Письменники рідного краю (Дмитро Павличко) (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Письменники рідного краю

(Дмитро Павличко)”

Життєвий шлях

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі
Стопчатові на Підкарпатті в багатодітній селянській родині. Точніше —
десь неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при
хрестинах у церковній книзі. Сталося це в полі при копанні картоплі —
звичайний епізод хліборобського щодення.

Кілька літ Павличкам довелося жити в стайні, бо хата згоріла, а нова
зводилася поволі, зростала разом із дітьми. В пам’яті поета глибоко
вкарбувалися майстерка, шурхіт пилки, запах розтятої деревини,
перетворюваної на одвірок і платву, варцабу і крокви — предмети теплі й
гарні. Гуцульщина споконвік шанувала дерево — вірного супутника людини
від колиски до труни. У Д. Павличка це особливе ставлення, відбите
сотнями образів, посилювалося й першими дитячими враженнями.

Батько — Василь Миколайович — був чоловікам освіченим (як на свій час),
вельми працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська
першої світової війни, побував і в Києві, і у Львові, де його засудили
на розстріл, а він утік, звільнивши з собою і в’язнів Бригідок. Із
встановленням у Галичині підсудчини осів на дідизні, не втративши при
тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у
ролі народного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939
р. в перших лавах активістів зустрічав Червону Армію, став першим
головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі:
«Якось, коли вже йому було за сімдесят, попросив у друзів своїх цигарку.
Затягся й відкинув її геть. «Вже не смачна»,— сказав, і помер, стоячи,
зіпершись плечима на стіну, так, ніби й смерть прийняв як роботу, а не
відпочинок».

Мати — Параска Юріївна Бойчук — була жінкою неписьменною, але при тому
багато знала з “Кобзаря” та Франкових творів, до читання вголос яких
щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам’ять і смак до поезії. Д.
Павличко пригадує вірші, якими вона диктувала йому листи до Коломийської
гімназії. Померла 1955 р. від тяжкої праці.

Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд підказував:
малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок, окрім знань,
які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський статок ціну.

Дмитро Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була польська,
українська мова заборонена.

В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той
час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців
партіями вивозили на розстріл, а ті. Ідо лишалися, пухли від голоду.
Темними ночами гімназисти прив’язували тягарі до привезених матерями
паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його
на територію гетто. Вдень їх зустрічали страдницькі й вдячні погляди
зчорнілих єврейських дітей. Очі болю і сподівання. Вони запам’ятаються
назавжди.

1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра. Тоді
вперше, схилившись на віко труни, Д. Павличко вилив свою любов і
ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми “Вогнище”
в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття, було ще далеко.
Та реальність — гірка й правдива — вже стала на порозі. Вона завжди
притягатиме митця — уперед всіх фантазійних злетів та романтичних
вигадок.

1948 р. Д. Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої школи —
окрема сторінка його досі не написаної автобіографії, знаменна в
багатьох відношеннях. Передовсім — широта зацікавлень, що провела поета
через кілька міст, змушуючи його шукати застосування своїм вируючим
силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана самим
пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.

Д. Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту
(зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потрібної довідки з
військкомату та — суто емоційне — запах йодоформу в похмурих коридорах
(а за вікном цвіла, аж задихалася, липа) ураз поламали ці наміри й
привели юнака на фізичний факультет Чернівецького університету.
Щоправда, не далі приймальної комісії. Але щось у цьому спалахові
інтересу до основ світобудови було невипадкове. органічне для його
натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати студентом філософського
факультету Київського університету, потвердженому блискуче складеними
іспитами (філософією захоплювався давно, «Діалектику природи; Ф.
Енгельса проштудіював іще в школі). Але стати студентом КДУ Павличкові
теж не довелося — його не прийняли на тій підставі, що він був
галичанином. міністерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату
Львівського університету, де однією фразою зазначалося, що ім’ярек
дозволяється прийняти на історичний факультет. І знову — мандри. Цього
разу «зайцем, на дахах вагонів (гроші давно вийшли); чекання в
приймальнях, сподівання. За браком місць на історичному Д. Павличко став
студентом української філології (відділ логіки й психології). Людина і
космос, матерія і час — усе це замкнулося для нього на рідному слові,
його незглибимій суті.

Від осені 1945р. до весни 1946р. Д. Павличко був ув’язнений у Станіславі
по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств.

Ще будучи в університеті Д. Павличко керує літературною частиною
Львівського ТЮГу, з 1953 р.— навчається в аспірантурі під керівництвом
академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу
на другий план, і дисертації він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як
колись, було прийнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д.
Паз-личко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критичних
студій одержав би вищий.

Від 1957 по 1959 pp. Д. Павличко керує відділом поезії журналу
“Жовтень”, наступних п’ять років — на «творчих хлібах». Переїхавши до
Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії
ім. О. Довженка (за його роботами поставлені фільми «Сон» — у
співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966—1968 роки
віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову “творчі
хліби” і велика, може, не так за часом, (1971 —1978), як за покладеними
зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт». І тепер Д.
Павличко вважає його своїм дорогим дітищем (цілий ряд всесвітньовідомих
письменників уперше прийшли до українського читача саме зі сторінок
цього журналу). Секретар СП СРСР від 1986 p., з 1988p.— секретар
правління СПУ. І протягом усього часу — численні відрядження, поїздки за
кордон, участь у роботі багатьох делегацій та комісій, товариств,
редколегій тощо.

Творчий шлях

1 січня 1У31 p. в газеті ЛДУ “3а Радянську науку” був опублікований
перший, як вважається, вірш Д. Павличка “Дві ялинки”. Звісно, першим
“з-під пера” він не був: “Писати вірші почав я в дитячому віці,— згадує
поет.— Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори
як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не
міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе
думати про себе як про майбутнього письменника я почав тільки в
студентські роки, і то не одразу, а десь уже на третьому курсі
філологічного факультету”.

Перша книжка Д. Павличка “Любов і ненависть” (1953) тому й стала
першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи
стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало зі
свідомості учорашньої нужденності, a тому не мало казенної заданості.

В усіх ліричних темах Д. Павличка пульсував пафос всеможності,
невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху
через “терни до зірок”. В голосі молодого поета було щось неструджене,
неперемерхле, щось від святого неофітського захвату. Все те, що згодом
вигартується в усвідомлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене
її підбадьорливим горішнім доторком “Людино — ти можеш!”. А ще художня
достеменність, шорстка відчутність образу.

Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р. за пропозицією М.
Бажана. Д. Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж
року його творчість була високо оцінена на III з’їзді письменників
України.

Наступні збірки (“Моя земля”, 1955; “Чорна нитка”, 1958р. разом із
розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо
несподівані для суворо інтонованої музи Д. Павличка, а водночас такі
природні. Коли в “Любові й ненависті подих інтимних почувань ледь
зазначився, перейшовши окремими віршами тихо, як вечірня казка, то вже в
“Моїй землі” стужавів смерековим духом і почав витворювати свою власну
поетичну плоть.

На зламі десятиліть провідною для Д. Павличка стає
громадянсько-публіцистична лірика, звернена до головних політичних явищ
доби, проблем миру, інших народів і країн.

Подібні інтонації переважають у книгах “Бистрина” (1959). “Днина” (1960,
відзначена у 1961 р. Республіканською премією імені Миколи
Островського), “На чатах” (1961). Шукаючи в буттєвих піднебесся,
поетичне слово Д.Павличка насправді тяжіє до реальності, соціальної
конкретності.

Творчою радістю роботи з живим матеріалом забарвлені картини з життя
революційної Куби, зібрані в книзі “Пальмова віть” (1960).

Особливий смак до відточеної думки відчувається в циклі “Салям алейкум”
(1961). В поетиці Д. Павличка закріплюються інтонації та форми,
притаманні поетичній східній традиції, зовнішня врівноваженість яких
таїть вибухову афористичну суть (Кров одмиває вимушену зраду,//
Невимушена зрада — пляма вічна”; “Щасливий той, хто бачив мрію// Але не
доторкнувсь її”). Сувора зосередженість злютовує вірші, присвячені
боротьбі за мир, настроєні на тривожні звуки, що перекочуються
меридіанами планети, “Жест Нерона” (1962). Задана самою назвою, а далі й
віршем, історична ремінісценція говорить про серйозність і трудність
проблеми, що й виділяє лірику Д.Павличка з-поміж багатьох полегшених і
бадьористих творів на тему миру: На світі більше куль, аніж сердець!//
На світі більше міч, ніж томиків поезій!!// На світі більше бомб, аніж
будинків! -. Вихоплений з руху буднів, зловісний, не обірваний історією
жест Нерона рішуче повертав поезію Д.Павличка зі звіданих висот
декларацій (в ряді випадків художньо вдалих) до реальності.

Поет ніби перейшов за три моря, оком гуманіста окинув небокраї XX
століття, висловив своє розуміння соціально-етичних ідеалів і заразом
відчув потребу поглиблення багатьох істин, їх нового параметрування
дійсністю. Багато що відходило в сферу ілюзій, соціальної романтики,
натомість вигромаджувалися брили проблем, які вимагали осмислення. Тут
коріння “Грано-слова” (1968), книги виняткової художньо-філософської
сили, з багатьох точок зору етапної.

Для самого Д. Павличка “Граноглов” — вияв цілісної естетики, ґрунтованої
на реалістичному образі, діалектичному розвитку думки від конкретного до
загального.

Боротьба з ентропією духу, розгубленістю й безсиллям, епічний прорив до
нового розуміння і парадоксів, розвінчання міфів і напівправд задля
гуманізації наступу – ось що значить ця невичерпна тема, яка в одній
фразі звучить так: “Людино – ти можеш!”. Близько сорока років творчого
життя віддав їй Дмитро Павличко – поет, філософ, майстер.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *