Сонети В. Шекспіра в контексті англійського мистецтва кінця XVI – початку XVII століття (курсова робота)

Курсова робота

З зарубіжної літератури

Сонети В. Шекспіра в контексті англійського мистецтва кінця XVI –
початку XVII століття

План

Вступ

Розділ I. Загальна характеристика англійського мистецтва кінця XVI –
початку XVIIст.

1.1. Розвиток гуманістичних ідей в літературі

1.2. Англійський живопис та архітектура

Розділ II. Сонети Шекспіра як внесок в англійське та світове мистецтво

2.1. Основні мотиви. Тематичний поділ

2.2. Сонети на тлі образотворчого мистецтва. Відповідність їх
ренесансним

ідеалам

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Темою роботи є дослідження процесу синтезу образотворчих
мистецтв та літератури часів англійського Відродження з акцентуванням на
участі у ньому В. Шекспіра, зокрема його сонетів як своєрідних
мініатюрних портретів у віршованій формі. Робота є актуальною тому, що
майже неможливо знайти таке дослідження, яке б показувало, як Шекспір,
одночасно з представниками живопису та архітектури, сприяв утвердженню
гуманістичних ідей Ренесансу і боровся проти закостенілих принципів
релігійності, притаманних епосі Середньовіччя.

Оскільки драматичні твори письменника вже достатньо вивчені,
то для розкриття теми актуальніше було використати сонети — своєрідні
віршовані портрети епохи. В роботі спочатку розглядається питання
зародження ідей Відродження, які вже у XVIст. остаточно і міцно
утверджуються в Англії. Ідеї ці не відразу сприймаються широкими колами
англійського суспільства. Однак з часом вони приживаються, і разом з
ними починає розвиватися національна мова, національна культура, на
теренах якої Вільям Шекспір сформувався як письменник. Окрім того,
Шекспір творив на вже готовій основі, можна сказати, на досвіді своїх
попередників, серед яких Т. Вайт та Х. Саррі – перші англійські поети,
які познайомили суспільство з поезією Ф. Петрарки, Т. Кемпіон та Дж.
Гаскойн, в чиїй творчості замість звичних релігійних мотивів постає
кохання з усім різноманіттям почуттів, які воно породжує. Твори С.
Даніела, Х. Констебла, а особливо С. Спенсера справили сильний вплив на
наступні покоління, серед яких був В. Шекспір, Дж. Лілі, Ф. Сідні, Т.
Кід, Р. Грін і К. Марло. З іменем останнього пов’язана тема авторства
Шекспіра, яка й сьогодні ще не є вичерпаною.

Як і література, англійське образотворче мистецтво часів В.
Шекспіра повністю відновлювало незалежне становище. Воно стало доступним
всім, а це сприяло не тільки вираженню суспільних поглядів та ідей свого
часу, але й активній участі мистецтва у їх формуванні. В англійському
живописі, особливо в портреті, поступово утверджувалися ренесансні
принципи зображення природи, внутрішнього світу людини, складалася
образотворча система, основана на відтворенні живого розмаїття образів
реального світу. Як і філософія та поезія, англійський портретний
живопис починає відкривати напружене життя душі й психологічні зміни
почуттів. Звідси й посилення інтересу художників до руху і життя,
намагання у виразі обличчя зафіксувати відображення внутрішніх
переживань. Саме в цю добу в Англії почав створюватися реалістичний
психологічний портрет. Створювався він на основі популярного тоді
мініатюрного живопису такими художниками, як Хілліард та Олівер.

Як і англійський живопис, архітектура дуже повільно позбувалася
готичних традицій, котрі майже три сторіччя панували в Англії.
Архітектурне середовище стає з’єднувальною ланкою між живописом та
літературою, стає носієм нової гуманістичної освіченості. Модний в
Англії італієць Філарете вважав, що ідеальний зодчий ”поруч з
традиційним вмінням працювати в мармурі, дереві, сріблі, бронзі, золоті
повинен знати літературу, арифметику, геометрію, астрономію, філософію,
людину, медицину, історію, громадянські закони”. Тому англійська
архітектура, дотримуючись традицій, поступово стає наближеною до природи
й устремлінь людини. Це проявляється в заміській архітектурі. Змінюється
призначення замків. Характерним для них стає значення заміського
поміщицького будинку з притаманним англійським культом затишку. Їхнє
оборонне значення зникає. З архітекторів, що працювали в Англії в добу
Шекспіра, своїми сміливими й новаторськими рішеннями вирізнялися Томас
Холт та Ініго Джонс. Саме вони були першими в формуванні нових стильових
ознак англійської архітектури.

Отже, метою даної роботи є дослідження співвідності сонетів з
ідеями Ренесансу, їхнє втілення в загальну картину епохи Відродження.

Об’єктом мого дослідження є література, образотворче мистецтво
та архітектура Англії кінця XVI – початку XVII століття, їхня участь у
формуванні гуманістичного світогляду суспільства та їхня роль в
закладанні підвалин сучасної англійської культури.

Предметом роботи є дослідження сонетів Шекспіра в контексті
тогочасного англійського мистецтва, дослідження їх взаємодії з культурою
Англії кінця XVI – початку XVII століть.

Для розкриття теми в роботі вирішуються такі завдання:

— подається короткий аналіз образотворчого мистецтва кінця XVI —
початку XVII століття;

— на тлі досягнень мистецтва Англії розглядається співвідносність
сонетів з ідеями англійського малярства та архітектури.

Дослідження загальним обсягом 31 сторінка, складається зі
вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (39
найменувань) та додатків.

В роботі я намагалася довести, що сонети Шекспіра ідеально
вписалися в загальну картину втілення гуманістичних ідей Відродження і
разом з живописом та архітектурою створили англійську національну
культуру.

Розділ I. Загальна характеристика англійського мистецтва кінця XVI –
початку XVII ст.

1.1 Розвиток гуманістичних ідей в літературі

Починати розмову про мистецтво Англії часів Шекспіра слід з
появи на півночі Західної Європи ідей італійського Відродження, котрі у
формі гуманістичної моралі повільно й важко руйнували основи готичних
смаків й пов’язаної з ними релігійності. Оскільки релігія мала сильний
вплив на широкі верстви тодішнього населення, прихильники ренесансної
культури спочатку намагались обновити релігію, надати їй замість
показної релігійності, котра вичерпала вже себе в складних обрядах, рис
чистої моральності, яка була притаманна першим християнам. Відтак,
проклавши шлях до ідей італійського Відродження, починається
реформування і культури, особливо мистецтва, надаючи йому рис світської
моралі. Такий шлях оновлення духовного життя громадянства був зрозумілим
для багатьох прогресивно мислячих представників інтелігенції, адже вони
усвідомлювали, що реформування церкви і гуманістичні ідеї Ренесансу — не
протилежні явища, а два паралельні духовні напрямки, що одночасно
розвивалися й обидва по-своєму явились бунтом проти закостенілих
моральних принципів. Було у них чимало спільного: в боротьбі проти
Середньовіччя вони використовували духовну спадщину античності „в той
час, коли ще в Італії Фічіно намагався створити нову релігію з
аристократичних думок античних філософів–язичників, англієць Вікліф, Гус
з Чехії, нідерландець Еразм, німець Лютер, швейцарець Цвінглі і француз
Кальвін хотіли повернути до життя демократичну релігію ранніх християн,
очистивши її від середньовічних перекручень”.

Вплив італійської культури в Англії відбувався повільно. Його
носіями були запрошені інженери, лікарі, художники, музиканти, які
вносили в англійський побут стиль образотворчого й декоративного
мистецтва та мову; однак спочатку гуманізм і стиль Відродження лише
„фарбувався”, а англійська культура не пронизувалася ним . І все ж вплив
гуманізму й відродження в Англії не обмежувався лише копіюванням його
ідей та форм: реформатори вивільняли мислення від старих умовностей й
допомогали розвинутися таким ідеям та формам, в котрих почали
виокремлюватися риси національної культури, одночасно з якими
розвивалась й національна мова, яка принесла в літературу своєрідний
світ народного мислення і сприяла виникненню нової літератури, на
теренах якої з’явився Шекспір.

Однак Шекспір не утвердився б як геніальний письменник без
значного внеску в англійську поезію ідей його попередників, котрі на
основі національних традицій літератури почали втілювати в життя ідеї та
форми італійської гуманістичної поезії. Серед таких, котрі палко сприяли
знайомству англійського освіченого суспільства з поезією Ф.Петрарки,
були поети Т.Уайт та Х. Саррі . Саме в творчості цих поетів краса та
витонченість ліричної поезії, пройнятої ідеалами краси та любові,
виразилися з особливою силою: вони, хоч і вважаються поетами англійської
Реформації, зуміли протиставити релігійній схоластиці нове сприйняття
навколишнього світу, проголошували ідеї Відродження не стільки як
свободу від догматичності, стільки як нову культуру та освіченість.
Починаючи з названих поетів, гуманізм в Англії, що був довгий час
надбанням вузьких кіл освіченої інтелігенції, набуває масового
характеру, його аудиторія значно розширилась через книгодрукування й
театр.

Розквіт гуманістичної літератури починається в Англії в 80-ті
роки XVI століття, коли стають популярними серед широких громадських кіл
поезії Т.Кемпіона та Дж. Гаскойна, в творчості котрих з’являються мотиви
кохання й страждань. Одночасно розвивається описова поезія, змістом якої
стають події побуту й життя англійського суспільства, також проблеми
історичного розвитку Англії. З появою сонетів Ф. Сідні, а особливо його
трактату „Захист поезії”, англійська література переживає свої найкращі
часи, часи, що позначились в появі сонетної лірики С. Даніела, Х.
Констебла та В.Шекспіра. Безумовно, що друга половина XVI століття в
англійському літературному Відродженні пройшла під впливом видатного
поета Е.Спенсера, лірика та епіка, неперевершеного майстра всіх
поетичних жанрів. Його система метричних форм віршування, строфіка,
канони рими, багатство образної мови майже до кінця XVII століття були
джерелом для англійських поетів.

Великий вплив на Спенсера справили ідеї римо–католицької
церкви, особливо суворі переконання протестантів, серед яких слід
назвати Джона Юнга. Його погляди пізніше відбилися у поемах Спенсера. У
всіх своїх творах він змішує класичні літературні теми і умовності з
християнською мораллю, демонструє свої патріотичні почуття та
переконання. Одночасно Е. Спенсер активно виступав за очищення
англійського мистецтва і взагалі культури від середньовічного
варварства. В „Королеві фей” він висловив своєрідний аристократизм, в
якому закликав англійську інтелігенцію, аристократію до відокремлення
від тих суспільних елементів, котрі далекі від культури взагалі. Як і
Дж. Лілі, він пропонував переймати характерні риси витонченості й
благородства, прославляючи цим людину високих духовних зацікавлень,
спроможну віддати своє життя за ідеали вітчизни.

Його великий вплив на англійську літературу й суспільство
зумовлений ще й тим, що він створив досить складну метафоричну мову,
основною прикметою якої було „ховання” думки в своєрідні алегорії й
символи, крізь які читач уявляв собі картини реального англійського
життя і природи, котру розумів як ідеал довершеності і гармонії.

Одночасно з ним Дж. Лілі також стояв на позиціях боротьби за
чистоту нової літератури, очищення її від догматичності і неприродності,
характерними рисами якої мали бути повчальність і висока релігійність. У
його „Евфсцесі” основною думкою є прославлення ідеального, чесного
інтелігента, людини світської культури, благородної в своїх вчинках,
людини, яка вирізняється високим інтелектом, багатством почуттів та
витонченістю манер. Проза Дж. Лілі не була якимось винятком в
англійській літературі. Одночасно з ним зі своїми творами, схожими на
„пасторалі”, виступають Ф. Сідні зі своєю „Аркадією” та Р. Грін, в
творах якого відчутна така сама думка, як і в прозі Дж. Лілі, але вже
дещо інакше він дивиться на завдання літератури: він пропонує
англійській літературі не тільки зображувати рафіноване, аристократичне
суспільство, але й звертати увагу на жорстоке й вкрай нужденне життя
лондонського „дна”. Саме таку ідею вкладає він в серію памфлетів про
пройдисвітів, породжених протиріччями англійського життя. Його підтримав
Т. Делоні, створивши декілька творів, у яких змалював життя міського
ремісничого середовища.

Таким чином, англійська поезія і проза XVI століття, не
дивлячись на аристократичні тенденції, проклала собі шлях до
демократичної національної культури й зокрема мистецтва. Проте з усіх
жанрів та родів літератури найбільш демократичною була драматургія, яка
знаходилась під патронатом англійського королівського двору й тому
спокійно витримувала гостру критику представників літературного процесу.

Розвиток демократичних тенденцій в англійській драматургії
починається з вивільнення її від середньовічної тематики та з засвоєння
ідей італійської гуманістичної драматургії. Однак справжній розквіт
англійської драматургії починається у другій половині 80-тих років XVI
століття, з часу, коли в драматургію прийшли так звані „університетські
уми”, ті письменники, котрі отримали гуманітарну освіту в престижних
коледжах та університетах. До таких можна віднести вже названого Дж.
Лілі, К. Марло, Т. Кіда й Р. Гріна. З них найбільш впливовим був К.
Марло, котрий вніс в англійську драматургію глибокі ідейні проблеми,
зокрема тему звільнення особистості від будь–яких впливів, які заважають
й гальмують устремління до опанування всесвіту. Крім того, саме він
обновив форму драматичних творів: побудував дію навколо особистості
героя, ввів білий вірш, звільнивши таким чином мову від кайданів рими.

Та ближче до кінця століття провідним драматургом Англії, і
навіть Європи, стає Вільям Шекспір, котрий перейняв все вартісне у своїх
попередників, зумів надати англійській драматургії новаторських рис,
зробивши її взірцем для письменників багатьох країн.

В. Шекспір далеко не єдиний письменник, котрий показав
складність суспільного життя і індивідуальних доль в ту епоху, проте
ніхто з його сучасників не володів таким розвинутим почуттям драматизму,
як він. Його п’єси в будь–якому жанрі наповнені зіткненнями,
конфліктами, боротьбою. Динаміка комедій і трагедій В. Шекспіра
відображає бурхливий характер епохи, яка по суті стала прологом для
буржуазної революції XVII століття. У Шекспіра був надзвичайно
проникливий погляд на життя і вміння „оголювати” протиріччя дійсності.
Як справжній драматург, він об’єктивно розкривав мотиви, які керували
вчинками його персонажів, не надаючи очевидної переваги нікому з них,
надаючи можливість кожному виразити себе в повній мірі і виправдати свою
поведінку тими чи іншими мотивами.

Проголосивши устами Гамлета головне завдання театру – ”тримати
дзеркало перед природою”, він викликав чітке емоційне ставлення глядачів
до своїх драматичних творів, оскільки ”тримання дзеркала перед природою”
сприяло появі так званої барочної драми, котра зуміла об’єднати
античність і місцеві події, урочисту декларацію і плебейський жанр,
підпорядкувавши їх єдиному драматичному дійству, що розгортається в
часі.

Просту оповідність, нанизаність епізодів містерій та комедій
бароко В.Шекспір перетворює в єдине, сповнене протиріч дійство, в якому
кожен наступний епізод включає попередній, витікає з нього. Завмерлі
історичні маски Шекспір перетворює в емоційні характери, кожна репліка
яких включає попередню побудову думок. Його характери – Гамлет, Отелло,
Яго, Дездемона, Лір та інші – це складні особистості, котрі не є простою
послідовністю одночасних дій, але є певним емоційним рухом, в якому
кожний момент свідомості дій, будучи новою якістю, включає й попередній
момент, й наступний, що слід розуміти як єдину в своїх якостях
свідомість. Саме такі якості драматургії є ознаками сили Шекспіра,
тому що він розуміє дію як процес, в якому кожна людина постає однією з
сторін дійства, однією з складних, сповнених протиріч його якостей. У
ньому характери невідривні від дійства в цілому. Та й темами його
трагедій є не характери, а події великого історичного, філософського
значення, характери ж виступають провідниками різних якостей цього
дійства. Як у Рубенса або Рембрандта драматизм, його пафос, побудований
на чуттєвому й тілесному емоціоналізмі, яким у них просякнутий світ,
небо і земля, світло та матерія, так і у В. Шекспіра емоції,
переживання, афекти зливаються словесним дійством, створюючи повноту й
енергію поведінки.

Противник моралізації, Шекспір яскраво розкриває конфлікти
епохи, підкреслюючи в них загальнолюдські риси, що і забезпечило його
п’єсам живий інтерес з боку прийдешніх поколінь. Не тільки п’єса в
цілому, але й кожна сцена у Шекспіра наповнена драматизмом,
динамічністю, відображає загальний конфлікт, який і складає центр
сюжету.

1.2. Англійський живопис та архітектура

Як і література, англійське образотворче мистецтво часів В.
Шекспіра, отримавши свободу від прив’язаності до церковного обряду й тим
самим ставши спроможним виконувати суспільну функцію, повністю
відновлювало незалежне положення в культурному житті англійського
суспільства. Воно стало доступним всім, а це сприяло не тільки вираженню
суспільних поглядів та ідей свого часу, але й активній участі у їх
формуванні. Таким чином, в художньому процесі пройшов справжній
переворот. І в першу чергу такий переворот відбувся в англійському
портретному живописі після того, як Англію відвідав відомий в Європі
художник Ганс Гольбейн Молодший, хоча з історичних джерел відомо, що й
до його приїзду інтерес до живописного портрету був вже значним. Однак
Гольбейн залишив в Англії чудові реалістичні портрети цілого покоління,
й перебування його в цій країні не могло не відбитися на розвитку її
мистецтва. Серед великої кількості портретів, створених в Англії в XVI
ст. англійськими майстрами, виділяються своїм реалістичним характером ті
твори, автори яких розвивають принципи Гольбейна. На одному з таких
портретів збереглася стара наклейка з латинським написом: ”Писав Джон
Біттс, англієць”. ”На цьому портреті зображена людина, проста та
спокійна гідність її рис, цінність фігури – повністю гольбейнівська”.

Саме в цю добу в Англії почав створюватись реалістичний психологічний
портрет, і якщо б англійський портретний живопис і далі розвивався в
напрямку пошуку психологічно діючої характеристики й життєвої повноти
образу, то, можливо, була б створена галерея таких образів, які створив
В. Шекспір. Однак з посиленням англійського абсолютизму портретний
живопис зазнав певних обмежень в зображенні й трактуванні образу, і
свобода художників в трактуванні королівських портретів була суворо
обмежена, а відтак ці правила почали поширюватись й на некоролівські
портретні зображення.

З метою впровадження певних норм у портретні зображення, влада видала
спеціальне розпорядження, згідно з яким заборонялось зображувати
королеву інакше, як з уставлених зразків, що в свою чергу сприяло
виробленню в придворному портреті певних канонів, що відразу ж
поширилися на аристократичний портрет взагалі. Ці канони виразилися в
статичності композиційних рішень, млявості облич, найменших деталях
вбрання. Саме з такими вимогами рішуче боровся В. Шекспір, який ”брав
історію й сучасність, лицарів й купців, придворних й селян, але всім їм
надавав ту рухомість й плинність психіки, котрі роблять людину
невід’ємною від дійства; він брав хроніки, діяння, новели й надавав їм
замість розповідності єдине драматичне дійство, складне розгортання,
насичував світоглядними проблемами, філософськими ідеями”.

І все ж творчі пошуки малярства не можна було зупинити. Вони виявились в
першу чергу в портретній мініатюрі, яка саме набирала виняткового
значення. Зберігся цікавий документ з XVI ст. – «Трактат про мистецтво
портрета», що його науковці приписують відомому англійському
мініатюристу Хілліарду, в якому повідомляється, що ще за Генріха VIІ при
королівському дворі працювало багато портретистів–мініатюристів. Сам
Хілліард, сучасник Шекспіра, намагався, не дивлячись на приписи
придворних, в своїх мініатюрних портретних зображеннях добитися
реалістичної психологічної характеристики образів. Його мініатюри
відносяться до періоду 1571 – 1616 років, коли англійська поезія,
представлена іменами поетів Сідні та Спенсера, поступово звільнялася
від релігійних мотивів і своєю художньою силою намагалася відображати
трагічні сторони історії в особистостях її великих представників.
Свідченням цьому можуть служити портрети як відомих представників влади,
так і близьких художнику людей, в яких він зумів виявити риси людей
шекспірівської доби. Це портрети Джоржа Кліффорда, Аліси Брендон,
автопортрет маляра та багато інших, не менш психологічних за своїм
змістом.

Другим визначним портретистом часів Шекспіра вважається учень Хілліарда
Ісаак Олівер. Його мініатюрні портрети надзвичайно пластичні, в
зображеннях облич з’являється світлотінь, що дозволяє йому виявити
психологічний стан моделі, добитись реалістичного зображення образу.
Декоративні деталі, котрі могли б вказувати на соціальну приналежність
зображуваного і котрими вмів це зробити Хілліард, у Олівера не грають
жодної ролі, натомість тонкий і пружний малюнок, пластична форма
найточніше характеризують образ.

Портретами Хілліарда та Олівера не завершується епоха Шекспіра в
мистецтві. Після них в англійському мініатюрному портреті працювали
батько й син Хоккінсси та син Олівера Пітер, котрі утримали мініатюру в
ранзі правдивого й аристократичного портрета, але саме вони позбавили
цей вид портрета офіційного становища й фігури портретованих у них
стають динамічними, виразними, носіями емоцій та руху, а тематика
їхнього живопису поступово стає індивідуалізованою, від
споглядальних форм переміщується до живого дійства. Значну динаміку в
роботах англійських мініатюристів цієї доби принесло світло, яке у них
визначає час в портреті як момент дня й природи. І хоча це не була
світлова атмосфера побутових інтер’єрів й психологічних картин, проте це
було ідеальне світло, що підтримувало динаміку фігур.

Певних успіхів досяг також пейзажний живопис кінця XVI – початку XVIІ
ст., хоча він ще й не відділився повністю від побутового й історичного
жанрів. В ньому, як і в голландському пейзажі, під сильним впливом якого
перебував англійський, ще панував принцип панорамного розгортання
простору. Але разом з тим в ньому вже були відчутні нові, реалістичні,
естетичні ідеали: він почав звертатись до реальної дійсності, що
допомогло художникам значно розширити ідейні й художні можливості
пейзажного живопису, сприяло його тематичному збагаченню.

Тепер перейдемо до короткого огляду стану англійської архітектури доби
Шекспіра, адже, як і інші види мистецтва, вона опосередковано впливала
своїми формами та стилем на естетичні уподобання людей, сприяла
формуванню нового світогляду, створюючи середовище, в якому доводилось
жити й творити суспільству.

Як і англійський живопис, архітектура дуже повільно позбувалась
готичних традицій, котрі майже три сторіччя панували в Англії. В
опануванні нових форм й створенні архітектурного середовища значну роль
відіграли впливи французьких та фламандських майстрів, які приносили в
будівництво головним чином пластичні мотиви для декоративного оздоблення
споруди. Таким чином виробився своєрідний хаос (мікс) різних стилів,
який згодом стане національною архітектурою, риси якої починають
набувати національної виразності й відрізнятися від архітектур різних
європейських країн. Це в першу чергу стосується будівництва замків,
розташованих переважно за містами. В цій замковій архітектурі для Англії
основним стає культ родинного затишку. Характерним для замків стає
значення заміського поміщицького будинку, відкритого об’єкту, а оборонне
значення зникає. Якщо говорити мовою архітектури, то ”замкнений з усіх
сторін двір тепер, розвинувшись, перетворюється в курдонер або відкритий
парадний двір, в якому більше не зустрічаються ні мури з зубцями, ні
кутові вежі, а в якості нової риси слід відмітити потяг до симетрії;
однією з головних частин англійського будинку стає великий хол, котрий
перетворюється в головну урочисту приймальню. В самому холі чи біля
нього знаходяться головні сходи на другий поверх, на котрому вздовж
всього заднього фасаду створюється галерея для урочистих подій,
прикрашена картинами й портретами предків. А головною прикрасою всіх
великих кімнат такого будинку були кам’яні каміни голландського типу,
котрі прикрашались колонами чи пілястрами”. Такими були будинки заможних
людей, а серед них особливо виділялися Хетфілд–хауз, палац Вайтхол в
Лондоні, залишений в кресленнях, лише частково втілений в життя. Ця
споруда відома зараз під назвою Банкеттинг–хауз.

З архітекторів, що працювали в Англії в добу Шекспіра, своїми сміливими
й новаторськими рішеннями виділялись Томас Холт та Ініго Джонс. Саме
вони були першими в формуванні нових стильових ознак англійської
архітектури. Особливо це стосується І. Джонса: він сприяв зближенню
англійської художньої культури з процесом розвитку мистецтва Італії, в
якій ренесансні ідеї вже були основними в усіх видах та жанрах
мистецтва. Саме І. Джонс разом з Шекспіром, завершуючи епоху Відродження
в Англії, одночасно закладає основи наступного етапу англійської
архітектури – класицизму, стилю, який заполонив всю Європу своїм суворим
і разом з тим мужнім драматизмом, котрий співіснував з величними і
суворими формами класичного античного мистецтва. Одночасно мистецтво
нового стилю відрізнялося від попереднього бароко своїм високим
громадянським пафосом, що приваблювало не тільки англійських
архітекторів, але й літераторів та малярів.

Таким чином, завершуючи огляд англійського мистецтва часів В.Шекспіра
кінця XVI – початку XVIІ ст., можна стверджувати, що воно, мистецтво,
виробило й основні ознаки пануючого стилю, яким було перш за все
мистецтво діалогу, боротьби й руху, мистецтво дії контрастів, сповнених
протиріч процесів та розвитку. Цій діалектиці повністю відповідають
твори В.Шекспіра, а в галузі історизму та емоціоналізму, йдучи за думкою
І. Іоффе, як Шекспіру, так і взагалі англійському мистецтву, було
притаманне ”мистецтво історичних тем, загальнолюдських актів, моментів
світового процесу, мистецтво абстрактних афектів й пристрастей як основ
людини, мистецтво загальних душевних рухів, активного як індивідуальний
вияв світового, історичного духу”.

Розділ II. Сонети Шекспіра як внесок в англійське та світове мистецтво

2.1. Основні мотиви. Тематичний поділ

Відомо, що сонет в Англії з’явився наприкінці ХVI ст., коли
в 1591 році надбанням суспільства стала збірка сонетів вже згадуваного
вище поета Ф. Сідні “Астрофел і Стелла”. Саме з цієї збірки починається,
на думку багатьох дослідників історії світового сонета, історія
англійського сонета, проте з появою поезії В. Шекспіра дещо змінюється
не тільки форма англійського сонета, але і його зміст. Останній
поступово набирає ознак змісту мистецтва епохи Відродження, позначеного
намаганням відобразити в усіх видах образотворчості складний і одночасно
багатий внутрішній світ людини нової епохи, показати красу в усіх її
проявах, а також як невід’ємну умову формування цієї краси, показати
красу свободи. Тому й тематичні мотиви сонетів Шекспіра надзвичайно
різноманітні – це мотиви кохання, дружби, філософські узагальнення,
пейзажний живопис, побутові нариси, мотиви стану душі, елегічні
медитації – практично все, чим жила людина його часу. Всі можливі стани
душі закоханої особистості поет ніби записує у своєрідний ліричний
щоденник, але створений не на основі задуманого плану, а в часі
особливого естетичного переживання, психологічного збудження. Окрему
групу сонетів складають такі, які є результатом складних і довготривалих
роздумів над тією чи іншою проблемами або явищем, котре збудило почуття
поета. І все ж, не дивлячись на складний чуттєвий стан автора, що
породжував розмаїття мотивів, всі сонети Шекспіра об’єднані думками й
почуттями трьох осіб: ліричного героя, його друга і коханої, яка й була
основною причиною вираженого в поезії того психологічного стану, котрий
викликає лише кохання. Складність і багатогранність думок та почуттів
поета вимагають і своєрідного розподілу сонетів на тематичні групи, тому
що така схема, хоча й далека від суті мистецтва, проте надає можливість
досліднику творчості митця глибше вивчити його духовну спадщину.
Здається, найбільш прийнятною в тематичному поділі сонетів Шекспіра на
групи буде структура, яку запропонував відомий шекспірознавець
О. Анікст. Згідно з його пропозицією, всі сонети Шекспіра поділяються на
три групи: перші сто двадцять шість сонетів – сонети, присвячені
другові; починаючи від сто двадцять сьомого і до сто п’ятдесят другого –
сонети, присвячені “смуглявій коханій”, і три останніх сонети – сто
п’ятдесят другий, сто п’ятдесят третій і сто п’ятдесят четвертий – це
ті, які мають утвердити ідею, що пронизує весь цикл сонетів: кохання ні
що інше, як радість і краса.

N

L

\

`

U

TH

* 4 > E u ue Z

j

t

v

x

I

Oe

O

i

$N

TH

Z

j

l

n

p

r

t

x

O

$

\

AE

?

?

u

ue

th

+В свою чергу перша група також ділиться на три підгрупи, і вже з другої
групи – випробування дружби – О. Анікст виділяє мотиви сонетів Шекспіра:
мотиви розлуки, розчарування в другові, мотиви суму і побоювання,
меланхолії, ревнощів і т. зв. “зими розлуки”. Отже, вчений дещо спрощує
мотивацію сонетів Шекспіра. Вона, на відміну від вказаної вище,
обмежується кількома мотивами, з яких основними є два – кохання та
дружба. Саме ці мотиви були найбільш популярними в епоху Ренесансу; вони
є основними і в сонетах Мікеланджело, Данте, Петрарки, Дж. Маріно, Т.
Тассо, Г. Саррі, Г. Спенсера, Дж. Мільтона, а також в сонетах поетів
наступних за шекспірівською епох. З першого сонета Шекспір ніби веде
діалог зі своїм другом, вважає його ”володарем своїх думок і почуттів”:

Рівнять тебе до літньої пори?

Ти сталіший, чарівніший від неї.

Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,

І літа мить мигне лиш над землею.

Небесне око розсипа жарінь,

А то сховається в часи негоди, –

І на красу, бува, лягає тінь

В мінливості примхливої природи.

Твоєму ж літу в осінь не ввійти,

Рокам краси твоєї не зітерти,

І смерть тебе не годна досягти, –

В моїх словах ти не підвладний смерті.

Аж доки дишуть люди, бачить зір –

В моїх словах ти житимеш, повір!

Поступово, йдучи від сонета до сонета, помічаємо, як панування,
хоча і не цілковите, суб’єктивності забезпечує концентрацію думки читача
навколо ліричного героя або оповідача. Таке обмежене панування
суб’єктивності надає поезії більш конкретної психологічної виразності,
сприяє вираженню почуттів радості буття, захоплення красою навколишнього
світу, його дивовижною неповторністю, вираженню щасливих почуттів
кохання і дружби. Помітна ще одна особливість сонетів цієї першої групи:
одночасно з мажорними настроями сонетів відчувається деяка туга
оповідача за минулим, що швидко віддаляється від нього, забираючи з
собою хвилини щастя і радощів життя. Ностальгія й меланхолія, котрі
стали провідною тональністю світової поезії вже в часи Шекспіра, єднають
його сонети з іншими видами мистецтва Англії кінця XVI століття. І в
цьому він солідаризується з майстрами англійського мініатюрного
живописного і графічного портрета, які зображували в першу чергу не
когось, а особистість, яка в епоху Шекспіра, переймаючись ідеалами
Ренесансу, жила напруженим емоційним життям, була незадоволена
дійсністю, адже посилення абсолютизму породжувало в особистості бажання
глибше увійти у свій власний світ, в світ своїх почуттів та переживань,
що закономірно приводило до протиставлення себе суспільству, до
посилення індивідуалізму. Саме це явище ми й спостерігаємо в сонетах
Шекспіра і в тому новому жанрі портрета, який з’явився саме в цю епоху.
Тому як в поезії, так і в портретному живописі часів Шекспіра,
проявлялися спільні риси – літературні та образотворчі прийоми мистців
були не просто способами зображення, але й дзеркалом їх мислення,
дзеркалом їх відношення до людини; творчість поетів, в тому числі й
Шекспіра, тих майстрів, що жили й працювали в Шекспірівську епоху,
характеризують слова Л. Толстого. Вони творили: ”Для того, щоб те, що
говорив художник, було досконало новим і важливим для всіх, щоб виражено
воно було вповні гарно й щоб художник говорив за внутрішньою потребою й
говорив правдиво”. Оця висока вимогливість до досконалого вираження,
перейнята частково від майстрів італійського Відродження, була однією з
складових, що єднала сонети Шекспіра й малярство його сучасників.
Справжня громадянська позиція, широкий інтелектуальний світогляд
допомагали англійським мистцям та письменникам зрозуміти справжній дух
часу, формували їх ставлення до сучасника, визначали тематику їх робіт.

Одночасно з посиленням меланхолічних настроїв, в атмосфері
інтенсивного духовного життя Європи тих часів, зокрема й Англії,
загостреного відчуття громадянства й національного самоусвідомлення, що
все актуальніше входили в культурне життя тодішнього суспільства,
утворювався й новий жанр образотворчого мистецтва – мініатюрний
портретний рисунок, здатний через мить відтворити побачений образ
сучасника, передати через його зображення ритм часу. Так і Шекспір,
розуміючи, що часто в душі людини криється цікавий і багатий зміст,
котрий може представляти певний інтерес якщо не по відношенню до
особистості, то по відношенню до епохи, в сонетах створює цілі
мініатюрні портрети, які, доповнюючись в часі, створюють образи
оповідача, друга і коханої людини. Таким чином, поетом створюються
своєрідні віршовані експромти, котрі, як і мініатюрні портретні рисунки,
сповнені благородства високої поезії й виражають його миттєві настрої:

Твій голос – музика, чому ж тобі

Несуть печаль ясні музичні звуки?

Чом любиш те, що зроджене в журбі,

Чому жадаєш ти нудьги й розлуки?

* * *

За те, що ти грішила, не жалій:

На місяці й на сонці теж є плями;

Троянда має колючки, а в ній,

Буває, хроб, живе між пелюстками.

Всі – грішні. Я – також: з гріхів твоїх

Творю гучні епітети сьогодні,

Прощаючи тобі, впадаю в гріх,

Рятуючи – вкидаюсь до безодні.

Я виправдовую твій плотській блуд,

Роблюся адвокатом з прокурора;

Тягну себе самого я на суд, –

Ненависть відступає зла й сувора.

Автор, захищаючи нездорову, гріховну поведінку друга, виявляє свої
переконання у формі певної світоглядної позиції – ненависть, злу й
сувору, потрібно засуджувати, другові прощати, так як за прощенням
відкривається шлях до оновлених почуттів, очищення їх від нездорових
емоційних проявів.

2.2. Сонети на тлі образотворчого мистецтва. Відповідність їх
ренесансним ідеалам

Останнє десятиліття XVI століття й перше XVII століття були в
Англії періодами розквіту як портретного рисунка і живопису, так і
портрета віршованого, навіть коли автор не зображував у поезії певну
конкретну особистість; в сонетах Шекспіра також вимальовується певний
портрет. Це портрет ліричного героя, оповідача, який, завдячуючи
легкості образотворчої мови, що спроможна виразити чарівність та
благородство людей своєї епохи, став надзвичайно популярним серед
широких кіл англійського суспільства. Тип людини, що був притаманний
часові і більше не зустрічався в наступні десятиліття, з його цілісністю
та ясністю світосприйняття, вірністю ідеалам добра та справедливості,
дружби та поетичного кохання, передають нам сонети Шекспіра й одночасно
живописні і графічні портрети англійських мистців. В сонетах Шекспіра
легко уявити й навіть відчути його присутність. Він відчуває й переживає
гіркоту розлуки, розчарування, побоювання втратити близьких і дорогих
людей, впадає у розпач, але знаходить в собі сили бути собою й
відроджується.

Особистість, змальована Шекспіром, оповідач, все активніше виражає
бажання вести боротьбу за своє щастя, і поруч з героями мініатюрних
портретів та рисунків, котрі в більшості своїй пасивно роздумують, в
сонетах Шекспіра все частіше відчувається, як герой у захисті своїх
почуттів займає активну життєву позицію, виступає в сонетах як цілком
персоніфікована особа, як безпосередній учасник тих подій, про які
розповідає читачеві. Сонети Шекспіра – це по своїй суті автобіографічні
твори, за ним, оповідачем, криється, як герой сонету, сам автор.
Оскільки це саме так, то й роль цього оповідача зрозуміла: він виражає
світоглядну позицію Шекспіра, його кут зору на описані в сонетах події.
Отже, оповідач у всіх сонетах Шекспіра – це і є основний герой, цілком
співзвучний з героями англійського малярства та графіки.

Перейдемо до наступної, третьої, групи сонетів, названої дослідниками
”Торжеством відновленої дружби”. Вона починається з сотого і
закінчується сто двадцять шостим сонетом. Взагалі надзвичайно емоційне
ставлення до дружби було константою ренесансного стилю мислення, і
Шекспір, як мистець цієї епохи, не став винятком, схиляючись перед
людською природою в “обожненні” друга. На зміну розчаруванню в дружбі
приходить відродження, здавалося б, забутих почуттів.

Та пройшов час, що супроводжувався постійними споминами й відродженням
подій недалекого минулого, й почуття знову змусило героя повернути із
забуття ті чисті й благородні пориви душі, що супроводжували життя
впродовж довгого часу. Інакше не було б тієї ідеальної людини, яку
створювали гуманісти часів Відродження: людська природа складна і
суперечлива, і тільки постійне її удосконалення спроможне виробити
найгуманнішу її модель. Однією з умов такого удосконалення було
звільнення людини від рабства духовного, що передбачало в першу чергу
вміння прощати, як один з проявів любові:

Усе вже я про тебе розповів,

На що мій дух спромігся й слово щире.

Що віднайду, яких докину слів

До образу твого, ясний кумире?

Нема нічого вже. Та знов і знов

Я від кінця вертаюсь до прологу.

І словом древнім, як молитву бoгy,

Щодня тобі співаю про любов.

І ті слова в новій любові й досі

Звучать так само на новий мотив.

Любов не бачить сивини в волоссі,

Навіки взявши старість в наймити,

Приходиш ти, любове, гостю любий,

Як вигляд наш твою віщує згубу.

В англійському мистецтві часів Шекспіра формування ідеальної людини
передбачалося збагаченням духовного змісту життя суспільства. Дружба і
любов були тими чинниками, котрі якраз найбільше сприяли цьому
формуванню. Живопис, не тільки портретний, відтворював в своїх власних
якостях красу живої, тілесної людини, красу, яку отримав від людини
світ, даний йому у почуттєвих відчуттях. Захоплення почуттєвою красою
досягло кульмінації в творах багатьох англійських поетів шекспірівської
доби, особливо у самого Шекспіра. Відбулося таке і в англійському
живописі, особливо в портретному. Людина на портретах англійських
мініатюристів виражала усю повноту життєвих сил, все багатство своєї
людської природи. І все ж, вчитуючись у сонети Шекспіра, ми інколи
ловимо себе на думці, що життя плинне, на жаль; що ці сповнені життя
герої, а особливо героїня, вже давно переступили кордон земного буття,
не залишили після себе іншого сліду, окрім збереженого пензлем маляра
образу своєї живої краси, окрім збереженої такої ж краси поетом у своїх
поезіях, які у нього пластичні, образотворчі та живописні; живописні в
динаміці емоцій та почуттів, в інтонаціях та відтінках думок. В цьому
вони дотичні з мініатюрними портретами.

Думки про тлінність людини не приводили Шекспіра до розпачу. Вони
народжували такі рядки:

Спалили тричі в золотім вогні

Три осені вбрання весни зелене.

Проте здаєшся і тепер для мене

Такою ж ти, як і в далекі дні.

***

В моїх рядках по смерті ми воскреснем,

І смерть не роз’єднає нас, Вона

З косою йде на дикі племена,

Ї їм страшна, німим і безсловесним.

Твій пам’ятник з моїх натхнених слів

Переживе гробниці королів.

***

Благословенне зло, коли від зла

Стає миліше нам усе прекрасне,

І та любов, що знищена була,

Розцвівши знов, ніколи не погасне.

***

Та в мого серця пам’яті живій

Твій образ житиме, не знавши тліну,

Аж доки серце, доки мозок мій

І доки сам безслідно я не згину.

В наступній групі ”сонети, присвячені смуглявій коханій”, постає образ
невідомої жінки. Хто ж вона? “Смугляву леді сонетів, — пише у післямові
до сонетів Шекспіра О.Алексеєнко, — починаючи з ХІХст., ототожнювали з
придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон, але на недавно
знайденому портреті вона зображена білявою. У 1973 році англійський
історик А. Роуз висунув версію, згідно з якою прототипом героїні була
Емілія, дочка придворного музиканта Б. Бассано і дружина Вільяма Ланьє.
Розгадання цієї загадки проте не таке й суттєве для сприйняття циклу
шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичними документами епохи, а
не біографічним”. Отже, не доречно й зараз полемізувати з висновками
коментарів до сонетів Шекспіра. Але недоречно лише в одному – у
виясненні особи “смуглявої леді”; а твердження, що сонети не є
біографічним документом, слід заперечити. Вони справді є поетичним
документом епохи, але одночасно і документом біографічним, тому що всі
сонети Шекспіра в першу чергу відображають самого поета, образ його
думок, його світоглядні переконання, його особистість як художника, його
вміння впливати на думки й почуття читача, його величезний вплив на
формування свідомості. Петрарка спершу побачив красуню і закохався в
неї, а потім втілив своє уявлення про неї, її образ в поетичну форму;
Рафаель спершу побачив дівчину, зблизився з нею, відчув її красу й
багатство душі, а потім втілив її в образ Сікстинської мадонни. Спершу
людина, а потім поетичний образ. Так і Шекспір: зустріч з жінкою,
закоханість в неї були поштовхом до складання її образу в сонетах.
Спочатку була життєва колізія, а потім поетичний документ і епохи, і
біографії. Інакше не могло бути, тому що жодна уява не спроможна
створити ні живописного, ні поетичного твору. Живий автор, існуюча
особистість втілюється в художньому творі у своєрідну особистість, що
зветься в літературі образом автора. “Зустріч свідомості читача з
автором (ми представимо тут Шекспіра – Б.Г.), — пише літературознавець
Н. Бонецкая у праці “Образ автора” як естетична категорія”, —
відбувається тоді, коли за художнім світом починає відбуватися авторська
активність, яка його створила. Що ж за образ з’являється при цьому у
свідомості читача? Як оформлюється, усвідомлюється та закінчується
враження від зустрічі з автором? Цей образ зовсім особливий, його
природа відмінна від природи образів героїв твору. Насамперед він не має
ні пластичної оформленості, ні характерологічної закінченості. З
художнього твору ми не можемо не лише дістати якихось відомостей про
зовнішній вигляд автора, а й зробити більш-менш певні висновки про його
емпіричний характер. І все ж образ автора, який розкривається у творі,
співвідноситься з авторською особистістю, мабуть, більш тісно, ніж його
портрет або характер. У процесі творчості особистість відповідає собі в
найбільшій мірі, тому в художньому творі присутня сама суть автора, і
глибина твору, так би мовити, вертикаль його, відповідає глибині
авторської особистості”. Отже, біографічний елемент таки присутній в
художньому творі, нехай і не в кожному.

Можна також висловити припущення, яке ні разу не було висловлене
дослідниками творів Шекспіра, що, незважаючи на чоловічу форму
звертання, другом ліричного героя могла бути й жінка, як це часто
відчувається в сонетах Данте та Петрарки. І цим пояснюється безмежне
зачудування автора вродою друга; також такі переживання, як у автора,
властиво й характерно викликати жінці.

Однак, перейдемо до тих двадцяти п’яти сонетів, в яких головною героїнею
вважається “смуглява кохана”. Ліричний герой продовжує шлях своїх думок
та почуттів і в напрямку ідеалізації дійсності, і в напрямку
розчарувань, адже не має й не може бути ідеального суспільства: він
сумнівається, чи можливі гармонійні поєднання своїх та “смуглявої
коханої” чуттів та думок. На тлі цих душевних непорозумінь відбувається
протиставлення світлих, чистих почуттів нездоровій пристрасті, яка легко
руйнує почуття кохання. Саме в цьому циклі проявляється ставлення поета
до принципів всепрощення й до неприродної зміни розуміння краси:

Колись чорнявих гарними не звали,

Хоча вони були взірцем краси.

Оганьблено красу в нові часи,

Прекрасне вже доходить до розвалу.

А все бридке, удавшися до фарб,

Міняє лик усупереч природі,

І гине, відданий на жертву моді,

Бездомної краси великий скарб.

Тому твої і очі, і волосся —

Мов чорна ніч. У них відбився сум.

Вони по вроді, кинутій на глум,

Той колір чорний, мов жалобу, носять.

І личить так тобі жалоба та,

Що визнана за вроду чорнота.

В сонеті Шекспір полемізує з традиційними цінностями любовної лірики: до
нього в англійській та взагалі європейській поезії, зокрема й у
малярстві, традиційно було зображувати золотоволосих красунь – пишне
золотисте волосся й такі ж пишні і романтичні тіла ми бачимо хоча б на
картинах Рубенса або Рембрандта. На багатьох англійських мініатюрах,
особливо в роботах Олівера, спостерігаємо таку ж картину. В противагу
сонетам не тільки своїх попередників, але й сучасників, Шекспір
відтворював не тільки багатство почуттєвого світу, але й багатство
інтелектуального життя в його поєднанні з життям серця: поет весь час
намагається переконати кохану в непорушності законів природи, в якій все
гармонійно поєднано, а це й є вияв її краси. Так має бути і у людей:
гармонія душі й природи є тим чинником, котрий приводить до
досконалості, до вищого ступеня самовираження. Така загальна думка про
зміст цієї третьої групи сонетів Шекспіра, хоча вона часто, як і думки й
переживання поета, переривається почуттями тривоги й розчарування.

Шекспір розпочав свою письменницьку діяльність в роки, коли
утверджувалось усвідомлення цінності особистості самої по собі. В колах
передової англійської інтелігенції міцнилося стремління до діяльності,
до служіння суспільству, до утвердження своїх прав і можливостей. Ці
стремління зіштовхувалися з складною й подекуди жорстокою дійсністю.
Звідси й мотиви розчарування, ностальгії, що так гостро відчувається в
сонетах Шекспіра, особливо в останніх цього великого циклу:

Я не люблю тебе? Жорстока ти!

Коли б чуття мої уже згоріли,

Чи б міг з тобою я на себе йти,

З твоїх бійниць метать на себе стріли?

Чи з ворогом твоїм дружить я смів,

Любив того, на кого маєш око?

Як ти до мене виявляла гнів,

Чи я себе не бичував жорстоко?

Чи є в мені гординя, що взяла б

У тебе службу вірну — за образу?

Твоїх пороків я слухняний раб,

На все готов з очей твоїх наказу.

Ненавидь, люба,— смак пізнав я твій:

Ти любиш зрячих, я ж давно сліпий.

Хоча сюжетною основою сонетів Шекспіра вважається оповідь про любов та
дружбу, уважний читач простежує, як зазначалося вище, різні тематичні
мотиви. Проте немає в них одного мотиву – мотиву природи, який постійно
використовувався в поезії та живописі сусідніх з Англією країн. Яку б
відому “Історію мистецтва” ми не взяли, про англійський пейзажний
живопис або йдеться дуже коротко, або зовсім дослідники цього жанру
мовчать. Хоча пейзаж у шекспірівські часи був одним із ведучих жанрів
європейського малярства. Чому так? Відповідь може бути одна: англійське
мистецтво часів Шекспіра ще не зовсім звільнилося від релігійного
впливу, а по-друге, метою нової культури, що розвивалася під впливом
гуманістичних ідей Ренесансу, була в першу чергу людина, прокладання
шляхів до її духовного удосконалення, і Шекспір, як дитя свого часу,
йшов так само цим шляхом, пізнаючи людину, її психологію, її бажання і
настрої, допомагаючи своїм художнім словом вести свого сучасника до
досконалості.

Отже, сонети Шекспіра були таким самим внеском у англійську, а також у
світову культуру, як і англійський портретний живопис та архітектура. І
якщо ці сонети не мають зорової визначеності, вони визначені у вираженні
найглибших почуттів, і ця визначеність ні в якому більше виді мистецтва,
окрім словесного, недосяжна.

Висновки

Сонети В. Шекспіра, як і вся його творчість, складають частину
того духовного багатства, яке створила англійська нація протягом
століть. Вони ж своїм змістом і силою виражених думок і почуттів
повністю відповідають тим гуманістичним ідеалам, котрі запропонувала
епоха Відродження народам Європи: людина тільки тоді зможе відбутися як
особистість, коли вона є вільною, коли свобода є тим найбільшим благом,
котре надається людині, щоб вона творила лише добро. Чудовий живопис,
зосереджений в портретному жанрі, сповнений артистичної свободи та
натхнення, емоційний психологічний сонет, особливе акцентування
характерного як у зовнішньому обрисі, так і у психології зображуваних на
мініатюрних портретах та графічних зарисовках, у сповнених глибоких і
чистих почуттів героях сонетів Шекспіра втілені риси людей епохи
Відродження. Як і в живописних портретах відомих англійських майстрів, в
сонетах Шекспіра образи визначених вище героїв стали засобом творчого
самоствердження. В них присутній елемент вимушеного автобіографізму,
суб’єктивізму, ліричного самовираження – рис, притаманних майстрам
пізнього Ренесансу. Шекспір ніби переносився в ту епоху, набуваючи
внутрішньої і зовнішньої невимушеності в артистично радісному сприйнятті
дійсності.

Межа між сонетами та іншими видами англійського мистецтва –
умовна і змінна, разом вони складають певну систему історичних
елементів. Глибокий аналіз визначених вище видів мистецтва дозволяє
стверджувати, що умовний поділ на літературу, живопис, архітектуру,
скульптуру – це історично визначені явища, а не властивості самих
мистецтв, тому що кожний напрямок своїми, притаманними тільки йому
засобами, в суспільній свідомості доповнює те, що не може виразити
інший. І якщо нам важко мову живопису перекласти на мову літератури чи
скульптури, то це лише є доказом органічної цілісності художньої
культури. Тому не можна вивчати різні види мистецтва незалежно одне від
одного, інакше таке вивчення буде значно віддаленим від науки, адже види
мистецтва не існують окремо, тільки разом, в синтезі, вони виношують
спільні завдання, допомагають вихованню людини, збагаченню її естетичних
смаків та почуттів.

Як і представники англійського живопису та архітектури, так і
Шекспір своїми сонетами, допомагали англійському суспільству позбутися
духовної залежності від католицьких приписів упокорення, що було
основним змістом усього англійського мистецтва до часів Шекспіра,
допомагали людині усвідомити себе як особистість, яка є і буде
універсалом в індивідуально неповторній формі. Ліричний герой його
сонетів, ’’смуглява кохана” та друг – це ніщо інше, як особистості,
розумні і в той же час вільні істоти.

Список використаної літератури

Алексеєнко О. Сонети // Вільям Шекспір. Твори в шести томах. — Київ:
Дніпро, 1986. — т. 6. — 778.

Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. — Київ: Петро
Барський в Києві, 1917. — ч. III.- 719.

Дроздовський Д. Літературна цивілізація в іменах, або чому все
починається з Шекспіра // Всесвіт. – Київ, 2008. — № 5-6. — 224.

Нечаїв Н. Шекспір віковічний! // Всесвіт. – Київ, 2008. — № 5-6. — 224.

Павличко Д. Світовий сонет. – Київ: Дніпро, 1983. – 469.

Соколянський М. Тіні забутих версій // Всесвіт. – Київ, 2000. — № 1-2.
-223.

Стріха М. Український художній переклад: між літературою і
націєтворенням. — Київ: Факт, 2006. – 344.

Стріха М. Шекспір безмежний. Роздуми над першим повним зібранням творів
Шекспіра українською мовою // Улюблені англійські вірші та навколо них.
— Київ: Факт, 2003.

Торкут Н. В. Шекспір: історія та драматичні хроніки // Вільям Шекспір.
Історичні хроніки. – Харків: Фоліо, 2004. – 509.

Торкут Н. Трагічне крещендо шекспірової музи // Вільям Шекспір.
Трагедії. — Харків: Фоліо, 2004. – 460.

Шекспір В. Твори. — Київ: Молодь, 1969. — 470.

Шекспір В. Твори в шести томах. — Київ: Дніпро, 1986. — т. 6. — 837.

Аникст А. О трагедиях Шекспіра // В. Шекспир. Избранное. — Москва:
Просвещение, 1984. — ч.I. — 239.

Бонецкая Н. ”Образ автора” как эстетическая категория // Контекст.
-1985.Литературно-эстетические исследования. – Москва, 1986. — 257.

Венедиктов А. Архитектура Англии // Всеобщая история искусств.- Москва:
Искусство, 1962.- 486.

Ильенко Н. Искусство. — Москва: Педагогика-пресс изд. дом ”Современная
педагогика”, 2002. – 719.

Иоффе И. Синтетическая история искусств. Введения в историю
художественного мышления. – Ленінград, 1933. – 171.

Искусство Италии конца XIII – XV веков. Памятники мирового искусства.-
Москва: Искусство, 1987. – 63.

Левин Ю. Шекспір // Краткая литературная энциклопедия. — Москва:
Советская энциклопедия, 1975. – т. 8. – 1135.

Орлова М. Изобразительное искусство Англии // Всеобщая история искусств.
– Москва: Искусство, 1962. – т. 3. – 530.

Толстой Л. Об искусстве // Соч. – Москва, 1964. – т. XV. – 40 c.

Урнов Д. Гений века // Вильям Шекспир. Комедии, хроники. Трагедии. –
Москва: Художественная литература, 1998. – т. 1. – 781.

Федотова О. Сонет серебряного века // Сонет серебряного века. Русский
сонет конца XIX – начала XX века. — Москва: Правда, 1990.

Шапиро Ю., Персианова О., Мытарева К., Аране Н. 50 кратких биографий
мастеров западно-эвропейского искусства XIV-XIX веков. –
Ленинград-Москва: Советский художник, 1967. – 314.

Ferrier L. Rembrandt // The world book encyclopedia. – Chicago, London,
Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – Q-R volume 16. – 574.

Hyland D. Constable, John // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – Ci-Cz volume 4.
–1216.

Hyland D. Geinsborough, Thomas // The world book encyclopedia. –
Chicago, London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – G volume
8. — 542.

Hyland D. Reynolds, Sir Joshua // The world book encyclopedia. –
Chicago, London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – Q-R
volume16. – 547.

King J. Sidney, Sir Philip // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – S-Sn volume 17. –
542.

King J. Spenser, Edmund // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – So-Sz volume 18.–
1076.

King J. Surrey // The world book encyclopedia. – Chicago, London,
Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – So-Sz volume 18.– 1076.

King J. Wyatt, Sir Thomas // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. — W-X-Y-Z volume
21.– 618.

Merrit J. Campion, Thomas // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – E volume 6. –
454.

Mohlo A. Renaissance // The world book encyclopedia. – Chicago, London,
Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – Q-R volume 16. – 574.

Novick J. Lillo, George // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto:The world book, inc., 1994. – D volume 5. –
398.

Orgel S. Gascoigne, George // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – G volume 8. –
454.

Orgel S. Marlowe, Christopher // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – M volume 13. –
990.

Wadsworth F. Shakespeare, William // The world book encyclopedia. –
Chicago, London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – S-Sn
volume 17. – 542.

Zafran E. Rubens, Peter Paul // The world book encyclopedia. – Chicago,
London, Sydney, Toronto: The world book, inc., 1994. – Q-R volume 16.
–574.

Додатки

Вільям Шекспір

Одна з робіт Хілліарда

Одна з робіт Олівера

Искусство Италии конца XIII – XV веков. Памятники мирового искусства. –
Москва. – 1987. – с. 63.

Маккон Л. Мир Ренесанса. — Будапешт : „Корвина”. – 1984. – с. 154

Сер Томас Уайт (1503? — 1542); Х. Саррі (Генрі Говард) (1517? —
1547). Вважається, що саме вони ввели сонет Петрарки в англійську
літературу; їхні поеми вперше були опубліковані в „Книзі пісень та
сонетів” (1557р.).

Томас Кемпіон – англійський поет; в 1601 – 1617 рр. написав чимало
ліричної поезії, опублікованої в „Книзі пісень”. Джорж Гаскойн (1525? —
1577) – англійський автор Доби Єлизавети; його найвідоміша п’єса
„Здогади” стала першою англійською комедією в прозі; його творчість
справила серйозний вплив на Спенсера і Шекспіра.

Сер Філіп Сідні (1554 — 1586) – англійський актор, який прославився як
і літературний критик; в своєму трактаті „Захист поезії” Сідні виступив
за „правильну” поезію.

Едмунд Спенсер (1552? — 1599) – визначний поет Віку Єлизавети; його
епічна поема „Королева фей” вважається шедевром англійської літератури,
хоча вона і незавершена.

Крістофер Марло (1564 — 1593) – перший Єлизаветський великий драматург,
який вплинув на розвиток всієї англійської драми; деякі вчені приписують
йому драматургію Шекспіра.

Томас Кід – автор „Іспанської трагедії” (1508) – один з перших
англійських драматургів.

Пітер Поль Рубенс (1577 – 1640) – найвідоміший фламандський живописець
XVII ст.; вчений і дипломат.

Рембрандт (1606 — 1669) – великий голландський художник; вчені
приписують йому 600 полотен, 300 гравюр і 1400 малюнків

Орлова М. Образотворче мистецтво Англії. В кн. : «Всеобщая история
искусств» — Т. ІІІ. – Москва : «Искусство» — 1962 – с. 491.

Иоффе И. Синтетическая история искусств. Введение в историю
художественного мышления. – Ленинград. – 1933 – с. — 219

Венедиктов А. Архитектура Англии. В кн.: Всеобщая история искусств. –
Москва: ”Искусство”. – 1962. – с. 468

Иоффе И. Синтетическая история искусств. Введения в историю
художественного мышления. – Ленинград. – 1933. – с. 171

Переклад Д. Павличка

Толстой Л. Об искусстве. Соч.: т. XV. – Москва. – 1994. – с. 60.

Цей і наступні сонети Шекспіра подані в перекладі Д. Паламарчука

Алексеєнко О. Сонети. В кн.: Вільям Шекспір. Твори в шести томах. – т.
6. – Київ: “Дніпро”. – 1986. – с.778

Бонецкая Н. “Образ автора” теретическая категория // Контекст – 1985.
Літературно-теретические исследования. Москва. – 1986

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *