ГРИГОРІЙ
КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО (1778-1843)
В одному з ранніх віршів Тарас Шевченко писав:
…Тебе люди поважають,-
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе…
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули…
З таким захопленням Великий Кобзар відгукнувся про Гри¬горія Квітку-Основ’яненка – засновника нової української прози. Основ’яненко один з перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Тому поява Квітчиних прозових творів українською мовою була сво¬єчасним продовженням і поглибленням літературного подвигу Котляревського, актом історичного значення, який довів зрі¬лість і художню досконалість української мови. Інакше кажу¬чи, Квітка-Основ’яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження. Коли читачі насолоджува¬лись «Енеїдою», залюбки цитували байки Гулака-Артемовського, його балади, захоплювались виставами «Наталка Пол¬тавка» та «Москаль-чарівник», молодий Основ’яненко, тоді ще Квітка, розправляв крила для творчого злету. На початку XIX ст. Україна мала високохудожню поезію і драму, а нової прози ще не було. Відомо ж, що саме проза завжди мала найбільше шанувальників, адже широко охопити всю склад¬ність суспільного життя спроможна лише епічна проза. Одне слово, новій українській літературі конче потрібний був пові¬стяр, і він прийшов з прихарківського села Основи (звідти і походить псевдонім Основ’яненко )
…Одного дня 1604 р. до Києва прибився звідкись дід із внуком-сиротою Григорієм. Невздовзі дід помер, а внук прижився. За ніжну вдачу і незвичайну вроду підлітка прозвали Квіточкою, а коли підріс — Квіткою. Згодом у нього закоху¬ється горда красуня, дочка київського воєводи, і парубок від¬повідає палкою взаємністю. Вони потай вінчаються, підмовля¬ють гурт козаків і тікають на вільні, дикі тоді, землі Лівобе¬режжя. На березі річки Уди засновують поселення — початок майбутнього Харкова й усієї Слобожанщини. Це був прапрадід Григорія Федоровича, що заснував рід Квіток. Родом Григорій Квітка із сім’ї козацької старшини. Виховання здобув спочатку домашнє, далі — монастирське та музичне, бо мав неабиякий хист музики й композитора. Він чудово грав на фортепіано й флейті, а краса народної пісні, захоплення майстерною грою кобзарів кликали його до творення власних музичних творів. Наприклад, він є автором жартівливої пісні «Грицю, Грицю, до роботи».
Виростав Григорій в атмосфері глибокої шани до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва, що панувала в сім’ї Кві¬ток. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні по¬гляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду.
У родині Квіток часто бував Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вив¬чає напам’ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуков¬ського і Сервантеса — взагалі все, що потрапляло йому на очі, любить слухати легенди, повір’я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників.
Життя юнака сповнене раптових змін. У 15 років Грицько уже був зарахований на військову службу, звідки в 19 років виходить у відставку в чині капітана. У 26 років юнак йде послушником у монастир, куди штовхнули його нещасливе кохання, несправедливий розподіл батьківської спадщини (бра¬тові — весь маєток, йому ж — лише незначну суму) та релі¬гійне виховання. Проте життя в монастирі виявилось не таким, як уявлялося юнакові. І Григорій хоч привіз туди флейту, навіть фортепіано, часто приходив додому, брав участь у куль¬турних заходах, а відтак подався все ж на військову службу. Та Квітку, натуру енергійну, талановиту, спраглу за громад¬ським життям, не могла задовольнити офіцерська служба. Тож наступні захоплення Квітки теж швидко змінюються. Це куль-турно-громадська нива у Харкові, на якій він працював з молодечим запалом: проводив літературно-музич ні вечори, пра¬цював директором театру, заснував оркестр, товариство добро¬чинності й першу на Лівобережжі вищу жіночу школу, орга¬нізував, відредагував і випустив перший в Україні журнал («Украинский вестник»), допомагав видати першу друковану збірку українських прислів’їв і’ приказок, збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Якось непомітно Квітка став духовним ватажком молодих українських письмен¬ників. У Основ’яненка було стільки віри у всеперемагаючу силу освіти, стільки енергії та бажання сприяти розквітові рідної культури, що він підтримував усі нові починання й заходи в цій галузі. За працьовитість і плідну громадську діяльність Григорія Федоровича цінував Тарас Шевченко. А оскільки Квітка був ще й повітовим дворянським маршалком, далі — суддею, попечи¬телем бібліотеки, членом-кореспондентом статистичного відділу, то цілком виправданою є епіграма на нього:
Не надивлюся я, создатель,
Какой у нас мудрёный век:
Актер, поет й заседатель —
Один й тот же человек.
Докладніше слід сказати про Квітчину літературну працю,
про вивчення ним побуту, звичаїв народу. Мало не в кожну
неділю його бачили на базарі, де він вслухався в народну мову,
заносив у свій записничок крилаті вирази, прислів’я, приказки;
записував і розповіді візника Лук’яна, сусідів, односельців.
Тож Квітка, як пише його біограф, «наче та бджола, наносив
у свої драми та оповідання багато солодких щільників з квіт¬
частої ниви української народної поезії». І «Маруся», і «Сер¬
дешна Оксана», і «Сватання на Гончарівці» — то все квітки
з тієї ж пісенної ниви.
У Харкові Квітку знали як людину, охочу до веселого дотепу, жарту, як автора влучних анекдотів, та найбільше поважали його за чуйне серце, простоту і незрадливу любов до Харкова. Дружина Квітки, з якою він був щасливий, не раз пропонувала переїхати на постійне життя до Петербурга, та він на це не міг пристати, бо не уявляв собі, як можна жити без України. Харківські багачі насміхалися з того, що Квітка не мав свого кухаря, жодного кріпака.
Зустрічаючись із фактом свавілля й жорстокості поміщиків, Основ’яненко захищав селян, а одного разу навіть надав при¬тулок кріпачці, яка ледь живою утекла від лютого кріпосника, що на смерть закатував її чоловіка й сина. Іншого разу Григорій Федорович справедливо розглянув скаргу селян на поміщика, який за найменшу провину заковував селян у кайдани. Письменник-гуманіст усіляко підтримував таланти з народу. Нап-риклад, коли в юного маляра крамничних вивісок він помітив талант художника, за власні кошти готував його до вступу в Академію мистецтв. Квітка дуже любив дітей, ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казочки, організову¬вати забави, влаштовувати феєрверки.
Повістяр з Основи помер на 65-му році життя. На велелюд¬ному похороні в присутності тисяч харків’ян і хліборобів з приміських сіл Ізмаїл Срезневський сказав:
«Пам’ятай, Україно, цю могилу:
тут похований той, хто,
оживлений лю¬бов’ю до тебе,
захищав твій звичай та мову».
Пам’ятаючи й шануючи Квітку-Основ’яненка, ми вивчаємо в школі його життя і творчість. Близько 80 прозових і дра¬матичних творів українською та російською мовами написав Квітка. Частина їх не витримала проби часу і зараз цікавить тільки істориків літератури. Але досі читають і, напевно, зав-жди читатимуть «Марусю» й «Щиру любов», «Сердешну Ок¬сану» й «Козир-дівку», «Конотопську відьму» й «Пана Халявського». І сьогодні глядач охоче дивиться вистави чи фільми «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці». Крім про¬зових і драматичних творів, Квітка писав епіграми, фейлетони, публіцистичні статті та наукові нариси.
У художніх творах, широко використовуючи фольклор, Ос¬нов’яненко правдиво показав побут і благородство простих людей, щирість і глибину їхніх почуттів, розум, працьовитість і кмітливість; пани ж зображені нерідко паразитами й недо¬умками. «Бачу мавп багато, але, на жаль, людей мало»,- писав він про дворянство.
Повісті й оповідання Квітки-Основ’яненка нікого не зали¬шали байдужим. Євген Гребінка признавався, що, читаючи їх «не раз плакав від щирого серця або реготавсь, як той козак, до знемоги». Простих людей ці твори захоплювали до сліз, бо оповідали про їхнє ж життя, розказані до того ж правдиво, зі співчуттям. Ось характерний приклад: у повісті «Сердешна Оксана» оповідається, як капітан, вирішивши збезчестити Ок¬сану, напоїв її чаєм з вином. У цьому місці письменник пе¬рериває свою розповідь і з хвилюванням вигукує: «Напилась, Оксано, панського чаю! Будеш, сердешна, тямити і навік ос¬коми не забудеш! Якби ти більше панів знала, ти б з першого слова відбігла від нього, як від лихої гадини». Автор близько до серця приймає біду своєї героїні.
Процитований щойно уривок є ліричним відступом, тобто авторським відступом від розгортання сюжету, в якому письменник, перериваючи розповідь про події, виявляє своє ставлення до героїв, висловлюючи їм співчуття, поради тощо. Ліричні відступи створюють певний настрій у творі, роблять його інтимним, близьким до читача. Вже згадувалось про ді¬яльність Квітки в напрямку захисту багатої й самобутньої української мови, яка здатна відтворювати найглибші й найтонші переживання душі людини, а в умовах колонізаторської і русифікаторської політики в Україні це було особливо важ¬ливим. Всупереч реакціонерам, які сміялись із зусиль невели¬кого тоді гурту письменників підняти українську літературу до рівня світової, Квітка-Основ’яненко писав, що українська мова й література «рухається і буде жити» та що ніякі потуги ворогів «не зітруть її з лиця землі», вона «подужає противників і гонителів», а письменникам Квітка радив: «Як говоримо, так і писати треба».
Ці слова Основ’яненко незабаром підтвердив ділом: почав писати по-українськи. У передмові до повісті «Маруся» (1839 р.) він заявив: «Нехай же знають і наших! Бо є такі люди, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було і звичайне, і ніжне, і розумне».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
