Реферат
на тему:
Естетичні пошуки шістдесятників
60-ті pp. XX ст. — час великих збурень і духовних пошуків в усьому
світі, спільним знаменником яких була лібералізація (домагання більшої
індивідуальної й національної свободи), пора нестримного оновлення
мистецтва (авангардизм у літературі, малярстві, скульптурі, зародження
рок- і поп-музики).
У СРСР це були роки так званої «хрущовської відлиги» — періоду
засудження «культу особи» Сталіна й деякої лібералізації радянського
суспільства в 1956— 1964 pp. (себто від XX з’їзду КПРС до усунення від
влади М. Хрущова). Постійними погромами, що відбувалися до Великої
Вітчизняної війни, а після неї — у 1947 p., 1949 p., 1951 p., було
забезпечено цілковиту лояльність радянського народу щодо «погромника».
Параліч КДБ в 1953 р. (арешт Берн) і викриття Сталіна в 1956 р. не
зрушили стелі (якщо звернутися до образу клітки з низькою стелею), і
«відлига» також не пробудила велетня, зачаклованого страхом, і тим
більше не повернула до тями тих, хто майстрував цю стелю. Вони ж
майстрували й «відлигу», пильно наглядаючи, але… Але на теплій хвилі
раптом прокинулися молоді літературні сили. їх породила особлива
атмосфера тієї душевної тривоги: «розчарування-болю» і
«радості-свободи», у яких відбувається пробудження людини до життя у
сфері духу.
1960-ті pp. — принаймні їхній початок — особливі й у повоєнній
українській літературі. «Хрущовська відлига», осудження культу особи
Сталіна, спроби демократизації суспільства породжували в довірливих
душах сподівання на українське відродження зразка 1920-х pp., коли в
національному письменстві бурхливо створювалися мистецькі школи,
напрями, угруповання, а на сторінках періодики не вщухали пристрасні
літературні дискусії. Саме в 1960-х pp. було реабілітовано групу
знищених комуністичним режимом письменників (Є. Плужник, О. Близько, І.
Кириленко, Гео Шкурупій та ін.), вийшли друком їхні твори; переважна
більшість із них вигідно контрастувала за своєю естетичною повноцінністю
з тим, що писали тодішні найвідоміші автори, чиї книжки були невиліковно
вражені компартійною ідеологією й ілюстративною безкрилістю. Цього не
могли не помітити спостережливі дебютанти, які почали орієнтуватися не
на сучасних їм класиків соціалістичного реалізму, а на кращі взірці
реабілітованої літератури й на письменників початку XX ст.
Євген Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління,
його філософ і літописець, так характеризував головний
світоглядно-психологічний переворот, що відбувся в роки відлиги:
«Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією,
люди раптом прокинулися від падіння страшного ідола і кинулися до
пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на
заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього
почалися шістдесятники… — ті, яким засвітилась істина і які вже
захотіли зректися чи відступитися від украденого світла». Крізь просвіт
вкрався просвіток, через пробоїну проник дух свободи, дух бунту, дух
непокори. Саме цей дух був духом часу. «Відлига» була лише поштовхом,
який покликав до життя «духовний рух опору підрежимної України» (О.
Пахльовська).
Але насамперед епоха — це люди, які надали сенсу рухові й творили
обличчя часу.
Рік народження їх — приблизно 1936-й. Він дав українській літературі
Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше
народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше — Євген
Гуцало, майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шістдесятників,
хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром
Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком,
Володимиром Дроздом й іншими ознаменували нову хвилю в українській
літературі, визначили обличчя молодого тоді літературного покоління. їх
називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі
випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження
потім лягли в основу багатьох їхніх творів.
Але хочеться звернути- увагу й на інше в долі цього покоління. Великі
історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість,
сприяли формуванню такого душевного ладу, у якому визрівали розмах уяви,
масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії та почуття
відповідальності за долю свого народу. Народ… Саме до нього відчувало
це покоління свою органічну причетність. Воно бачило, як ішли на війну
їхні батьки, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували
країну, але й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх… Як
батьки, які повернулися з фронтів, — далеко, далеко не всі, — зранені й
калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри
«вербувалися» (або їх мобілізували) на відбудову шахт і заводів. Як їхні
ровесники (та й вони самі!) навчалися уривками між прополюванням буряків
у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на
присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих
уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо
їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них)
стати неодмінно льотчиками, моряками, ученими, дипломатами, артистами,
поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у
балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанерними чемоданами
на два пуди картоплі… Неповторна, щемливо зворушлива мішанина
вбогості, високих поривань, наївної й чіпкої енергії, малих матеріальних
і великих духовних запитів…
На думку Івана Дзюби — ідеолога українського шістдесятництва, «не сліпий
випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в
припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни»
і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер…»,
і саме «велика потреба нашого народу у духовному відродженні» — ключ до
розуміння причин появи шістдесятників.
У ті роки небажання повсякчас гнутися перед силою зла, скніти серед
тотальної сірості й раніше гризло серця, та страх потрапити в неласку до
режиму (що було рівноцінно смерті) був сильнішим за жагу вирватися з
неволі. Однак він не притуплював, а збільшував ту жагу. Після першого
подиху слабенького, але теплого вітру змін у людських душах почалася
справжня провесна. З’явилася надія на громадську свободу, захищеність
від беззаконня, від свавілля влади, надія на торжество справжньої
демократії та права. Але головне, що нововідкрита свобода була свободою
не тільки від страху, репресій, переслідування, але й свободою для
творчої праці, духовного саморозвитку, утвердження національної культури
та загальнолюдських вартостей… першими відчули й усвідомили цю свободу
інтелігенти. Недаремно саме на початку 1960-х pp. відбувається
нестримний виплеск енергії творення (особливо художнього) — настає час
творчого самовияву.
Можливо, поява шістдесятників зумовлена потоком утрат: на очах покоління
все втрачало значення й сенс; людина втрачала лице та будь-яке значення;
слово вивітрювалось; мова засмічувалася та зневажалася; ріки висихали;
культура й література профанувались. Образно кажучи, шістдесятники
прийшли в храм красного письменства, щоб заповнити своїм юним духом
моторошний вакуум, витворений «чорною дірою» тоталітаризму, що
затягувала у свою смертоносну пащу все справжнє, щире, своєрідне.
Поезія безплідна, як толока,
Усе завмерло, мов пройшла чума…
Саме такий стан української літератури напередодні «відлиги» розпачливо
констатував двадцятилітній Василь Симоненко («Толока», 1955 p.).
Здебільшого лозунгово-декларативна, плакатно-описова поезія першої
половини 1950-х pp. була сповнена безпричинно радісного «рожевого»
оптимізму. У час страшних репресій проти самої людяності й повоєнних
бідувань цілого народу безликі «піїти» натхненно оспівували нібито
«типових» робітників і селянок, які невідомо чому розпливалися в
щасливому усміху, писали одноманітні твори про Леніна, партію, Жовтневу
революцію, фашистів і націоналістів.
Мистецтво нового часу запрагнуло правди, отже — свободи. Тому й тісними
виявилися для нього фальшиві догми фальшивої епохи. «Художнику — немає
скутих норм. Він — норма сам. Він сам в своєму стилі», — проголосив І.
Драч у пролозі до поеми «Смерть Шевченка».
Естетична незалежність шістдесятників — це не нігілізм, їх новаторство —
не безкорінне: воно виростало з потужних національних і світових
традицій, плідне засвоєння яких стало можливим завдяки відносній
культурній відкритості, здобутій «відлигою». В Україну майже відразу по
падінні страшного ідола ринули два духовно-інформаційні потоки.
Перший — потужна течія зарубіжної культури, яка до цього часу
надзвичайно «дозовано» надходила в національний інформаційний простір,
тому шістдесятники стали чи не першим після неокласиків поколінням
митців-інтелектуалів, ґрунтовно обізнаних зі скарбами світового
мистецтва, у тому числі модерністичного, — новітня західноєвропейська й
американська поезія (В. Вітмен, Г. Аполлінер, П. Елюар, Ф. Г. Лорка, П.
Неруда) й інтелектуально насичена й емоційно напружена проза XX ст. (Дж.
Джойс, Е. Хемінгуей, Е.-М. Ремарк, Г. Белль та ін.). Це була духовна
атмосфера шістдесятників, повітря, яким дихала їх творчість.
Другий культурний потік — фаланга імен і творів реабілітованих
українських письменників, переважно представників «розстріляного
відродження» (поети В. Чумак, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара,
прозаїки О. Слісаренко та Г. Косинка й ін.).
Існує ще й третє культурне джерело шістдесятництва — народна творчість,
що теж надихала молодих письменників на естетичні пошуки (передусім
пісенна, тісно пов’язана з обрядовістю), а також прадавня українська
міфологія та демонологія, дивосвіт народних художниць Ганни
Собачко-Шостак, Марії Приймаченко, Катерини Білокур.
Жадібно освоюючи ці скарби, шістдесятники вдовольняли свою гарячу жагу
за справжнім. Переплавивши у своїй уяві найрізноманітніші художні явища,
вони зважилися на «критику інакшістю» — протистояння власним словом
«найпередовішому методу» закріпачення письменників — і дали українській
літературі нове, оригінальне, напрочуд розмаїте мистецтво. Так, Драч не
схожий на Симоненка, Вінграновський — на Олійника, а Стус — на Павличка.
Літературне шістдесятництво — це гроно яскравих творчих
індивідуальностей, і якраз їх неповторність, взаємна неподібність —
величезна цінність, бо ж любимо ми письменників саме за унікальний,
своєрідний голос, а не монотонне переспівування банальних мотивів.
Комусь до смаку були модерністичні експерименти, хтось же свідомо
залишався в межах традиційної поетики, оновлюючи її арсенал і розширюючи
можливості образу й ритму. Іван Дзюба, наприклад, уже першими
публікаціями наполохав міщанське болото: він знайшов цитати з Маркса, а
потім з Леніна, які звучали викривально, і трактував їх зовсім іншим
чином.
Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і
демонтував теорію партійної літератури.
Іван Драч подав перші вірші, незвичні й незрозумілі, так, наче його
ніколи не вчили, про що і як треба писати.
Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його
зазвучали апокаліптично.
Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні недозволеної щирості й
одвертості…
Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого
звучання, наче вся радянська поезія до неї була несуттєвою.
Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели «ні про що».
Євген Гуцало естетично животворив образи за межами «соціальної
дійсності», а Володимир Дрозд відкривав цю соціальну дійсність із
недозволеного боку.
Зовсім не те й не так, як навчали в інституті, малювали Віктор
Зарецький, Алла Горська, Люда Семикіна, Галина Севру, Панас Заливаха,
Веніамін Кушнір та ін.
Характер самозахисту був різний: одні нібито захищали соціалізм від
імперського шовінізму, інші захищали здоровий глузд і людський хист від
ідеологічної напасті, ще інші захищали загальнолюдські цінності, для
певності прикриваючи їх ідеалами соціалізму. Але всі були в опозиції,
оскільки при певній моральній домовленості робили те саме й наражалися
на ту саму «революційну законність». Вони також мали деякі спільні
ознаки.
Серед визначальних ознак шістдесятників на першому місці слід поставити
«юний ідеалізм», який просвітлює, підносить і єднає.
Друга ознака — «шукання правди й чесної позиції». Поетів того часу
називали формалістами саме за шукання своєї творчої індивідуальності
(насправді ж за шукання істини — замість ідеї, спущеної зверху для
оспівування).
Третя ознака — «неприйняття, опір, протистояння» офіційній літературі й
усьому апаратові. Протистояння було передусім морального характеру:
брутальна сила наступала на морально-етичну позицію нонконформістів —
тих, хто намагався йти проти течії — чи то в публічних виступах, чи то у
своїх майстернях.
Новою, про що згадали шістдесятники, була “честь імені”. Саме чесні
твори стали виразом моральної позиції шістдесятників. Звичайно не кожен
твір був бездоганним, не однаково утримувалися на висоті нонконформізму
й кожен з письменників, але всі вони були затаєним голосом громадської
думки, вони явно вирізнялися й одразу ж упізнавались і редакторами, і
читачами.
Сьогодні літературознавці одностайно визначають гуманістичний пафос і
посилення особистого начала як головні ознаки письменництва 1960-х pp.
Це означає, що в літературу прийшла «жива людина», і ця людина розкуто
мислила та високо цінувала красу, не соромилася плакати й уміла
сміятися, гніватися, любити — по-справжньому, а не на словах, і якраз
тому спроможна була відбити свої переживання в слові, насамперед
поетичному. Адже поезія, за висловленням Д. Павличка, — «це мова
молодих», глибоко особиста, суб’єктивна й разом із тим рухливо-змінна.
«Поезія стала виразником ідей, настроїв, почуттів цілого покоління, вона
зривала з себе луску фальші, голої декларативності, тієї безсловесності,
яка підмінювала думку й почуття готовою формулою, згори накинутим
гаслом, виходити за рамки якого було крамолою», — характеризував
літературний клімат 1960-х pp. M. Ільницький. Вона проголосила своїм
кредо правду, своїм героєм — людину, заговорила про складні «парадокси
доби», болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням
національної і людської гідності.
Нові імена засвічувалися вмить і закріплювалися в пам’яті читача, що
завдяки тому потрапляли під обстріл партійної критики. Але викриття не
супроводжувалося арештом, і ця нова обставина загострювала інтерес до
ризикового автора, який не цікавиться репутацією у всемогутньої влади.
Навколо поетів з’являлися «вболівальники» і прихильники, і кожної нової
такої публікації чекали більше, ніж запуску ракети. Це було нове: поет,
який виступає проти!
Поезія І. Драча, В. Симоненка, Б. Олійника — то був справді ліричний
епос доби. Трохи згодом у процес оновлення проблематики й поетики
письменства включилася проза, у якій також поглиблювалося особистісне
начало: відбувалась ліризація «малих» жанрів (оповідання та новели Є.
Гуцала, Г. Тютюнника); крізь призму особистості зображувалася епоха й у
великих історичних романах Р. Іванчука, Р. Федорова, В. Шевчука, котрі
набули особливого розвитку У 60-ті pp. у зв’язку з пожвавленим інтересу
до проблем історичної пам’яті. Жанрова палітра мистецтва слова
збагатилася.
І Є. Гуцало, і Ю. Щербак, і Вал. Шевчук, і Григір Тютюнник, і В.
Захарченко послідовно відкидали популярні тоді в літературі виробничі
сюжети й ідеологічні схеми. Вони не збиралися присвятити своє творче
життя писанню про голів колгоспів, бригадирів, доярок, свинарок; вони
писали про людей. Це вже було прихованим викликом, замаскованою
полемікою з партійними настановами літератури. «Люди серед людей» —
назва дебютної книжки Є. Гуцала. «Серед тижня» — перша збірка Вал.
Шевчука. Цим підкреслювалося, що авторів цікавить звичайне щодення, що
вони не ставлять своїх персонажів на ідеологічні котурни, як цього
вимагав продиктований соцреалізмом літературний етикет. Суголосні в
цьому й назви збірок В. Захарченка «Трамвай о шостій вечора», «Стежка» —
тут також виразно акцентується асоціальність. Відчувалося відлуння
короткої відлиги, шістдесятники активно друкувалися й не відали, що
попереду кожного з них чекає ускладнення літературної біографії та
вимушеність творчих компромісів.
За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули підняти нашу
літературу до рівня світової культури. Вони по-новому підходили до
конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема, реалії, принесені
науково-технічною революцією, досягнення в розвитку космонавтики,
атомної енергії, різних галузей науки, виступали за етично й естетично
«чисте» мистецтво — тобто чесне та високопрофесійне.
У їхньому естетичному ідеалі поєднувалися Краса, виражена в образі, і
етично вивірена Правда («Єдина стеля мистецтва — правда», — писала Ліна
Костенко («Вирлооке сонце…»), пов’язана високою громадянською
відповідальністю за поетичне Слово.
Інтелектуалізація й естетизація — «два крила гуманізації» літератури
1960-х pp. — повертали письменству законне право на елітарність, тобто
вишуканість, навіть ускладненість. Шістдесятники не терплять
фарисейських «невиправданих спрощень»: «Так, можна грати Баха й на
гармошці. Але тоді це вже не Бах» (В. Коротич, «Я не люблю невиправданих
спрощень…»). їх мистецтво не трафаретне, воно не орієнтоване на
примітивні смаки.
Оригінальність художнього мислення шістдесятників відбилася насамперед в
образній системі. Традиційні, ще з фольклору успадковані образи серця,
сонця, вогню, хліба, дерева, крила, птаха в поетиці того часу сусідять
із такими незвичними в ліричному контексті атомом, ракетою й ін.
(«синхрофазотрони ридають, як леви» — експресивний образ поеми І. Драча
«Сльози Пікассо» — класичний приклад такої несумісності).
Образне мислення багатьох представників покоління 1960-х pp.
ґрунтувалося на принципах метафоричності та віддаленої асоціативності;
нове відкриття «молекули метафори» (М. Ільницький), уведення до її
складу нових, не передбачуваних елементів — основа алхімії їх слова.
Вони шукали нові форми, нові образи, прагнули поєднати непоєднуване й
часто були на межі розриву з буденним, узвичаєним слововжитком, та саме
в цьому й полягає цінність поетичних пошуків. Вони сміливо
експериментували з поетичною мовою, розширювали свою словесну палітру за
рахунок лексики, що привнесла науково-технічна революція (термінів,
техніцизмів, виробничої лексики), прозаїзмів, навіть вульгаризмів,
оказіоналізмів. Поети 1960-х pp. ламали ритміку, наближуючи її до
розмовних інтонацій за рахунок переносів, акцентних зміщень, зумисне
неточних рим, пробували себе у верлібрі.
Тодішні дебютанти-прозаїки також брали активну участь в естетичних
пошуках; то заримовували свою прозу, то ритмізували її. Уперше широко
зазвучали прийоми «потоку свідомості»; проза подекуди так зліризувалася,
що в ній узагалі зник сюжет (згадаймо бодай поему у форма оповідання
«Запах кропу» Євгена Гуцала). Тоді широким потоком ринули новелети,
пастелі, акварелі, скерцо, рондо й інші жанрові новації, що несли
найнесподіваніші спроби стилістичної організації сюжетного матеріалу.
Художні знахідки не завжди були вдалими, не всі були однакової цінності,
але сам напрям модерністичних експериментів шістдесятників суттєво
визначив естетичне обличчя доби.
«Є щось святкове, піднесене у тій високій мистецькій грі, котру
спромоглися витворити у далеко не сприятливі часи шістдесятники. Це було
мистецтво українське, пов’язане з національною і етичною традицією, і
водночас глибоко новаторське, по-справжньому модерне, а
відтак—європейське, здатне підкоряти світові обшири, сягати у космос і
слухати подих рідної землі, бачити красу спрацьованих материнських рук —
і красу зоряного неба, тонко відчувати тендітність квітки й потужне
дихання бурі. Це було живе, справжнє мистецтво, яке дихало на повні
груди і дивилося на світ відкритими очима. І, можливо, саме прагнення
шістдесятників бути собою в мистецтві — найрадикальніший вияв їх
протистояння часові. Слово — ось їх нетлінна мирна зброя, «альтернатива
барикад» (Ліна Костенко).
Отже, шістдесятники — покоління творчої молоді початку 60-х pp.. XX ст.,
— велике явище, дивне своєю появою в непевну пору відлиги і стоїчним
протистоянням та живучою енергією в пору лібералізації суспільного
життя. Може, як вважає Євген Сверстюк, це було «найвидатніше явище в
Одіссеї нашого відродження».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
