Реферат на тему:
Неоніла Стефурак – поетеса Коломийщини
„Ми ще живі – і це найголовніше”
Розповідь про творчість Неоніли Стефурак
Н. Стефурак народилася 10 листопада 1951 р. в м. Коломиї.
Закінчила Львівський медінститут та літературний інститут ім. Горького
(заочно). Авторка поетичних збірок „Мелодія краплин”, „За плугом сонця”,
„Голуби і леви”, „Дикі яблука”, „Кольорові гусенята”, „Спалах” . . . Від
1982 року член Спілки письменників України.
Особливої уваги заслуговує її збірка „Голуби і леви”. Глибина
і новизна, пристрасть і темперамент, гострота проблем та художня
переконливість не можуть хвилювати. Н. Стефурак пише про любов до отчої
землі, до рідних місць: Львова, Коломиї, Стопчатова, Ключева, про батька
Василя, бабусю Гафію, про важке сирітське життя („Берестечко. Козацькі
могили”, „Непочата вода”, „Василечку!.. Так звали мого тата”, „Мама
співала і шила”, „Все перекреслю, все почну спочатку… „). Низка творів
позначена автобіографічною міткою.
Твори поетеси не можуть не хвилювати, бо вони писані серцем.
Видається, що в неї є особлива кревність зі світом, зі всім живим на
землі, тому її вірші близькі й зрозумілі кожному серцю. Поетеса
розповідає про вибранців з когорти, людей самотніх і спраглих любові –
Січинського, Гомера, Шевченка, Франка, які пекли і розтерзували „Божою
іскрою ближніх”, несли народові правдиве і чисте слово:
Душа небуденна і незрима
За словом правдивим стоїть
З чуттям невигойним Вітчизни.
Щирість і біль – найголовніші прикмети її поезії. Слово
авторки чисте і незаймане. А саме нині українська поезія відчуває брак
незайманого, незбаналізованого слова. Сумніви роздирають душу ліричній
героїні: чи дійдуть її рядки до читача, чи не помруть, за словами поета,
„на білих цвинтарях полиць” … Тільки істинний митець може бути таким
вимогливим до себе. Істинний поет може не писати, він відчуває потребу в
слові, як у молитві. Потребу в слові чесному і вистражданому, слові
виношеному в серці, слові, якого до тебе ще ніхто не сказав. Своє творче
кредо Н. Стефурак висловила вагомими словами:
Те, що віддав задарма,
Воздасться тобі стократ.
Те, що зрослося з кров”ю,
не вичавлюють і віки…
………………………………………………….
Стараюся жити для інших.
Не вмію інакше… Прости.
Що таке поезія за Неонілою Стефурак? Перечитавши уважно її
твори, бачимо, що вона дотримується принципів геніального Арістотеля,
який у 6-ій главі „Поетики” вказав, що всяке мистецтво певною мірою дає
„Катарсис”, очищення. Поезія – за Н. Стефурак – дає крила, навіює людині
те відчуття внутрішньої свободи, коли людина сповнюється власною
гідністю, стає головою до польоту духа:
Неприкаяну душу із мене виймаєш
І очищену знов повертаєш мені.
Не дивно, що на слово честі й чистоти у „цілому світі голод”.
Неоніла Стефурак по-своєму зуміла сказати „так ніхто не кохав”. Поетеса
боїться штампів. Вона не пише про „перше кохання”, яке так часто фігурує
у деяких коломийських інвалідів ямба й амфібрахія. Її ліричні вірші –
це, швидше всього, лебедина пісня. Ліричні твори поетеси недовгі. Як на
мене, ідеальна міра ліричного твору – 28 рядків. Коли ліричний вірш
довший, він губить ліричну напругу, стає блідим і водянистим.
Досконалість форми ліричних віршів Неоніли Стефурак – безперечна:
Пригуби, коханий, пригуби
Не жаги моєї, а любові,
Хай вона прищепиться тобі,
Проросте, завруниться, заквітне…
Так могла написати тільки людина, що володіє чаром живописати
словом, живописати тільки те, що пройшло крізь серце, що відкрила для
себе сама, а не позичила з чиїхось літературних рук. Твори її свіжі й
чисті, наче пелюстки маку. В мить читання віршів Н. Стефурак відчуваємо
ту просту істину, як звірі й птахи, що життя і смерть – два обшири
вічного буття, які змінюють один одного. Ніщо на землі не минає
безслідно. І з нами завше житиме оголена пелюстка її серця. Багато
творів Н. Стефурак – сумні сповіді самотньої, зневіреної жінки, яка
замолоду зазнала удару долі, яка душу визволила з „шкаралущі голубих
ілюзій”, від якої відплив ненадійний човник обіймів:
Не маю дитини, лиш спомин колишу і плачу.
Ротрощену мрію тулю – до частинки частинку.
Водягаю ілюзій благенький, поношений плащик
І знову чекаю тебе біля левів на Ринку.
Талант у Неоніли Стефурак свіжий, самобутній, незайманий, як і
її „Непочата вода”. Магічна властивість поетичного слова
матеріалізується в чарівних образах. Образ яблука, образ променя, образ
дзеркала доволі часто фігурує в її творчому доробку. Поетка іде
назустріч променю („Осліпну від мрії, аби не дивитись на долю”, „На
денці слова і сльози”), який вказує їй путь істинну, хоча й важку, бо
така її вдача – „ступати по лезах проміння”.
Чому ж Н. Стефурак назвала свою книжку „Голуби і леви”?
напевно, тому, що два вищезгаданих атрибути найбільш точно
характеризують місто, в якому минула її юність:
Дівчинка скрипку торкне смичком
І заспіває тонко,
І попливе через Львів балкон,
Голуб на підвіконні,
Сходи круті, і камінний лев,
Сніг, і ліхтар, і квітка…
І життя моє попливе
Туди, де місячне світло.
Віриться, що поетеса, яка, „відчувши за плечима смерть,
збагнула, що найбільше свято – жити!”, буде ще колись веселою:
І ти мені ще брат. І ми живі.
Ми ще живі – і це найголовніше.
Л І Т Е Р А Т У Р А :
„Поетеси Коломийщини”
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter