Особистісне начало в історичному континуумі художнього світу Івана Білика (реферат)

Особистісне начало в історичному континуумі художнього світу Івана
Білика

Роль особистості в історичному процесі для Івана Білика займає
першочергове значення, адже це було ключове поняття гуманітарної сфери
цього періоду. Позиція Івана Білика визрівала і реалізовувалась як
результат духовно-творчих пошуків, в першу чергу, філософських,
зафіксованих у майже легендарній у майже легендарній «Философской
энциклопедии», серед членів якої був і засновник української
філософської школи П.Копнін. За визначенням авторів енциклопедії,
«особистість – це людський індивід як продукт суспільного розвитку,
суб’єкт праці, спілкування і пізнання, детермінований
конкретно-історичними умовами життя суспільства» [1, 196]. І хоча з
часом положення, викладені в енциклопедичній статті, вимагали уточнень і
суттєвих, але значимість їх полягала, зокрема, і в тому, що вони
акцентували роль античної особистості: “У рабовласницькому суспільстві
статус і гідність особистості визнавались лише за вільними людьми.
“Природна людина” давньогрецької філософії – громадянин античного
полісу, сенс життя якого в житті цілого, держави” [1, 197]. Іван Білик
усвідомив сенс особистості як персону. В епоху присмерковості античності
так називали індивіда, оскільки він не був лише природнім організмом, а
виявлявся в своїй людській якості, а все, що стосувалося особистості,
персони, називалося персональним.

Задум історичної концепції Івана Білика спирається на два вирішальних
моменти. По-перше, письменник створює художню версію справжнього
народного епосу, художньо транеформуючи специфіку історичних переказів,
і подає: власну версію початків Русі, що в загальному контексті
окреслюється як історія започаткування великої держави – правітчизни
української землі (історія Аттіли). По-друге, Білик подає власну
оригінальну концепцію історії прийняття християнства Руссю, що, як
відомо, уможливило повноправне входження великої держави в
загальносвітовий історичний континуум. О.Апанович у передмові до видання
твору у 2003 р. писала: “…в романі історія нашого народу продовжується
на нівтисячоліття в глиб віків … Іван Білик “знайшов місце” на карті
пізньої античності й для наших предків, Ось в чому полягає високий
патріотичний пафос його роману” [2, 5].

Відповідно першим мистецьким завданням для письменника стає формування
концепції особистості, в якій вгадуються риси культурного героя в
історії праукраїнства. У зв’язку з цим підкреслимо надзвичайно суттєвий,
на наш погляд, аспект – Іван Білик художньо проблематизує суто науковий
феномен, на який вказувала О.Фрейденберг, а саме: “3 історичної точки
зору античність є тією епохою, коли одна історична якість набуває інших
ознак – коли плем’я і рід перетворюються в державну форму, міфологія
набуває характеру фольклору, мислення образами перетворюється в мислення
поняттями. Античність є епохою перетворення, перевиникнення явищ однієї
категорії в іншу – і в цьому її теоретично-неперевершена цінність…
Античність – така історична епоха, коли все вибудовується, все виникає
вперше, все в русі, все в періоді становлення” [3, 11]. Український
письменник художньо обживає у романі “Меч Арея” процес еволюції
культурного героя у сферу епічного героя, але зберігає при цьому в
образі Гатила риси першопредка, деміурга, який формує блага культури,
вводить відповідну соціальну організацію, є причетним до світобудови,
формування і виховання людей.

Другим важливим моментом, вирішуваним в історичному біликівському
яаративі, стає висвітлення історії виховання і виведення на широкий
обшир історичних державотворчих масштабів першого історичного героя
Київської Русі князя Володимира, історія якого опосередкована і фактично
вторинна на фоні життєвої лінії древлянського князя Добрині, дійсного
історичного персонажа, лише побіжно згадуваного в традиційному викладі
історії початків виборення влади князем Володимиром. Отже, безперечне
новаторство і сміливість авторського задуму Івана Білика обумовили як
цілковиту оригінальність художньо осмислюваних ним історичних реалій,
так і своєрідне письменницьке потрактування головних персонажів, якими у
романах “Меч Арея” та “Похорон богів” стають відповідно Богдан

(Гатило – Аттіла) та Доброчин (рідний дядько князя Володимира, званий ще
й як Добриня).

Необхідно наголосити на загальнокультурному контексті, в якому
створювалися Іваном Біликом не просто одні з численних історичних діячів
української історії, а саме культурно визначальні типи – культурний та
історичний герої. Загальний інтерес до історичної тематики, що завжди
був притаманний українській літературі і в залежності від
cоціокультурної ситуації продукував появу цілої низки творів,
присвячених козацтву (прямо чи опосередковано , але сюжетотворчими
лініями вже згадуваних нами історичних творів української літератури
ставали або часи козаччини, або часи Київської Русі, що в свою чергу
традиційно розглядалися як спільна загальнослов’янська спадщина, де така
центральна постать, як князь Володимир в найкращому випадку художньо
вирішувалася як негативне уособлення правлячого кола (“Диво”
П.Загребельного), через ряд негативних за своєю суттю характеристик
увиразнюючи моральну вищість простолюдина (Сивоока), нащадки якого
(питання національної самоусвідомленості, без якої справжній митець
неможливий, залишалися осторонь) і сьогодні вершать справу краси –
зведення сучасних храмів мистецтва, Мистецька позиція Івана Білика на
такому загальному тлі вимальовується більш ніж сміливою, бо, пропонуючи
власну версію історії землі русів, письменник фактично обстоює древність
і глибинну культурну самоцінність першопредків Русі як першопредків саме
української землі. У післямові до другого перевидання роману Іван Білик
пише: “Й хоча відомо, що угорці прийшли на свою теперішню землю з
угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрі чотири
століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину як країну гунів од
багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь
аксіомою (ніким, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не
могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка
тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують й існували народи в плоті й
крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної і
матеріальної культури, а все, що стосується матеріального, – вічне й
незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок,
то це ще не означає, ніби їх не було, а просто ми не там або не те
шукали” [4, 388]. О.Апанович слушно підкреслює: «Свого головного героя,
якого звично називають «гунським царем Аттілою», автор ототожнює з
великим київським князем Богданом Гатилом, а літописних «гунів» зображує
слов’янами – безпосередніми предками українців. Ця оригінальна, на
перший погляд нібито фантастична, гіпотеза романіста – плід ретельного
вивчення величезного історичного матеріалу, накопиченого наукою.
Останнім часом гіпотеза набуває дедалі більше підтверджень і в знахідках
археологів» [3, 5].

Фігура Аттіли була, з одного боку, досить знаною в загальнокультурній
пам’яті (могутній скіфський цар, що не знав поразок і мало не здолав
Рим, але відступив перед словом папи римського Лева), і досить
антиномічно потрактованою в міфопоетичних традиціях (причому найбільшої
уваги здобувся він в германському епосі, де в «Пісні про нібелунгів» був
зображений під ім’ям короля Етцеля). Саме до періоду правління Аттіли
(київського князя Богдана) «стягуються» всі основні події, які фактично
постають основотворчими для заснування великої «слов’янської держави» на
всіх рівнях, від організації зовнішніх зв’язків, повноправним існуванням
у світі «великої історії», дипломатичною діяльністю, визнанням, страхом
і одночасно повагою серед інших держав, насамперед, Риму, до влаштування
князівського укладу, життєвпорядкування князівського двору, який
відтворював порядок організації щоденного побутового рівня в усій
державі слов’ян.

)?+eOe??!?!}!n!n!n!n!?!}!n!Y!Y!Y!Y!}!( hK

hK

hK

( hK

% hK

hK

+ hK

+ hK

hK

( hK

hK

hK

( hK

hK

ph hK

( hK

% hK

% hK

??????????\? не більше, ніж гіпетоза, що вимагає перевірки. Надалі
вчений неодноразово до цього повертався, знаходячи нові докази на
перевагу свого відкриття. Але водночас це є підтвердженням і художньої
гіпотези Івана Білика.

Таким чином зверення до постатей Аттіли та Добрині (князя-вихователя
Володимира – особи, як уже зазначалося вище, визначальної для
історичного розвитку Київської Русі) для Івана Білика постає як
звернення до визначальних історичних періодів, специфіка протікання яких
багато в чому визначила весь наступний хід і розквітів, і занепадів
безпосередньої спадкоємиці державності Русі – України. Дня письменника
далеке історичне минуле одночасно постає як вихідний мислительний
матеріал, що дає змогу на широкому подієвому тлі колективних звершень та
окремих долевизначальних моментів віднаходити близьке за духовним
змістом саме дтія того культурно-історичного періоду, з якого і
кидається погляд на минуле з метою і ствердити сьогоднішнє,
усвідомлюване як власний набуток в розвитку світової історії. З іншого
боку, детальне висвітлення тернистих шляхів державотворення, переходу
від родових («Меч Арея») та вузькошіемінних форм життя («Похорон
богів»), що втрачають історичну перспективу розвитку, затримуючи
входження в контекст великої світової історії, до національно
специфічних форм еволюціонування ідей державності і народності. Тому
надзавданням Івана Еічика і було якнайповніше відображення того
минулого, усвідомлення якого змогло б не просто надати відчуття власної
значимості і гордості минулим, але й повноправно закоренити
самосвідомість української спільноти в найдавніших історичних часах.
Таким завданням пояснюється і покладена фактично в основу
характеротворення основних героїв (Аттіли і Добрині) нарочита
ідеалізація їх саме як державотворців, мудрих, прозірливих, могутніх і
духовно, і фізично. Письменник створював в обох романах образ ідеального
правителя, торкаючись часів давніх, але й проектуючи саме через читацьке
сприйняття такий збірний образ на сьогодення, художньо реалізуючи
неявне, лише на рівні підтексту романного цілого прозираюче
смислопокладання на наступне відродження старих богів і на необхідну,
історично вмотивовану появу державотворця рідної землі.

Зазначимо, що важливим чинником створення пластики художніх образів для
І.Білика є зорієнтованість на специфіку античного характеротворення. Як
зазначав А.Михайлов, для грецького світорозуміння надзвичайно суттєвою є
опора на «тіло», коли і сам сенс слова, розвиваючись, збагачуючись і
насичуючись духовним началом, знаходить дня себе «речове, пластичне
оформлення і … уже з ним не розлучається». Таким є грецький характер,
«пов’язаний з діяльністю вирізування і заточування, що має в якості
свого предка кілок і підпору, – зовсім не випадково він майже співпав з
нащадком молота, що б’є по ковадлу. Сенс слова є немов відбитком сенсу в
контурі печатки. Розвиток до такого уявлення в подальшому аж до «стилю»
і до «типу», поки межі мови ще не були зрушені, постійно містить це своє
як таке, що стримує їх, дає образно духовне оформлення. Момент
співпадання внутрішнього і зовнішнього, тілесного, речового, їх
нероз’єднаність, – все це таке, немов треба радіти з того приводу, що
вони можуть безперервно відображатися один в одному, обертаючись у
створеному ними колі» [6, 204]. Художньо обігруючи розглядувану
специфіку античного характеротворення, Іван Білик створює досить цікавий
і парадоксальний ефект виразності. Коли до Русі приїздять грецькі посли,
що відстоюють необхідність християнізації могутньої слов’янської
держави, головні герої, Володимир і Доброчин, силою обставин зустрічають
гостей на березі Дніпра під час купання. Така незвичайна зустріч
розкривається саме через тілесний аспект сприйняття: «Хоча князі теж
стояли в самих пов’язках, але проти незасмаглих і вислошкірих гостей
здавались олімпійськими богами» [7, 410]. Природна єдність тілесної
міцності і душевного гарту внутрішньо робить близькими язичницьку
сутність слов’янського світу з античністю, тоді як християнство у
сприйнятті героїв «Меча Арея» та ‘Похорону богів» пов’язується з
поклонінням мертвому богові. Такий несподіваний підхід до протистояння
різних релігійних вірувань пояснюється не дискусією про переваги чи
недоліки концептуальних моментів світоглядних систем язичництва і
християнства, а саме авторською настановою на точне відтворення життєвих
реалій, тобто того, як сприймалася людиною її віра, як визначала вона
конкретику уявлень про добро і зло.

Спільною рисою для головних персонажів романного світу Івана Білика
виступає їх особистісне переживання такого поняття як рід і родове
начало. Богдана рідний дід (великий князь Рогволод), який «не дуже
вболівав державними справами, оточив себе пройдисвітами, бавився
скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого більше двох десятків
наліжниць, які мали своєю молодою кров’ю розганяти загуслу кров у його
старечих

жилах» [8, 42], заточує в проруб, боячись втратити владу, організовує
замах з отруйними стрілами. Тільки загальне віче змушує Рогволода
добровільно передати меча, що символізував верховну владу, у руки
Богдана. Але отримання звістки про смерть діда приголомшує молодого
князя: «коли вмирає дідо, людина мовби прощається зі своєю юністю, й усі
турботи й усі біди перелягають із дідових пліч на твої, й у тому немає
нічого радісного й утішного» [8, 179].

Іншим моментом родових стосунків, де гостро постає суто чоловічий
конфліт – конфлікт із-зі жінки, переживе Богдан наприкінці життя, коли і
він, і син вподобають одну й ту ж дівчину. Але розрішення конфлікту
відбудеть мирно і родова злагода, зв’язок сина і батька не буде
розірвано. Бо син не без вагань погодиться на батьківські слова про
останню в його житті ладу, яких у молодого сина ще буде попереду в житті
багато. Тут, звичайно, психологічна правдоподібність ситуації буде дещо
спрощена, бо, наголосимо ще раз, надзавданням Білика було виведення
образу ідеального правителя, який мудро вирішує як наймасшабніші
державні справи, так і внутрішньосімейні міжусобиці. і саме у
вищезгадуваній колізії відбувається свідоме відхилення від
життєподібності за рахунок дотримання загальної лінії характеротворення
головного героя.

Для Добрині виконання родового обов’язку набагато ускладненіше, хоча й
витримане також в загальній настанові на свідому ідеалізацію образу.
Доброчин опікується долею молодшої сестри, турбується про батька,
виявляючи справжній зразок синівського ставлення. Але найбільша
реалізація відбувається шляхом виховання племінника – молодого
Володимира, якому Доброчин визначає навіть деяких жінок як необхідну
умову залагодження державних справ через шлюб.

В такому ракурсі специфіка характеротворення таких різних історичних
постатей, як Аттіла та Добриня, стає цілком зрозумілою. В той же час
виведення їх як типів відповідно культурного та історичного героїв
(перший звершує вихід у загальнокультурний простір із замкнутого
простору родового життя, другий виводить на світовий простір власну
державу як рівноправну і рівнозначиму , а багато в чому і вищу, бо
прийняття християнства потрактовано Біликом як історична передумова
широкого світового спілкування., але ніяк не як спосіб вийти зі стану
варварства і нерозвинутості до більш високого культурного щабля) суттєво
різнить самі життєві етапи персонажів та спосіб художнього висвітлення в
авторській історичній концепції Білика. Автор, залучаючи свідчення
наукових досліджень, археологічних даних, здійснюючі численні
етимологічні мовні спостереження, обстоює закоріненість цілісної
світоглядної позиції саме в глибинних, таких, що ледь-ледь народжуються
з форм архаїчних світоуявлень, формах державо- та етнотворення. Таке
розлоге тло відкриває для Івана Білика можливість виведення унікальності
і цілісності особистісного начала. Саме відтворення історичного руху, в
якому відбувається самоусвідомлення індивідуальності державного діяча,
багато в чому можна розглядати як прототип і вісник нового національного
суспільства і культури. У цьому безумовна і невід’ємна значимість
історичного роману, який обов’язково в системі власної етнокультури
виконує ідеологічну функцію.

ЛІТЕРАТУРА

Петровский А. Личность // Философская энциклопедия. – М.: Сов.
энциклопедия, 1964. – Т.3. – 584 с.

Апанович О. Вступне слово // Білик І. Меч Арея: Роман. – 2-ге вид. – К.:
Веселка, 2004. – 432 с.

Фрейденберг О. Миф и литература древности. – М.: Наука, 1998. – 798 с.

Білик І. Аксіоми недоведених традицій // Білик І. Меч Арея: Роман. –
2-ге вид. – К.: Веселка, 2004. – 432 с.

Гуревич А. Диалектика судьбы у германцев и древних скандинавов //
Понятие судьбы в контексте разных культур. – М.: Наука, 1994. – 320 с.

Михайлов А. Языки культури. – М.: Наука, 1997. – 912 с.

Білик І.І. Похорон богів. – К.: Рад. письменник, 1986. – 574 с.

Білик І.І. Меч Арея. – К.: Дніпро, 1990. – 448 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *