Предмет і завдання історії літературної критики, значення її вивчення у вузі (реферат)

Реферат на тему:

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ, ЗНАЧЕННЯ ЇЇ ВИВЧЕННЯ У
ВУЗІ

1. Об’єкт і предмет літературної критики та історії літературної
критики

Літературна критика, історія літератури, теорія літератури мають
спільний об’єкт дослідження — художню літературу в розмаїтих її родових,
жанрово-композиційних, стильових виявах та історичному розвитку
мистецьких напрямів. Проте кожна з основних літературознавчих наук (і
водночас навчальних «дисциплін» у вищій школі) розглядає спільний об’єкт
під іншим кутом зору, тому має свій предмет, своєрідні завдання.
Предметом власне літературної критики є поточний літературний процес і
насамперед нові опубліковані художні твори. Літературні явища попередніх
років, періодів та епох, будучи передусім предметом історії літератури,
потрапляють у коло зацікавлень літературного критика крізь призму
актуальних суспільно-естетичних запитів і потреб його сучасників при
передруках чи конструюванні контексту, в якому виявляються естетичні,
ідейно-художні особливості нових творів. Отже, предметом літературної
критики є художньо-естетична своєрідність нових завершених творів, нові
тенденції поточного, літературного процесу, їх особливості,
спрямованість, продуктивність, відмінність від інших.

Історія літературної критики має інші об’єкт, предмет і завдання.
Об’єктом її розгляду стають не художні явища самі собою, а результати
діяльності літературних критиків. Історик літературної критики
зосереджує увагу на оцінках, судженнях, роздумах, висновках літературних
критиків певних епох, звичайно ж, у співвіднесенні з тими художніми
явищами, яких стосуються оцінки, судження, роздуми і висновки
критика-попередника. Історія літературної критики їх відтворює
насамперед за першопублікаціями рецензій, статей, монографій тощо,
осягаючи мотиви оцінних суджень, критерії оцінок, суспільну зумовленість
літературно-критичних виступів тодішніх критиків. Як слушно зазначає
П.М.Федченко, «у предмет історії літературної критики входять і система
художніх принципів літературних напрямів (маніфести, декларації,
програмні статті), і їхня фактична поетика, проаналізована, узагальнена
та оцінена критикою, і весь комплекс полемічного матеріалу,
нагромадженого в боротьбі за утвердження чи заперечення певних
ідейно-естетичних принципів» 1.У цьому твердженні нечітко розмежовано
предмет історії літературної критики та її об’єкт, але виразно
акцентовано на тому, що предметом історії літературної критики є не
тільки система принципів літературних напрямів (окрім, розуміється,
письменників), а й поетика, вже кимось проаналізована, оцінена ще до
праці історика критики, ідеї, принципи (зміст) художніх творів,
мистецьких напрямів і поетика (форма) явищ літературного процесу в
осмисленні, інтерпретації критиків — це одна грань предмета історії
літературної критики. Друга його грань пов’язана з полемікою, дискусіями
в поточній критиці. Вона чіткіше увиразнена польським дослідником
Я.Славінським, який зазначав: «Якщо звернути увагу на функціонування
критики в суспільно-мистецькому контексті, стежити за тим, що вона
виразила з відбитого в літературі, а що пропустила (до того ж поставити
питання про причини таких фактів), то тільки тоді матимемо історію
критики»2. Отже, що поточна критика вибрала для поцінування, а що
обминула, пропустила? Чому? З яких причин? Мовчання критиків певного
історичного часу входить у предмет історії літературної критики. А ще,
крім усіх змістовно-концептуальних аспектів літературної критики, не
можна нехтувати питаннями майстерності критиків як учасників
літературного процесу. Вони ж бо також письменники, їхні статті мають
певні жанрово-композиційні, стильові виміри, відзначаються системою
виражальних засобів, арґументів мотивування оцінок, способів донесення
їх до читачів. Під таким кутом зору почав давно досліджувати історію
російської літературної критики Б.Єгоров3, а продовжила група вчених
Казанського університету4. Отже, йдеться про весь обсяг
літературно-критичного дискурсу.

Оцінний аспект наявний у системі літературно-критичних жанрів,
породжений станом літературної критики (і відповідно — художньої
літератури), умовами їх функціонування, структурою преси. Важливо знати,
хто з критиків і в яких друкованих органах виступає; якого характеру
літературно-критичні матеріали подають газети і журнали як органи
політичних партій, літературних об’єднань, громадських організацій чи
власність приватних осіб. З яких причин все це відбувається. Тому в
предмет історії літературної критики включаються також механізми «тиску»
громадської думки, видавців, цензорів — політичної системи в цілому з
відповідним їй типом культури на письменників і критиків. Всебічно
розкрити всі грані предмету історії літературної критики можна тільки на
основі ґрунтовного ознайомлення з різноманітними джерелами.

2. Джерела-об’єкти історії літературної критики

Джерелами-об’єктами історії літературної критики є найрізноманітніші
тексти, які з різною мірою повноти і в різний спосіб зафіксували оцінне
ставлення суспільства до художньої культури і, зокрема, до літератури.
До джерел-об’єктів належать насамперед художні твори, бо в них відбита
критична самосвідомість письменників і форми їх реагування на характер
сучасної їм літературної критики. За художніми творами йде автокритика
митців, опублікована у вигляді передмов, післямов, статей, інтерв’ю
тощо. Відтак — різножанрові публікації власне критиків, сучасників
письменника, листи до нього читачів (інших літераторів у тому числі),
усні виступи згаданих тут реципієнтів на читацьких конференціях,
зустрічах з авторами, інформація про такі виступи в пресі, а також
виступи по радіо, телебаченню, навіть на мітингах і вічах. Останні
фіксуються у пам’яті слухачів, глядачів, у переказах іншим людям і,
звичайно, в архівах мас-медіа. Це – перша група джерел, офіційно
оприлюднених, доступних до вивчення в будь-який час.

Другу групу джерел-об’єктів складають також зафіксовані в різного роду
текстах оцінки літературних явищ, але прихованих до певного часу від
публіки. Йдеться про щоденники і записники письменника, його
епістолярій; про листування критиків з автором і поміж собою; читацькі
листи до письменника і в редакції газет, журналів, видавництв; про
«закриті» видавничі рецензії (там і тоді, де вони практикуються); про
рукописи і різні варіанти літературно-критичних матеріалів, опрацьованих
або самим автором на вимогу видавця, редактора, цензора, або без його
відома — кимсь із редакційних працівників. Зіставлення таких матеріалів
дає змогу простежити процес зародження оцінки, її розгортання в критичне
судження й оформлення у статтю. Вони виявляють мотиви критичних чи
апологетичних публікацій у критиці, ступінь громадянської відваги й
щирості, відвертості критика, механізми «тиску» на критика, причини його
відходу від активної літературно-критичної діяльності.

Третя група джерел-об’єктів історії літературної критики — це документи,
які регламентують чи якось спрямовують літературне життя і тому
опосередковано впливають на стан і характер поточної літературної
критики: цензурні статути, циркуляри; програми панівних (правлячих)
політичних партій, літературних об’єднань, до яких входить критик, з їх
маніфестами, деклараціями, статутами і програмами їхніх друкованих
органів.

Окрему групу джерел, яка може трактуватися найважливішою і подаватися
першою в переліку, становлять матеріали, які свідчать про стан
естетичної свідомості того періоду, критику якого вивчаємо. Це —
теоретичні трактати з філософії, естетики, літературознавства,
підручники, за якими ці предмети вивчаються у школах і вузах; це —
характер політичного режиму, стан культури, її матеріальної бази, яка
уможливлює активне функціонування художніх цінностей серед усіх верств
суспільства.

Суспільно-політичні умови, культурологічний контекст,
соціально-психологічна атмосфера в державі, в регіонах, колективах,
сім’ях, морально-духовна розкутість людей — все це формує індивідуальну
свідомість і письменників, і читачів, і критиків, визначаючи зрештою
потребу в літературній критиці, її суспільний авторитет, необхідність
вивчення в загальноосвітніх і вищій школах, особливості
літературно-критичного дискурсу.

3. Взаємозв’язок історії літератури і літературної критики

Такий широкий компонентний склад джерел історії літературної критики при
належному і повному його опрацюванні таїть у собі небезпеку втрати меж і
специфіки літературної критики, розчинення її в історії суспільної
думки. Це — реальна і досі актуальна проблема. Праці з історії
філософії, з історії естетики, з історії літератури, з історії
літературної критики в Україні мають здебільшого спільні джерела,
перегукуються за змістом, мають синкретичний характер. У них дуже мало
місця відведено дослідженню власне наукознавчих аспектів, специфіки
знання в кожній галузі, особливостей форми праць, їх жанрів, композиції,
стилю. Твердять, що це — специфіка духовного життя неповної нації, яка
надовго втрачала свою державність, мала асиметричну структуру культури і
т.д. Така позиція до певної міри слушна. І все ж вона вимагає критичного
до себе ставлення і не може вважатися єдиною в організації освіти,
культурного життя взагалі – тим більше в науці.

Якщо філософія, естетика, теорія літератури, історія літератури та
історія літературної критики складають теоретичний рівень суспільної
свідомості і в межах наукової картини світу розрізняються за своїми
предметами, за ступенем узагальнення явищ художньої культури, за мірою
абстрактного та конкретного, об’єктивного та суб’єктивного у змісті
категорій і понять цих наук 5, то вже за цими параметрами можемо
виділяти, вибирати (навіть цитувати з тексту) думки, ідеї, поняття, що
мають філософський, естетичний, теоретико-літературний,
історико-літературний, літературно-критичний характер. Для історії
літературної критики домінантою й критерієм відбору виступатиме
насамперед оціненість висновків, понять; уявлень, спрямованих на явища
поточного літературного процесу. Очевидно, історик літературної критики
не зобов’язаний докладно і вичерпно відтворювати систему
філософсько-естетичних поглядів письменників і критиків, але зрозуміти і
враховувати їх він мусить, бо вони є основою оцінних суджень; так же він
не має потреби вичерпно реконструювати діахронну фактологічну базу
літературного процесу, без чого не обійдеться історик літератури, однак
без знання (відчуття) історико-літературного контексту він не матиме
шкали для поцінування нових творів як художніх, ориґінальних чи,
навпаки, нехудожніх, банальних, вторинних і т.д.

Загальновідомо і безперечно, що шкільний (у старших класах) і вузівський
курси історії літератури містять значний оцінний компонент, меншою чи
більшою мірою торкаються літературної критики (критичні праці
відповідного періоду), але в жодному з них немає цілісної картини,
логіки руху літературної критики в усіх її формах побутування — від
шпальт газет і журналів до листів і тематичних збірників, монографій.
Критика там наявна як ідеологія, естетична концепція, полеміка, але не
як творча діяльність зі своїми атрибутами. Чи треба їх знати?
Безперечно. Адже цінність виявляється в усьому, аж до місця статті в
газеті (на першій чи останній полосі і т.д.). Органи преси ведуть не
тільки відкритий (текстуальне виражений) діалог, а й «полемізують» своїм
паралелізмом, відштовхуванням, взаємодоповненням, вдаючись до т.зв.
мінус-прийомів. Звісно, цей аспект періодики входить у предмет історії
журналістики, однак без його врахування історія літературної критики не
може бути повною, втрачає відчуття пульсування літературного критицизму,
його стимулів, його імпульсів.

Історія літератури вивчається у вузах із першого курсу в хронологічному
порядку (хоч стисла пропедевтика, присвячена сучасному літературному
процесові, подається на першому курсі і відразу випереджує діахронію),
служить базою для історії літературної критики, яка може задовільно
розкриватися не скоріше четвертого року навчання у вищій школі. Однак
якщо історію літератури подавати традиційно як історію обставин, що
зумовили виникнення творів, як їх сюжети і композицію, як їх місце і
роль у літературній спадкоємності; діалектиці традицій і новаторства без
історії впливу творів та їх прийняття, то це буде неповна історія.
О.І.Білецький ще 1922 року ставив цю проблему як методологічно важливу.
Він тоді твердив: «Доводити зараз, що історія літератури не тільки
історія письменників, а й історія читачів, що без маси, яка сприймає
художній твір, немислима сама творча продуктивність, означає вламуватися
у відчинені двері»6. Для історика літератури, отже, літературно-критичні
оцінки критиків — сучасників письменника і наступних за ними поколінь
критиків — чи не єдине джерело, яке фіксує в текстах читацькі рефлексії,
результати інтерпретації давно написаних і опублікованих творів. Тому
сьогоднішній викладач історії літератури не може обмежуватись тільки
власним сприйняттям текстів давніх творів чи інтерпретацією сучасних
літературознавців — авторів нових монографій і підручників:
опосередкованою ланкою між ними і давнім текстом має виступати історія
літературної критики в усіх гранях її власного предмета. Оскільки часу
для поєднання двох історій — художньої літератури та літературної
критики — не вистачає, а кожна з цих історій має свою логіку й
специфіку, то й виникає необхідність окремо їх розробляти, наслідки
фіксувати в окремих посібниках, на основі яких привчати студентів
усвідомлювати логіку розвитку літературної критики як специфічної
творчості й діяльності і в такий спосіб готувати кадри критиків, чи
бодай формувати позитивне наставляння на літературно-критичну
діяльність.

4.Завдання і значення курсу історії літературної критики

Завдання курсу історії літературної критики двоспрямоване. По-перше,
вона відтворює цілісну картину становлення, формування і розвитку
критики як органічної частини літературного процесу; виявляє внутрішню
логіку розвитку літературної критики, роль критики в художній культурі
суспільства. По-друге, історія літературної критики, увиразнюючи
здобутки і втрати літературної критики на всіх етапах розвитку
національної духовної культури, сприяє підготовці кваліфікованих кадрів
критиків. Саме цим зумовлюється значення вивчення історії літературної
критики, особливо на факультетах журналістики і філологічних.

Глибоке і всебічне вивчення історії літературної критики в усій її
повноті озброює випускників гуманітарних вузів знаннями умов і факторів,
які забезпечували багатьом відомим людям успішну діяльність у царині
критики; формує у студентів навички аналізу мистецьких явищ, виробляє
практичні вміння здійснювати критичну діяльність; застерігає від
повторення помилок попередників; дає масштаб для врахування
літературно-мистецьких цінностей, сприяє формуванню історизму мислення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія української літературної критики / М.Д.Бернштейн,
Н.Л.Калениченко, П.М.Федченко та ін.— К.: Наукова думка, 1988.— С.3-8.

2. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики (спроба
літературно-наукової методології). —Т.1. —Прага,1925. —С.5-7.

3. Федченко П.М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст.
—К; Наукова думка, 1982. —С.3-11.

4. Наєнко М.К. Українське літературознавство: школи, напрями, тенденції.
— К.: ВЦ «Академія», 1997.

5. Літературознавчий словник-довідник. — К.: ВЦ «Академія», 1997 (гасла
«Літературознавча методологія», «Інтеграція наук і літературознавство»,
«Теорія літератури», «Історія літератури», «Літературна критика»,
«Літературознавча історіографія», «Бібліографія»).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *