.

Спосіб буття мистецтва (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
148 958
Скачать документ

Реферат на тему:

Спосіб буття мистецтва

У попередніх розділах розглянуто мистецтво, визначальною властивістю
якого є самоствердження змістовної цілісності і форми, художньо-образне
вираження реальних передумов і цілеспрямованої діяльності митця.
Мистецтво – складна, естетично перетворена знакова система. Якщо в цьому
разі акцент було зроблено на момент зв’язку твору мистецтва з його
дохудожньою предметною основою, на момент синтезу умовного і
безумовного, на піднесенні одиничного до загального в мистецтві, що й
визначає особливості його онтологізму, то наступне завдання полягатиме у
пізнанні того, яким чином відбувається реалізація мистецтвом своїх
потенційних можливостей. Останні зумовлені багатогалузевою
життєдіяльністю людини. Зрозуміло, що кінцева мета
художньо-продуктивного акту яким завершується народження образу і твору
мистецтва – це лише початок його саморуху в культурі і людському
життєтворенні.

Необхідно попередньо зауважити, що зв’язок мистецтва з усією
ансамблевістю і структурою людської життєдіяльності не поступається
своєю складністю і багаторівневим співвіднесенням внутрішній глибинності
самої будови і структури твору У відношенні зі світом як світом людини
мистецтво стає аналогом його. Лише за своєю предметно-знаковою
онтологією воно залишається, як і будь-яка інша річ. завершеним і
замкнутим у собі. В реальному ж своєму процесі самовияву мистецтво
включається у найрізноманітніші стихії своєю присутністю в людській
життєдіяльності.

Важко назвати ту сферу суспільного чи індивідуального життя людини, до
якої прямо або опосередковано не причетним було б мистецтво Універсалізм
зумовлює і спосіб буття його, починаючи з того, що воно залишається в
самій же людині, існує в ній не лише як риса талант, а й як живе
сприйняття буття його В австрійського письменника Роберта Музіля є з
цього приводу вислів. «Що залишається від мистецтва? Ми залишаємося».

Що ж до глобального, найширшого розуміння мистецтва, то необхідно
констатувати, що воно з незаперечною очевидністю включене у загальний
історичний процес людської діяльності – працю, виробництво, соціальні
відносини, духовну сферу, від яких значною мірою залежить і на які
водночас впливає. Характерною рисою взаємозв’язку мистецтва і всієї
діяльної сфери є невідступна змінюваність загальної картини художнього
життя в залежності від тих чи інших історичних фаз розвитку суспільства.
Зміна світогляду, стилю мислення, а відтак і зміна діяльності у
пізнанні, змінює тип художнього мислення й естетичного світовідношення.
Хоч мистецтво і володіє власним способом реагування на всі зміни, що
відбуваються в суспільних і природних структурах, а також у психології
світосприймання, проте воно не може бути настільки відокремленим від
загальних змін, революційних перетворень в реальному житті, щоб повністю
претендувати на власне самовизначення і рухомість. Мистецтво історичне
як у своєму виникненні, становленні, так і відповідності до певних
цивілізаційних ситуацій.

Твори мистецтва, передбачена в них змістовна і зовнішньо-чуттєва
структура починають жити своїм справжнім, повнокровним життям, коли
вступають у діяльну взаємодію з часом, історією, суспільними і
особистими інтересами людини. Потенційна духовна цінність мистецтва
набуває чинності разом з включенням його в культурно-історичний контекст
і простір. Отже, спосіб буття мистецтва не обмежується його фактичною
присутністю, вираженою у тій чи іншій матеріально-знаковій формі.
Мистецтво – процес повного розгортання його функцій в різнобічних
зв’язках і взаємозумовленості, єдності з життєдіяльними суспільними
структурами. Будучи породженим відповідними типами людської
життєдіяльності, мистецтво водночас стає її продовженням і чинником. А
як інструмент і спосіб вираження людського духу воно за самим своїм
покликанням не може лишатися осторонь від усіх радостей і турбот життя,
драматизму його суперечностей. Впливаючи на дійсність своїм втручанням у
повсякдення, мистецтво не ізолюється, а саме стає залежним від
незворотних змін, соціальних пристрастей і рухів.

У діяльному способі буття, складній своїй консистенції вираження
людського духу мистецтво підвладне постійним змінам і водночас зберігає
свою константність. Мається на увазі тут не окремий якийсь твір, його
змістовна і структурна константа, про що йшлося у попередніх розділах, а
унікальна властивість мистецтва оновлювати себе й актуалізуватися в
кожному наступному історичному середовищі і разом з тим переносити
духовні цінності з віддаленого минулого у поточний час, співіснувати з
новими художніми здобутками і потребами суспільства. Цю особливість,
тобто можливість історичних перенесень позачасового буття мистецтва у
порівнянні з усіма іншими проявами життя і культури, дехто з
мистецтвознавців називає парадоксальною. Однак парадоксальність це чи
вічність нетлінних духовних цінностей? Адже міняється життя і навіть
сама природа, змінюються форми праці і буття, міняються покоління і риси
цивілізації, а мистецтво приходить з минулого у своїй первозданності і
відкриттями граней і знову, як і раніше, а можливо ще з більшою силою
активізується в естетичній свідомості і життєтворенні. Зрівнятися у
цьому з мистецтвом не може ніщо, за винятком, хіба що, слова, здатного
акумулювати в собі і пронести в пам’яті як засіб інтелекту і спілкування
увесь досвід людства. Отже, мистецтво в усіх його іпостасях і виявах –
це також слово, семантика і мова, що репрезентують правічні та нові
цінності у збереженні моральних і творчих прагнень загальнолюдського в
людині.

Римський поет Проперцій, який жив у другій половині століття до н. е., в
одній із своїх «Елегій», згадуючи про могутню силу співця Орфея,
говорить у поетичному натхненні про вбогу власну оселю і що немає в ній
«ні сволоків кістяних, ні золочених склепів», немає й інших пишнот.
Проте Музи, каже поет, «не тікають од мене». Він прославляє красу своєї
судженої: «Кожна-бо пісня моя пам’ятник вроді твоїй!» І цей пам’ятник,
сподівається автор вірша, буде вічним:

Бо ж піраміди царів, що до зір досягають високих,

Зевса Елейського храм – наслідування небес –

І незрівнянна краса намогильного дому Мавзола

Мають зазнати на собі смерті суворий закон.

Дощ та з’їдливий огонь підточать їх славу всесвітню;

Роки ударять на них – порохом стануть вони,

Але не згине во-вік та слава, що геній придбає,

Подвигів духа во-вік сяє нетлінна краса.

Майже в унісон звучить строфа і справді безсмертної поеми Фірдоусі
«Шахнаме» про те, що колись розсиплються стіни розписаних палаців від
пекучих променів і дощових злив, але «Замок з пісень», зведений поетом,
не порушать ні вихори, ні громовиці, ні спека. Мистецтво перемагає і
час, і все минуще в житті, тому що воно є мрія, ідеал, воно – свобода.
Устами Антоніо, одного з персонажів драми Лесі Українки «У пущі»,
мовиться про вічну боротьбу життя і мрії, їх незгоду між собою. «А в
скутку боротьби – життя минає, а мрія зостається. Се ж то й значить:
«Життя минає – мистецтво живе».

Життя минає у своїй змінюваності і тим воно залишається неперервною
реальністю буття. Як символ мрії і віри, мистецтво й справді має цю
дивовижну властивість утримувати в собі незнищенну цінність, її
неминущість. Звичайно, у тому лише разі, якщо його конкретний твір
вартий того. Але тут є ще інша принципова обставина – непорушність
моральних і духовних підвалин, на яких піднімалось людство, зростало
його уявлення про істинність естетичних і художніх критеріїв, за якими
могло б оцінюватися мистецтво в цілому і кожен мистецький твір зокрема.
Безсмертні фольклорні витвори, що втамовують духовну спрагу, класичні
зразки давнього мистецтва уживались в органічній цілісності культури з
новими художніми здобутками часу. Однак ця ідилічна картина міняється,
як тільки ми ширше глянемо на повноту того, шо відбувається в середині
досить складної і суперечливої системи, якою є історичне життя і діяльне
буття мистецтва. У межах можливого зупинимося хоча б на кількох моментах
Це своєрідна антитеза до сказаного раніше про гармонійність мистецтва
минулого і сучасності.

Про «зникнення мистецтва» як наслідку загальної еволюції культури або ж
його вичерпаності чи невиправданості серед потужних сил інтелекту і
техніки в нинішньому столітті було висловлено чимало міркувань
(О. Шпенглер, В. Обюртен, С. Вайль та ін.). Як перекладач і автор
передмови до книги В. Обюртена «Мистецтво вмирає», не погоджуючись з її
основним пафосом, Лесь Курбас висловив міркування, які найбільше
виражають загальну тогочасну тональність щодо розуміння буття і
подальшої долі мистецтва, відмови від старого, а не від мистецтва
взагалі. Проте звертає на себе увагу психологія заперечувати все,
прагнути будь що змін, та вшановувати знецінення. І справа тут не в
чийомусь винятковому радикалізмі стосовно старого, а в унікальному
зміщенні уявлень. Утопічно спродукована фантазія стала практичним
інструментом дії, доведеної до вищої напруги протиставлення старих
цінностей і нового в мистецтві. Варварство щодо старих пам’яток
культури, передусім культових споруд, чинилося на очах людей і
освячувалося обіцянкою ще небаченого прогресу. Саме таким є контекст
незгоди Леся Курбаса з тим, що мистецтво «вмирає». Для нас, писав він у
згадуваній передмові, хто відчув усю трагедію переломної години в
мистецькій свідомості і сприйманні людства, для нас, хто встиг вжитися
«в переломи ліній Делоне, вслухатися в дивний геній Чюрльоніса, дати
себе підхопити вихорам Скрябіна, відчути трагічні удари молота
Маяковського, – для нас вже ясно, що поминки мистецтву рішуче не впору».
Потрібно знайти себе в оновленні і відреченні від старого, що вже почало
нам ставати чужим. А тому слід визнати, що нині «Ми стоїмо напередодні
повстання такого високого і живого мистецтва, якому по силі рівного ще
не було».

Спостерігаючи процеси у сучасному йому мистецтві першої половини ХХ ст.,
М.О. Бердяєв відзначав «найглибші потрясіння в тисячолітніх його
основах». Аналізуючи роман А. Бєлого «Петербург», видатний мислитель
визначив мистецтво цього автора як «його власне буття, його хаос, його
вихоревий рух, його космічне відчуття. І це є новим і незвичним у
ньому».

Далі слід наголосити на формах зв’язку історичної творчо-змінюваної
життєдіяльності і мистецтва. їх, найбільш рельєфно окреслених, дві –
пряма і опосередкована. Причому, як за змістом і характером зв’язку, так
і за функціонуючим взаємовпливом. До прямого втручання в безпосередній
життєвий процес мистецтво освоїло специфічні механізми певної єдності,
органічності в продуктивно-предметній життєдіяльності, а також у
суспільних і людських відносинах. Воно й справді набуває реальної форми
життєдіяльності, коли всіма своїми доступними засобами виражає
оптимізацію життя. Це стосується не лише ужиткового мистецтва й
архітектури, а й слова, образотворчого мистецтва, музики, театру, які
здатні включитися в життєдіяльність практичною своєю стороною.

Що ж до опосередкованої участі мистецтва в життєдіяльності, то тут
відзначимо, що з його допомогою формується ідеал, розвиваються творчі
здібності людини, пізнається світ. Воно активно сприяє взаєморозумінню
між народами, становить, так би мовити, золотий фонд духовності.

Література:

Белая Г.А. Дон-Кихоты 20-х годов. – М., 1989.

Борев Ю.Б. Художественные эпохи и направления в искусстве прошлого //
Эстетика. – М., 1988.

Гачев Г. Жизнь художественного сознания. – М., 1972.

Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4 т. Т.2. Развитие идеала и особенные формы
прекрасного в искусстве. – М., 1969.

Історія української літератури XX ст. Розділи: Художній процес: 20-30-ті
роки; Літературознавство і критика: 1917-1940. – К.,1994.

Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика: Підручник. – К.: Вища
школа, 1997, 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020