Реферат на тему:
Юридична деонтологія. Компоненти та принципи юридичної деонтології
Компоненти юридичної деонтології
Як і кожна наука, юридична деонтологія має свої компоненти. Дискусію,
яка нині точиться навколо їх визначення, ми пропонуємо розв’язати так.
Відомо, що кожна людина, спеціаліст у тому числі, сприймає інформацію з
певною послідовністю: свідомість – професійне почуття – готовність до
професійної дії – професійна дія — усвідомлення наслідків професійних
дій. Визначальними чинниками компонентів юридичної деонтології є
свідомість, професійне почуття й усвідомлення наслідків професійної дії.
Джерелами цих компонентів є різноманітні види культур. Тому можна вести
мову про духовне (моральне, правове, інформаційне, національне та ін.),
професійне почуття, отже, про основні компоненти юридичної деонтології,
враховуючи й усвідомлення наслідків вияву почуттів у професійних діях,
що є своєрідним стимулюванням свідомості.
Для зручності згрупуємо компоненти юридичної деонтології у підсистеми,
блоки (хоча таке групування досить умовне):
а) знання про духовно-національне почуття, яке визначається такими
видами культур як: духовна, національна, політична, філософська,
наукова, державна;
б) знання про морально-правове почуття, яке формується культурами:
моральною і правовою;
в) знання про психологічно-естетичне почуття, яке зумовлюється
культурами: психологічною, інтелектуальною, внутрішньою, емоційною,
педагогічною, естетичною;
г) знання про професійне почуття, що набувається під впливом культур:
інформаційної, економічної, акторської, управлінської, зовнішньої
фізичної, бойової, технічної, математичної.
Внутрішні аспекти цих та інших видів культур є компонентами юридичної
деонтології. Кількість видів культур є значною. В одних випадках
субкультури виступають як основні, в Інших – вони лише дотичні до
юридичної деонтології. Це залежить від спеціалізації та напряму
юридичної діяльності.
Для юридичної деонтології важливо дослідити її компоненти з погляду
культури, а також культурологічний зміст службового обов’язку, особливо
його внутрішнього імперативу.
З культурологічного погляду варто дослідити взаємозв’язок (дифузію)
видів культур, їхній вплив на формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, зосереджуючи увагу на можливих конфліктах.
Досить складно з’ясувати структурні елементи кожного виду культури,
оскільки дослідники ще не дійшли щодо цього спільної думки. Виходячи з
аналізу елементів культури загалом, де компонентами є знання, цінності
та поведінка, можна стверджувати, що провідним є знання з певної галузі
культури. Наприклад, у правовій культурі – це знання права, в
економічній – економіки, в психологічній -психології, психіки людини
тощо. Крім цього, потрібні знання загальної теорії культури. Вони дають
змогу побудувати абстрактну теорію конкретного виду культури.
Не менш важливим для юридичної практики є дослідження цінностей кожного
виду культури. Тут існують щонайменше із досліджуваних два напрями.
Перший спрямований переважно на вивчення загальної професійної
діяльності (у тому числі юридичної етики), другий – на тлумачення
внутрішнього імперативу службового обов’язку.
Цінність складового елемента окремого виду культури для юриста полягає в
тому, що він містить певний перелік професійних моральних якостей.
Незважаючи на те що до кожного виду культури входять всі загальні
моральні якості (загальнолюдська мораль), провідну роль все ж відіграють
професійні моральні якості, їх пряме або дотичне відношення до
конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури поєднує
загальнолюдську і професійну мораль.
Юридична деонтологія не досліджує професійної моралі. Це завдання
правничої етики, яка, крім цього, здійснює класифікацію цієї моралі,
визначає складові елементи професійної моралі для юридичної деонтології.
Остання визначає, як впливають прямі чи дотичні елементи професійної
моралі на формування внутрішнього імперативу службового обов’язку
юриста. У такий спосіб здійснюється розподіл елементів професійної
моралі між правничою етикою і юридичною деонтологією. Зрозуміло, що при
такому розподілі є складові елементи, які належать одночасно до тієї й
іншої галузей, до того й іншого виду культури. Це явище називається
дифузією культур.
Завдання культурології полягає у тому, щоб дослідити «мирне
співіснування» спільних елементів двох дисциплін, двох або більше видів
культур з іншими структурними елементами. Також культурологія визначає
рівень впливу кожного елемента професійної моралі на різних етапах
дослідження, дає змогу уявити можливі суперечності (культурні
конфлікти).
Кожний вид культури чинить певний вплив на професійні моральні якості,
поведінку юриста, яка повинна ґрунтуватися на свідомому виконанні норм
моралі й права. Важливого значення при цьому набувають добровільність,
свідоме виконання вказаних норм, що є своєрідним взірцем поведінки
юриста.
Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рівня його загальної
культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка –
це багатовимірний феномен, у якому важливу роль відіграють дисциплінарні
елементи, що мають специфічні ознаки правоохоронної діяльності. Відтак,
загальна культура є органічним компонентом юридичної деонтології.
Об’єктом культурного впливу є внутрішній імператив службового обов’язку.
Тобто йдеться про культуру як породження внутрішнього імперативу та
реалізацію його юристом на практиці. Культурологія допомагає докладно
відповісти на запитання: чи морально обґрунтований внутрішній імператив
службового обов’язку юриста і чи дотримався юрист культури впровадження
цього обов’язку в службові дії4?
Отже, культурологічний аспект юридичної деонтології дає змогу глибше
зрозуміти внутрішній імператив службового обов’язку. У юриста
розвивається здатність не лише сформулювати культурологічну думку, а й
реалізувати службову дію в контексті культури.
Онтологічний вимір юридичної деонтології передбачає культурологічні
аспекти внутрішнього імперативу службового обов’язку.
Принципи юридичної деонтології
Юридична деонтологія ґрунтується на відповідних принципах – гуманності,
справедливості, милосерді тощо. Вони ототожнюються із засадами правничої
етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.
Основним із них ^нормативність. Це означає, що кожна професійна дія
юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов’язково правові
норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. Мова про
загальноприйняті моральні норми, зокрема власні норми юриста, які він
виробив під впливом різних чинників.
Принцип самостійності /полягає в тому, що теоретичні положення юридичної
деонтології причетні до кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує
свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної
діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Правник також
самостійно виробляє у собі почуття внутрішнього імперативу службового
обов’язку за велінням серця та покликом сумління.
Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма
для кожного юриста – це його особистісна норма, її не може використати
інший юрист. Якщо така спроба і матиме місце, то, хоча б частково,
настануть зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься
індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який потрапить в
аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.
Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика
підтверджує, що в житті різні люди навіть за подібних ситуацій чинять
по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними,
але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть
двох однакових крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень
усвідомлення службового обов’язку.
Унікальним принципом юридичної деонтології є її не-/ стандартність. Його
суть полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві,
– ідеальні, а на несподівані, нестандартні ситуації. Деонтологічні норми
мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично
неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в
юридичній практиці.
Принцип І миттєвості, характеризує високий ступінь кмітливості юриста,
його здатність швидко й безпомилково приймати обґрунтоване правильне
рішення. Саме таке мистецтво вирішення юридичних справ формують
деонтологічні норми.
Дуже близьким за змістом до принципу миттєвості вважається принцип
непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не
запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не завжди готовий.
Тому деонтологічні норми розраховані на такі явища і скеровують юриста
на відповідні правомірні дії.
Головне у професійній діяльності юриста – вчасно прийняти оптимальне
рішення. Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як
своєчасність. Не підготовлене (не обґрунтоване) рішення або невелике
запізнення істотно впливають на кінцевий результат або на ефективність
роботи. Своєчасність забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім
переконанням і навіть певним професійним ризиком.
Юридична деонтологія характеризується також принципом ; практичності.
Саме на практиці, а не під час теоретичних занять, юрист формує норми
своєї поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії,
але не конкретизувати їх. Однак на практиці дії юриста, як правило,
значною мірою деталізуються і ніколи не повторюються.
Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про
конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового
обов’язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як
професіоналу, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер.
У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.
Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у взаємозв’язку, підсилюючи
один одного. У деяких правових явищах «спрацьовують» практично всі
принципи юридичної деонтології. У цьому полягає єдність принципів як
необхідна умова дії деонтологічних норм.
У процесі розвитку українського суспільства та юридичної науки
з’являться нові принципи, зокрема ті, які віддзеркалюватимуть
національні риси, ідеї української державності. Виділятимуться такі
принципи, як універсальність, демократичність, правова націологія.
Важливу роль відіграють джерела формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм.
Такі норми випливають з існуючої теорії професійної етики,
професійно-етичних кодексів, що є результатом використання природних,
моральних та правових норм. Формуванню деонтологічних норм сприяють
принципи та функції морально-психологічної служби, яка нині набуває
поширення в юридичних установах.
Оскільки деонтологічні норми юрист одноосібно виробляє для себе на
основі індивідуальної моралі, то для них потрібна певна мотивація.
Наприклад, урочисте складання обітниці, яке має давню добру традицію.
Так, фахівці права та представники деяких інших професій, зокрема
лікарі, наймаючись на роботу, складають відповідну обітницю — офіційну,
урочисту внутрішню обіцянку щодо належного виконання службового
обов’язку, яка закладена в думках і виражена словами.
Юристам обітниця потрібна для вироблення свідомої відповідальності перед
суспільством і державою у боротьбі за зміцнення правопорядку.^Це
своєрідна добровільна згода чесно служити народові, це також перевірка
на вірність обраній професії. Обітниця надихає на формування
внутрішнього особистого (індивідуального) правового і морального
почуттів, які виявляються у самодисципліні та самоконтролі. Вона суттєво
відрізняється від присяги та обіцянки, оскільки не є самонасильством над
свободою волевиявлення, на відміну від присяги та обіцянки, які треба
розглядати як постійний вияв останньої.
Моральний самоконтроль? – здатність самостійно регулювати і спрямовувати
власну поведінку – залежить від вимогливості юриста до себе,
самокритичності, рівня свідомості, духовного розвитку та особистої
моральної культури. Тому обітницю складають не у перший день праці, а
після певної адаптації, осмислення свого призначення.
Чинне законодавство не передбачає санкції за порушення обітниці юристом.
Це пояснюється тим, що обітниця є основним індивідуально-моральним
законом, основною моральною нормою для особи, яка її склала. Тобто
обітниця є джерелом деонтологічних норм юриста. Адже усвідомивши свою
внутрішню відповідальність перед суспільством, правоохоронець виробляє
власні моральні норми на основі обітниці. Вони є його особистим
здобутком, і він несе персональну відповідальність за привселюдно дане
зобов’язання. Це його авторитет серед людей та колег по службі.
Обітниця також сприяє формуванню соціальних норм юриста, які регулюють
його поведінку, хоча правові норми мають наказовий характер. Особа, яка
склала обітницю, формує власну правосвідомість, власний стиль юридичної
діяльності, які повинні систематично звірятися із суттю обітниці.
Обов’язки, закріплені обітницею, не є формалізованими правовими нормами,
що лише описують потрібний варіант поведінки, а є нормами аксіологічного
типу. Вони фіксують суспільне корисну мету та моральні цінності,
залишаючи юристові можливість вибору засобів для досягнення поставлених
перед ним завдань. Норми, які передбачають обов’язки юриста в обітниці,
поєднують якості юридичного веління з якостями морально-ідеологічного
імперативу. Це такі правові норми, які визначають належну поведінку
юриста у сфері його професійної діяльності з погляду не тільки права, а
й моралі.
Зумовлений обітницею варіант належної й бажаної поведінки юриста
здебільшого абстрактний. Тут немає того ступеня конкретизації правових
вимог, який дав би змогу застосувати санкції.
Виконання юристом обов’язків, покладених на нього обітницею, ґрунтується
на моральних засадах, які склалися у нього й підтримуються силою
громадської думки. Внесення тих узагальнених вимог належної і бажаної
поведінки юриста у текст обітниці є показником того, що саме ці
обов’язки мають для держави особливу значущість. Вони становлять основу
законодавчого формування обов’язків юриста.
Сумлінне виконання юристом обов’язків, які випливають з обітниці,
виявляється у діях, спрямованих на охорону правопорядку. Передбачені
обітницею обов’язки – невід’ємний структурний елемент юридичної
деонтології.
Отже, факт прийняття обітниці юристом визначає майбутній професійний
шлях, формує свідому правову поведінку, стає передумовою правоохоронної
діяльності. Така самостійність має постійно супроводжуватися духом права
й моралі. Тобто у випадку зміни політичної влади не на користь народу
дух права й дух української національної моралі мають підтримувати у
юриста здоровий глузд, допомагати йому виконувати дану обітницю.
Порушення юристом обітниці – це зрада власної совісті, свого народу.
Особа, яка це вчинила, має добровільно залишити службу, бути готовою
нести не лише моральну, а й юридичну відповідальність за свої вчинки.
Отже, праця за обітницею – це праця за велінням серця, згідно з
принципами юридичної деонтології, за внутрішнім імперативом обов’язку.
Джерелом норм юридичної деонтології є правнича етика та професійна
культура взагалі. Усвідомлення юристом наслідків власних професійних дій
формує певний досвід, який враховується у майбутньому. Деонтологічні
норми належно виникатимуть із зовнішніх дій тоді, коли на юриста не
впливатимуть інстинкти — самозбереження, кар’єризм, корисливість тощо. У
протилежному випадку це будуть не істинні джерела деонтологічних норм і
це повинен усвідомлювати юрист.
Список використаної літератури:
КрвавичД. Феномен творчої волі у житті художника // Діалог культур:
Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта: 36. наук, праць /
Упор, і відп. ред. С. О. Черепанова.-Львів: Каменяр, 1988.-Вип.З.-С.
335-343.
Кримський С. Б. Архетипи української культури // Вісник Національної
академії наук України.— 1998.- № 3—4.-С. 77-87.
Кудрявцев В. Н. Юридический конфликт // Государство и право.- 1995.-№
9-С. 9-14.
Культурология. История и теория культуры: Учебн. пособие. / Л. 3.
Немировская.- М., 1991.- 92 с.
Кулъчицький В. С., Черепанова С. О. Право: Українська культура: Історія
і сучасність: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанове’!.-Львів: Світ,
1994-С. 120-139.
Курагин Г. Г. Механизм ведомственного правового регулирования органов
внутренних дел.- М., 1976.- 60 с.
295
Курганов С. И., Кравченко А. И. Социология для юристов: Учебн. пособие
для вузов.- М.: Закон и право, 1999.-255 с.
Ладенко И. С. Интеллектуальная культура специалистов и средства ее
формирования // Интеллектуальная культура специалиста.- Новосибирск:
Наука, Сиб. отделение, 1988.-С. 45-51.
Лазарев В. В. Социально-психологические аспекты применения
права.-Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1982- 144 с.
Лазарев С. Н. Диагностика кармы- СПб., 1993- Кн. 1. Система полевой
саморегуляции.- 160 с.
Лазарев С. Н. Диагностика кармы- СПб., 1995- Кн. 2. Чистая карма.- 352
с.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / Заг.
ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Че-репанової.-Львів.: Світ,
1994.-496 с.
Луковская Д. И., Гуцериев X. С., Козлов В. А., Поляков А. В. Введение в
теорию права (историко-методологи-ческий аспект): Учебн.-научн. пособие
/ Под общ. ред. В. П. Са-льникова.- СПб, 1996- 54 с.
Малахов В. А. Етика: Курс лекцій : Навч. посібник.-К.: Либідь, 1996.-
304 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
