Українське культурне відродження ХIХ ст. (курсова)

Курсова робота

Українське культурне відродження ХIХ ст.

ПЛАН

1. Історичні умови. Освіта і наука.

2. Особливості літературного процесу.

3. Мистецтво.

4. Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової
політики.

1. Історичні умови. Освіта і наука

У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською
(увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу
завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях
розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя
суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати
поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності
канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання
української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на
рубежі XVIII-XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова,
критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут
можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI ст.,
коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів
українського суспільства відмовилася від національної культури,
православ’я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера
українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII
ст. козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила
колишню роль. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний
шар суспільства — національна інтеліґенція. Поява в її особі культурної
еліти і збереження національних культурних традицій в народному
середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Освіта. Вирішальною передумовою формування української національної
різночинної інтеліґенції став розвиток освіти. У XIX ст. нові потреби
управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних
відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що
стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної
освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне
українське село мало початкову школу, то до його кінця, після
закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на
кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках
загальнодержавної російської політики.

При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4
рівнів, узгоджено пов’язаних між собою. Наймасовішою формою були
церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і
Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200
жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні
повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони
носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже
виключно діти дворян і чиновників.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд
Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у
початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині —
німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у
1869 р. тут було введене обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14
років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася
неписьменною.

Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа
тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які
існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву
початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли
більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х
років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до
28%, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість
шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його
половині.

Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число
людей, пов’язаних з народним середовищем і українською культурною
традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття
університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого,
винахідника, культурного та громадського діяча В.Каразіна було відкрито
Харківський університет, який зараз носить ім“я свого засновника.
Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став
перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був
П.Гулак-Артемовський — відомий український поет. Тут видавалися
“Український вісник”, “Український журнал”. Звідси вийшло багато
видатних діячів української культури: Г.Квітка-Основ’яненко — автор
перших українських повістей, М.Костомаров — видатний історик,
О.Павловський — автор першої української граматики, А.Павловський –
український математик і багато інших.

У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого
став відомий український вчений — М.Максимович. Він заохочував і
особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні
пам’яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. –
Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче
училище (нині Національна гірнича академія України). На
західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський
(заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в
яких велися польською і німецькою мовами.

Природничі науки. Розвиток університетської освіти сприяв прогресові
природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і
математичної фізики були зроблені М.Остроградським. Фундатором сучасної
фізичної хімії став М.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського
університету. Фундатор школи російських доменників М.Курако багато років
працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог
І.Мечников і мікробіолог М.Гамалія заснували першу вітчизняну
бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий
внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З
Україною пов’язаний значний період життя основоположника
військово-польової хірургії М.І.Пирогова. Тут він намагався зробити
більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в
Одесі, потім у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського
винахідника М.Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею
літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в ХХ
ст. названо кратер на Місяці).

Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на
початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна
пригадати величезну популярність романів Вальтера Скотта у Британії,
багатотомної “Історії Держави Російської” М.Карамзіна в Росії.
Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації
з’являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки братів Грімм).
Виходять і перші слов’янські збірники. Відомо, який інтерес викликали у
О.Пушкіна “Пісні західних слов”ян”.

В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтеліґенції
ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних
пісень видав князь М.Церетелі у 1819 р. — “Досвід збирання старовинних
малоросійських пісень”. Три збірки підготував і видав ректор Київського
університету М.Максимович. І.Срезневський, крім збирання фольклору,
почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності,
повноправності української мови. Він писав, що українська мова не
поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю,
сербській — милозвучністю.

Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у
Петербурзі вийшла перша граматика української мови — “Граматика
малоросійського наріччя” — О.Павловського. Якщо мати на увазі, що в
Україні саме народ в умовах кризи рубежу XVIII-XIX ст. зберіг і мову, і
побутові традиції, і історичну пам’ять, то стане зрозумілим, чому
етнографічні, лінгвістичні дослідження були початковим пунктом
українського культурного відродження.

У цей же час починають з’являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі
праці з історії України були ще пов’язані з російською історіографією.
Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський — автор “Истории Малой России
от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства” — походив з
сім’ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Його батько управляв
Московським архівом Колегії закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович
потрапив на службу до канцелярії малоросійського генерал-губернатора
М.Г.Репніна, відомого своїми ліберальними поглядами в якості заступника
української культури. Обставини визначили коло наукових інтересів
Бантиш-Каменського. Він не тільки збирає матеріали (після його смерті
вийдуть і стануть хрестоматійними для фахівців “Источники малороссийской
истории”), але і багато в чому переймається настроями місцевої
дворянської інтеліґенції. “История Малой России” вперше побачила світ у
1822 р. і мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу, розширив
хронологічні рамки, підготував ще два видання. У той же час
Бантиш-Каменський не залишав службу, займав високі пости — тобольського,
віленського генерал-губернаторів тощо. Тому в “Истории Малой России”
багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани
Запорозької Січі, а з іншого — саме походження козацтва пов’язується з
вихідцями з Північного Кавказу; з одного боку — критикується ліквідація
гетьманщини Катериною II, а з іншого — засуджується антимосковська
політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М.Бантиш-Каменського
викликали широкий суспільний інтерес до історії України.

Дослідником, який по’єднав високий професійний рівень, прогресивні
політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну
громадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його
світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. У 1845
р. Костомаров стає професором кафедри російської історії Київського
університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності
нелегального Кирило-Мефодіївського товариства — першої української
політичної національної організації. Після розгрому братства був
арештований, рік просидів у Петропавловській фортеці, 9 років провів у
засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт — “Богдан
Хмельницкий и возвращение южной Руси России”. Пізніше завідував кафедрою
історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні
драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою.
Підсумком його дослідження стали 16 томів “Исторических монографий” і
6-томна “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”.
М.Костомаров захищав принцип об’єктивності в історичній науці: “Істинна
любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі
до правди”.

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно
новий рівень пов’язаний з ім’ям професора Київського університету
В.Б.Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу
діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися
фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися
статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р.
Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874
р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з’їзд. По-друге,
В.Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює
проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень
присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його
інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду
українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був
М.С.Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в
українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній
Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав
до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В.Антоновича Грушевський отримав
кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере
активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив
Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову українську організацію
академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський — один з
організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше —
“Товариства українських поступовців”. Головні події політичної долі
Грушевського розгорнуться у ХХ ст.: арешт і заслання у Росії під час
Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р.,
еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких
інститутах. Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця
30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до
читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула
на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна “Історія
України-Руси” — фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії
України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX-XX ст. в українській історіографії працюють вже не
одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро
Іванович Яворницький. Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він
зайнявся, як був студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі
російської історії Харківського університету. За це його звинуватили у
сепаратизмі і позбавили державної стипендії. Коли він спробував
продовжити роботу у Петербурзі, то як політично неблагонадійний за
“пристрастие к истории Малороссии” був засланий до Ташкента. Лише через
декілька років він зміг захистити дисертацію, викладав у Москві, а з
1902 р. став завідувати краєзнавчим музеєм у Катеринославі
(Дніпропетровську). Д.І.Яворницький видав капітальну “Історию
запорожских козаков”, серію монографій про козацьких ватажків, популярні
нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток
матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький
продовжував і після революції. Він писав: “.. козаки, які боролися з
безліччю ворогів, за православну віру, за українську народність, ..
козаки, які створили високохудожні думи, .. виступали носіями високої
громадянськості і вражали сучасників своєю проникливістю, гідні того,
щоб всі їх діяння були представлені у докладній, живій і художній
історії”.

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій
Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Народилася вона в
Архангельській губернії. Тут закінчила гімназію, написала перші статті.
Вона, вийшовши заміж за політичного засланця з Харкова П.С.Єфименка,
разом з ним переїхала до Чернігова, потім до Полтави, Харкова. Головною
темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже
багато для громадського визнання того факту, що історія України є
самостійною наукою. У перші роки ХХ ст. приблизно одночасно з’являються
“Нарис історії українського народу” Грушевського та “Історія
українського народу” Єфименко — перші популярні підручники, які
викладали історичний шлях українського народу. Олександра Яківна
трагічно загинула у 1918 р. під час бандитського нальоту на хутір під
Харковом, де вона жила.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування
завдяки спільним зусиллям інтеліґенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873
році “Літературного товариства ім. Шевченка”, яке через кілька років під
назвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першу
вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити
головний друкований орган Товариства – “Записки Наукового товариства ім.
Шевченка”. З 1895 р. М.Грушевський став редактором “Записок Наукового
товариства ім. Шевченка”, а з 1897 р. – головою Наукового товариства ім.
Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових
праць, зокрема 112 томів “Записок”. Про масштабність та авторитетність
роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках,
мали за честь бути його членами: М.Грушевський, І.Франко, І.Крип’якевич,
а згодом видатні постаті світової науки – А.Ейнштейн, М.Планк, А.Мазон,
Д.Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії
належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч,
просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв
питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній
еміграції. З 1877 р. під його керівництвом друкарня “Громада” у Женеві
була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі
історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку —
національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з
соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України
уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького
етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і
багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії.

В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська
філософська думка. В першій половині ХІХ ст. постає Київська
релігійно-філософська школа (В.Карпов, О.Новицький, Й.Михневич,
С.Гогоцький, П.Авсенєв,П.Юркевич та ін.). Проблеми взаємозв’язку мови і
мислення грунтовно досліджує О.Потебня, який, виходячи з ідей І.Канта та
В.Гумбольта, вважає мову органом, що утворює думку. Філософію нової
української національної ідеї розробляє Т.Зіньківський, вважаючи цю ідею
запорукою “поступу й культури національних організмів”. Проблемну тему
“герой, особистість і народ, нація” досліджує І.Франко.

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична
наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до
самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого —
обов’язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

2. Особливості літературного процесу

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська
мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових
заборон і переслідування — процес становлення української літературної
мови набув особливої важливості і особливої складності. М.Грушевський
писав: “Мова вирішила долю українського відродження, відновивши
розірваний зв”язок між інтелігенцією і народом…” Звідси — й
особливості української літератури XIX ст. – народні теми творчості,
реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну
літературну мову, стала “Енеїда” І.Котляревського. Пародія на поему
Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була
опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її
успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні
комедії “Наталка-Полтавка”, “Москаль-чарiвник”.

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений
іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський
університет. Його ректор П.Гулак-Артемовський писав вірші українською
мовою. Отримали популярність байки Є.Гребінки. Він брав класичні сюжети
і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є.Гребінка
переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів
молодого Т.Шевченка.

До харківського гуртка належав також Г.Квітка-Основ’яненко —
основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні:
одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають
реалістичні картини (краща — “Сердешна Оксана”), інші просякнуті
народними віруваннями і переказами (“Конотопська вiдьма”).
Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови
тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і
суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса
Григоровича Шевченка. “Його творчість, — писав М.Грушевський, — це
творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого
інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх
творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної
творчості”. Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка:
народження у сім’ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків,
робота “в наймах” і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з
земляком — художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від
продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в Академії
мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня
рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після
повернення з заслання. Перший “Кобзар” виходить у 1840 р. у Петербурзі,
через рік — “Гайдамаки”. Геніальний поет, Шевченко вніс в українську
літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи
і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними
рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість
Шевченка — символ всієї української культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості
письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Це ім’я майже на
півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес.
Прихильник культурно-національного відродження, Куліш болісно шукав
шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства — до
літературної діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою
громадськістю — до надій на польську допомогу. Безперечним є значення
його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману
“Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну
під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от
Польши”.

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок
(М.Віленська). Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”,
“Кармелюк” приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту,
вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав
І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші “Марку Вовчку” звертається до неї як до
продовжувачки справи свого життя.

Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних
настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ’я простих
людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і
працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли “співомовки”
— сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасної
смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його
чудові, в стилі народних пісень, ліричні вірші.

І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр
соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював
учителем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі
шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва,
побут робітників, проблеми взаємин інтеліґенції і народу (“Кайдашева
сiм”я”, “Микола Джеря”).

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса
Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних
романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до
високого рівня художньої досконалості. Романи “Хiба ревуть воли, як ясла
повнi?” (спільно з І.Біликом), повісті “Лихi люди”, “Лихо давнє i
сьогочасне”, “Голодна воля”, п’єса “Лимерiвна” та інші його твори — це
величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу
протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для
української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага
приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків,
еволюції поглядів.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість
революціонер-демократ П.А.Грабовський, який помер на засланні у
Тобольську. Розглядаючи літературу як “живу творчу силу суспільного
руху”, він створив прекрасні революційні вірші (збірки “Пролiсок”, “З
Пiвночi”, “Кобза”).

У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо
обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і
публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії,
філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу
отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював
своє кредо: “Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я
відчував себе зобов”язаним віддати свою працю цьому простому народові”.
Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності
(альманах “Друг” у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був
арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні
Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно — в
літературній творчості: ліричні збірки “З вершин i низин”, “Зів”яле
листя”, історична повість “Захар Беркут”, гостросоціальний “Борислав
смiється”, поема “Моїсей”, психологічна драма “Украдене щастя”. І.Франко
багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній
Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був
обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне,
Гете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської,
французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської,
російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської
та інших літератур світу).

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки
(Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики,
збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії,
глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських,
етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні
традиції, які склалися до 70-х років. Батько — учасник руху “Громад”,
друг М.Драгоманова, мати — письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що
після шевченківського “Поховайте та вставайте” Україна не чула такого
сильного, гарячого поетичного слова. З разючою мужністю Л.Українка
протистояла особистій трагедії — вже в дитинстві її спіткала важка,
невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті,
Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію,
культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця
йде до поем (“Давня казка”, “Самсон”, “Роберт Брюс”), і вінчають її
творчість драматичні поеми (“У катакомбах”, “Касандра”) та поетичні
драми (“Лiсова пiсня”).

У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він
поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на
революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної
новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх
творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них
почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.

Таким чином можна виділити такі етапи розвитку української літератури в
ХIX ст.:

— рубіж XVIII-XIX ст. і початок XIX ст. – поява перших творів рідною
мовою (перш за все “Енеїда”);

— 40-50-і роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформлення української
літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне
змалювання народного життя;

— друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів,
поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення
проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка,
Л.Українки, об’єднання літературного процесу в Західній та Східній
Україні.

3. Мистецтво

Театр. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика,
образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного
розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі
залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості
аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки
у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати
до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували
входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був
побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п’єси.

Першими українськими постановками були “Наталка Полтавка” в 1819 р. і
пізніше “Москаль-чарiвник” в Полтавському любительському театрі. Вони
стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка
генерал-губернатора Малоросії М.Репніна, керівництво трупою
І.Котляревським, гра геніального актора М.Щепкіна, тоді ще кріпака.
Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х
років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький,
режисурою — Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм
вдалося об’єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми:
Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський),
М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів
розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували
працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому
що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (не гасне
популярність “За двома зайцями”), драми (“Не судилося”, “Богдан
Хмельницький”). Вони змальовували реалістичні картини сільського,
міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні
Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так
званої “етнографічної драматургії”. Творцем української соціальної драми
став І.Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п’єс (драми
“Бурлака”, “Безталанна”, комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”) лежать глибокі
психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика. Поетична і музична обдарованість українського народу була
основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як
і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також
колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю
користувалися пісні-романси “Їхав козак за Дунай”, “Вiють вiтри”, “Сонце
низенько”, а також створені на вірші Шевченка “Думи мої, думи”,
“Заповiт”. З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі
(Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій
Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний
розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні
навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких
вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну
музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і
сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні,
жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під
акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були
авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи.
Традиційними серед інтеліґенції великих міст були літературно-музичні
вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення
великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася
на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був випадок,
коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати
французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У
XIX ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового.
Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало
світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори
Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх
національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно
надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається
світська професійна музична культура. С.С.Гулак-Артемовський на початку
60-х років створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.
Перлиною української вокальної класики стали “Вечорницi”
П.І.Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя,
знаменитий чоловічий хор “Закувала та сива зозуля”, тема якого —
страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи.
Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила
слухачів опера М.М.Аркаса “Катерина” за однойменною поемою Т.Г.Шевченка.
Композитори широко використовували багаті традиції українських народних
пісень, обробляли їх. П.П.Сокальському належить глибока теоретична праця
“Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении
мелодическом и ритмическом…”.

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.В.Лисенка —
великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза,
талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного
громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником
української класичної музики.

Образотворче мистецтво. Якщо в літературі, театрі вже сама мова
визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче
мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш
проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну
українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому,
що протягом майже всього XIX ст. в Російській імперії головним центром
освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для
виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч
прикладів переплетення творчості, доль українських і російських
художників.

В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником,
багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв.
Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з
іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому
Академію. Він пише безліч портретів (“Дівчина з Поділля”, “Хлопчик з
сокирою”, “Весілля в селі Кукавці”, “Українець”, “Портрет подільського
селянина”), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після
звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О.С.Пушкіна його
роботи. І.Сошенко, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй
творчості не забував Україну (наприклад, “Продаж сіна на Дніпрі”, “Ріка
Рось біля Білої Церкви”, “Хлопчики-рибалки” ).

Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був
романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна —
“нова Італія”, як її називали. З’явилися і художники, для яких поїздки
сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою
творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в
пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин,
здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок,
весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою
української літератури того часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком,
йому належить художнє оформлення “Кобзаря”. В Академії за сім картин,
написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль.
В.Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили
розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають
фахівці, в романтичних картинах “Селянська родина”, “Циганка-ворожка”,
інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється
реалізмом “Судня рада”. Відзначимо, що різнобічний талант Т.Г.Шевченка
досяг академічних висот і в художній графіці (серія “Живописна Україна”
тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри
Петербурзької академії мистецтв.

З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком близько спілкувався великий
художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину життя провів у
рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його
живописі звучала й українська тема: “Очерети на Дніпрі поблизу містечка
Алешки”, унікальна для художника жанрова картина “Весілля на Україні”.

Новаторською для пейзажу стала творчість А.Куїнджі, який народився
поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — “Ніч на Дніпрі” —
викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом
передавати на полотні світло, повітря.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до
реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариства
пересувних художніх виставок”. Найзнаменитіший живописний портрет
Т.Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником
товариства передвижників І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя
народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву.
Багато художників-передвижників були родом з України: М.Ге,
О.Литовченко, М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга
— історика М.Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками
художника К.Трутовського (“Бандурист”, “Український ярмарок”, “Шевченко
над Дніпром”).

Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст
І.Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку
Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував
і Шевченко, в цій сім’ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці
Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини “Запорожці пишуть листа
турецькому султану”. Художник скористався рядом порад українського
історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів,
текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: “В історії
народів і пам’ятниках мистецтва. .. мене приваблювали завжди моменти
вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському
ладі, звичайно,… І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим
піднесенням рицарського духу”.

Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його
робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю,
емоційністю, високою живописною майстерністю: “Святочні ворожіння”,
“Весілля в Київській губернії”, “Проводи рекрутів”, “Свати”, “Жнива”,
“По воду”, “Ярмарок”, інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і
малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий
жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з
українською національною інтеліґенцією складалися непросто. Йому ставили
за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо
критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше
відбувається в творчості С.І.Васильківського. Випускник Петербурзької
Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи
прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає
Україні: пише пейзажі Подніпров’я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні
пам’ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема “Козаки в
степу”, “Козача левада”, портрет Т.Шевченка). Одночасно він вивчає і
збирає пам’ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р.
Васильківський спільно з художником-баталістом М.Самокишем створює
альбом “З української старовини” (1900 р.), коментарі до акварелей
Васильківського пише історик Д.Яворницький. Визнанням художньої,
наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну
колекцію і багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.

Архітектура. В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості
українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За
будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські
споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою
архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній
комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст.
Обов’язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій
розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були
прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів,
палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму —
Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ),
Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де
Томона в 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася
реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров’я. Архітектурний
стиль Києва визначався відомим архітектором А.Меленським. За його
проектом споруджені пам’ятник на Честь повернення Києву Магдебургського
права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на
Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837-1843 рр. за проектом
В.Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються
такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь
Полтавської перемоги (архітектор — Тома де Томон) і Успенського собору в
Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам’ять про спільну
боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується.
Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі:
з’являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який
отримав назву “еклектика” (змішування). У київських фасадах того часу
можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель
в “цегельному стилі” (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка).
Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до
візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові
найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який
споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І.Штрома,
П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля
зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому
мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають
прийнятий в 1903 р. проект будівлі Полтавського земства архітектора
В.Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні
палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі.
Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац
Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац
Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею
600 десятин, парк “Олександрія” на березі Росі в Білій Церкві, знаменита
“Софіївка” в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь
техніки були насипані гори, викопані ставки.

4. Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової
політики

Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі
становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні
національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за
несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності,
твердості.

Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в
1833 р. у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян
Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній
семінарії. Їх символічно назвали “Руською трійцею” (русинами називали
західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права
рідної мови, перекладати слов’янських авторів, робити все для
воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням
гуртка стала публікація в 1837 р. альманаху “Русалка Днiстровая”. У
нього увійшли “Передмова” Шашкевича із закликом до відродження
української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази.
Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З
1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і
дізналися в освічених слов’янських колах різних країн. Реакція
австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території
вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити
навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою
“гражданкою”, простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах
виступ “Руської трійці” не знайшов продовження. Головний його ініціатор
— М.Шашкевич — зайнявся літературною творчістю, став першим народним
поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже
молодим.

У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній
Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі.
У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське
братство — не культурна, а політична національна організація, перша в
історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі
вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський,
Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою — слов’янська єдність,
створення федерації слов’янських демократичних республік. Ідеї
організації — рівність людей, необхідність знищення кріпацтва —
пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р.
важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція
політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Всю другу половину XIX ст. активність національної інтеліґенції
розгортається майже виключно в сфері “культурництва”. У кінці 50-х років
на Правобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі
польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському
народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну
мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний
історик. Прихильників таких поглядів стали називати “хлопоманами”, тобто
“любителями народу”. Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і
молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна
культурно-просвітницька організація “Громада”. Свою мету вона бачила в
просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні
школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна
школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали
в ній безкоштовно. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов —
історик, політичний діяч, П.Чубинський — етнограф, поет, автор слів
гімну “Ще не вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах.

Ідейний центр “громадівського” руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці
50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В.Білозерський
домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати
перший регулярний український літературний і суспільний журнал “Основа”.
У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується
спадщина Шевченка. У цей час зав’язуються тісні контакти з передовою
російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні
кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про
скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські
підручники.

Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського
повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко
придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська
громади були повністю розгромлені, журнал “Основа” закрився. Особливою
непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ
Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що
забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну
літературу на тій підставі, що “никакого особенного малороссийского
языка не было, нет и быть не может”. Після нетривалого “перепочинку” на
початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і
літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була
продовжена. У 1876 р. в місті Емсе царем Олександром II був підписаний
указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги
українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних
нот українською. Однозначної заборони української художньої літератури
на “малоросійській” мові не було, але цензура таких книг не пропускала,
навіть з російських творів викреслювалися українські слова.

Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр
в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині
після революції 1848 р. формально нерівність української мови було
усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і
літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р.
навіть спробували ввести латинський алфавіт в “русинську” писемність. У
таких умовах значна частина місцевої інтеліґенції побачила порятунок в
тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими
реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія
отримала назву “москвофільства”.

“Москвофілам” у національному культурному русі протистояли “народовці” —
однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал “Правда” з 1867 р.
починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою
історію веде товариство “Просвiта”, що займалося виданням книг, журналів
українською мовою. Багато відомих діячів української культури
переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті
активно працює М.Грушевський. Часто буває тут П.Куліш. З Женеви
підтримує зв’язок М.Драгоманов. З’являються свої лідери, передусім
І.Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище “Літературне
товариство ім.Шевченка”, перетворене в 1892 р. в наукове. У 90-і роки
воно видає солідне періодичне видання — “Лiтературно-науковий вiсник”,
що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.

* * *

Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати,
як складалися долі українського відродження в XIX ст. Пояснити його
закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німецького вченого
Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи.
На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів
збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись,
що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький етап
став етапом відродження української мови, виникнення національної
літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних
організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної
держави.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдієв В.И. Історія Древнього Сходу. — М.: Госполитиздат, 1953.-
758с.

2. Антична Греція. — В 2-х тт. — М.: Наука, 1983.

3. Асеєв Ю.С. Джерела. Містецтво Киiвськоi Русi. — ДО.:Мистецтво, 1979.-
216 з.

3. Барг М.А. Епохи і ідеї. Становлення історизму. — М.: Думка, 1987.
-348 з.

4.Белiчко Ю.В. Українське радянське мистецтво перiоду громадянської
вiйни. — ДО.:Мистецтво, 1982.- 183 з.

5. Бiлецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII
столiття. — ДО.:Мистецтво, 1981.- 159 з.

6. Богомолов А. С. Антична філософія. — М.: изд-у МГУ, 1985 -368 з.

7. Віннічук Л. Люди, вдачі і звичаї Древньої Греції і Ріма.- М.: Вища
школа, 1988. — 496 з.

8. Воропай Про. Звичаї українського народу. — ДО.:Оберiг, 1993.- 590 з.

9. Горфункель А. X, Філософія епохи Відродження. — М.: Вища школа, 1990.
— 368 з.

10. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. — М.: Юрайт,
1998.- 669с.

11. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. — ДО.:Лыбидь,
1991.-398 з.

12. Гуревич А. Я. Категорії середньовічної культури. — М.: Мистецтво,
1984. -350 з.

13. Дмітрієва Н. А. Коротка історія мистецтв. — М.: Мистецтво, 1990.-
319с.

14. Історія Древнього світу. У 3-х тт. — М.: Наука, 1983.

15. Історія мистецтва зарубіжних країн. — М.: Мистецтво, 1980.- 384 з.

16. Історія середніх віків. — В 2-х тт. / Під ред. Сказкина С. Д. — М.:
Вища школа, 1977.

17. Історія Франції. — В 3-х тт. — : Наука, 1972.-360 з.

18. Iсторiя свiтової культури. — Лібiдь, 1994.-320 з.

19. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. — У двох книгах. /за ред.
В.Г.Дончика.- ДО.:Лібiдь, 1994.

20. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип’якевича. —
ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 з.

21. Ковальчук О.В. Украiнське народознавство. — ДО.:Освiта, 1992.- испр.
і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 704с.

40. Енциклопедія для детей.- Т.6. — Релігії світу. Ч.2. — 3-е изд.,
испр. і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

41. Енциклопедія для детей.- Т.7. — Мистецтво. Ч.1 — 2-е изд., испр. і
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *