Мемуари: масова чи елітарна література? (реферат)

Мемуари: масова чи елітарна література?

Громадсько-політичні процеси, які розпочалися в другій половині 80-х
років, кардинально зачепили всі сфери розвитку Української держави.
Разом з проголошенням її незалежності, демократизацією суспільного
життя, багатопартійністю, гласністю увірвалися в наше буття маловідомі
чи забуті факти національної історії, постаті людей, які не згадувалися
кілька десятиліть; книги, що зберігалися на запилених полицях
спецфондів. Новими барвами засяяли й відомі імена політичних та
громадських діячів минулого. Суперечливо та тяжко й сьогодні на
шістнадцятому році незалежності посувається вперед поступальний процес
відродження національної самосвідомості українського народу, заповнення
“білих плям” і прогалин у його духовності.

Важливе місце в цій справі посідає мемуаристика. Спогади відомих
політичних діячів, військових, дипломатів, господарських керівників,
представників науки і культури користуються заслуженою популярністю в
середовищі читачів різного віку, освіти та професії: заслужених
ветеранів і молоді, технічної та творчої інтелігенції, робітників і
селян, лікарів і вчителів…

Особливою повагою користуються мемуарні книги українських письменників.
На рубежі ХХ – ХХІ століть їх з’явилося друком чимало, і на Батьківщині,
і в діаспорі. Це – мемуарні твори зовсім не схожих один на одного
українських літераторів: прозаїків, поетів, драматургів, критиків.
Відображені в них факти біографії, зв`язок життєвих та творчих шляхів
автора з долею народу, вплив суспільства та історичної доби на
формування неповторної особистості письменника – все це може стати
безцінним матеріалом, що сприятиме утвердженню української державності.

Що ж таке мемуари? На жаль, досі в науковій літературі немає єдиного
підходу до їх визначення. Часто мемуари називають жанром, інколи
ставлять в один ряд з щоденниками, спогадами тощо, зовсім не враховуючи,
що мемуари – це метажанрове утворення, що складається з великої
розгалуженої системи жанрів, починаючи від роману і повісті й кінчаючи
щоденниками, листами, і навіть некрологами. До того ж, мемуарні твори,
нерідко взаємодіючи з іншими жанрами художньої прози (перш за все
романом), прокладають їм дорогу в майбутнє. Тобто, змінюючись у ході
історичного розвитку самі, мемуари мають суттєвий вплив і на інші жанри.
Термін спогади є синонімом до терміна мемуари (фр. memoires – спогади).

Мемуари можна розмежувати на художні й нехудожні, або, що більш точно,
на письменницькі й неписьменницькі, між якими немає і не може бути
нездоланної китайської стіни. До нехудожніх мемуарів слід віднести
спогади непрофесійних авторів: військових, політичних діячів,
дипломатів, фахівців народного господарства. Як зразок, у цьому зв’язку
можна назвати спогади колишнього партійного керівника України П.Шелеста
чи мемуари довголітнього політв’язня Л.Лук’яненка. Звичайно, мемуари
мають право писати всі бажаючі, було б про що повідати читачам. Буває й
нерідко, що і неписьменницькі мемуари мають елементи художності. Все
залежить від таланту і естетичних можливостей мемуариста. До того ж,
слід нагадати, що сучасна мемуаристика є невід’ємною частиною
документальної літератури. “Свідчення мемуаристів розходяться, –
відзначала літературознавець Л.Гінзбург, – це не заважає нам вважати
мемуари документальним родом літератури. Фактична точність не є
обов’язковою ознакою документальних жанрів, як суцільний вимисел не є
структурною ознакою роману” [1, 10-11]. Цілком праві ті дослідники, які
зв’язують жанрову природу мемуарної літератури з документалістикою.
“Спогади – область, де документалізм на однакових підставах залишається
в сфері художньої творчості і покидає її” [4, 373], – наголошували І.
Янська і В.Кардін.

Предметом мемуарної, як і в цілому художньої літератури, є навколишня
дійсність у її безперервному розвитку. Однак мемуарна проза має свою
специфіку, і вона полягає в тому, що в поле бачення мемуариста може
потрапити лише та частина навколишньої дійсності, котра знаходиться в
минулому й обмежена роками життя автора спогадів. Звичайно ж, і в
мемуарах можливі ретроспективні відступи, що сягають своїми джерелами
темряви віків, але це можуть бути спогади чи розповідь когось із героїв,
що виходить за межі концептуального часу подій, за їх верхній поріг,
обмежений пам’яттю автора. Нижній поріг буде досить відносним: п’ять чи
десять років тут суттєвої ролі не відіграють. Головне, якщо подія, що
описується, відчувається читачем як історія, то перед нами мемуари: якщо
подія сприймається як сучасність – значить це твір документальний чи
публіцистичний, але не мемуарний. Спогади, написані, наприклад, по
свіжих слідах громадянської війни (М.Ірчан “Трагедія Першого травня”, “В
бур’янах”) уже на початку 20-х років сприймалися як мемуари про минуле,
твори ж другої половини 80-х років про трагедію Чорнобилю (Олеся
Гончара, Бориса Олійника) сприймаються як сучасні.

Сьогоднішня мемуарна проза – це широка галузь документалістики, яка
поки що до кінця не осмислена новітнім літературознавством. Тому чітко
уявити її межі, а значить сформулювати визначення, враховуючи рухомість
жанрових кордонів, досить нелегко. До того ж, мемуарна Література як і
художня біографія все ще знаходяться на стадії становлення, а значить –
іде пошук власних форм, осмислення традицій, внутрішніх закономірностей
розвитку.

Не претендуючи на вичерпність визначення, нам уявляється можливим
характеризувати як одну з найважливіших ознак мемуаристики – суб’єктивне
осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху
конкретно-історичної постаті, здійснене за законами людської пам’яті із
залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням
власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв,
соціальною й психологічною природою їх вчинків. Фактично, вихідною тезою
нашого розуміння суті мемуарної прози є думка про те, що основу кожного
твору становлять особисті уявлення автора про себе та історичний процес;
людей, з якими він зустрічався, спілкувався, разом працював, жив,
творив. При цьому не ігнорується й можливість використовувати справжні
документи певної доби, письменник не позбавляється права на творчий
домисел і вимисел.

І все ж часом виникає запитання, кого ми повинні вважати головним героєм
мемуарів, героя чи його час, а, можливо, самого автора. “В мемуарах
завжди два характери, писала українському письменнику С.Голованівському,
що працював над спогадами про О.Твардовського, дружина поета, що
помітила, на наш погляд, суттєву їх особливість. –

Один – той, про кого пишуть. Другий – той, хто пише. Ось чому не слід
себе стримувати іншою точкою зору, ніж правда” [2, 150].

Певні труднощі в жанровій кваліфікації мемуарної прози можна зняти, якщо
скористатися такою пропозицією. Виходячи з напрямків авторського
інтересу, можна розподілити спогади на три категорії: мемуари об’єктні,
мета і смисл яких лежить у відтворенні об’єкта авторської уваги, тобто
подій, ситуацій, людей; мемуари суб’єктні, де головний інтерес автора
спрямований на суб’єкт оповіді, тобто на самого себе. Крім того,
зустрічаються мемуари, що поєднують обидва ці принципи.

У творчій практиці українських письменників ХХ – поч. ХХІ сторіч
зустрічаються всі три категорії мемуарів. М.Бажан (“Думи і спогади”) чи
С.Журахович (“Пам’яті пекучий біль”) в основному пишуть про людей, з
якими вони зустрічалися на життєвому шляху. Їх спогади є об’єктними.
Т.Масенко (“Роман пам’яті”) чи В.Сосюра (“Третя Рота”) тяжіють до
суб’єктних спогадів. У Г. Костюка (“Зустрічі і прощання”) чи А. Дімарова
(“Прожити і розповісти”) як, скажімо, свого часу в Б.Лепкого в “Казці
мого життя” обидва принципи створення мемуарів органічно поєднуються.

Однак, щоб розібратися в жанрових тонкощах мемуаристики, такої
класифікації не досить. Слід пам’ятати, що, по-перше, спогадам
обов’язково притаманна суб’єктивність, або особисте начало.
Суб’єктивність, яку не слід ототожнювати з суб’єктивізмом як сваволею
автора, дозволяє створити неповторний образний світ. І ця неповторність
залежить від того, на якому рівні, від першої чи третьої особи ведеться
оповідь, чи є в тексті справжні документи, чи замість них присутні
посилання на конкретних осіб, яких знав мемуарист. Суб’єктивність
розкриває перш за все особистість автора спогадів, його світогляд,
особливо політичні та естетичні погляди, точку зору з найважливіших
питань суспільного та літературного життя. Суб’єктивність надає
можливість побачити концепцію певного історичного періоду в подіях і
людях очима письменника.

Не можна ігнорувати й природне прагнення кожного мемуариста показати
себе в кращому світлі. При цьому автор спогадів не творить сваволю й
анархію, а пише про те, що пройшло через його індивідуальний життєвий
досвід, що він пізнав особисто, як учасник і сучасник подій. Мемуарист
згадує це як пережите, передумане, вистраждане. В результаті з’являються
конкретні й вражаючі художні образи, такі, як, наприклад, герої
автобіографічних творів “Зачарована Десна” О. Довженка чи “Гуси-лебеді
летять”, “Щедрий вечір” М. Стельмаха, чи “Homo feriens” І. Жиленко.

O a h Ae Ue TH c

¤

?

?

o

u

}O

}O

Tявились цікаві, з яскравим трактуванням всіх аспектів історичного
процесу підручники для шкіл. Були опубліковані зауваження Й.В.Сталіна,
С.М.Кірова та А.О.Жданова з приводу конспектів підручників з історії
народів СРСР та нової історії. Творилась справжня марксистсько-ленінська
історична наука” [3, 81]. О.Довженку і кількох місяців Великої
Вітчизняної війни виявилося достатньо, щоб розібратися в глибинних
процесах, що віддзеркалювали стан радянського керівництва й роль Сталіна
в житті СРСР, про що свідчать щоденникові записи митця, занотовані
буквально по свіжих слідах подій.

Головне, щоб дистанція в часі співвідносилася з одним людським життям,
а автор був учасником і свідком подій, про які він хоче повідати
читачеві, і щоб всі вони відбувалися в минулому. Однак минуле не може
бути безкінечним, таким, що губиться в глибині століть. Мемуарист
повинен вести оповідь лише про те, що він особисто бачив, чув, знав.

По-третє, мемуарам притаманна документальність. І справа, звичайно, не
лише в історичній точності дат, прізвищ, географічних назв, подій
суспільного життя, а й в тому, що будь-який художній образ мемуарної
прози (скажімо, Сашка – “Зачарована Десна” О.Довженка) є документальним,
а значить – достовірним, правдивим і разом з ним суб’єктивним. Будучи
документальним, він у той же час створений за законами художньої
творчості, з застосуванням письменником типізації, художнього домислу та
вимислу. І все ж документалізм досить чітко регламентує творчу уяву
автора. Відомий письменник Микола Хвильовий – герой мемуарів
І.Дніпровського (“Микола Хвильовий. Портрет м’ятежника”) – не міг
загинути в роки громадянської війни, хоча був її учасником. Його не
могли привабити альпійські краєвиди, і він не залишився в Європі під час
творчого відрядження. Микола Хвильовий став жертвою самогубства з
політичних причин 13 травня 1933 року. Це – заданість біографії, яку
ніяк не може ігнорувати мемуарист. Із цієї заданості, напрошується
висновок про “диктат документа” чи факта, котрий відчуває будь-який
автор спогадів, на його письменницьку уяву тиснуть реальні події життя
героя. Питання це не просте. Документальність як жанрова особливість
мемуарної прози багато чого висвітлює в її природі, але сама вона не
може бути визначальною для жанрового вичленування мемуарного твору,
котрий завжди пишеться, виходячи із загальних закономірностей розвитку
літератури. А тому-то мемуари не є в жанровому відношенні повністю
самостійною одиницею, вони являють собою специфічну частину художньої
літератури в цілому.

По-четверте, для мемуарних книг характерна наявність двох часових
планів, тобто подвійна точка зору письменника на події, які він описує:
так він сприймає їх у реальному бутті, а такими з урахуванням
накопиченого життєвого досвіду, громадської думки, масової свідомості
вони постають у пам’яті кожного митця через роки. Подібний підхід надає
мемуаристу можливість більш історично оцінювати події, активним
учасником яких він був, подавати їх більш об’єктивно та об’ємно.

По-п’яте, говорячи про минуле, автор мемуарів практично ніколи не може
перебувати у межах одного часового виміру. Будь-яка подія, кожна чергова
зустріч з реальним героєм неодмінно викликає певні асоціації мемуариста.
Вишиковується новий ланцюг спогадів, який вбирає в себе те, що було
раніше, і те, що повинно відбутися набагато пізніше. Особливо це
характерно для мемуарів побудованих на асоціаціях. Прикладом може
послужити “Олімпійський щоденник” С.Голованівського. Починається оповідь
з днів сьогоднішніх для автора: “В наш прагматичний час, коли
футболіста, якому пощастило забити м’яч у ворота супротивника, називають
автором голу, читач може подумати, що в моєму “Олімпійському щоденнику”
він знайде оповіді про спортивні рекорди”. А дещо нижче логіка пам’яті
автора спогадів робить різкий стрибок, повертаючи його до подій давніх,
що відбувалися “років двадцять тому”. Далі слідує калейдоскопічний ряд
спогадів, що кидає письменника то в час роботи Першого з`їзду радянських
письменників, що проходив у 1934 році, то переносить несподівано в
повоєнні роки, то занурює в перипетії літературної дискусії навколо
вірша С.Голованівського “Горацій”, що тривала у 70-і роки, то наближаючи
до днів роботи VII з`їзду письменників України. І подібні приклади
характерні для роману В. Сосюри “Третя Рота”, повістей В.Минка “Моя
Минківка”, В. Дроздаа “Музей живого письменника…”.

По-шосте, найважливішим жанровим параметром мемуарної прози є її
концептуальність. Якщо такої немає, то немає й жанру. Концептуальність –
це образне втілення письменником у своєму творі певного погляду на
дійсність. Кожен з авторів мемуарів, хоча трапляються й прямолінійні
підходи, має власну концепцію навколишньої дійсності, котру він реалізує
у своїх спогадах шляхом композиційного розміщення матеріалу, добору і
розстановки фактів, їх естетичного освоєння. Відстояти власну концепцію
письменнику часом доводилося дуже нелегко, особливо в радянську добу.
Досить згадати хоча б ті труднощі, з якими стикнувся в тетралогії
“Розповідь про неспокій” Ю.Смолич, пропонуючи свою оцінку людей і подій
минулого, зокрема літературного процесу 20-30-х років, що суттєво
відрізнялась від офіційно схваленої в ті роки. Ще більш перешкод виникло
у В.Сосюри, котрий наважився в романі “Третя Рота” описати своє життя в
контексті тих суспільно-політичних і духовних процесів нашого життя,
котрі відбувалися в Україні, починаючи з дореволюційних часів і кінчаючи
“хрущовською відлигою”. Концепція, висунута В.Сосюрою, прийшлася не до
душі представникам адміністративно-бюрократичної системи влади,
залишеної в спадок нащадкам Сталіним, і в результаті – мемуарний твір
було заборонено.

Для розуміння жанрової природи сучасної мемуарної прози важливо те, що
вона знаходиться на стику науки та мистецтва. Працюючи над спогадами,
письменник до певної міри проводить окремі наукові пошуки. Це може бути
уточнення за історичними першоджерелами фактів життя та діяльності
людини, якій присвячені мемуари. Це і поновлення в пам’яті подій і дат
того часу, який лежить в основі спогадів. Все це у більшій чи меншій
мірі неодмінно передує художньому осягненню особистості або ж іде
паралельно з ним. Історія української літератури останніх десятиліть
показує: значними подіями в літературі стали саме ті мемуарні твори,
автори яких (В.Сосюра, Ю.Смолич, Т.Масенко, В. Дрозд, І. Жиленко, А.
Дімаров, Г. Костюк, Ю. Шерех, М.Бажан) підійшли до зображення своїх
героїв, підкоряючись загальним закономірностям розвитку мистецтва.
Інакше кажучи, згаданим письменникам удалося з відомих їм одиничних явищ
і фактів життя героїв відібрати найбільш вагомі події, композиційно
розмістити їх певним чином і дати власну художню версію, тобто естетично
зануритися в їх сутність як явища об’єктивної реальності. Якщо
письменник не зробив цього, то подібний твір значним фактом художньої
мемуаристики не стане.

Власне, мова йде про тісну діалектичну взаємодію в процесі народження
мемуарного твору двох протилежних, але життєво необхідних полюсів:
дослідницького й естетичного, а інакше мемуари просто не вийдуть. І
навіть, коли комусь із авторів спогадів здається, що він у процесі
роботи над ними цілком покладається лише на власну пам’ять, це – ілюзія,
поскільки і сьогоднішнє життя, і громадська думка, і масова свідомість,
і знання минулого в історичних оцінках сучасності неодмінно впливають на
мемуариста.

Мемуарні твори досить демократичні. Їх можуть видавати як письменники,
так і неписьменники. Будь-яка людина може звернутися до спогадів.
Природно, за умови, що їй є що сказати людям. Скажімо, в 70-і роки
відомий російський письменник К.Симонов видав “Солдатські мемуари” –
записи спогадів рядових учасників війни. Подібне видання в середині 80-х
років вийшло на Україні. Це – збірник “Ми йшли до тебе, Перемого!”,
значні зусилля по випуску якого приклав А.Хоружий. Видання складається з
більш ніж 120 спогадів фронтовиків, що зі зброєю в руках захищали свою
Вітчизну в роки Великої Вітчизняної війни рядовими солдатами, молодшими
командирами всіх родів військ, бійцями партизанських загонів. Ці спогади
фронтовиків являють собою колективну епопею великого подвигу українців у
минулій війні, події якої розгорталися в снігах Підмосков`я та в
палаючому Сталінграді, на Курській дузі й біля древнього
Славутича-Дніпра, в Прибалтиці та Білорусії, на голубому Дунаї й
неквапливій Шпреє.

І все ж постає питання: що ж таке мемуари: література масова чи
елітарна? Мабуть, що однозначну відповідь на це не дасть ніхто. Тут
передусім важливо, кому адресує свою мемуарну працю письменник: окремим
вибраним особистостям, тоді вона буде літературою елітарною, чи широкому
загалу, людям з різним рівнем підготовки, неоднаковою освітою, життєвим
досвідом, професією, віком, тоді це буде літературна праця масовою.
Еліта і маси – це скоріше полярні поняття. Еліта (від фр. elite – краще,
відбірне) – вищий прошарок соціальної структури суспільства, що виконує
важливі політичні та культурні функції. На неї спрямовують мемуарні
твори лише окремі письменники, які самі себе зараховують до еліти. Маси
є адресатом спрямування переважної більшості творів мемуарної
літератури. Свідомо чи підсвідомо письменник ставить завдання впливати
своїм мемуарним твором на психологію мас, формуючи в них бачення
минулого, наближене до бачення автора. Оскільки маса це не лише
сукупність багатьох індивідів, а певний момент, що психологічно тримає
людей у єдності, в результаті впливу мемуарного тексту, то, очевидно,
бажаним було адресувати його еліті. Однак тоді треба інакше писати,
доводячи свої погляди до окремих особистостей, на які маса суттєвого
впливу не може мати. До того ж, мемуарний твір – це завжди лише
віртуальна реальність, яка індивідуально впливає на свідомість читача,
тому тут помітне тяжіння до елітарного її сприйняття, обговорення ж
прочитаного в певному середовищі розчиняє індивідуальний підхід у
масовому, де важливу роль посідає вплив певного авторитету, що приводить
інколи до маніпуляцій масовою свідомістю.

Література

Гинзбург Лидия. О литературном герое. – Л.: Сов. писатель, 1979. – 376
с.

Голованівський Сава. Меморіал. – К.: Рад. письменник, 1988. – 288 с.

Збанацький Юрій. П’ятий полюс. – К.: Рад. письменник, 1986. – 264 с.

Янская И., Кардин В. Пределы достоверности. М.: Сов. писатель, 1986. –
468 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *