.

Відновлення структури стародавніх танцювальних па (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
251 1875
Скачать документ

Реферат на тему:

Відновлення структури стародавніх танцювальних па

Відновлення структури стародавніх танцювальних па, трансформація
побутових рухів, елементів ігор

Відтворюючи картину з життя далекого минулого балетмейстер обов’язково
звертається до історичних джерел (літописів, записів мандрівників,
описів народних обрядів, фольклору поетичного, пісенного, танцювального
тощо). Так, аналіз дає йому змогу відчути характер, манеру давніх
танців. Приміром, В.Нероденко відродив хоровод епохи Київської Русі
притаманними йому рухами. З епічному народному балеті “Легенда про
Київ”, який було показано на Центральному стадіоні в дні святкування
1500-річчя від дня заснування місті (свято відбулося в травні 1482 р.),
творча група під керівництвом автора підручника реставрувала, а подекуди
й створила на основі іконографічних даних, характеру музики, нові
відповідні рухи.

Цікаві лексичні знахідки (вихилясники, ходи, вибиванці) бачимо в
постановках П.Вірськсго “Чумацькі радощі”, “Ой під вишнею”. Дуже вдало
поєднав фехтування двома шаблями з танцювальними рухами у композиції “На
Січі Запорозькій” В.Михайлов. У цьому ж танці оригінальне виконується
повзунець на барильці, що котиться.

Пам’ятки народної поетичної творчості, описи обрядів та; звичаїв –
невичерпне джерело для хореографів. У працях; фольклористів, етнографів,
збирачів народних перлин минулого, і у фольклорних збірках,
упорядкованих в наш час, маємо не тільки загальний опис обрядів,
звичаїв, танців, окремих фігур, а й навіть і окремих рухів Чимало
матеріалу для хореографа дають іконографічні джерела: графіка,
скульптура, живопис, прикладне мистецтво. Згадаємо хоча б “Вечорниці” та
“Гопак” І.Рєпіна. А поглянувши на картину Й.Бокшая, одразу ж розумієш
характер рухів бокорашів. Цей твір надихнув М.Сусликсва на створення
однойменного танцю, у якому він відтворив працю закарпатських плотарів.
Картини К.Трутовського “Весільний викуп”, М.Пимоненка “Весілля в
Київській губернії”, В.Тропініна “Кавказьке весілля” допомогли авторові
підручника у створенні українського весільного танцю”.

Досліджуючи іконографічний матеріал, можна, наприклад, характер,
зовнішній вигляд, костюм виконавця з яким виконується танець. Усе це
слугує поштовхом для створення нових рухів.

Жива традиція дає найбільш точне уявлення про хореографічну лексику.
Мабуть, у жодному з мистецтв вона не відіграє такої ролі, як у
хореографії. Використовуючи ці джерела, постановники з кожним новим
оригінальним твором раз у раз вертають у лексичну скарбницю втрачені
рухи. Тридцять років тому в народносценічних танцях Східні танці дуже
рідко зустрічались дрібушечки, вибиванці, що збіднювало їхні виражальні
можливості, літературні ж джерела стверджували побутування вказаних
рухів минулому. П.Вірський. використав різноманітні ритмічні єднання
плескачиків, створивши надзвичайно поетичний танець. У багатьох сучасних
молодіжних танцях зустрічаються різновиди дрібушок, вибиванців. У
хореографічні па можуть трансформуватись елементи удових процесів, якщо
схема їх підпорядковуватиметься пізній дії. Варто пригадати художні
імітації сіяння гречки, льону, роботи комбайнерів трактористів,
металургів, шахтарів, будівельників, рибалок, вишивальниць та Н.
Найбільш вдалі лексичні утворення на цьому терен, бачимо у танцях “На
кукурудзяному полі” П.Вірського, “Лісоруби” І.Петрика та ін.
А.Калабердін, поєднавши вибиванці з ходами, створив ілюзію роботи
комбайна, а з вибиванців відтворив ритміку роботи відбійних молотків.

Український фольклор багатий і на ігрові хороводи “Перепілка”,
“Заїнько”, “Козлик”, “Король”, “Плету, плету рисочку”, “Віночок”,
“Подушечка”.). Балетмейстери перекладають нові елементи на хореографічну
лексику (довга лоза, гилка).

У “Подоляночці”, “Новорічній метелиці”, ” Запорожцях” І.Вірського,
“Ятранських весняних іграх” А.Кривохижі, “Дарені” П.Григор’єва,
“Купальських розвагах” К.Рісиленка не тільки використано окремі лексичні
елементи ігор, а й ігри та в цілому в “Ятранських весняних іграх”;
купала, битки, Марена, вогнище -в “Купальських розвагах”).

У “Танці металургів” виконавці імітуючи “доменну ніч”, будують
двоповерхове коло: танцюристи верхнього кола стають на плечі
танцюристам, що стоять унизу. Цей при чому вдало запозичений із гри
“Вежа” (“Дзвіниця”), що побутує у гуцулів.

Звичайно, заслуга балетмейстера не у побутово-натуралістичному
копіюванні тієї чи іншої гри, у створенні її узагальнено образного
еквівалента. Ігри допомагають певні сюжетні обставини, розкрити тему
твору, а хореографічні нововведення – “мала куца”, сисна з вербовою і
дощечкою (“Ятранські весняні ігри”), хороводи (“Марена”) стрибки через
ватру та її імітація (“Купальські розваги”) – доповнюють український
хореографічний лексичний фонд.

Чільне місце в народних іграх займають рядження. Цей прийом також
допомагає у творчій розробці певного образу, створенні нових елементів
танцювальної лексики “Новорічна метелиця”, “Шевчики”, “Плескач”,
“Повзунець” П.Вірського, “Ятранські зесняни ігри” А.Кривохижі, “Ковалі”
Ю.Кузьменка, “Чарівна сопілка” В.Михайлова, “Весільний танець” К.Балог.

Локальні рухи, професіоналізми, жаргонні, архаїчні рухи

Загальна побудова багатьох рухів і їх більш-менш однакова технологія
виконання на всій території України дає підставу стверджувати, що
українській хореографічній лексиці притаманна певна внутрішня єдність,
яка, проте, має і локальні особливості, що пояснюється виникненням та
побутуванням того чи Іншого танцю у певній місцевості.

Вплив угорського, румунською, молдавського фольклору відчувається в
рухах закарпатських танців, що різняться лексичне від танців Волині,
Львівщини, де в структурі відчутні елементи польського танцю; на
північне – східних район Сумщини позначається вплив російської народної
хореографії, південне – західних (Одещина) – молдавської, гагаузької
тощо.

Як правило, той чи інший рух не запозичується повністю, найчастіше
окремі його елементи, поєднуючись із суто українськими рухами, дають
нові па.

Локальні танцювальні па надзвичайно збагачують народну лексику. До них
належать гуцульські, лемківські, бойківські, волинські, подільські,
поліські, деякі специфічні буковинські рухи та ходи: синкопопані
комбіновані ходи на каблук; припадання з підскоком і викиданням
поперемінне ніг; комбіновані оплески по халявах і стегну; свердло з
винесенням ніг у повітря, синкопована підкуйка з свердлом; вибиванець
буковинський зі зміною ніг, просування на ліктях і носках; плетена
доріжка з перекиданням і ніг; різноманітні дрібушечки; чосанки;
тропітки; гайдуки; діогаренка низька, середня, висока.

До речі, виконання цих рухів потребує своєрідних положень рук, тулуба і
голови. Так, при виконанні чосанки, тропіток та інших па танцюристи
тримають руки під проймами кептаря, на талії ззаду або обидві руки
випростані уперед долонями вниз; у дрібушечках – великий палець заходить
за пройми кептаря, кисті стиснуті, руки у ліктях зігнуті й ледь
відведені від тулуба при виконанні гайдук – круча руки відводяться у
протилежний бік від спрямування колін; у присядці – “м’ячик” вільні руки
опущені вздовж тулуба. Не згадуємо вже про положення рук у парних
варіантах кружлянь – обертів з різким поворотом голови, які також
оригінальні, своєрідні.

Існує цілий ряд рухів, характерних для певного танцю чи якоїсь
місцевості. Наприклад, дубовий лист (“Аркан”), рухи з топірцями
(“Лісоруби”, своєрідні рухи танців “Тропотянка” (М.Ромадова), “Решето”,
“Гуцулка” (Я.Чуперчука), “На галявині” (В.Петрика).

“Сокольський козачок” (Львівщина) має притаманний тільки йому основний
хід; поліська полька – трясуха, поліський ключ виконуються тільки на
Поліссі; вибиванці на каблуках, ключ з перескоком , дрібушечка на
підскоках найчастіше зустрічаються у танцях північно – східних районів
Сумщини.

З сучасній хореографії деякі локальні па збагачуються новими
структурними частками, поєднуються у складні побудови з двома – трьома
основними елементами інших рухів: крок – підкуйка з поворотом через ліве
плече і присядка з потрійним викиданням ніг; боковий буковинський хід 3
плесканням долонею по підлозі; спікопована підкуйка зі свердлом.

Збагатити той чи інший стиль можна лише тоді, як використання того чи
іншого локального руху відповідатиме образно – тематичному розвиткові
танцю і постановник знайде правильний шлях до трансформації його
структурних елементів та підпорядкує виконавську манеру згідно з жанром
чи стилем танцю.

Механічне перенесення локального руху в танці іншої місцевості
сприймається як щось зайве, непотрібне, взагалі спотворене.

Професіоналізми – рухи, що імітують специфічні рухи людей певної
професії, спеціальності під час їхньої роботи. Професіоналізми – чи не
найдавніші ілюстративні рухи в хореографічному мистецтві. Вони з’явилися
ще в первісних примітивних імітаціях трудового процесу, а у подальшому
посіли місце в загальновідомих хороводних іграх “А ми просо сіяли”,
“Льон”, “Мак”, що ввійшли у фольклорну скарбницю українського, а також
багатьох інших слов’янських народів. Учасники відповідними рухами,
жестами зображують процес обробки тієї чи іншої сільськогосподарської
культури. Так, у хороводі “Мак” учасники (здебільшого дівчата) імітують
сіяння, в’язання, сушіння маку, а в хороводі “Льон” показують, як треба
сіяти, м’яти, тіпати льон.

Професіоналізми – важливий компонент і в побутових танцях, навіть з
сюжетною основою: “Бондарі”, “Ковалі”, “Косарі”, “Лісоруби”, “Льон”,
“Шевчики”.

Цікаво простежити за кількісним зростанням професіоналізмів у зв’язку з
появою нової технології’. Так, наприклад, “Лісоруби” поповнилися рядом
нових рухів, що імітують роботу електропилки, сплав лісу по річці й
подальше транспортування залізницею.

Пошуки нового надзвичайно складна річ. Тут неважко скотитись до
натуралістичного показу трудового процесу, а це означає втрату специфіки
танцювального мистецтва. Введення нового професіоналізму в танець мас
обов’язково сприяти вирішенню поставленого балетмейстером художнього
завдання, пов’язуватись із образно – тематичним розвитком
хореографічного твору.

Кожна професія накладає свій відбиток на характер людини. У “Шевчиках”
це – здрібнені жваві рухи; в “Косарях” – широкі, розлогі (мається на
увазі перша частина танцю, де відтворюється саме робочий процес навіть
заточуючи окісся мантачкою, косар не поспішає).

Те ж бачимо і в сучасних танцях, де використовуються Професіоналізми.
Рухи, котрими виконавець імітує роботу відбійного молотка в шахтарському
танці, не схожі з рухами, металургів, які розміреними ударами жигала
пробивають льотку; постава та хода моряка зовсім відмінна від поводження
людини, яка більшу частину свого життя проводить на суші; філігранні
ледь помітні пластичні рухи у танці вишивальниць відрізняються від чітко
організованих динамічних рухів дівчат – будівельниць і т.ін. Саме ця
своєрідність підкреслюється у танцях рухами-професіоналізмами.

Жаргон – своєрідні рухи, які використовує постановник для конкретизації
певної соціальної групи , кола осіб. Ці па не властиві народній лексиці
й сприймаються тільки в конкретному контексті: для характеристики образу
залицяльника в “Ой під вишнею”, “Ляльки” П.Вірського, купчика у “Конці”
В.Соболєва, писаря, шляхтича у “Свасі” К.Василенка.

Зрідка зустрічаються в української хореографії і вульгаризми – жести,
пози, які допомагають змалювати той чи інший негативний образ.
Вульгаризми використано, наприклад, у постановках “Було колись на
Ятрані” А.Кривохижі, “Конка” В.Соболєва, а в роботі П.Вірського “Ой під
вишнею” в рухах старого діда – залицяльника вдало поєднуються
вульгаризми з архаїзмами.

Архаїзми у хореографічній лексиці – це відроджені з минулого конструкції
рухів та їхня манера виконання. Досить простежити це явище на прикладі
виробничих танців, що у процесі розвитку засобів виробництва
видозмінюються в міру удосконалення техніки. Ці танці дуже гарні й
можуть навіть викликати зацікавлення у глядача, проте ненадовго, бо
мають виключно ілюстративний характер і не містять глибоких ідей, так би
мовити, загальнолюдських, вічних тем, відтворюючи лише технічні прийоми
та професійні навички того чи іншого ремесла.

К.Голейзовський у своїй книзі “Образи русской народной хореографии”
наводить багато прикладів побутування ще донедавна в російській народній
хореографії колінець, прийомів, навіть танців, що вже зараз майже не
зустрічаються. Те ж маємо і в українській хореографії. Однак, у зв’язку
з необхідністю показати на сцені образи минулого, балетмейстери часто й
успішно звертаються до архаїчних рухів для відтворення історичної
правдивості. Архаїчні рухи використовуються у сатиричних творах і в
хореографічних мініатюрах. Так, у мініатюрі П.Вірського “Чумацькі
радощі” своєрідні притупи, вибиванці, рухи руками, контрастуючи з
вихилясниками, присядками, створюють реалістичну картину життя та побуту
селян у минулому.

У творах на історичну тематику архаїчні па допомагають відчути колорит
тогочасної епохи. У такому плані створені партії старих осавулів у
“Запорожцях” Вірського, образи козаків у постановці “На Січі
Запорозькій” Михайлова.

У сучасному хореографічному лексичному фонді зустрічаються й
інтернаціоналізми – рухи, що у багатьох народів виконуються без
особливих змін. Це здебільшого па масового та бального танців: вальсу,
польки, краков’яку.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020