Реферат на тему:
ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО
НА УКРАЇНІ В XVI – XVII СТ.
Староукраїнське ораторське мистецтво представлене в основному творами
церковно-релігійного змісту. Світська ораторська проза – сеймові та
судові промови, політичні виступи на народних зібраннях тощо — не
збереглися. Провідним жанром ораторської прози на Україні в XVI—XVII ст.
був проповідницький. Проповідь відігравала роль наймасовішого
пропагандистського засобу. Вона була живим словом, зверненням до широких
мас з церковної кафедри.
Українське ораторське мистецтво виникло на традиціях давньоруських. З
періоду Київської Русі були успадковані збірники перекладних і
оригінальних ораторських творів, які мали настановчі цілі. Вони
передбачали насамперед популяризувати й поширювати християнську
ідеологію і морально виховувати давніх русичів, уславлювати персонажів
християнської міфології і видатних церковних діячів. Тому твори
ораторського мистецтва доби середньовіччя називають п.е учительною
літературою. Проповідь прийшла на Русь разом з християнством як частина
церковного ритуалу і поширювалася в різних списках, які оформлялися у
спеціальні збірки. З періоду Київської Русі відомі списки збірників
ораторських творів— перекладних і оригінальних, які широко побутували і
в XVI—XVII ст. на Україні: «Златоструй», «Маргарит», «Златоуст»,
«Ізмарагд», «Торжественник» та ін. До них входили переклади ораторських
творів класиків візантійської учительної літератури IV—IX ст., які
перекладалися або безпосередньо з грецької мови, або приходили з
Болгарії в старослов’янському перекладі, і твори давньоруських
ораторів—таких, як Феодосій Печорський, митрополит Іларіон, Кирило
Туровський, Климент Смолятич та ін. Це були своєрідні антології
ораторської літератури.
Ораторська, або учительна, література включала в себе проповіді (які ще
називалися словами, казаннями, повчаннями) і послання. А той, хто
складав і проголошував орації, звався проповідником, або казнодією.
Проповіді призначалися для проголошення їх широкому колу людей, послання
ж були зверненнями до однієї конкретної людини чи певної групи людей і
призначалися для читання. Однак на практиці часто траплялося так, що
послання використовувалися повністю чи в уривках для проголошування їх
на широку публіку, а проповіді переписувалися для індивідуального
читання. Таким чином, чіткої межі між проповідями й посланнями не було.
Яскравим прикладом такого явища може бути творчість Івана Вишенського.
Його твори являють собою послання. Однак письменник розраховував і на
те, що вони можуть проголошуватися. Переправивши з Афона на батьківщину
свою «Книжку», він у передмові до неї радив, щоб при індивідуальному
читанні «не минати скорогонцем, як пусте вітряне коло, очима пробігаючи
наперед написаного з місця на місце, але зупинятися… де мовиться про
неправду і істину» 1. При читанні вголос для слухачів передусім потрібно
подбати про те. щоб читач був вправним у читанні — «звиклий і швидкий на
око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі, хай
… там, де кома, трохи зупиняється, а на крапках, минувши дві-три чи
скільки може вмістити крапок, особливе там, де закінчується вислів
думки, хай дасть духові одпочити, відпочиває й робить зупинку — а це для
того, щоб і простим, безкнижним слухачам було зрозуміло й дохідливе
подано смисл прочитаного»2. Староукраїнські оратори завжди дбали про
дохідливість, зрозумілість і доступність проголошуваного для слухачів.
Крім проповідей, успадкованих з періоду Київської Русі або укладених за
їх зразками, у XVI ст. на Україні з’являються рукописні збірники повчань
нового типу. так звані учительні євангелія. Вони містять
промови-повчання на теми певних євангельських місць. Зразком для таких
збірників були тлумачення євангелія, здійснені константинопольським
патріархом Каллістом і перекладені з грецької на церковнослов’янську
мову ще в XIV ст. З XVI—першої половини XVII ст. дійшло до нас дуже
багато учительних євангелій — рукописних і друкованих,—що свідчить про
широку популярність свого часу цього виду орацій. Основне завдання
казань, що містилися в учительних євангеліях, було те саме, що й у
давньоруській проповіді: розтлумачувати прихожанам поняття й приписи
християнського віровчення і повчати їх у дусі церковної моралі. Щодо
змісту проповідей, які входили до складу учительних євангелій, то в них
більш-менш
1Вишенський Іван. Твори: Переклад книжної української мови Валерія
Шевчука — К., 1986.— С. 22.
2 Там же.— С. 21.
виразно помітна антикатолицька спрямованість і занепокоєння долею
батьківщини. Так, відомий письменник і діяч братського руху на Львівщині
Кирило (Транквіліон) Ставровецький в одній з проповідей, що входила до
складу учительного євангелія, укладеного й виданого ним 1619 р., писав
про те, що деякі заможні люди могли б частину своїх багатств пустити на
будівництво шкіл, друкарень і взагалі на розвиток наук, проте не роблять
цього. В іншому місці він ганьбить тих земляків, які соромляться свого
українського походження. Окремі сюжети з книжних джерел він застосовує
до української дійсності. Структура проповіді цього типу була довільною,
без особливих риторичних хитрощів, тобто проповідь ще не мала чітко
визначеної літературної форми.
Дальша еволюція української ораторської творчості, як і всієї
української літератури та культури взагалі, пов’язана з розвитком
освіти, зокрема з діяльністю Києво-Могилянської академії. На зміну
старій проповіді греко-слов’янського типу приходить нова, що
орієнтується на західноєвропейські зразки. Кінець XVI і перша половина
XVII ст. на Україні характеризуються боротьбою українського народу проти
католицької експансії та унії за зміцнення православ’я, що в тих умовах
означало, власне, пропаганду патріотизму, утвердження етнічної та
державної цілісності українського народу. У XVII ст. релігія на
Україні ще зберігає статус пануючої форми ідеології, тому
суспільно-політичні рухи, в тому числі й класові та
національно-визвольні, неминуче мають релігійне забарвлення. У такій
ситуації церковна проповідь як один з наймасовіших пропагандистських
засобів переросла релігійні рамки і була активним чинником ідеологічного
впливу на населення. Велику роль у цій боротьбі мало становлення
освітньої справи. З розвитком освіти на Україні в XVI—XVII ст., зокрема
з розширенням мережі братських шкіл, ораторського мистецтва починають
учити спеціально. У братських школах панувала така ж система навчання,
яка була властива всім європейським школам гуманістичного напряму.
Ставили вони своїм завданням і навчити красномовства. За висхідним
порядком наук, що панував у середньовічних школах і в
Києво-Могилянській академії в тому числі, після курсу граматики
передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), я потім
риторики—науки красномовства. Далі учні повинні були студіювати
літературні зразки, насамперед античні, і, нарешті, самі писати твори за
цими зразками. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й
з представниками вітчизняної ораторської творчості—як давньоруськими,
так і староукраїнськими3. У братських школах і в Києво-Могилянській
академії теорію красномовства спочатку вивчали за латинським підручником
періоду античності. Найдавнішим відомим підручником, складеним
українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській
академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний
ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського
філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Ціцерона
«Поділи ораторські».
У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький на перше місце ставить
не форму, а зміст: практичність промови, здатність її автора
відгукнутись на актуальні проблеми сучасності. Він вимагав від оратора
широкої освіченості й компетентності, оволодіння духовною культурою
свого часу. Саме цим його приваблювала творчість Ціцерона. В основу
теорії красномовства Й. Кононович-Горбацький кладе ораторську практику,
обґрунтовуючи свою думку цитатою з Ціцерона про те, що не красномовство
народилося з теорії, а теорія з красномовства4. Першочерговою метою
оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен
викликати довір’я слухачів і схвилювати їх, тобто вплинути на розум і
почуття. Багато місця відводить учений питанню, чи потрібна ораторові
майстерність. На його думку, найбільшого ефекту може досягти той оратор,
у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі
навчання й практики, тобто з майстерністю. До природних здібностей він
відносить уміння вільно володіти мовою, мати певну силу голосу і міцне
тіло. Але основне для майстра красномовства — це ораторська практика,
лише завдяки їй можна навчитися дотримуватися правил ораторського
мистецтва, вдало добирати матеріал і цим забезпечувати потрібний зміст
промови, а також виробити добру мову. Києво-могилянські риторики.
починаючи від курсу Й. Кононовича-Горбацького, багато дали для розробки
теорії стилю. Основний зміст цієї теорії зводився до вчення про суть,
позитивні риси і вади літературного стилю, його функціонально-жанрові
різновиди, добір слів та їх розміщення в контексті, про тропи й фігури
як експресивно-емоційні засоби словесного вираження, про
ритміко-синтаксичну структуру мови гвору 5. Складовою частиною поняття
«словесне вираження» було вміння говорити чистою мовою, чітко й
вишукано. Й. Коногович-Горбацький застерігає від частого повторення
одного й того ж звука, від асонансів і консонансів. Він вважає, що краще
вживати, наприклад, суперлативні форми прикметників, ніж прикметники
звичайного ступеня. Пропагував уживання синонімів, тропів і фігур 6.
Почесне місце серед стилістичних засобів, якими повинен користуватися
оратор відводилося ампліфікації, тобто нагромадженню епітетів
синонімів, однорідних членів речення тощо. Автор вважав, що засіб
ампліфікації сприяє хвилюванню душі і викликає довіру до оратора, отже,
впливає на емоції слухачів. У досвід вченого оратора ампліфікація не
буде багатослів”ям і пустою прикрасою промови, вона допоможе вводити
додаткові дані для аргументації окремих положень. Особливого розвитку
засіб ампліфікації набрав у творчості українських проповідників
бароккового напряму.
Важливе місце теоретики красномовства відводили слову. Місце слова в
реченні залежало від його змісту і ритмотворчих можливостей. Слово
розкриває своє значення і естетичні якості тільки в сполученні з іншими
словами. Тому перед оратором як художником слова стоїть завдання знайти
таке поєднання лексем, щоб воно утворювало художню цінність. Шкільні
вправи тих часів, що дійшли до наших днів, є свідченням того, як на
уроках з риторики вчили працювати над словом. Вправи, пропоновані
учням, підтверджують думку про те, що кожне слово, вжите в новому
реченні, виявляє нові нюанси значення. Й. Кононовичу-Горбацькому
близькою була ідея Ціцерона про те, що справді красномовний той, хто
звичайні речі виражає просто, великі — велично, а середні — помірково.
Ця Ціцеронова ідея була джерелом теорії про три ораторські стилі —
високий середній і низький,— яка розроблялася теоретиками і практиками
красномовства в Києво-Могилянській академії.
3 Див.: Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української
культури ХVI – XVIII ст. – К. 1966. – С. 160.
4 Див.: Рогович М. Д. Йосиф Кононович-Горбацький // Філософська
думка. – 1972. – “№ 3 . – С. 90.
5 Див.: Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики
XVII—першої пол. XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на
Україні – К. 1983. – С. 68 У середині XVII ст. значної ваги в
духовному житті українського народу набрала полемічне публіцистична
проповідь, яка переросла релігійні рамки і мала загально культурну та
політичну цінність Вона ста ла активним засобом впливу на населення.
Найвідомішими представниками ораторського стилю цього часу були
вихованці Києво-Могилянської академії а потім її викладачі Лазар
Баранович та Іоаникій Галятовський і проповідник Києво-Печерської лаври
Антоній Радивиловський.
У курсах риторики цього часу важливе місце посідає гомілетика —
частина риторики, в якій викладаються настанови щодо створення
спеціально церковних проповідей У 50 х рр. XVII ст. викладач риторики
Києво-Могилянської академії І. Галятовський уклав перший вітчизняний
підручник з гомілетики тодішньою українською літературно-писемною мовою
під назвою «Наука або спосіб спадання казання» і разом із зразками
проповідей видав його у складі книги «Ключ розуміння» (Київ 1659,
Львів 1665). У праці І. Галятовського майже нічого не сказано про
тлумачення догматів християнства, зате пильна увага звертається на
моральне напучування слухачів. У цьому письменник вбачає основну
функцію проповідника. Звичайно, моральне виховання мислилося в дусі
церковних приписів. Крім звичайних християнських доброчинностей, які
письменник називає цнотами, таких як виконання релігійних обрядів,
смиренність, аскетичність пропагуються загальні позитивні моральні
якості людини (людяність, справедливість, милостивість до бідних тощо).
У проповідях І. Галятовського та А. Радивиловського знаходимо осуд
п’яниць, убивць, розпусників і т. ін. Звичайно, всім їм передрікається
«кара господня» Всілякого вихваляння й наслідування, на думку цих
письменників, гідна людина, яка твердо дотримується православної віри,
готова до кінця життя боротися за рідну вітчизну жертвувати на церкви й
шпиталі, викуповувати бранців з турецької неволі та ін. Це те, що
диктувалося тодішніми умовами часу Так пристосовувалися засади
християнської моралі до потреб живої дійсності. У своїх проповідях І.
Галятовський вміщує безліч конкретних фактів із життя, що демонструють
гідні наслідування й прославляння вчинки людей, у тому числі й дії та
вчинки громадянські, патріотичні
У новій проповіді максимальна увага звертається на її форму. Якщо
старий греко-слов’янський тип проповіді міг мати довільну форму
(фактично це була бесіда проповідника з прихожанами), то тепер до
проповіді ставляться вимоги як до літературного твору: єдності предмета,
єдності думки, співмірчості складових частин, художності викладу.
Основою казання І. Галятовський вважає тему (фему), яка є своєрідним
епіграфом до нього. Тема являє собою цитату з біблійного тексту, в якій
втілюється ос новна думка проповіді. Структурно проповідь мала
складатися з трьох частин: вступ (екзордіум), основна частина, виклад
казання (нарація). І заключна частина (конклюзія) В основі побудови
проповіді лежали певні прийоми. Так, проповідь могла будуватися на
порівнянні, метафорі, алегорії. Поширеним прийомом могло бути якесь
поставлене запитання, на яке казання повинне було дати курйозну
відповідь, що мала вражати слухачів своєю несподіванкою. Де які
проповіді конструювалися за схемами формальної логіки Наявні логічні
схеми наповнювалися потрібним проповідникові змістом.
Одна з важливих вимог які І. Галятовський ставить перед проповіддю, —
щоб вона була зрозумілою для слухачів. А це означає, що і стиль викладу
і мова (включаючи й вимову) мають бути дохідливими «Старайся,— пише
він,— щоб усі люди зрозуміли те, що ти говориш у казанні … бо багато є
мудрих казнодіїв які самі добре що вміють, але не вміють чи не хочуть
іншим людям того ясно висловити і розтлумачити, тобто легку річ
ускладнюють, заплутують і затемнюють своєю мовою. Але інші казнодії,
ясно виражаючи важку й незрозумілу річ, роблять її легкою й зрозумілою».
Проповідники скаржаться на відсутність у прихожан інтересу до церковної
проповіді. Ще Кирило (Транквіліон) Ставровецький в одному з казань
свого учительного євангелія, зауважує що багато прихожан, стоячи в
церкві, «позіхають, топчуть ногами землю в думках рахують прибутки» Він
називає таких лінивими дрімлюгами…
У другій половині XVII ст. подібних скарг стає більше. Проповідник
Києво-Печорської лаври Антоній Раднвиловськнй у казаннях збірника
«Вінець» говорить про те, що мало є таких людей, які б уважно слухали
про довідника, далеко більше таких, які під час проповіді в церкві
дрімають, сплять і роз мовляють, отже, більше використовують свій язик,
аніж вуха. В іншому місці він зауважує, що коли люди в церкві слухають
новини, якісь малопотрібні вісті та байки, то «вуха свої з охотою
нахиляють», а коли слово боже потрібно слухати, то відхиляють вуха. Ще
відвертіше про ці явище говорить І. Галятовський, який зауважує, що
«тепер люди не хочуть слухати слова божого вони з церкви тікають». Такі
скарги казнодіїв свідчать про те, що серед народних мас по силився
скепсис до християнських догматичних мудрувань і моральних напучувань,
визрівав світогляд, пройнятий духом раціоналізму. І теоретики
красномовства намагалися зарадити справі. У зв’язку з цим І.
Галятовський у своєму трактаті багато уваги звертає на заохочення
прихожан до слухання проповіді, висуваючи ряд вимог, зокрема щодо її
форми.
У цьому плані дуже допоміг літературний стиль, який на той час уже
оформився в Європі, — стиль бароко, що характеризується великою увагою
до словесної орнаментації твору—вишуканими порівняннями, несподіваними
алегоріями, ефективними протиставленнями, поєднанням непоєднуваних
понять і т. ін. Щоб зацікавити слухачів, проповідник передусім повинен
був наповнити зміст казання не тільки богословською догмати кою та
напучуванням в дусі церковної моралі, а й дати прихожанам певні
знання, розповісти «новини, вісті й байки», причому піднести їх у
цікавій, захоплюючій формі. Тому І. Галятовський радить, крім книг
релігійного змісту, використовувати в проповідницькій практиці «історії
і хроніки про різноманітні держави та країни, що в них діялося й що
тепер діється, потрібно читати книги про звірів, птахів, гадів, риб,
дерева, трави, каміння і різноманітні води, які є в морі, ріках,
колодязях і в інших місцях: те собі нотувати і вставляти до своєї мови,
яку хочеш повідати». Підсумовуючи все сказане в «Науці» І.
Галятовський у кінці трактату пише: «Чинячи кінець тієї своєї праці, даю
тобі таку раду: читай книги і що хороше вичитаєш, нотуй собі і до свого
казання вставляй». Різні оповіді, що впліталися проповідниками до
казання, називалися в середньовічній літературі прикладами— ехеmрlа.
Вони являли собою короткі новелки різних жанрів, що ними ілюструвалися
чи аргументувалися положення проповіді.
Маючи силу мистецького слова, тобто здатність впливати на емоції
слухачів, приклади були невід’ємною складовою частиною проповіді другої
половини XVII ст. Широке використання прикладів взятих з
найрізноманітніших як вітчизняних так і чужоземних книжних джерел і
ампліфікація їх до тексту казання зумовило компілятивність української
проповіді цього періоду. Однак це не стало на заваді її оригінальності.
Про самобутність і творчий характер української проповіді другої
половини XVII ст. слід судити, виходячи з середньовічного розуміння
авторства. Запозичення і компілятивність, як зазначає акад. Д. С.
Лихачов характерні для середньовічної літератури церковних жанрів.
«Праця письменника порівнюється, отже із складанням букета квітів —
«квітів» з інших творів. Чим авторитетніше коло творів, з яких
складаються письменником «квіт» його стилю, тим сильніше вони настроюють
читача на благочестивий лад своєю звичною піднесеністю, тим легше
викликають вони благоговіння і свідомість висоти описуваного».7
А Радивиловський, пояснюючи факт компілятивності своїх проповідей,
наводить таке порівняння якщо господар, зібравшись засіяти ниву, не має
власного насіння, він позичає або купує його в сусіда. Так повинен
робити й проповідник якщо у нього в слові немає потрібних прикладів для
підтвердження проголошуваних ідей, він мусить брати їх у сусідів, тобто
вишукувати з інших джерел. Добір і використання прикладів визначався
суспільними поглядами, творчою оригінальністю і художнім смаком
письменника. Так, Л. Баранович наприклад, у передмові до збірки
проповідей «Меч духовний» прямо пише, що він не використовує у своїй
творчості ні байок, ні якихось інших історій, лише церковно-релігійні
джерела, тобто він не користувався світським матеріалом І. Галятовський
та А. Радивиловський, навпаки, максимально користуються матеріалами
світського характеру. У А. Радивиловського до проповідей вплетено багато
байок, притч і різних історій. І. Галлтопський полюбляв переважно
оповідання легенди. Таким чином, творчий характер і самобутність
української проповіді другої половини XVII ст. проявлялися в доборі та
організації матеріалу (прикладів) згідно з ідейно творчою настановою і
рівнем майстерності проповідника. Одні з них більше запозичували й
обробляли сюжети, що походять з церковно-учительних джерел, інші тяжіли
до світського матеріалу і фольклору. На допомогу проповідникам
укладалися спеціальні збірники прикладів які можна було використовувати
в майбутніх казаннях Кілька таких збірників уклав і І. Галятовський.
Отже, українські ораторське проповідницькі твори насичені великою
кількістю оповідань, сюжети яких походять з міжнародної скарбниці доби
античності, середньовіччя і ренесансу. Так заносилися на Україну нові
теми, сюжети жанри. А ораторські твори насичувалися різним
публіцистичним, науковим матеріалом, відомостями історичного,
географічного природничого, характеру перетворюватись у своєрідні
енциклопедії. У проповідях І. Галитовського наприклад, знаходимо
своєрідне пояснення явищ природи (дощу, снігу, граду, бчискавки, грому)
відомості про птахів, квіти, мінерали, дані історичного характеру (про
звичаї стародавніх народів, про перших християн, про події вітчизняної
історії тощо), етимологічні пояснення в час них назв та апелятивної
лексики і навіть господарчі поради. Привертають увагу, скажімо,
відповідники латинських філософських термінів, пояснені І. Галятовським
через переклад їх українською мовою:
квантитас — кількість, квалітас — якість, акціо — дія, квандо — час і
т. ін.
У дусі традицій бароккової літератури письменники-оратори другої
половини XVII ст. широко використовували у своїй творчості поетичні
тропи і фігури. Естетичні принципи ораторського мистецтва епохи барокко
передбачали найнесподіваніші порівняння, аналогії. Наприклад, І.
Галятов-ський в одному з казань порівнює святого Онуфрія з кожним із
семи чудес світу. Так, з мурами Вавілонськими порівняння робиться на тій
підставі, що, мовляв, святий Онуфрій боронить людей від усякої
небезпеки, переважно від житейських спокус. За ним — як за муром.
І. Галятовський радить у своєму трактаті згідно зі змістом проповіді
різним речам надавати різного значення. Наприклад, людські доброчинності
можна назвати то квітами, то дорогоцінним камінням, то весільними
шатами. Щоб схвилювати, переконати слухача, ораторові потрібно було
дбати про те, щоб промова була дотепною, влучною. В основу словесних
дотепів можна було покласти, наприклад, етимологію слів. І. Галятовський
одне із своїх похоронних казань створює на основі етимології імені
померлого. Якщо, наприклад, покійного звали Стефаном, що означає
по-грецьки «корона», «вінок», то можна говорити, що він собі за життя
зробив корону з квітів або з дорогого каміння. А під дорогим камінням чи
квітами треба розуміти добротанності цноти покійного. Описування цих
цнот і становитиме зміст проповіді.
Києво-Могилянські оратори розуміли, що метафоричне слово чарівніше від
слова, вжитого у прямому значенні, воно більше вражає емоції слухачів,
тому широко застосовували цей засіб у своїй практиці. Правда, така
метафоризація найчастіше носила «насильницький» характер у зв’язку з
тим, що логічна інтерпретація метафори і переведення в новий
умовно-алегоричний план здійснювалися з допомогою аналогії, яка
грунтувалася на подібності не основних. а другорядних, випадкових
ознак8.
Штучним був також поширений художній прийом членування предмета на
частини. Майже в кожному казанні І. Галятовський знаходить нагоду
застосувати його — Двоякою буває любов: зла й добра; Двоякою буває
краса: одна душевна, друга тілеєна; Війна є двоякою: слушна й неслушна і
т. ін.
У проповіді, як такому літературному жанрі, що призначався для
слухання, велика роль належала декламації. Часто мова ораторського твору
наближалася до ритмізованої, найчастіше це бувала ритмізована антитеза:
«Сьогодні людина—весела, завтра смутна, сьогодні щаслива, завтра
нещаслива, сьогодні тріумфує, завтра ляментує» (плаче). Іноді ритміка
мови проповіді наближається до народнопоетичної, нагадуючи ритміку
українських дум. Наприклад: «Зараз стався шум великий, почали ся кістки
до кісток збирати, кожна кістка до свого органу, почали ті кістки жили
спаювати, почало на них тіло наростати, почала їх шкура покривати». Для
більшості ораторських творів другої половини XVII ст. взагалі
характерним був вплив фольклорних традицій. Виявлявся він, крім усього,
у вкрапленні прислів’їв та приказок до тексту казань: хто вітрові
служить, тому димом платять,— можна прочитати в І. Галятовського. В
окремих
7Див.: Лихачов Д.С. Поэтика древнерусской литературы. – М., 1979. – С.
106.
проповідях письменник використовував народні прислів’я, описи народних
прикмет: «Якщо місяць блідий, буде завтра дощ, якщо ж червоний, то
буде погода». Так народна стихія проривалася в проповідницький жанр
літератури.
Художні прийоми представників ораторської творчості другої половини
XVII ст., розраховані на емоційне зворушення і здивування слухачів,
нерідко затемнювали зміст висловлюваного. Отже, вишуканість форми
ораторських творів цього періоду, яка взагалі була характерною для
бароккової літератури, іноді превалювала над змістом. Це не задовольняло
представників ораторського мистецтва наступного покоління, які різко
критикували так звану схоластичну проповідь. Епоха кінця XVII — першої
половини XVIII ст. вимагала більшого наближення ораторського мистецтва
до життя і піднесення панегіричного струменя в ораторських творах. Однак
ті риси орацій києво-могилянських проповідників, які сприяли
перетворенню проповіді в окремий літературний жанр—струнка композиція,
єдність думки, застосування прийомів, спрямованих на те, щоб зацікавити
слухачів,— стали надбанням ораторського мистецтва й у XVIII ст., а також
і в період розвитку української літературної мови.
Див.: Еремин Й. П. Поэтический стиль Симеона Полоцкого // Труды Отдела
древнерусской литературы.—1948.—Т. 6— С. 135—136.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
