РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ
АЛЬБЕР КАМЮКАМЮ Альбер (1913–1960) – франко-алжирський
письменник-романіст і політичний мислитель. Виходець із робітничого
класу, Камю здобув стипендію в Алжирському ліцеї, де потрапив під вплив
свого вчителя філософії Жана Греньє, представника екзистенціалізму, що
якраз тоді входив у моду у Франції.
Перехворівши на туберкульоз і таким чином уберігшись від наслідування
прикладу Греньє в його академічній професії, Камю звернувся до
літературної творчості, швидко заживши слави «письменника-філософа».
Він працював у жанрі фантастики та в інших жанрах художньої літератури
в стилі екзистенціалізму, відкидаючи пуританські елементи, настільки
очевидні в творах таких його теоретиків, як К’єркегор, Гайдеггер і
Сартр, і натомість створюючи власний екзистенціалізм з гедоністичними
елементами, закоріненими в елліністичному язичництві. Викладаючи
центральну свою доктрину, що стосується абсурдності (l’absurdіt’eґ), або
ірраціональності всесвіту без Бога чи якогось абсолютного морального
закону, Камю заявляв, що він схиляється до південних або
середземноморських ідеалів теплоти і щастя, а не до холодних і
мертвотних ідеологій півночі.
Його особлива форма екзистенціальної етики спородила характерну форму
екзистенціальної політики.
В одному із своїх ранніх есе – «Листі німецькому другові» («Lettre ` a
un amі allemand», 1943) – він дорікає своєму німецькому приятелю за те,
що той, виходячи із справедливого твердження про ірраціональність
всесвіту, доходить висновку про те, що він мусить підтримувати явно
ірраціональну політику Гітлера.
Камю стверджує, що на ірраціональність всесвіту краще відповідати
створенням порядку для людства у формі правосуддя. Оскільки
екзистенціалістським критерієм автентичності є дотримання моралі на
ділі, а не на словах, Камю довершив цей висновок своєю діяльністю,
спершу поїхавши в Алжир у ролі політичного журналіста, а після поразки
Франції в 1940 році взявши участь у русі Опору.
Роман Камю «Сторонній» («L’etranger», 1942), який з’явився в період
окупації, отримав схвалення Сартра, і після визволення мислителя вітали
в Парижі водночас і як видатного письменника, і як героя руху Опору. Та
незабаром Камю відмежувався від «північних» екзистенціалістів, які
ставали дедалі більше прорадянськими і промарксистськими незважаючи на
глибоку теоретичну прірву, яка розділяла екзистенціалізм і марксизм.
Камю звинувачував Сартра, Мерло-Понті, Симону де Бовуар та їхніх
товаришів у тому, що ті спокусились емоційною привабливістю насилля та
ідеологічного екстремізму. Він спростовував їхні доводи, закликаючи до
«середземноморської» мудрості, поміркованості, терпіння. В есе «Міф про
Сизифа» (1942) він зображає свого героя Сизифа, який робить одне і те ж
знову і знову, проте не відчуває щастя.
Його найбільшим вкладом у політичну теорію є твір «Бунтівна людина»
(«L’Homme reґvolteґ», 1951), у якому він проголошує, що справжній
заколотник є не революціонером – людиною, яка прагне повалити існуючий
лад і побудувати новий світ, – але людиною, яка протистоїть
несправедливості за допомогою виважених засобів, націлених на те, щоб
покращити життя свого сучасника, а не погіршити його. Ця книга – це
нескінченне благання про «поступові мирні соціальні перетворення», або
ліберальну соціальну демократію як форму, сказати б, більш знайому
Великобританії і Скандинавії, ніж будь-якій «середземноморській» країні.
А. Камю займався етичними проблемами. Одна з них – сенс життя. Основна
філософська робота Камю “Міф про Сізіфа” починається словами: “Є лише
одна дійсно серйозна філософська проблема: це самогубство. Винести
судження про те, чи варте життя того, щоб бути прожитою або не варте, –
відповісти на основний питання філософії”. Для Камю мова йде про те, чи
є життя просто біологічною даністю або в ній реалізуються власне людські
цінності, що надають їй зміст.
Прямуючи розібратися в змісті свого життя, людина, на думку Камю,
повертається за підказкою насамперед до навколишнього світу. Але чим
питливіше він вдивляється в природу, тим більше усвідомлює її глибоку
відмінність від себе і її байдужість до своїх турбот. Камю витлумачує
цей факт як “споконвічну ворожість світу”. Якщо світ “обезлюднен”, то,
стверджує Камю, “люди також породжують нелюдське”. Не розуміючі як самих
себе, так і інших, люди роз’єднані й одинокі, у відношеннях між ними
царює жорстока безглуздість
Приреченість, нещастя, безпросвітність, дурниця існування – от лейтмотив
творів Камю. Нещасливі люди живуть із “нещасливою” свідомістю в
абсурдному світі. “Абсурд” є однією з фундаментальних категорій
філософії Камю.
Абсурд Камю спрямований і проти розуму, і проти віри. У бога люди вірять
в надії врятуватися від розпачу й абсурдності світу. Але для віруючих
самий “абсурд” став богом. Ілюзії на порятунок у богу безглузді, як і
безглузді страхітливості “страшного суду”.
У 1960 році, на момент смерті Камю в 46-річному віці, його цілковито
зреклися ліві паризькі угруповання – не тільки через його антикомунізм,
але й через його відмову як франко-алжирця підтримувати справу Фронту
визволення Алжиру.
Камю продовжував відстоювати расове примирення в Алжирі ще впродовж
тривалого часу після того, як екстремізм розвіяв усі надії на перемогу
такої політики. Водночас він розчарувався й у правих, вийшовши з
комітету ЮНЕСКО на знак протесту проти прийняття до цієї організації
франкістської Іспанії. Його часи були винятково несприйнятливими до
закликів до поміркованості.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
