.

«Кочубеївна» христі алчевської як віднайдена самототожність (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1673
Скачать документ

«Кочубеївна» христі алчевської як віднайдена самототожність

Одним із багатьох невідомих і, відповідно, недосліджених творів Христини
Олексіївни Алчевської, яких нараховано близько чотирьох тисяч,
залишалася до 1991 р. і поема «Кочубеївна», публікація якої була
підготовлена професором Харківського університету Олександром Юрченком
[1]. Далі побачимо, що виділення даного твору з-поміж інших
неопублікованих творів не є випадковим.

Автори післямови до поеми, в загальних рисах характеризуючи твір,
наголошують не лише на «сюжетності» життєпису головних героїв поеми –
Мотрі і Мазепи, але також на зв’язку сюжетно-настроєвої картини твору із
відповідними фактами біографії письменниці [1, 22]. Але з нашого боку,
перш ніж визначити місце даного твору в українській літературі

початку ХХ століття, маємо спробувати встановити, яке значення мав твір
для самої письменниці і який зміст вона вкладала чи хотіла вкласти в
нього.

Вважаємо, що у даному випадку, перш за все, випадає говорити про свідоме
долання мовного бар’єру, а лише відтоді і про національну
самоідентифікацію. Отже, ототожнюючи себе із нацією, письменниця
автоматично (може навіть підсвідомо) обмежує себе як автора щодо
творення так званих «загальнолюдських» цінностей, мова про які, за
словами письменниці, може йти лише після усвідомлення себе як
національно визначеної одиниці. У листі до М.С.Кононенка письменниця, не
відходячи від природного індивідуалізму як риси української
ментальності, зазначає: «Завдання одиниці, мені здається, в тім полягає,
щоб той натовп робився не натовпом, а збіркою кращих одиниць. Для того й
потрібна боротьба за свої думки, хоча б вони й були не тенденційні, а
тільки лірико-поетичні, у віршах, навіть не

прозові» [6]. Тут Х.Алчевська бере на себе функцію громадянина і поета.
Вже сам вибір теми твору і представлення читачеві образу Мазепи як
символу українського духовного відродження говорить про націоналістичне
звучання твору. Поема, так само як і прозова творчість письменниці,
належить до звичної для українського письменства «просвітницької
стихії», що захопила молоду культурну діячку, перетворивши її на поета
«власного суспільства» із «власною політикою» [10]. Але ж не можна не
погодитися і з тим, що своєю поемою «Кочубеївна» такий «просвітницький»
вплив Христя Алчевська здійснює не через пропаганду національної ідеї, а
намагається вплинути на читача, не відходячи від законів мистецтва.

І якщо молода Алчевська розуміє цю саму «впливовість» більшою мірою як
прямий заклик, то пізніше «впливовість» розуміється письменницею радше
як синонім «художності», яка, в свою чергу, для неї є нічим іншим як
вмілим самовиявом. Саме тому, говорячи про мистецтво як про духовний
вплив на певну людську одиницю, рання Алчевська із притаманною їй
самокритичністю відмовляє власній поетичній творчості у такій, на її
думку, характерній для поезії рисі, як впливовість [6]. З цього приводу
Алчевська у листі до М.С.Кононенка, датованому 1910-м роком, зазначає:
«Чинником, впливаючим на душі людські повинна б бути поезія, а ще
музика, на жаль тільки не всі вміють грати на ліпших струнах своєї душі,
тому й впливом на інших не всі користати можуть» [6]. Пізніше, у листах
та автобіографії письменниці, що стосуються періоду від 1910-го до
1920-го рр., починаємо знаходити свідчення факту певного задоволення
власною творчістю, що, саме по собі, виходячи із розуміння Х.Алчевською
мистецтва, має означати факт відчуття письменницею моменту досягнення
певної відповідності між своїми душевними переживаннями і силою творчого
вияву цих переживань. Саме цей момент злиття автора із своїм твором
символізує для письменниці відхід від учнівства і наближення до власне
творення. Написання поеми «Кочубеївна» припадає саме на цей період –
період, коли для Х.Алчевської, на відміну від того, що спостерігаємо в
ранній творчості письменниці, на перший план виступає питання не про
спосіб донесення читачеві певного готового узагальнення, а про спосіб,
завдяки якому стане максимально можливою передача самого процесу
становлення таких узагальнень, який відбувається в авторській
свідомості. Наприклад, національна трагедія у ранній творчості
Алчевської представлена через надзвичайно образну, але, разом з тим
занадто абстрактну картину, де читач бачить лише результат переживань
поетеси. Таке несвідоме віддалення свідомості читача від авторської
свідомості і стала у свій час причиною тієї «невпливовості», про яку,
аналізуючи свою ранню поетичну творчість, зазначала Алчевська у листах
до О.Кобилянської [2; 446] та М.С.Кононенка [6]. Зовсім інакше у цьому
плані сприймаються переживання національної трагедії зрілою Алчевською:
дивує межова і навіть інтимна щирість, що відчувається при прочитанні
перших рядків розглянутої нами поеми, що дає читачеві відчуття
причетності до самого акту творення. Порівняємо уривки з поезії

«Гомоніли люде…» (1907) і з поеми «Кочубеївна» (1918), в яких поетеса
з однакових позицій розглядає національну проблему, але з протилежних
підходить до питання самовияву: у першому випадку спостерігаємо
абстрактного автора як проголошувача національної ідеї, в другому –
автора, що поєднав у собі риси конкретного громадянина і митця:

Гомоніли люди:

“По степах широких

Вже не встати – спати

Нашій Україні!»

А Вкраїни доля

З них усіх сміється –

В небесах високих

Горличкою в’ється… [2, 26]

Або:

І ти, Вкраїно рідна і далека,

Із сонця усміхом, із далеччю степів,

Із піснею як дзвони голосною

Попала у лабети до царів.

І тебе деспот півночі всевладний

Приборкав, знищив, зганив, задушив

І пам’ятник «Єдиної», що в силі,

Хотів тобі поставить на могилі!.. […]

І був поставив!.. [1, 3]

Які ж саме думки і почуття намагалася відобразити і, відповідно,
викликати в читача письменниця через звернення до національної пам’яті?
На це питання зможуть відповісти процитовані вище рядки поеми: такими
почуттями є національна гідність і передуюче їй національне прозріння.
Але підтвердити визначену першими рядками поеми основну ідею твору можна
лише через зіставлення самого тексту твору, що за основу має історію
кохання Мазепи і Мотрі, і причин написання твору із таким немодним у
зросійщеній Україні сюжетом.

Зважаючи на події, що хронологічно передували написанню твору, не можна
оминути увагою той факт, що незадовго до написання твору для Алчевської
починається «тривалий період самотності», початком для якого стала
смерть брата письменниці – Івана Алчевського. Іван Олексійович
Алчевський, був старший за Христю лише на п’ять років, але по смерті
батька, лише починаючи «входити у славу», вже утримував матір і сестру
Христину. Маючи талант оперного співака, віддаючи всі сили розвитку
свого таланту, Іван Алчевський так само завзято несе з собою почуття
національної гідності. Це проявляється на різних рівнях його творчого і
побутового життя: належачи до «московської діаспори», співак
відзначається не лише тим, що підбирає собі репертуар у відповідності із
рисами українського національного характеру, який Алчевський відчуває в
собі нарівні з талантом співати; але і тим, що завжди, особливо на
чужині, намагається виявити свій національний дух і підтримати цей дух у
інших. ІІ-й студентський вечір в Москві має яскраву українську
обстановку і, головне, зміст, «де відбилась душа нашого народу, його
минуле, таке трагічне і в тій же мірі героїчне», зміст величезного
духовного багатства, культурних надбань… [11, 1036]. Про цей вечір
національної пам’яті у зв’язку зі спогадами про свої «московські
враження» Христя Алчевська так згадує у листі до М.С.Кононенка: «Заля,
повна народу стояла, й здавалося, що на Голгофу ведуть… Україну в
кайданах Московщини… […] Більш нічого собі не пригадую…» [7].
І.Алчевський сприяв національно-громадській роботі в «московській
колонії», будучи головою товариства «Кобзарь», надаючи грошову допомогу
як цьому товариству, так і журналові «Украинская жизнь». Так визначив
національну вдачу артиста Алчевського проф. Кость Титаренко у «Спогадах
з нагоди 40-х роковин з дня смерти забутого артиста і патріота»: «Через
окуляри високого артизму дивився І.Алчевський і на рідне йому
українство. Він органічно не переносив малоросійщини… Легковажне
ставлення в справах, що стосується нашої національної культури, завжди
заправлене дозою вульґарности – ця істотна риса нашої «малоросійщини» –
була артистові з ласки Божої вкрай противна, бридка…» [11, 1037].
Показовим є той факт, що у «Кочубеївні» українська пісня, яка для Івана
та Христини Алчевських завжди була показником розвитку нації, навіть не
згадується, але натомість з’являється «московський спів», який
символізує трагедію українського народу:

Тим часом спів розшибистий, московський.

Лунає скрізь по селах і гаях,

Усі кутки Вкраїни наповняє

Безглуздий сам – б’є нарід по серцях:

«Эх-ма, братцы, подъ Полтавой

Мы прославили царя.» [1, 18].

Так, Іван Алчевський виступає одним з головних упорядників національного
вечора співу у Москві: влаштовуючи захід, співак свідомо намагався
відтворити як сам колорит українського життя, так і вдачу українського
народу, тим самим проводячи чітку межу між московськими
«увєсєлітєльнимі» вечорами куди запрошувалися циганські і рівно
«малоросійські» «пєвци», «пєвічкі» і цілі хори [11, 1038].

Основною рисою вдачі артиста Алчевського Кость Титаренко вважав «грацію
душі», яку можна було б вважати визначальною рисою вдачі усієї сім’ї.
«Український Карузо» Іван був найпершою після батька духовно близькою
людиною для Алчевської. Про брата, «який стояв в мистецтві й життю
(навіть буденному) головою вище всіх людей» і несподівана смерть якого
стала другою (після самогубства батька) страшною трагедією в житті
Христини Олексіївни, письменниця пише: «Се була поезія моєї душі і
поезія для всієї родини Алчевських…» [3].

7 7OSZj?l?n?„?†¤?¤?¤naOnAnAnA°An n n n n n n n n n?n?y?nin hxp

hxp

d

????????????????F

???????????F

???????????????F

???????????F

???????????F?ристя бачила ідеал, якого сама прагнула і який полягав у
поєднанні надзвичайного таланту оперного співака із таким же
надзвичайним патріотизмом. Тому не дивно, що саме це відчуття втрати
рідної людини, талановитого співака і справжнього громадянина стало
приводом для написання такого високохудожнього твору, як поема
«Кочубеївна».

Безперечно, що у даному випадку не можна говорити про чіткі
відповідності між долею героїв твору і долею Івана Алчевського; але ж не
можна не погодитися і з тим, що такі риси братової вдачі, як «грація
душі», національна гідність, талант керівника у поєднанні із величезним
творчим потенціалом, втілюються в образі Мазепи; а також з тим, що те
саме відчуття самотності і втрати, що ми спостерігаємо у листах і
автобіографії не залишає читача протягом усього твору. Авторка переживає
трагедію Мазепи настільки болісно і інтимно, що складається враження,
ніби поетеса пише про близьку людину:

Оганьблений Мазепа!.. Неспокоїв,

Бунтарства дух, – апостол боротьби… –

Єдина невпокорена людина

На тлі рабів Петрової доби,

Єдиний скрик безстрашного лицарства

Супроти зла, знущання й людських страт,

Один поет степів на перелозі

Із піснею про чайку при дорозі!.. [1, 4]

Отже бачимо, що при створенні образу Мазепи Алчевська звернулася не
стільки до історичного портрету гетьмана (хоча той майже збігається із
авторським), скільки до власного розуміння особи Мазепи як людини,
наближеної до ідеалу керівника і людини, що в змозі органічно поєднувати
національну гідність і творче начало. Саме такий керівник, на думку
поетеси, має визначати майбутнє країни. Причини ж української
національної трагедії письменниця вбачає в загарбницькій політиці
Московщини, наголошуючи на особливій ролі в цьому Петра І.:

… Вітер розвіва

Царя волосся темне і півдовге…

Мовчить граніт, і котиться Нева…

І над усім тавро чогось тяжкого,

Мов знає світ, що на людських кістках

Збудована столиця ця сувора,

І все у ній – достотство і покора!.. [1, 3]

Своєрідним показником правильності і логічності прагнень Мазепи стосовно
звільнення України з-під «царської п’яти» виступають почуття молодої
Кочубеївни, образ якої містить риси типової української дівчини і
одночасно виступає символом цілої України; Кочубеївни, яка разом із
смертю Мазепи втрачає надію як на особисте щастя, так і на національне
визволення:

Зненацька вдарив дзвін протяжно й сумно…

Години одзвонив і наче вмер…

Настала тиша… В серці ніч родилась,

Останній згук життя у нім завмер…

І тихою, поважною ходою

Байдужість в душу стомлену ввійшла,

Покривши все: і спомини й надії,

І горе й щастя, й думи молодії [1, 20].

Той самий шлях із важкими життєвими випробуваннями, із усвідомленням
того, що дійсність не відповідає мріям юності, проходить разом із
героїнею поеми і сама письменниця в дійсності. Присвячення себе великому
нещасливому коханню і громадянському обов’язку визначає весь життєвий
шлях Кочубеївни і Христі Алчевської.

Кохання Мотря Кочубеївна розуміє як обов’язок і, разом з тим, як
надзвичайну свободу: освічуючись Мазепі і залишаючи домівку, молода
дівчина, здавалось би, іде проти народної моралі, але такий відхід вона
пояснює не лише силою свого кохання, але й своєю громадянською позицією:

Життям без поривів, без мрій з тобою,

Без боротьби не хочу жити я,

Чужою сталась для душі моєї

Уся родина власная моя:

І батько, що до Росії прихильний,

І мати, що ненавидить тебе… [1,10]

Така відвертість у висловленні почуттів була властива і самій Алчевській
протягом усього життя. Нестримне бажання бути щасливою з коханою людиною
відчувається в більшості поезій. І навіть тоді, коли кохання між
Х.Алчевською і М.Покровським виявляється неможливим офіційно, молодій
Христині вдається зберегти чистоту вчинків і почуттів. У листах до
Покровського вимальовується образ типової української дівчини, яка вміє
не лише палко кохати, але і гідно прийняти життєві випробування. Краса і
щирість кохання, що ілюструють листи Алчевської до Покровського, є
цікавим поєднанням свободи почуттів (кохання до одруженого чоловіка) і
небажання відійти від народної моралі. Подвійна природа українського
характеру, так звана українська «межовість», про яку говорив В.Янів,
визначає світогляд Алчевської-письменниці і програмує її долю як жінки.
Так само, як і її героїня, письменниця здатна відмовитися від
найріднішого, якщо воно буде суперечити її совісті: «Что же касается
моихъ родственниковъ, то я никогда ихъ особенно не любила, а временами и
ненавидела. При какомъ-либо намеке на ограничение моей воли я шла въ
разрезъ съ ними (конечно не въ пустякахъ), а при новыхъ посягательствахъ
не задумаюсь въ жизни передъ крайними средствами» [8].

Безперечно, у листах Алчевської до Покровського ми бачимо переживання
закоханої жінки, але нас цікавить у даному випадку той факт, що,
потрапляючи в інтимний світ почуттів, ми зустрічаємо своєрідне
повернення Алчевської до громадського життя. У листах до коханої людини
Алчевська, наприклад, знаходить місце для повідомлення про зміни у
власній свідомості, що відбулися внаслідок долученя молодої поетеси до
українського національного простору. Вона настільки захоплюється
«входженням» до глибин духовного світу своєї Батьківщини, що намагається
сприяти «входженню» до цього світу коханої людини: «Странная кроме того
существуетъ связь между человекомъ и родиной. На какомъ бы съвете я не
была, какъ бы не «остуживала» меня жизнь, неясные тоны и поэтические
краски Малороссіи никогда не побледнеютъ въ моей душе» [9].

Отже, українська «сердечність» і любов до рідної землі, що,
представляючи основну ознаку української ментальності, являють собою
нерозривну цілісність, позначають весь життєвий і творчій шлях Христі
Алчевської, а тому, відповідно, і її героїні Мотрі. Український
природний індивідуалізм простежується в усіх судженнях і вчинках
Алчевської. Ознайомившись з певною політичною програмою Алчевська, не
підпадаючи під її вплив вміє реально розмежувати її позитивні і
негативні моменти. Для неї важливим виявляється не формальний статус
людини в суспільстві, а її моральність. Так Алчевська із надзвичайним
обуренням ставиться до того, що Кононенко, бажаючи звинуватити її у
гордовитості по відношенню до небагатих земляків, в яких Алчевська,
насправді, не зупинилася лише тому, що не схотіла обтяжувати їх
матеріально, називає її «аристократкою»: «Ви мене дуже обурили Вашим
листом… Ви не подумали гаразд, як саме ставитесь до «Лялі», та що не
подумавши образили її, а з нею й усю Україну» [5]. Дуже рідко Алчевська
постає перед нами як політик – національне питання, із властивими їй
жіночістю і поетичністю висловів, пропонує вона вирішити не політично, а
духовно, що спостерігаємо і в «Кочубеївні». Так, особливу роль при
вирішенні багатьох суспільних питань відіграє, на думку Алчевської, саме
українське жіноцтво: «Я сіла писати нову брошуру про вкраїнське жіноцтво
і його змагання виховати письменством тип вільної людини, чесної
людности, вищого чоловіка. Тоді (як се буде!) не так легко подолають нас
вороги!» [4].

Отже, рання Алчевська, навіть розчаровуючись в людях і своїх поетичних
здібностях, все ж таки знаходить у собі сили зберегти душевну красу і
продовжувати писати. Пізніше, відчувши утому від життя, коли «пересякає
джерело душевної поезії», вже будучи досвідченою письменницею, Алчевська
у 1910 р у листі до Кононенка висловлює надію на вільний розвиток
української нації, який на певному історичному етапі передбачає протест:
«Боротьба за одиницю, за те, щоб кожна окрема індивідуальність
розумілася ліпше й глибше всіма людями, щоб людська особа поважалася
більше, а з тим разом не було й національного гніту, – ось той ідеал, до
котрого ми мусимо йти…» [6]. Ще пізніше, втративши усіх близьких і
відмовившись від багатьох творчих задумів, вже не молода письменниця у
своїх «Споминах і зустрічах» буде так визначати своє місце у світі, що
став для неї чужим: «Року 1917-го вмер у Баку на гастролях мій
надзвичайно талановитий брат 39-40 літ, року 1920 зійшла в могилу
діячка-мама; не було вже давно на світі ні Лесі Українки, ні
Коцюбинського, ні Франка, а для тієї літературної молоді, що боролася в
боях горожанської війни, я, звичайно, могла б видатись лише тим, чим є
стара сова для повної життя пташини…» [2, 427].

Можна сказати, що у даному творі Христя Алчевська не лише змогла досягти
того ідеалу, який намагалася втілити у поезії до цього часу, тобто своєю
поетичною творчістю поєднати мистецтво і громадянський обов’язок, але й
відобразити, хоч і опосередковано, складний шлях злиття автора-митця і
автора-громадянина.

Література

Алчевська Х. Кочубеївна / Післямова О.Юрченка, А.Свашенко, В.Дорошенка
// Березіль. – 1991. – №9.

Алчевська Х. Твори / Упор., передм. і прим. Л.М.Грузинської. – К.:
Дніпро, 1990. – 558 с.

Алчевська Х.О. Лист до Кононенка М.С. 13.VІІІ.1917. – Подається за
автографом (ІЛ-Ф.36. – №99).

Алчевська Х.О. Лист до Кононенка М.С. 14.ІХ.1911. – Подається за
автографом (ІЛ-Ф.36. – №71).

Алчевська Х.О. Лист до Кононенка М.С. 19.VІ.1911. – Подається за
автографом (ІЛ-Ф.36. – №68).

Алчевська Х.О. Лист до Кононенка М.С. 19.ХІ.1910. – Подається за
автографом (ІЛ-Ф.36. – №42).

Алчевська Х.О. Лист до Кононенка М.С. 20.ІІІ.1911. – Подається за
автографом (ІЛ-Ф.36. – №60).

Алчевська Х.О. Лист до Покровського О.М. 21.ІІІ.1904. – Подається за
автографом (ІЛ-Ф.36. – №190).

Алчевська Х.О. Лист до Покровського О. М. 23.ХІ.1903. – Подається за
автографом (ІЛ-Ф.36. – №129).

Андрусяк Іван. Література і політика в контексті взаємопроникнень //
Література плюс. – 1999. –

№1-2 (6-7).

Титаренко К. Іван Алчевський // Визвольний шлях – 1957. – кн. ХІ/45
(119).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020