Данте Алігєрі (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

ДАНТЕ АЛІГЄРІ

ДАНТЕ АЛІГЄРІ

(1265—1321)

Видатний італійський поет, велетенська постать якого, за висловом
Ф.Енгельса, визначає кінець феодального середньовіччя і початок сучасної
капіталістичної ери. В історію світової літератури він увійшов як
«останній поет середньовіччя і перший поет нового часу» (Ф. Енгельс),
автор «Нового життя» (1292—1293) і «Божественної комедії» (1313—1321).

Народився Данте у Флоренції в дворянській сім’ї, яка належала до партії
гвельфів, однієї з найбільш впливових флорентійських політичних партій.
Вона виражала інтереси міської буржуазії й орієнтувалася на папу. Другою
впливовою партією була партія гібелінів, яка захищала інтереси феодалів
і орієнтувалася на імператора. Оскільки Флоренція на той час була
найбільш розвинутим і найбагатшим містом роздробленої Італії, то саме
тут відбувалась запекла боротьба між буржуазією, що поступово набирала
силу, і прибічниками феодального суспільства.

Данте з молодих років брав участь у політичній боротьбі на боці
гвельфів, що вплинуло на формування його активної та діяльної натури. В
той же час, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, Данте
захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа «солодкого
нового стилю», засновником якої був викладач літератури Болонського
університету Гвідо Гвініцеллі. Саме його Данте називав своїм учителем і
батьком. Лірика школи «солодкого нового стилю» поєднувала в собі досвід
провансальської рицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі
й традиції сіцілійської поезії, насиченої роздумами та філософським
розгляданням краси.

Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна
станца), об’єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове
життя» (Vita nuova). Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи
«солодкого нового стилю» — філософічність, риторичність, містичну
символіку та витонченість форми. Але разом з тим, збірка стає і першим
здобутком нової ренесансної літератури — справжнім гімном життю і
любові. Вже сама назва її є символічною. Вона може трактуватись як
«нове», «оновлене», «молоде» і може мати кілька смислових значень.
По-перше, зміну одного періоду життя іншим (реальний план). По-друге,
оновлення, пов’язане з культом дами серця і осмислене у відповідності з
нормами любовного етикету, характерного для провансальської культури
(план стилізації життєвих подій: «Нове життя» — автобіографічна повість
про історію кохання Данте до Беатріче). І, по-третє, духовне
переродження в релігійному розумінні (найвищий, філософський план).

Цікаво відзначити, що вже в дебютному творі Данте оновлення має
ступеневу систему — від земної дійсності (перша зустріч дев’ятирічного
Данте з восьмирічною Беатріче в першій главі) через очищення до
споглядання раю в останніх главах, де він, після смерті Беатріче,
спираючись на символіку цифри дев’ять, доводить, що вона була «чудом,
корінь якого знаходиться лише в дивній трійці». Ця смислова
багатозначність, цей безупинний рух душі від земного до небесного,
божественного позначать собою зміст і структуру вже в роки вигнання.

Справа у тому, що Данте не тільки кохається в поезії, а й, будучи
людиною цільного характеру й сильних пристрастей, людиною з розвиненою
громадянською свідомістю, стає помітною політичною постаттю. До влади у
Флоренції приходять гвельфи, і у 1300 році Данте обирається одним із
семи членів колегії пріорів, яка правила міською комуною. Однак в умовах
загострення суспільної боротьби єдність гвельфської партії тривала
недовго, і вона розколюється на дві ворогуючі групи — «білих», які
відстоювали незалежність комуни від папської курії, і «чорних» —
прихильників папи.

За допомогою папської влади «чорні» гвельфи розгромили «білих» і почали
над ними розправу. Будинок Данте зруйнували, а самого його присудили до
спалення. Рятуючи життя, Данте у 1302 році покидає Флоренцію, до якої
так і не зможе більше повернутись. Перші роки вигнання він живе надією
на поразку «чорних», намагається встановити зв’язки з гібелінами, але
швидко зневірившись в них, проголошує, що віднині він сам «собою творить
партію». Залишаючись прибічником єдиної Італії, Данте покладає надії на
германського імператора Генріха VII, який невдовзі вмирає.

У вигнанні поет повною мірою пізнає, яким «гірким буває чужий хліб і як
важко підніматись чужими сходами». Йому доводиться жити в меценатів —
однодумців, розбирати їхні бібліотеки, служити секретарем, на деякий час
(приблизно 1308—1310 роки) вій перебирається до Парижа.

Флоренція пропонує Данте повернутись до рідного міста за умови виконання
принизливого образу покаяння, від чого Данте рішуче відмовляється. У
1315 році флорентійська сеньйорія знову засуджує його до смертної кари,
і Данте назавжди втрачає надію на повернення до Флоренції, але не
припиняє своєї суспільно-політичної діяльності за Італію без міжусобних
війн і без папської влади.

Не припиняє він і літературної діяльності. У його творчості періоду
визнання з’являються нові риси, зокрема пристрасний дидактизм. Данте
виступає як філософ і мислитель, керований бажанням вчити людей,
відкривати їм світ, істини, сприяти своїми творами моральному поліпшенню
світу. Поезія його наповнюється моральними сенсаціями, казковими
знаннями, прийомами красномовства. У цілому ж превалюють публіцистичні
мотиви і жанри.

До 1313 року, коли він впритул приступає до створення «Божественної
комедії», Данте пише морально-філософський трактат «Бенкет» (між
1304—1307 роками) і два трактати латиною «Про народну мову» і
«Монархія». «Бенкет», як і «Нове життя», поєднує прозові тексти та
вірші. Грандіозний за задумом (14 філософських канцон і 15 прозових
трактатів-коментарів до них), він на жаль, залишився незакінченим: було
написано 3 канцони і 4 трактати. Вже в першій канцоні Данте проголошує,
що його мета — зробити знання доступними широкому колу людей і тому
«Бенкет» написано нетрадиційною для народу того часу латинською мовою, а
доступною для всіх людей італійською мовою Вольтере. Він називає її
«хлібом для всіх», хлібом, «яким наситяться тисячі… Він буде новим
світлом, новим сонцем, яке зійде там, де зайде звичне, і воно дарує
світло тим, хто перебуває в темряві, бо старе сонце їм більше не
світить».

У «Бенкеті» широко представлені філософські, богословські, політичні та
моральні проблеми того часу. Середньовічний за сюжетом і манерою
викладання — так, філософія тут виступає в образі шляхетної донни,— твір
Данте несе в собі виразні риси ренесанської доби. Перш за все це
звеличення людської особистості. На глибоке переконання поета,
благородство людини залежить не від багатства або аристократичного
походження, а є виразом мудрості я духовної довершеності. Вищою ж формою
довершеності душі е пізнання, «в ньому полягає найвище наше блаженство,
всі ми від природи прагнемо до нього».

B

D

X

b

D

Mань. У словах героя, звернених до своїх украй стомлених і виснажених
супутників, криється переконання самого поета:

О браття,— мовив я,— прийшли вже ви

Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!

Недовгий строк потратьте життєвий,

Що вам лишився, на відповідальні

Ще дальші подорожі в світ сумний,

Щоб вслід за сонцем землі зріть печальні,

То ж пригаДанте, ви чиї сини,

Бо ви народжені не животіти,

А знання й честь нести у світ ясний.

Ренесанським духом сповнені його роздуми над долею роздробленої Італії і
полемічні випади проти її ворогів і недостойних правителів; «О бідна моя
батьківщина, яка жалість до тебе стискує моє серце, кожного разу, коли я
читаю, кожного разу, коли я пишу, що-небудь про державне управління!»
або (звертання до нині забутих королів Карла Неаполітанського та
Фрідріха Сіцілійського): «Замислитесь над цим, вороги Божії, ви, котрі —
спочатку один, потім другий — захопили правління над усією Італією, я
звертаюсь до вас, Карл і Фрідріх, і до вас, інші володарі й тирани…
Краще б вам, як ластівкам, низько літати над землею, як яструбам,
кружляти в недосяжній вишині, позираючи звідтіля на найбільші підлості».

Трактат «Про народну мову» являє собою першу в Європі мовознавчу працю,
головна ідея якої — необхідність створення єдиної для Італії
літературної мови та її панування над численними діалектами (їх Данте
нараховує чотирнадцять). Громадянська позиція Данте позначається навіть
у цій суто філологічній праці: він вносить політичний зміст у свої
наукові судження, пов’язуючи їх із важливою для нього ідеєю єдності
країни. Пафосом єдності Італії просякнутий і незавершений трактат
«Монархія», який вінчає його політичну публіцистику. Це свого роду
політичний маніфест Данте, в якому він висловлює свої погляди на
можливість побудови справедливої і гуманної держави, здатної забезпечити
загальний мир і особисту свободу кожного громадянина.

Якби Данте не написав більш нічого, його ім’я все одно б увійшло навічно
в історію світової літератури. І все ж його світова слава пов’язана в
першу чергу з останнім твором — поемою «Божественна комедія» (1313-1321)
У ній Данте зібрав воєдино увесь досвід розуму й серця, художньо
переосмислив основні мотиви й ідеї своїх попередніх творів, щоб сказати
своє слово, на користь світу, де добро гонимо». Мета поеми, як зазначав
сам поет, «вирвати тих, хто живе в цьому житті зі стану мізерії привести
їх до стану блаженства».

Данте назвав свій твір «Комедією», пояснюючи, що так позначається,
згідно з нормами середньовічної поетики, будь-який вір середнього стилю
зі страхітливим початком і щасливим кінцем написаний народною мовою.
«Божественною комедією» кантівську поему назвав Джованні Боккаччо, автор
«Декамерону» і перший біограф Данте, в своїй книзі «Життя Данте»,
виражаючи своє захоплення художньою досконалістю форми й багатством
змісту твору.

Поема складається з трьох частин: «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна
частина (кантика) у свою чергу має 33 пісні, до яких додається вступ, і
поема, таким чином, налічує 100 пісень. Форма вірша поеми також
визначається числом 3. Данте тут канонізує форму терцини, взявши її за
основу архітектоніки «Божественної комедії». Така структура, з одного
боку, повторює християнську модель політичного світу, який поділяється
на три сфери — Пекло — Чистилище— Рай, а з другого — підкоряється
містичній символіці числа 3.

Композиційна ж структура як найкраще відповідає задумові поеми: через
поширене в релігійній літературі середніх віків видіння — мандрівку в
загробному світі зобразити шлях людини до морального удосконалення.
Данте тут опирається не тільки на релігійну літературу, але й на досвід
Гомера, який відправив Одіссея в царство мертвих, і на найбільш
авторитетний для нього приклад Вершія, у якого Еней також сходить в
Тартар, щоб побачитись зі своїм батьком.

У той же час Данте йде значно далі своїх попередників. Найважливішою
художньою особливістю його твору є те, що мандрівником по потойбічному
світу стає сам поет. Саме він «на пів шляху свого земного світу» (тобто
десь у тридцятип’ятирічному віці), заплутавши в життєвих незгодах, які
він порівнює з похмурим, суворим і диким лісом, населеним лютими
хижаками, шукає порятунку. На допомогу Данте приходить його улюблений
поет Вергілій. Він стає провідником Данте і веде його за собою через
пекло і чистилище, щоб далі передати його улюбленій Беатріче, в осяяному
супроводі якої Данте підноситься в рай.

Характерною рисою поеми є надзвичайна смислова насиченість. Майже кожний
образ в ній має кілька значень. Прямий, безпосередній смисл, за яким
криється алегоричний, а той, у свою чергу може бути або суто
алегоричним, або моральним, або аналогічним (духовним). Так, хижаки,
переходили дорогу Данте в дикому лісі, це звичайні пантера, вовчиця і
лев! В алегоричному ж смислі пантера означає хтивість, оплоту, а також і
олігархію; лев — погорду, насильство, а також тиранію; вовчиця —
користолюбство, а також мирську владу римської церкви. У той же час усі
вони є символами страху, збентеження, розгубленості перед якимись
ворожими Силами. В алегоричному плані Данте є втіленням душі, Вергілій —
розуму, Беатріче — найвищої мудрості. Пекло — це символ зла, рай —
любові, добра й доброчесності, чистилище — перехід від одного стану до
другого, вищого, а сама подорож по загробному світу означає шлях до
спасіння.

Поєднання в поемі суто середньовічної картини світу з її усталеним
уявленням про загробне життя і спокутування земних гріхів з надзвичайно
відвертим, пристрасним і емоційно забарвленим відношенням поета до
змальованих ним образів і подій підносить її на рівень геніального
новаторського твору. Являючи собою грандіозний синтез середньовічної
культури, «Божественна комедія» одночасно несе в собі могутній подих
нової культури, нового типу мислення, що провіщає гуманістичну епоху
Ренесансу.

Особа суспільно активна, Данте не задовольняється абстрактним
моралізуванням: він переносить у потойбічний світ своїх сучасників і
попередників з їх радощами й переживаннями, з їх політичними
уподобаннями, з їх діями і вчинками, — і творить над ними суворий і
невблаганний суд з позиції мудреця-гуманіста. Він виступає як всебічно
освічена людина, що дозволяє йому бути політиком, богословом,
моралістом, філософом, істориком, фізіологом, психологом і астрономом.
За словами найкращого російського перекладача поеми Данте М.Л.
Лозинського, «Божественна комедія» — це книга про Всесвіт і такою ж
мірою книга про самого поета, яка назавжди залишиться у віках як вічно
живий взірець геніального творіння.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Голенищев-Кутузов И.Н. Данте.— М., 1967 (Серия ЖЗЛ — Жизнь
замечательннх людей).

2. Доброхотов А.Л. Данте.— СПб, 1996.;

3. Ионин Герман. Данте.— СПб, 1996.;

4. Цвейг С. Данте // Цвейг С. Собрание сочинений: В 7 т.— М., 1963.— Т.
7.- С. 371-381.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *