, а не як повідомлення про
невідворотне. Тобто слово в їх розумінні має здатність до
матеріалізації, до прямого впливу на реальне життя.

Під тиском негативної критики на свою адресу Кассандра теж замислюється
над цією проблемою. Як високоморальна особистість вона страждає через
те, що дорогі їй люди вбачають у її пророцтвах причину негараздів.
Переживаючи майбутні трагедії ще задовго до їх настання, героїня воліє
ліпше втратити всі людські відчуття, ніж знаходитися в постійних муках і
ваганнях:

Може,

се правда, що слова мої отруйні,

що й очі забивають людську силу!

Осліпнути я хтіла б, заніміти…

Ох, се було б таке велике щастя! [4, 29]

Кассандра звинувачує себе не тільки у смерті Гектора, а й у смерті свого
коханого Долона. Від щирого переконання у тому, що вона лише пророчить
невідворотне, героїня приходить до зневіри у себе („Я собі не вірю” [4,
56]). Але на відміну від свого брата Гелена, для якого бути пророком –
це вигідне заняття, Кассандра ставиться до свого дару як до важкої ноші,
яку вона мусить гідно нести. Діалог Гелена і Кассандри в цьому контексті
дуже красномовний. Героїня прагне осягнути істину, зрозуміти зв’язок між
її пророцтвами і майбуттям. А її брат відверто говорить, що його
віщунство базується на раціональному началі, він не переймається
глибинним змістом таких категорій, як правда і брехня. На питання
Кассандри про те, що він каже людям, відповідає:

Те, що треба, сестро,

те, що корисно або що почесно [4, 61].

Гелен, на відміну від Кассандри, переконаний, що слово породжує події, а
не навпаки. Але фінал цього діалогу не на користь Гелена, який
пророкував перемогу царю Ономаю. Поліксена приносить звістку про
загибель царя і розгром його війська. Такий розвиток подій переконує
Кассандру в тому, що над ними всіма панує Мойра, опиратися якій немає
сенсу: „Не перецінюймо себе, Гелене” [4, 65]. Спроба Гелена поставити
свою раціональну нещирість вище нераціональної щирості Кассандри не
допомогла Трої, але він сам врятувався і став віщуном у Дельфах.

Кассандра ж Есхіла не сумнівається в тому, що говорить правду. Вона
впевнено розповідає про майбутні події і не переймається тим, чи
переконала своїх слухачів:

Хоч вірте, хоч не вірте – мені байдуже:

Майбутнє – вже йде. Скоро стане жаль тобі,

Що я була аж надто правдомовною [2, 212].

Завершальний акорд – поведінка за мить до смерті героїні. У трагедії
„Агамемнон” Кассандра цілком підкоряється долі, але така покірність не
сприймається як вияв слабодухості. Вона пророкує свою близьку смерть, та
не втрачає власної гідності, коли сміливо ступає назустріч їй, чим
викликає повагу з боку сторонніх: „Така відвага – знак душі хороброї”
[2, 214]. Її втіха – близька і невідворотна загибель Клітемнестри та
Егіста. Кассандра не хоче оплакувати сама себе:

Ще жива, плачу снувать

Сама собі не хочу [2, 215].

Героїня Лесі Українки, пройшовши виснажливий шлях страждань і сумнівів,
не така смілива перед обличчям смерті, як у Есхіла:

Стій! Невже пора

ступати нам на шлях кривавий? [4, 98]

Замість пророчого нестяму її охоплює дивний спокій, і вона зрікається
свого дару. Героїня говорить про те, що пророчиця Кассандра загинула
разом із Троєю, а себе називає рабинею. Вона ламає патерицю і знімає з
себе діадему – символи віщунського дару жриці Аполлона – та кидає їх до
ніг Клітемнестри:

Тепер нема нічого від Кассандри.

Царице, загадай мені роботу, –

я вмію все, окрім пророкування [4, 99]

Отже, проведений порівняльний аналіз дозволяє стверджувати, що звернення
до одного класичного сюжету не обмежує митців у їхній творчості.
Безумовно, в тлумаченні образу Кассандри не уникнути спільних мотивів,
але разом з тим античні міфи дають письменникам широке поле для
імпровізацій. Есхіл і Леся Українка жили в різні епохи, і, відповідно,
їх цікавили та хвилювали різні проблеми. У творчості Есхіла переважають
монументальні образи, які не знають вагань і є взірцем для наслідування
(згадати хоча б Прометея). Давньогрецькі глядачі були добре обізнані з
міфологією, і тому повороти сюжету трагедії для них були наперед відомі.
Метою трагічного поета було за допомогою популярних історій розкрити
важливу проблему, при цьому слід було тримати у напрузі глядача, щоб той
не втратив інтересу до вистави. Завдяки образу Кассандри Есхілу вдалося
виконати це завдання: слова героїні постійно підсилювали напругу на
сцені і додавали виставі трагізму. Поет не заглиблювався у внутрішній
світ Кассандри не тому, що вона виступала в ролі другорядного персонажа,
– просто це не було характерно для його творчості.

Натомість Лесю Українку цікавила саме особистість троянської віщунки, її
психологія. Якщо героїня Есхіла кидає виклик абсолютизму богів (непокора
волі Аполлона), то Кассандра української поетки додає до цієї непокори
несприйняття патріархальних суспільних канонів (утвердження яких
пропагував в „Орестеї” грецький класик). Зробивши Кассандру головною
героїнею своєї драматичної поеми, Леся Українка виписала цей образ більш
глибоко і об’ємно. Її героїні притаманні почуття звичайної людини: вона
сумнівається і вагається, прагне віднайти істину, страждає і
підкоряється своїй долі.

І Есхіл, і Леся Українка при створенні цього образу дотримувалися міфу.
У творах обох митців Кассандра – пророчиця, яка віщує лихо, але не може
його відвернути, до того ж її видіння нікому не зрозумілі. Вона щира і
чесна у стосунках як з богами, так і з людьми, вона вірить у долю і не
шукає можливостей уникнути її. Якщо у Есхіла питання матеріалізації
слова лише накреслене, то у Лесі Українки ця проблема детально
аналізується. Таким чином, звернувшись до давньогрецької міфології,
українська письменниця не лише дотримувалася класичних канонів, а й
модернізувала образ Кассандри, в дечому підтримуючи тлумачення Есхіла,
але в дечому й заперечуючи його.

ЛІТЕРАТУРА

Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній
інтерпретації: Монографія. – К.: Либідь, 2001. – 264 с.

Есхіл. Агамемнон // Трагедії. – К.: Дніпро, 1990. – С.174-226.

Євшан М. Леся Українка // Євшан М. Критика. Літературознавство.
Естетика. – К.: Основи, 1998. –

С.561-563.

Леся Українка. Кассандра // Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова
думка, 1976. – Т.4. – С.9-99.

Леся Українка. Лист до О.Ю.Кобилянської від 27 березня 1903 р. //
Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1979. – Т.12. – С.54-56.

Лосев А. Античная мифология в её историческом развитии. – М.: Гос.
уч.-пед. изд-во, 1957. – 620 с.

Словник античної міфології. – К.: Наукова думка, 1989. – 240 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *