.

Євшанова концепція поколінь і боротьби між ними (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1220
Скачать документ

Реферат на тему:

Євшанова концепція поколінь і боротьби між ними

 

Найновіша епоха сучасності, пише Євшан, почалася з Руссо, пізніше
висунула Штірнера, Шопенгауера, Ніцше. Цю епоху — індивідуалізму — він
вважає великою. Сам критик не відносить себе до якоїсь локальної,
української доби, а говорить про європейські епохи. Всі його статті про
західноєвропейських авторів, попри те, що більшість із них були
некрологами або ювілейними статтями, мають лейтмотивом тему
співзвучності або неспівзвучності творця і його часу. Однак найбільше
Євшан зацікавлений у сучасній добі й відповідно в завданнях сучасного
покоління.

За Євшаном, головний закон мистецтва — боротьба поколінь. Вона є основою
літературного руху, відповідно й поступу. Виробляючи концепцію поколінь,
Євшан спирається й посилається на книжку Ф.Куммера «Зміна літературних
поколінь», уривки з якої в його перекладі друкувала «Українська хата»
1910 р., а 1911 р. вона вийшла окремим виданням у Києві.

Теоретизування Євшана на тему поколінь особливо афористичні й
безапеляційні:

«Нова нищить традиції старої, валить її богів, позбавляючи їх сили в
дійсному житті, і лишаються храми порожніми».

«Кожне поколінне — це новий, зовсім окремий світ. Від виступлення його
починається неначе нове життє….»

На думку критика, в українській літературі ще не було справжньої
боротьби поколінь. «Незамітно з’являлися нові покоління, незамітно
проходили — так що навіть про зміну поколінь в повнім слова того
значінню не можна говорити… наше життє відразу ствердло в нерухому
масу, відразу прибрало форму мумії, відразу сформувалося в певний
національний кодекс, який не дозволяє вводити ніяких новостей».

У зв’язку з відсутністю або послабленістю боротьби поколінь в
українській літературі панує стагнація, задуха творчої атмосфери. Минуле
століття пройшло під владою українофільства, тобто народництва. Всі
попередні покоління продовжували одне одного. Тільки теперішнє молоде
покоління («модерністів») повстало проти попереднього покоління батьків,
а в його обличчі проти всієї традиції української літератури, всіх ліній
її спадкоємності.

Власне, за Євшаном, головний зміст модернізму й сучасної епохи
виявляється в боротьбі з народництвом у всіх його виявах і формах —
політичним, естетичним, мовним, жанровим і т.д. Народництво бачилося
головним ворогом сучасності, тим старим, що гальмувало літературу.
Заслуга «хатян» полягала в тому, що вони вперше в такому широкому обсязі
й нюансах дали формулу народництва, остаточно визначили його параметри,
назвали явище і вже самим цим називанням частково побороли.

На їхню думку, народництво або українофільство панувало впродовж цілого
XIX століття. Наприкінці XIX віку «почалася більше свідома диференціація
української думки, почали виділятися певні групи. Почалася більше
одверта, більше свідома боротьба. Але властиво це знов не боротьба
поколінь». І далі: «…Всі лихі прикмети новочасного письменства
українофіли скупчили в словах: символізм, декадентизм…» Навішуючи
порожні ярлики, саме українофіли виявляються міщанами, ворогами культури
взагалі. З українофільством Євшан пов’язує культурний утилітаризм, культ
практичного розуму, спрямованого проти химер фантазії. Відповідно
світогляд українофілів був збіркою життєвих порад, проти якого боролися
«хатяни», наснажені ніцшеанським антиутилітаризмом.

Другий важливий мотив у рамках боротьби з народництвом утілювався в
теорії, що література, яка називалася народною, по суті такою ніколи не
була: «…наші народні письменники рідко коли наближувалися до народньої
душі, ходили напомацки і найбільше припадково надибали на скарби».

Твори Квітки-Основ’яненка, Куліша, Марка Вовчка, Панаса Мирного Євшан
називає пробами, які не вдалися: «…все в тій «народній літературі»
розпливається, не має ніякого стилю, подає переважно балаканину». І
продовжує: «Народної літератури ми, таким чином, не маємо». Нове
покоління пішло невірним шляхом. Воно не на тому терені вело війну з
українофілами, на якому її треба було вести. Як це треба робити,
показала Кобилянська в «Землі», Коцюбинський у «Тінях забутих предків»,
Леся Українка в «Лісовій пісні», Стефаник у новелах. Отже, нове
покоління мало використати спочатку скарби, закладені в народному жилі,
а не будувати одразу нову літературу.

Критика народництва пов’язана з критикою народницького,
вузькотенденційного літературознавства, засновником якого є, поміж
інших, Добролюбов. Критична школа Добролюбова не обмежила своє існування
60-ми роками в Росії. Зокрема в Україні п’ятдесятьма роками пізніше її
представляє Єфремов — «типічний, смирно-побожний простачок школи
Добролюбова»9. Євшан критикує формулу Добролюбова про те, що література
має відображати «народні інтереси», ідею взагалі будь-якої програмності
літератури, її утилітарної ролі, відображення життя (реалізму) як
головного естетичного критерію, нарешті, не приймає народ як
беззаперечного суддю художнього твору. Особливу ненависть виявляє Євшан
до Писарева, якого називає то «інквізитором поетів», то демагогом.

Нарешті, саме романтичне поняття «народ» поступилося місцем прозаїчному
поняттю «публіка». Євшан, з одного боку, щиро вітає такий хід подій. З
іншого — в його риториці вчувається ностальгія за старими добрими часами
поетів-героїв, воїнів і пророків: «Поет і народ! Що Тиртей співав — те
викликало безпосередню реакцію в душі народній. Колись ціла Норимберґа,
все її міщанство було заінтересоване в тому, що творили
Меіstег-singег-и, колись вся Україна пробудилася від голосу Шевченка:
«кайдани порвіте!» Тепер такого широкого ґрунту не має і не може мати ні
оден, навіть ґеніяльний творець. Де тільки нація вийшла з примітивної
культури, розпочинається диференціація на некористь поезії і поетів,
немає вже «народу», єсть лише … «публика». Може поет мати більший чи
менший гурт тої публики за собою — від того залежить його «успіх» — в
ґрунті річи він і публика — се дві ворожі собі сили. Публика химерна: їй
мусить бути все готове, вона мусить чути компліменти, бачити, що коло
неї ходять, стараються о її «руку» — тоді вона приходить на готове і
оплескує творця. Знаючи публику — ніякий порядний творець не старається
о її ласку…»10

Як своєрідний підсумок звучать слова Товкачевського: «Що література має
служити реальним інтересам народа, що мистецтво тільки там, де
говориться про опухлих з голоду дітей і голодних пролетарів, що
народницька етика є єдиним правдивим критерієм естетики твору — все це
очевидні абсурди. Найліпші твори світового мистецтва не мають ніякого
відношення до «трудящих мас»; найбільші творці мистецтва менше дбали про
народ, ніж ми тепер про птиць небесних. Полишаючи всі ці абсурди,
поставлю питаннє в загальній формі: чи література може бути корисною для
народа? Чи вона може виконувати ролю визвольниці народа з неволі
капитала? На ці питання доводиться дати негативну відповідь».

Частину антинародницького дискурсу «Української хати» становило
заперечення українського національного (читай етнографічного,
народницького) театру. Журнал приділяв багато місця проблематиці театру,
з номера в номер друкуючи рубрику «Театральні замітки». Його критики з
їхніми західницькими орієнтаціями знали про модернізацію європейського
театру. «Дотеперішні форми драматичного «дійства» перестають
задовільняти душу сучасного глядача. Вихований на модерній поезії, на
поезії півтонів і ледве помітних переживань, вихований на модернім
мистецтві, тонкім і рафінованім, — сучасний глядач не може
задовольнитись ні грубими примітивами клясичної трагедії, ні холодним
реалізмом сучасної драми», — писав один з театральних критиків «Хати».
На ґрунті цієї кризи в театрі народжувалися нові тенденції, форми.
Аналогічне відчуття кризи зафіксував у своїх статтях на теми театру і
Вороний13.

Те, що обережно й майже інтимно висловлювалося Лесею Українкою, те, що
відчували її найосвіченіші сучасники, інтелігенція зламу віків, тепер
дістало свою чітку й недвозначну формулу. Старий український театр
помер. Існує антагонізм між українським театром і українською
інтелігенцією. Інтелігенцію цей театр не приваблює й не має в її колах
зацікавленого глядача. Інтелігентний глядач майже контрабандою споживає
західну культуру, назовні лицемірно декларуючи своє народництво:
«Незважаючи на страшенний аскетизм, що панує в українських верствах,
незважаючи на обов’язкове для кожного освіченого українця кредо: «наше —
цяця, чуже — кака» … український інтелігент часом усе-таки
контрабандне) лизне трохи європейської культури».

Ізоляціонізм, етнографізм, «високі» шевченківські заповіді («в своїй
хаті своя правда») спричинилися до виродження українського театру.
Старий театр був не мистецькою, а громадською справою. 10-ті роки
принесли розуміння, що він відстав не лише від мистецтва, але й від
громадянства. В такій ролі він помер, вичерпався цілком, «виродився в
етнографічний балаган», не відповідав сучасному життю та його потребам.
Однак попри всю критику на цьому етапі радикальної модернізації
українського театру не відбулося.

Повертаючись до українофільства як цілості, слід зазначити, що Євшан,
рішуче заперечуючи його засади, все ж не спромігся на вироблення
дискурсу, позбавленого народницьких формул і риторики.

По-перше, замість однієї утилітарної естетики — народництва — «хатяни» й
зокрема Євшан пропонують іншу утилітарну естетику — націоналізм. Євшан
непослідовний в межах не те що однієї статті, а буквально одного абзацу.
З одного боку, він твердить: «Мистецтво не може довше сповнювати роль
служанки, а станути мусить самостійною силою». З іншого боку: «Нова
культура мусить бути національна, мусить вийти з глибин народної душі,
але вона не може бути українофільська». Як тільки формулюється
аналогічна модель, неодмінно з’являється народницька риторика з усіма
відповідними фігурами, такими як «відродження» або «велич». («Велика
поезія — ґрунт під нову нашу культуру».) І тоді творчість дістає
«велике» завдання «будити закаменілі сумління та прорубувати шлях для
величних подвигів».

Визначаючи завдання мистецтва, Євшан стає патетичним. Він говорить про
«Культуру» з великої літери, про «розвій людства», в якому майстри
культури мали б бути головними робітниками. (Термін «робітники» цілком
Франковий.)

Нарешті, як усі попередні українські критики, Євшан удається в
імперативний, менторський тон і не в силах утриматися від рецептів
(«постулятів»), як-от: «творець не може стояти тільки на становищі
обсерватора життя… творець мусить мати широку артистичну культуру, щоб
усвідомити собі ті великі завдання і те важне становище…»18 І так далі
майже кожне наступне речення програмної статті «Проблеми творчости»
містить слова «мусить», «має», «повинен», нарешті література
визначається як «місія».

По-друге, Євшан розчарований поколінням «модерністів», не вважає його
своїм, а також таким, що здійснило якісний переворот української
літератури. Розчарування в найновішім поколінні українських письменників
відбилося в десятках загальних статей та рецензій на окремі твори.
«Дехто з письменників почув кілька нових окликів, фраз про нові напрями,
про нове мистецтво (штуку) і почав творити в тому напрямку, але то була
тільки зверхня політура, прикраса моди — поза тим вони — з винятком
двох-трьох — були такі самі анальфабети і неуки в справах творчости, як
І їх старі діди». Нове мистецтво «безідейне», позбавлене думок, ідей,
світогляду. Євшан суперечить сам собі мало не в кожному реченні. Він
критикує нових митців за твердження, що творчість ґрунтується на інших
підставах, ніж життя. Але в іншій статті висловлює ту саму думку. Він
вважає, що ідеал «модерністів» не «правдивий», а «фальшивий». Вимагає
від письменників «сили», а бачить «слабість». Євшан говорить про занепад
духу, суспільну апатію, млявість творчої атмосфери в творах Яцківа,
Карманського, Кримського й визначає смисл творчості як боротьбу за
свободу чоловіка20.

Він заходить так далеко, що одного разу навіть протиставляє «наше»
молоде покоління і покоління Шевченка не на користь першого. Останнє
жертвувало собою, ішло на Сибір, боролося. Теперішнє молоде покоління —
це «безкровність та анемічність, брак запалу та ініціятиви… пасивність
та нещирість супроти своїх завдань… механічна праця без оживлення її
ідейним змаганням»21.

Отже, Євшан опинився перед дилемою. Заперечення українофілів, з одного
боку, розчарування в їхніх опонентах «модерністах» — з іншого,
примушувало його самого виступити з якоюсь альтернативою. Такою
альтернативою стала його концепція творчості.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020