.

Стан культури України в 30-ті роки ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
608 10559
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Стан культури України

в 30-ті роки ХХ ст.”

ПЛАН

Вступ

1. Література 30-их років в Україні

2. Театральне мистецтво та кінематограф 30-их рр.

3. Образотворче мистецтво України у 30-ті роки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Українська революція 1917 р., утворення Центральної Ради, проголошення
Української Народної Республіки, боротьба за збереження української
державності в 1917—1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних
сил українського суспільства. Російська революційна соціал-демократія
впродовж 1917—1920 р., здійснюючи суспільно-політичні перетворення,
виявила себе спадкоємницею імперського мислення, внаслідок чого Україна
здобула статус, фактично рівнозначний культурній автономії в “єдиному і
неподільному” просторі Радянської Федерації. Війна і революція не стали
для України часом об’єднання українського народу, він залишився
роз’єднаним у межах двох держав.

Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом небаченого розвитку,
відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах
творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед,
збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не
підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної
освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона
давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла
розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р.
більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу
серед місцевого населення.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни,
свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали
складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись
українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою
бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям власної
місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з
захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

1. Література 30-их років в Україні

Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські
письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх
завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в
область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого
необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення
літературної організації “Пролеткульту”, що спиралася на дві корінні
засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши
традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні
брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста,
“Пролеткульт” не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї
зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових
літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з’явилася перша з
масових літературних організацій — “Плуг”. Заявивши, що для мас треба
створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала
мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників
і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення
до мистецтва: “Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому,
щоб приземлити мистецтво, зняти його з п’єдесталу на землю, зробити його
потрібним і зрозумілим для всіх”. Через рік Василь Еллан-Блакитний
організував літературну групу “Гарт”, що також прагнула працювати для
створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин
Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йо-гансен,
Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер’ян Поліщук, Володимир Сосюра,
Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи
ідеологічно нейтральних або “непролетарських” письменників та
художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група
“неокласиків”, яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський.
Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами,
створювали численні переклади світової класики, активно протистояли
“Пролеткульту”. “Неокласики” орієнтувалися на поєднання національних
традицій і досвіду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди “неокласиків” поділяв М.Хвильовий, який виступав проти
хуторянства й “масовізму” у літературі. Його публіцистика (“Камо
грядеші?”, “Думки проти течії”) відіграли значну роль у розвитку
українського літературного процесу. Стаття “Україна чи Малоросія?” 1926
р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.

У 1925 р. після розпаду “Гарту” частина його членів (серед них Микола
Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван
Сенченко) утворили елітарну літературну організацію “Вапліте” (“Вільна
академія пролетарської літератури”) на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками “Вапліте” були не лише Пилипенко та інші прихильники
“Плуга”. З критикою “буржуазно-націоналістичної ідеології” виступило
тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на
небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням
націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську
організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і
посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з’являються літературні твори високого гатунку —
П.Тичини га М.Рильського. Поезії Максима Рильського, що публікувались у
збірках “Під осінніми зорями”, “Синя далечінь”, “Тринадцята весна”, були
стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції
Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу
заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген
Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та
громадянської війни в житті людини і суспільства. У “Синіх етюдах”, що
пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого
реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в “Осені” і
“Я” він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування
нею. В таких творах, як “У житах”, Григорій Косинка майстерно змальовує
рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі “Місто”
скептично-містичний Валер’ян Підмогильний описує, як українському
селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він
відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі “Із
записок холуя” майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз,
що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського “Чотири шаблі”
з його яскравими описами селян-парти-зан проступає дух запорозьких
козаків. Але непереверше-ним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні
гуморески якого читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його
п’єси — “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” і “Патетична соната” —
викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним
трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму,
“малоросійської” ментальності, анахронічного українського націоналізму,
духовної незрілості комуністів-доктринців.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст
Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття
збірки “Три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації”.
Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.

2. Театральне мистецтво та кінематограф 30-их рр.

На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років також позначився процес
українізації, що трагічно закінчився “розстріляним відродженням”.

Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи
увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар
складався з побутової, історичної й класичної тематики.

У 1922 р. діячі “Молодого театру” створюють у Києві творче мистецьке
об’єднання — модерний український театр “Березіль”, що існував до 1926
р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор
українського театру.

Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного
західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф.
Шиллера, п’єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого
об’єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший
театральний журнал.

Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь
Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному (“У пущі” Лесі
Українки), психологічному (“Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Гріх” В.
Винниченка), символічному (“Драматичні етюди” О. Олеся), народного
гротеску (“Різдвяний вертеп”), імпресіоністському (“Йола” Є.
Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру
стала вистава “Гайдамаки” Т. Г. Шевченка.

У 1926—1933 рр. театр “Березіль” працює в Харкові. До його складу
входять митці Мар’ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван
Мар’яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О
Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації
українського театру став драматург Микола Куліш. У його п’єсах (“Мина
Мазайло”, “Народний Малахій”) знайшли широке відображення взаємозв’язки
людини і нового історичного часу.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і
світового театру XX ст.

У цей період значного розвитку набуває український кінематограф.
Величезний вклад у розвиток кінематографу здійснив Олександр Довженко
такими фільмами, як “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”.

3. Образотворче мистецтво України у 30-ті роки

Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому
мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні
1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський,
Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук,
Казимир Малевич та ін. О. Богомазов — художник-кубофутурист, автор
трактату “Живопис та елементи”, у якому виклав бачення авангардного
мистецтва. К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його
мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій “Чорний
квадрат” він характеризував як “живописний реалізм селянки у двох
вимірах”, зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним
мистецтвом.

Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного, який послідовно
розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному
мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій
давноруського іконопису.

Новий напрям монументального мистецтва XX ст. започаткував М.Бойчук. Цей
напрям — так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні
особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського
періоду). В його творах присутня іконописна традиція (“Плач Ярославни”).
Пізніше, коли його стали таврувати в пресі за “ухили”, дорікати за
“живопис на фанері”, М. Бойчук на сторінках “Вечірнього Києва” (1929 р.)
нагадував: “Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих
мистецьких творах, які виконувалися саме для мас української
соціалістичної культури від усіх … націоналістичних елементів. Була
виконана велика робота. Досить сказати, що лише Наркомісаріат освіти ми
очистили від 2 тис. людей, що належали до націоналістичних елементів, у
тому числі близько 300 вчених і письменників”.

Чистки П. Постишева спрямувалися не тільки проти діячів культури, а й
проти політичної верхівки України. Так, 7 липня 1933р. накладає на себе
руки комісар освіти М. Скрипник, звинувачений у націонал-комунізмі.
Ідеолог українського націонал-комунізму О. Я. Шумський помер на
засланні. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали 15 тис.
відповідальних працівників. П. Постишев зазначав, що майже всіх усунених
з посад ставили до розстрілу або висилали.

Навіть Л.Троцький визнавав, що “ніде репресії, чистки, приниження і
взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких
страхітливих розмірів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими
прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності”.

Висновки

Період 30-х – час особливо жорстокого тоталітаризму. “Українізацію” було
повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури
розстріляно або ув’язнено до таборів. “Диктатура пролетаріату
“вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава
“розвиненого соціалізму” перетворювалася на сурогат різних економічних
формацій – рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський
державно-монополістичний капіталізм; в одне ціле їх єднав велетенський
бюрократичний апарат з потужним ідеологічним забезпеченням для
маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Тих, хто не вірив
більше гаслам, бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошували
“ворогом народу”, такі люди нерідко закінчували життя самогубством
(М.Хвильовий, М.Скрипник).

Примусова колективізація і пов‘язаний з її неуспіхом штучний голодомор
1933 р. – одна з найтрагічніших сторінок української історії, відвертий
злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на
зв‘язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна
традиція. Колгоспне життя сильно змінило самі підвалини сільського
життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного,
але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого
громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне
закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною
пропагандою “соціалістичних цінностей”, прищепити які не вдалося, однак
матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю
зруйновано.

У цей час тих митців, вчених, освітян, літераторів, чиї погляди чи
творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму, почали
переслідувати, в Україні насаджувався ідеологічний монополізм,
культивувались особисті смаки Сталіна. Діяльність митців і письменників
стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості.
Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних
майстрів. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п‘єси
якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох
театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан, але свободи
творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти
Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об‘єднання були
примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За
письменниками об‘єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній
партії легше було керувати “культурним фронтом”. Культурні процеси
уніфікувались за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного
реалізму”, який передбачив, перш за все, оспівування досягнень
соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш
талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в
Україні. Національно-культурне відродження було жорстоко придушене
сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.

Список використаної літератури

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.

Культура українського народу. – К., 1994.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Л., 1994.

Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020