.

Українська наука і культура початку XIX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
731 7799
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська наука і культура початку XIX ст.

На початку XIX ст. починається розклад феодально-кріпосницького ладу і
формування капіталістичних відносин. Незважаючи на жорстокі утиски, в
Україні починає активізуватися культурний процес, який охоплює майже все
розмаїття соціального життя. Кращі представники повели активну боротьбу
за утвердження національного та народного в літературному та мистецькому
процесах. Вони збагачували демократичну культуру українського народу,
активно викривали узурпаторську політику колоніального гноблення, яку
проводив царський уряд.

У зв’язку з капіталізацією суспільства, а отже, потребою в кадрах,
царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту майже всім
соціальним верствам, не тільки дворянству, чиновникам та духовенству, а
й міщанам та селянам.

Майже загальна неписьменність гальмувала розвиток капіталістичних
відносин. Аналіз кількості шкіл і дітей, що в них навчалися, був
невтішний.

Так, у 1856 р. навчалися лише 67 тис. чоловік, налічувалося лише 10
гімназій; проміжну ланку між середньою школою та університетом становили
ліцеї, їх було лише два — Одеський і Ніжинський.

Києво-Могилянська академія була перетворена на духовну. Щоправда, тут
поряд із богословськими дисциплінами читалися курси

математики, природознавства, фізики, географії, історії, астрономії,
давніх і нових мов, це давало можливість частині випускників
продовжувати освіту в університетах та інших вищих навчальних закладах.
Але з 1814 р. з програм духовних академій були вилучені світські науки,
що негативно позначилося на підготовці слухачів, а також істотно
зменшилась їхня кількість.

Вимоги часу диктували і вимоги до підготовки кадрів, а потреба в них
щоденно зростала. В Україні в 1805 р. завдяки клопотанням відомого
вченого, освітнього і громадського діяча В. Каразіна відкривається
перший університет у Харкові. У період з 1805 по 1851 р. його закінчили
близько 3 тис. чоловік, з яких близько 500 пішли на викладацьку роботу,
а 66 одержали професорське звання, зокрема лікар Ф. Іно-земцев,
математик М. Остроградський, філолог О. Потебня та ін.

У 1834 р. відкривається Київський університет св. Володимира. При ньому
працювали музей старожитностей, фізичний, мінералогічний, зоологічний
кабінети, було створено ботанічний сад, збудовано університетську
обсерваторію та анатомічний театр. Було закладено підвалини української
історичної школи, школи фольклористики та мовознавства.

У першій половині XIX ст. відбувається становлення нової української
літератури, яка формувалася на розумінні національних особливостей
українського народу, на реалістичних засадах і народності.

Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої української мови
в літературному процесі закріпив І. Котляревський, який у своїх творах
вивів її на рівень літературної норми. Почесне місце посідають
поет-байкар П. Гулак-Артемовський та прозаїк Г. Квітка-Основ’яненко, які
писали як українською, так і російською мовами. Останній одним із перших
увів у свої твори сатиру, щоправда, дещо із сентиментальним присмаком;
його повісті “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”, “Конотопська
відьма”, “Пан Халявський” певною мірою заідеалізовані, але досить
виразно передають життя і характер українського села. Вони стали
популярними серед українського народу.

Талановитий байкар Є. Гребінка критично висвітлював негативні сторони
кріпосницького ладу. Він поділяв прогресивні погляди інтелігенції свого
часу, допомагав талановитим митцям, вихідцям із народу, зокрема, він
узяв участь у викупі Т. Шевченка з кріпацтва та сприяв у виданні
“Кобзаря” 1840 р.

Т. Шевченко став основоположником революційно-демократичного напрямку та
критичного реалізму в новій українській літературі. Його внесок в
українську літературу визначив її провідне місце в літературах
слов’янських народів.

Постала потреба в інформації, що зумовило створення періодичних видань.
Виходили газети і журнали “Украинский вестник” (1816— 1819),
“Харьковский Демокрит” (1816), “Харьковские известия” (1817— 1924) та
ін. У Києві виходив журнал “Киевлянин” (1840—1841 і з 1850). У ньому
крім літературних творів публікувалися статті з історії України та інші
історичні розвідки. Побачили світ альманахи “Молодик” (1843-1844),
“Ластівка” (1841), “Сніп” (1841), “Южный русский сборник” (1848). Ці та
інші літературні альманахи і збірники активізували літературне життя в
Україні.

О. Павловський укладає граматику української мови і видає її в 1818 р. у
Петербурзі; вона стала поштовхом до наукових студій в українському
мовознавстві. Найбільший внесок у його розвиток зробили М. Максимович та
І. Срезневський.

Театральне мистецтво завжди було популярним у народі. Традиція
театралізації свят і обрядів простежується здавна, але це були або
любительські, або шкільні театри, а з кінця XVIII ст. в Україні
починають формуватися перші професійні трупи, а при великих маєтках —
кріпосні театри. Найвідомішими з них були трупи Т. Широя, М. Рєпніна, Д.
Трощинського. Професійну російську трупу започатковано в 1805 р. у
Києві. У Полтаві в 1810 р. починає працювати перша українська трупа,
душею якої був І. Котляревський. Г. Квітка-Основ’яненко у 1812 р. формує
українську трупу в Харкові. Великий внесок у розвиток театрального
мистецтва України зробив М. І_Цепкін. Популярними у глядачів були п’єси
І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, О. Грибоедова.

Видатним художником став Т. Шевченко, який одержав ґрунтовну фахову
підготовку в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, у майстерні К.
Брюллова. Він заклав підвалини професійного реалістичного мистецтва,
виконав велику кількість мистецьких творів у живописі та графіці, став
першим українським художником, якого Академія мистецтв вшанувала званням
академіка.

Наукові студії пробудили наукову думку, завдяки чому було сформовано
громадські товариства, які об’єднали навколо себе цвіт української
інтелігенції — Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу
політичну українську програму — федерацію слов’янських народів, громади
Києва, Одеси, Полтави, Чернігова.

Наприкінці XIX ст. відбувається могутній рух за об’єднання українців
Заходу і Сходу. Цьому активно сприяють митці Центральної України та
Галичини.

Нове покоління українців об’єднується в гуртки, братства і громади, які
пропагували українську ідею і несли її в маси через “Просвіти”, недільні
школи, мистецькі гуртки. Поряд із цим наприкінці XIX ст. середнє
покоління і молодь виходять на рівень політичної свідомості — рівень
створення партійних організацій. В Україні працювали партії всіх
напрямків: крайні ліві, крайні праві, центристи з об’єднаними
програмами. У більшості з них провідним гаслом було зробити Україну
самостійною, соборною і незалежною державою.

Таким чином, незважаючи на великі втрати, яких зазнала Україна, вона
змогла і зуміла при таких обмеженнях і мінімальних можливостях
сформувати свідому частину суспільства, яка стала каталізатором і
провідником революційних ідей, ідей боротьби за свободу і незалежність
України.

Розвиток науки в Україні початку XIX ст.

Суперечливим і складним був розвиток науки в Україні. Ні Росія, ні
Австро-Угорщина не були зацікавлені у проведенні наукових досліджень в
Україні, з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені
зробили вагомий внесок у розвиток науки.

Розвитку науки в Україні сприяли численні наукові товариства, що виникли
у 70—90-х роках: дослідників природи (у Харкові, Києві та Одесі),
математичне (у Харкові), фізико-математичне (у Києві),
істо-рико-філологічні при Харківському, Новоросійському університетах,
історичне Нестора-літописця, наукове ім. Т. Шевченка у Львові та ін.
Розвиток науки в Україні був тісно пов’язаний з вищими навчальними
закладами, переважно з університетами. Тут формувалися наукові школи. У
Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов, який
створив загальну теорію стійкості руху. Київський математик М.
Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося багато
поколінь. Кафедру фізики Київського університету очолював

М. Авенаріус — основоположник однієї з перших у Росії наукових шкіл
молекулярної фізики. Один із засновників рентгенографії та рентгенології
в Росії М. Рильчиков з 1880 по 1902 р. працював у Харкові.

Розвиток хімічної науки пов’язаний з ім’ям М. Бекетова, який з 1855 по
1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті, заклав основи
нової наукової галузі — металотермії та підвалини нового напрямку —
фізичної хімії.

Геологічна наука завдячує своїм розвитком діяльності К. Феофілак-това,
який заснував Київську школу геології. Основоположником палеоботаніки
став І. Шмальгаузен.

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському
університеті розгорнув видатний учений І. Мечников, який разом з М.
Га-малією відкрив в Одесі першу в Росії і другу у світі бактеріологічну
станцію. У цьому ж університеті у 1871—1876 pp. засновник російської
фізіологічної школи І. Сеченов очолював фізіологічну лабораторію.

До золотого фонду медицини увійшли праці талановитого київського хірурга
Ю. Шимановського, основоположника гістофізіології Н. Хржон-щевського,
засновника вітчизняної експериментальної гігієни В. Су-ботіна.

Гостра ідейна боротьба супроводжувала розвиток гуманітарних наук. Ідеї
розвитку економіки, науки, освіти, необхідності морального вдосконалення
суспільства обстоювали Я. Ковельський, І. Котляревський, В. Каразін, П.
Грабовський.

Історична наука збагатилася рядом творів М. Костомарова. З-під його пера
вийшли книги “Гетьманство Виговського”, “Гетьманство Юрія
Хмельницького”, “Руїна”, “Мазепа”, “Павло Полуботок” та ін.

Лазаревський видав свої дослідження історії Лівобережної України, В.
Іконников — фундаментальну працю “Опыт русской историографии”. Численні
праці з історії, археології, етнографії написав В. Антонович, зокрема
“Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768”, “Археологічні
знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії”.

Незважаючи на жорстокі переслідування української мови, велику роботу
щодо її дослідження, а також дослідження літератури і фольклору
виконували П. Житецький, О. Потебня, М. Петров. Великий внесок у
дослідження історії і теорії української літератури зробив

1. Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М. Сумцова,
П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка та ін.

Список використаної літератури:

Заставний Ф. Українська зарубіжна діаспора // Дзвін. — 1991. — № 8.

Затенапький Я. П. Українське мистецтво першої половини XIX — початку XX
ст. — К., 1964.

Історія культури України / В. А. Бокань та ін. — К., 1993. — Ч. І; 1994.
— Ч. II.

Історія України. — Львів, 1996.

Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.

Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.

Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.

Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020