Своєрідність пейзажно-медитативної лірики Павла Тичини та Томаса Стернза
Еліота
Значне поширення пейзажно-медитативної лірики у перші десятиріччя ХХ ст.
було підготовлене попереднім розвитком філософського струменя у поезії.
Яскраві й самобутні зразки цієї синтетичної жанрово-тематичної форми
створили Павло Тичина, Томас Стернз Еліот. Типологічна схожість між цими
поетами виявляється у зверненні до однакових жанрів та деяких художніх
прийомів, проте й відмінності між ними значні, оскільки виявляються вже
на ментальному рівні.
Українські поети тісніше зв’язані з природою, оскільки їм притаманний
своєрідний пантеїзм, глибоке знання села. Для англійців картини довкілля
— тільки засіб глибше розкрити сутність людини. Природа у їх творах
майже завжди відсунута на другий план. У спадщині Т.С.Еліота домінує
медитативно-пейзажна лірика.
Основа художнього успіху Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як
губка, у свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми
кінця XIX — початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для
себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет
зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, — образну сутність
слова. Більше того, П.Тичина зробив те, чого так довго і без особливих
успіхів домагалися декаденти, — знайшов не бачений досі синтез словесних
і музичних способів вираження. П.Тичина досяг такого синтезу саме тому,
що «озвучував» поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через
його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого
«озвучування»:
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся — дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами — приливами,
Купаючи мене,
Мов ластівку [ 2:10 ].
Ранньому Тичині притаманний світлий, «сонячний» погляд на життя —
«символічний кларнетизм» (Ю.Лавріненко), Еліотові ж — похмурий песимізм,
апокаліптичне світобачення. У художньому світі першого з них природа і
людина гармонійно пов’язані, другий же уявляє людину самотньою і
нещасною, «порожньою» на тлі «безплідної землі».
Поезія Томаса Стернза Еліота вимагає надзвичайно уважного та вдумливого
читання. Вибіркове читання здатне породити хибні уявлення про зміст і
значення його творчості. При поверховому знайомстві може виникнути
ілюзія, що поет бачив світ як хаос і відобразив його в потоці
свідомості, з якого де-не-де виринають уламки предметного буття, і не
можна помітити наполегливого пошуку ідей, які б цей хаос підпорядкували.
Може здатися, що скептицизм поета всеохоплюючий. Не можна не помітити
його релігійності, інстинктивної потреби віри.
’&ooeeeesssssssssssssssssssssssssssssseeeee
gdOT
дину, ув’язнену у великому місті, у ворожому суспільстві, де все кричить
про неволю, безвихідь, приреченість. Бачить вітальні, де життя спливає у
претензійних розмовах та безкінечних «чаях і кавах», потворні безликі
вулиці — місто, освітлене блиском холодних ліхтарів, оповите бурими
туманами жовтневої ночі. Еліот не помічає краси природи, любові, весни,
а тільки ніч, осінь і продажних жінок у розвалених дверях трущоб. У його
віршах немає поетизації світу, як ми бачимо це у Тичини, є лише
авторський зір, слух і всепроникаюче почуття відрази до сучасної йому
західної цивілізації.
Туман жовтавий, що розлогу спину тре об шибку,
Жовтавий дим, котрий вологу морду тиче в шибку,
Що лиже язиком липким до закутів вечірні.
Що до калюж і до ставнів притискується гілка —
Пічною сажею собі замурзуючи боки,
Через терасу прослизнув, зробив стрімкий стрибок — і,
Уздрівши, що уже лягла м’яка жовтнева ніч,
Кільцем круг дому закрутивсь і в сон заліг глибокий [3:40].
У ліриці П.Тичини — буйство барв і звуків. Колористична гама
пейзажно-медитативної лірики Еліота дуже бідна: у ній переважають чорні
і сірі кольори, зрідка з’являється білий.
Природа і людина у творах Т.С.Еліота — однаково виснажені і спустошені,
ворожі одна одній. Його ліричний герой настільки зосереджений на собі
самому, що ледве помічає навколишній світ, а коли й робить це, то
відчуває тільки огиду.
Постійно копирсаючись у своїй душі, він зрідка кидає погляд за вікно, де
бачить похмурий міський пейзаж.
Коричневі хвилі туману набігають на мене
Круговоротом облич на дні вулиці,
Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,
Безпричинну усмішку, що висне у повітрі
І щезає над низкою дахів [3:15].
Тичининський же ліричний герой сприймає радісно життя на тлі розкішної
природи.
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою [2:12].
Отже, у творчості Еліота немає суто пейзажної лірики. Картини природи у
нього завжди підпорядковані певному медитавному «надзавданню».
Найчастіше це — розкриття апокаліптичного стану світу, трагічної
самотності й приреченості людини, зображеної на тлі винищуваного нею
довкілля.
У П.Тичини тенденція до злиття пейзажної і медитативної лірики
виявляється на різних етапах творчості неоднаково: у ранній його поезії
медитативний струмінь є ніби «підводною течією» у «музичній ріці»: у
зрілій же — філософські мотиви виявлені так само яскраво, як і в Еліота,
але пройняті оптимізмом.
Література:
1. Павличко С. Лабіринти Т.С.Еліота // Зарубіжна література. — 1999. —
№16. — С. 3-6.
2. Тичина П. Сонячні кларнети: Поезія / Підгот. текстів, примітки
С.Гальченка. — К.: Дніпро, 1990.
3. Eliot T.S. Rhetoric and Poetic Drama // Eliot T.S. — Op. Cit.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter