.

Інтерпретація ідей англійського Просвітництва російськими митцями ХVIII–ХIХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6083
Скачать документ

Інтерпретація ідей англійського Просвітництва російськими митцями
ХVIII–ХIХ ст.

Проблема впливу ідеології анлійського Просвітництва на російську
філософію і літературу не була в центрі уваги літературознавців. Окремі
праці є у В. Гусєва, В. Денисенко, Т. Лабутіної, Ю. Лотмана, В.
Маєвської, І. Сермана, С. Тураєва. Тому спробуємо простежити
інтерпретацію ідей англійського Просвітництва як загальнокультурного
явища російськими філософами і письменниками ХVIII–ХIХ ст., зокрема
сенсуалістичних ідей, про роль виховання в моральному вдосконаленні
людини, теорії суспільного договору, питання громадянських свобод
(слова, друку, совісті), їх захисту та ін.

Просвітницька ідеологія стала одним із найважливіших і найхарактерніших
явищ у російському суспільному й культурному житті протягом ХVIII–ХIХ
ст., поширюючись дуже інтенсивно. Якщо в західноєвропейських країнах
перехід від Середньовіччя до Нового часу розтягнувся на цілі століття,
то в Росії він відбувся протягом життя одного покоління. І. Серман
стверджує: „В жодній європейській країні просвітницька ідеологія не мала
такого тривалого і плідного існування, не здійснила такого рішучого
впливу на суспільну самосвідомість і розвиток літератури, як в Росії”
[8, 28], що, на нашу думку, є, звичайно, перебільшенням.

Епоха Просвітництва – це традиційно ХVIII ст., хоча межі її в кожній
країні різні: приблизно кінець ХVII–ХVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.
Початком цієї доби вважається поява праці англійського філософа Джона
Локка „Дослід про людський розум” (1691). Суспільно-політична ситуація в
Європі епохи Просвітництва у різних країнах була неоднорідною. Якщо в
Англії в середині ХVII ст. відбулася буржуазна революція (1640–1688) і
розвивався капіталізм, то у переважній більшості інших країн Європи
зберігався феодально-абсолютистський лад.

Англійське Просвітництво зародилося як тип світогляду ще в ХVII ст.
(Д. Локк, Д. Юм, А. Шефтсбері). Обмежуючись удосконаленням природи
людини й суспільства, англійські просвітники були консервативнішими і
дбали про зміцнення завоювань буржуазної революції. Нові тенденції
полягали передовсім у розквіті експериментальних, природничих наук, у
численних відкриттях, на зразок теорії розщеплення світла і притягання
тіл І. Ньютона, трактат якого „Philosophiae naturalis principia
mathematica” (1687) відіграв провідну роль в інспірації розумового руху.
У цей період у багатьох працях формується позбавлений релігійної
моральності світський характер етики. Англійське Просвітництво було
порівняно поміркованим, пройнятим пафосом віротерпимості.

Англія, батьківщина Просвітництва, мала декілька періодів його розвитку,
пов’язаних з матеріалістичним (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк) та
ідеалістичним (Д. Берклі, Д. Юм) емпіризмом. Біля джерел
Просвітництва стояв засновник емпіризму й індуктивного методу Френсіс
Бекон (1561–1626), вихідною ідеєю філософсько-політичного раціоналізму
якого є „обґрунтування сутності знань як сили, здатної допомогти людині
в практичному освоєнні природної дійсності” [2, 118]. Сповідуючи
провідну роль розуму в пізнанні, філософ вважав за необхідне коригувати
його діяльність дослідами, за допомогою індукції та перевірки дій
практикою. Розробляючи проблему людини і природи, Ф. Бекон вірить у
можливості людини постійно перемагати, стати видатною і змальовує її
образ в утопії „Нова Атлантида” (1627).

Центральним у англійських просвітників було питання про державну владу,
зокрема про одноголосну підтримку конституційної монархії через
можливість з боку аристократії та демократії обмежити владу короля. Як
прибічники „договірної” теорії її походження вони вірили, що первісно
влада на землі належить народові і передує королівській. Так, Д. Дефо
впевнений, що королі одержали владу від народу, який обирає своїх
правителів, заключивши потім з ними договір із зазначенням обов’язків
сторін. Ця ідея покладена в основу створення монархії. Г.
Болінгброк висловив у творі „Ідея про Короля-Патріота” сподівання, що
сторони виконають договір задля загального щастя. Втім, „народ” вони
вбачали не в низах суспільства, а в землевласниках, що виконували волю
народу в палаті общин.

На думку Т. Лабутіної, „ідея освіченого абсолютизму, правда в
нерозвиненій формі, також уперше з’явилась в ідеології англійського
просвітницького руху” [3, 235], а також „ідея спротиву деспотичній
владі, яка мала в Англії давні традиції, посідала важливе місце в
ідеології просвітників” [3, 236]. Однак просвітники не були одностайними
щодо засобів протидії деспотичній владі: партія вігов, куди входили
заможні люди (Д. Дефо, Д. Аддісон), критикувала партію торі, що
співчувала землевласникам (Д. Свіфт, Г. Болінгброк), за теорію
неспротиву королівській владі, хоча сама підтримувала існуючу в Англії
конституційну монархію. Треба зазначити, що та частина торі, що поділяла
ідеологію Просвітництва, допускала спротив аж до позбавлення короля
влади, але не шляхом насилля, вігі ж віддавали право на протидію не
народним масам, а тільки заможним класам.

Цим ранні англійські просвітники, що не думали про зміну форми правління
і заперечували революційні події та республіку, відрізнялися від
французьких, певна частина яких перед буржуазною революцією критикувала
суспільство, державний устрій, релігію, не визнаючи жодних авторитетів.
Д. Свіфт вважав революцію жахливою і протиприродною, Д. Аддісон –
страшним злочином, оскільки в результаті буржуазної революції в Англії
встановився республіканський устрій. Однак просвітники не бачили
реальних засобів, за допомогою яких можна було б здолати, виправити
численні негативні явища в державі, хоча й вірили в самовдосконалення
правителя.

Англійські просвітники значну увагу приділяли питанню громадянських
свобод (слова, друку, совісті) та їх захисту, розглядаючи свободу як
складник людського щастя. Більшість із них пов’язували свободу з
власністю. Просвітники, зокрема й Д. Дефо, вимагали відміни цензури, яка
заважає розвитку освіти. Однак вони виступали за обмеження свободи
слова. Так, Д. Свіфт, коли підтримував вігов, то вимагав свободи друку
(див. „Казка бочки”), а змінивши політичну орієнтацію в бік торі, –
покарання для нападників на кабінет міністрів. Щодо свободи совісті
просвітники дотримувались різних поглядів, поширюючи це право не на всі
верстви суспільства.

Історія англійського Просвітництва відзначилася релігійними проблемами,
боротьбою релігійних партій, розвитком релігійного вільнодумства,
ідейною формою якого виступав деїзм. Ранні англійські просвітники
критикували світопорядок з позицій чистого раціоналізму, розкривали його
невідповідність здоровому глузду. Втім, у філософії Д. Берклі, Д. Юма
розроблялись основні положення сенсуалізму, а у А. Шефтсбері
спостерігається абсолютизація людської чутливості, ентузіазм і віра в
гармонійний розвиток світу. В англійській моральній філософії
трансформувалися такі значні для просвітницької свідомості поняття, як
„альтруїзм”, „егоїзм”, „симпатія”, залучені до широкого філософського
контексту А. Шефтсбері та Б. Мандевілем.

Англійський естетик і мораліст Антоні Ешлі Купер Шефтсбері (1671–1713),
відштовхуючись від праць римських класиків, які спирались на цінності
власних традицій державного та суспільного життя, інтерпретував поняття
здорового глузду як поєднання стоїцизму і природного права. Для А.
Шефтсбері здоровий глузд – це соціальна доброчесність, більше чеснота
серця, ніж розуму. Філософ захищав ідею загальної гармонії та
стверджував походження краси і добра від Бога. Розглядаючи ці поняття
окремо, він підкреслював їх неподільність.

Становлення філософії Джона Локка (1632–1704), якого вважають
„засновником сенсуалізму в філософії Нового часу” [7, 121], відбувалося
під впливом як матеріалістичного емпіризму і сенсуалізму Ф. Бекона й Т.
Гоббса, так і раціоналізму Р. Декарта й Б. Спінози. Стверджуючи, що
органом пізнання є розум, а засобом його демонстрації – різні галузі
досвіду, Д. Локк усвідомлював, що вони наповнюються змістом лише через
привнесення в них почуттів. Об’єктом діяльності розуму, мислення є, на
думку Д. Локка, ідеї, набуті з досвіду, основу якого становить чуттєве
споглядання об’єктивної дійсності; інтелект людини складається з
ідей-відчуттів та ідей-рефлексів.

У праці „Дослід про людський розум” він обґрунтував філософію bon sens
(здорового людського глузду), що спиралася на почуття і результати
чуттєвого досвіду. За допомогою природничих наук Д. Локк прагнув
розробити нові способи мислення, аргументуючи свою позицію в
незавершеній праці „Про медичне мистецтво” (1668). Вчені відзначають
суперечливість філософії Д. Локка, в якій „просенсуалістична теорія
пізнання доповнена раціоналістичною етикою, а гносеології принципи
емпіризму і сенсуалізму поєднуються з раціоналістичними тенденціями,
активні дії розуму протиставлені пасивним станам чуттєвості, зовнішні
чуттєві сприйняття непомірно віддалені від внутрішніх чуттєвих станів
душі…” [7, 122].

Д. Локк по-новому ставив проблему взаємозв’язку чуттєво-емпіричного й
раціонального, вбачаючи головне завдання у створенні „науки про людську
природу”. Важливо зазначити, що в основі просвітницької теорії
„розумного егоїзму” лежить учення Д. Локка, яке дає змогу зрозуміти
нерозривний зв’язок особистого щастя із загальним благополуччям:
вчинками людей рухає тільки власний інтерес, бажання власного
благополуччя, заради яких людина сприяє і загальному благу.

Д. Локк відомий і як теоретик англійської системи виховання, яка
передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального
виховання, причому для морального залучались положення християнської
релігії. На думку Д. Локка, досконалість особистості обумовлюється
вихованням і соціальним середовищем, яке має владу над людиною. Межа між
раціоналізмом і емпіризмом була зумовлена різним розумінням сутності
людини: емпірики запропонували ідею „tabula rаsa” стосовно людського
розуму, коли свідомість кожного новонародженого до зіткнення з
матеріальним світом подібна до чистої дошки, на якій досвід може
записувати будь-який зміст. У думці Д. Локка, що розглядав людину
насамперед як продукт виховання, просвітники бачили, за визначенням А.
Ліпатова, „(згідно з своєю моральною інтерпретацією суспільної
проблематики) одне з важливих начал процесу руйнування старого і
створення нового суспільства” [4, 119]. Ця теорія була основоположною
для просвітницького розуміння етико-соціального перетворення
суспільства.

Просвітники, зокрема Д. Локк, великого значення надавали подорожі як
необхідній частині „правильного” виховання людини. Англійський філософ
намагався знайти такі форми і засоби виховання, за яких виховання
суспільних вимог і правил етикету буде легким, приємним і не
суперечитиме природі людини. Шлях до цього полягає у вихованні смаків,
які повинні стати звичкою. Д. Локк рекомендував розвивати в дитині
здатність міркування. Популярними були ідеї англійського просвітника
Д.Локка про роль виховання згідно з вимогами розуму в моральному
вдосконаленні людини, які інтерпретувалися в творчій спадщині
російського Просвітництва.

Уперше думку про „суспільну угоду, договір” Д. Локк проголосив у
трактаті „Про правління” (1690), де концептуально оформив ідею прав
людини як ціннісно-нормативну систему в трактуванні „природного стану”
людини і „природного” закону, коли державі доручається дбати і захищати
дані від природи життя, свободу, здобуту працею власність. У теорії
суспільного договору Д. Локк одним із перших визначив проблему приватної
власності та захисту її державою.

Із поглядів філософа на природу людини, яка у суспільстві доброю або
злою стає залежно від навколишнього соціально-культурного середовища,
випливає, що за умови невідповідності середовища соціальним ідеалам,
якщо держава не спроможна створити нормальні умови для існування й
саморозвитку особи, то треба змінити політичний устрій, навіть
революційним способом.

?

o

(

Mрело багатств у світі. Впливу Д. Берклі зазнав, а згодом подолав його
публіцист епохи Просвітництва, історик Давид Юм (1711–1776), що
сформулював головні принципи новоєвропейського агностицизму, хоча на
практиці захищав буржуазний „здоровий глузд”.

Він розробляв на началах оригінальної скептичної філософії концепцію
людини, яку уявляв діяльною, розумною, суспільною істотою. Вже у вступі
до „Трактату про людську природу” (1738–1740) Д. Юм проголошував
відносність усякого знання, оскільки в кожній окремій галузі науки існує
багато суперечностей і різних поглядів. Знаходячи факти, що свідчили про
недосконалість розуму, філософ робить висновок, що „найживіша думка все
ж поступається перед найслабкішим відчуттям” [10, 2, 33]. Митець заміняє
просвітницький культ розуму на культ почуттів, які відіграють виняткову
роль у пізнанні світу і керують, іноді всупереч розуму, моральною
природою людини. Філософська інтерпретація Д. Юмом етичних проблем
стимулює інтерес науки до емоційно-чуттєвого змісту психіки людини. В
нових історичних умовах Д. Юм звертається до теорії природної людини,
розробленої Д. Локком і А. Шефтсбері.

У власній моделі теорії пізнання шотландський філософ основною одиницею
обрав „враження”, уявляючи дійсність потоком „вражень”. Д. Юм першим
серйозно дослідив явище і поняття причинності, назвавши вірою
усвідомлення реального характеру причинних зв’язків, які, на його
погляд, не можна пізнати. В етиці скептик Д. Юм розвивав теорію
утилітаризму, де в практичній корисності полягав критерій істинності
вражень, мірило моральних вчинків людей, внутрішньою спонукальною силою
яких вважався егоїстичний інтерес.

У нарисі „Про норму смаку” (1739–1745) Д. Юм дійшов висновку, що істинні
судження про мистецтво, красу можливі за умови віднаходження загальної
норми смаку, яка дасть змогу примирити різні почуття людей або знайти
критерій щодо схвалення одного почуття і засудження іншого. Прекрасне та
потворне для Д. Юма не мають об’єктивних основ і знаходяться в розумі.

В ієрархії цінностей філософ насамперед виділяв проблему свободи, яку
поєднував із власністю, подібно до своїх попередників Д. Локка і А.
Шефтсбері. Основу процвітання суспільства Д. Юм вбачав у існуванні
приватної власності та справедливості, для яких не потрібна соціальна
рівність. Він заперечував традиційну релігію як основу моралі,
полемізував із офіційною церквою.

Двом етапам розвитку емпіризму і відповідно двом етапам англійського
Просвітництва відповідають два етапи розвитку англійського
просвітницького роману: традиційний і синтезований, роман у романі.
Філософською основою традиційного англійського роману був
матеріалістичний емпіризм. Типові назви романів цього періоду містили
слова „історія”, „життя”, „подорож”, „пригода”.

В. Маєвська зазначає поділ традиційних романів на дві групи: „…за
способом введення і естетичною настановою” [6, 35]. До першої групи
зараховують романи Д. Дефо і С. Річардсона, для яких характерне
„маскування літературної форми” через використання прийому
документальності (у формі оповіді від особи умовного оповідача, яка
запозичена у шахрайському романі, – романи Д. Дефо і в епістолярній
формі – романи С. Річардсона), а до другої – Г. Філдінга, який
наголошував на художній умовності своїх творів і звертався до
використання традиційної епічної форми розповіді від третьої особи.

Філософською основою синтезованого англійського просвітницького роману
був суб’єктивний емпіризм як форма кризи раціоналізму у пізнанні. Так,
Лоренс Стерн у комічному ліричному романі „Життя і думки Трістрама
Шенді, джентльмена” (1759–1767) поєднав жанрові особливості драматичних
романних форм Д. Дефо, С. Річардсона і Г. Філдінга. В англійському
просвітницькому романі відсутня прямолінійність, притаманна, наприклад,
Вольтерові, а „докладно представлене середовище, досліджується моральний
клімат цього середовища і кожний персонаж одержує ґрунтовну
характеристику” [9, 113], за твердженням С. Тураєва.

Таким чином, англійські просвітники продовжили гуманістичні ідеали
Відродження, зокрема історичний оптимізм, вільнодумство, намагання
переоцінити феодально-церковні норми і традиції, хоча „просвітницька
критика феодалізму була гостріше і глибше ренесансної, оскільки зачіпала
саму структуру суспільства і державного устрою” [3, 239]. Була
сформована парадигма англійського типу філософствування, яка надавала
вирішального значення чуттєво зафіксованим фактам досвіду, а логічні
міркування вважала залежними від них.

В Англії спостерігався інтерес до етичних проблем особистості, до
поєднання в мистецтві ідеалів моральності з ідеями краси, яку визначають
за допомогою смаку. В естетиці англійських просвітників були закладені
основи „власно теоретичного підходу до фольклору як до „природної
поезії” і як до синкретичного мистецтва, хоча, – як зауважує дослідник
В. Гусєв, – естетичні якості його не одержали ще розгорнутої
характеристики” [1, 80]. Англійські просвітники зробили помітний внесок
у розвиток європейського Просвітництва і суспільно-естетичної думки.

У зв’язку з тим, що філософія Просвітництва зароджується і формується у
різних країнах у відносно різний час і у різному соціальному середовищі,
зумовленому конкретними закономірностями розвитку певної країни, вона
має свої специфічні особливості в Західній Європі, Росії. Тому можна
говорити про „російський варіант європейського Просвітництва” [1, 106].

Просвітництво в Росії переживалося за часом пізніше, ніж на Заході, тому
представники різних прошарків російського суспільства відчували вплив
західної просвітницької думки. Поширенню ідеології Просвітництва сприяло
те, що її засвоїла російська монархія, політика якої була спрямована на
популяризацію ідеалів західноєвропейського Просвітництва.

Реформи Петра I (1689–1725) в галузі політики, економіки, мистецтва, які
передбачали інтенсивну європеїзацію російської державності та культури
як основну лінію національного розвитку, підготували ґрунт для
виникнення раннього російського Просвітництва. Проте реформи не були
підготовлені внутрішнім розвитком Росії, де місію філософів взяли на
себе письменники, які ще в 40-ві рр. активно засвоювали творчу спадщину
західноєвропейських мислителів. Треба враховувати, що особливості
розвитку культури в Росії, де відбувалися кардинальні зміни, її перехід
до нового змісту і нових форм, були значно складнішими, ніж
західноєвропейські.

Своєрідним різновидом російського Просвітництва було дворянське
просвітництво. Воно започаткувалося від А. Кантемира, В. Татищева до
М. Карамзіна, йому належала провідна роль у суспільних
процесах: з його середовища вийшли перші російські революціонери.
Російське Просвітництво підтримувало „освічене самодержавство” і
„освічене дворянство” як головні сили країни. Ідеологи „освіченого
абсолютизму” втілювали в життя просвітницькі ідеї.

Один із найвидатніших російських просвітників першої половини ХVIII ст.,
член „Ученої дружини”, соратник Ф. Прокоповича, один із засновників
російського класицизму А. Кантемир (1708–1744) зреагував на ідеї
європейського Просвітництва і доніс їх до Росії. В 1732–1738 рр. А.
Кантемир працював у Лондоні. Філософ виходив із раціоналістичних начал
поетики класицизму. Але, продовжуючи ідеї Д. Локка, А. Кантемир
схилявся до емпіричного сенсуалізму, хоча не завжди знаходив у ньому
відповіді. У його сатирі „Про виховання” добро і зло не вважаються
природними ознаками людини, а є результатом зовнішнього впливу, важлива
роль належить раціоналістичній ідеї і високим моральним якостям
наставників.

Вірив в ідеї освіти і оновлення Росії через залучення до форм західної
цивілізації просвітник С. Десницький. Під час навчання (1761–1767) в
університеті в Глазго (Англія) він слухав лекції А. Сміта, вивчав
спадщину Д. Юма.

Політична спрямованість, розробка теми „верховної влади”, яка
розкривалася через протиставлення образів „тиран” – „істинний государ”,
характеризували російське Просвітництво цього часу, що стало періодом
соціального і культурного оновлення. Російські просвітники В.
Тредіаковський, М. Ломоносов, О. Сумароков, визнаючи абсолютну монархію
як найкращу форму державного правління, не сприйняли
соціально-ідеологічної основи філософської системи Д. Локка з її
принципом конституційно-парламентської монархії.

Нового значення набуло в Росії сенсуалістичне трактування смаку, на яке
вплинула англійська естетична думка ХVIII ст. Смак, зокрема, визначався
як виявлення „природної доброзичливості” людини, особлива „внутрішня
почуттєвість”, за допомогою якої пізнається краса, присутня в усіх
творіннях природи і діях людини. В інтерпретації проблеми смаку
відчувається вплив і німецької естетичної теорії. Підкреслюючи
емоційність смаку, М. Карамзін зазначав, згідно з філософською естетикою
І. Канта, те, що він не підлягає законам здорового глузду.

Просвітники пропагували необхідність виховувати почуття смаку. Так,
В. Жуковський у розвідці „Про критику” (1809), відповідаючи на
питання про суть смаку, розглядав його як джерело морального
облагородження, а літературу – як засіб освіти суспільства.

О. Радищев після перебування за кордоном, де ознайомився і з
соціально-філософськими теоріями Д. Локка, повернувся на батьківщину
прибічником просвітницької філософії. У документах таємних організацій
декабристів – у програмі „Союз благоденства” – відчувається вплив ідей
Просвітництва, зокрема Д. Локка, хоча вони й були позначені
національною самобутністю. Насамперед це ідеї створення правової держави
на засадах конституційної монархії або республіки. Від часів О. Радищева
свобода серед російської інтелігенції тлумачилась як свобода політична.

Російське Просвітництво мало спільні риси із західноєвропейським
Просвітництвом, проте не було послідовним і не призвело до корінних
соціальних перетворень, як на Заході. Ю. Лотман наголошує на істотній
трансформації ідей західноєвропейського Просвітництва у кожній місцевій
традиції: „Просвітництво, яке на Заході означало зміну складу думок
суспільства, в Росії прагнуло до зміни типу поведінки” [5, 1, 247].
Спираючись на системи виховання Д. Локка і Ж.Ж. Руссо,
російські просвітники водночас сприйняли їх критично.

Отже, російське Просвітництво, засвоївши ідеї західноєвропейських
філософів епохи Просвітництва, мало свою специфіку, зумовлену
національними особливостями. Ідеї англійського Просвітництва як
загальнокультурного явища втілилися в російській філософії та естетиці й
своєрідно інтерпретувалися в прозі письменників ХVІІІ – ХІХ ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гусев В.Е. Фольклор в эстетике просветителей ХVІІІ в. // Проблемы
фольклора в истории эстетики. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1963. – С.74–115.

2. Денисенко В.М. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних
теоріях Нового часу європейської історії. – Львів, 1997. – 274 с.

3. Лабутина Т.Л. Политическая мысль раннего английского Просвещения //
Вопросы истории. – 1991. – № 9–10. – С.233–240.

4. Липатов А.В. Возникновение польського просветительского романа
(проблемы национального и общеевропейского). – М.: Наука, 1974. – 302 с.

5. Лотман Ю.М. Избр. статьи: В 3 т. – Таллин: Александра, 1992.

6. Маевская В.Г. Жанровые традиции английского просветительского романа
и новаторство в „Тристраме Шени” Лоренса Стерна // Художественное
произведение в литературном процессе. 1750–1850: Межвуз. сб. науч. тр. –
М.: МГПИ, 1987. – С.32–44.

7. Сенсуализм и эмоционально-чувственная культура человека // История
философии и культуры / В.С.Горский, Ю.В.Кушаков, В.Ферстер и др. /
Отв.ред. А.Т.Гордиенко. – К.: Наук. думка, 1991. – С.116–143.

8. Серман И.З.Просветительство и русская литература первой половины
ХVІІІ в. // Проблемы русского Просвещения в литературе ХVІІІ в. – М.
–Л.: Изд-во АН СССР, 1961. – С.28–44.

9. Тураев С.В. От Просвещения к романтизму (Трансформация героя и
изменение жанровых структур в западноевропейской литературе конца
ХVІІІ–начала ХІХ в.). – М.: Наука, 1983. – 255 с.

10. Юм Д. Сочинения: В 2 т. – М., 1966.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020