Шпаргалка

Шпаргалка

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось
особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленнями
про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним
доповненням, позначаючих завжди культуру чогось: культуру духу, культуру
розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє
людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє
римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від
неприродного (штучного).

Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного
освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього)
відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина
стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе
такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину
людиною. Але якщо праця — це єдина соціальна субстанція, що створює
людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиною соціальною
мірою, демонструючи, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи,
культура є якісна характеристика розвитку суспільства

культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище,
що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;

культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання
оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на отримання об’єктивної
і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і
мистецтво;

культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе,
але й визначити своє місце в світі, світоглядні установки;

культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі освоєння
світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних
орієнтацій людини в світі;

культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми
поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;

культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил,
формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб,
емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст.

Цивілізація – остання ступінь розвитку людства після дикунства і
варварства” /Л.Морган/

Стиль цивілізації – це системне явище, тому що у своєму розвитку
цивілізація може охопити декілька культурно-історичних стилів.

Поняття «культура» відноситься до числа найбільш широких за своїм
обсягом і у філософському розумінні означає сукупність досягнень
суспільства в процесі його розвитку. Існує широке та вузьке розуміння
цього поняття. В широкому — як сукупність матеріальної та духовної
культури, у вузькому — суто духовна культура.

Матеріальна культура — матеріальні цінності, створені людством в процесі
його розвитку, до яких відносять знаряддя праці, житло, одяг тощо.

Духовна культура — духовні цінності людства, цінності в галузі 1)освіти,
2)науки, 3)художньої культури, 4)моралі, їх виробництво, розподіл та
споживання.

Художня культура — сукупність літератури та мистецтва.

Цивілізації — соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають
на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми
суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками: за змістом
духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями
соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад,
шумерська цивілізація).

Знак — предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про
інші предмети і використовується для її отримання, зберігання,
опрацювання та передачі.

Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою — семіотикою.
Поняття знакової системи в семіотиці охвачує дуже широкий обсяг
об’єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська,
українська, англійська та інші), а також різні штучні мови — мова
математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови,
образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні
символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які
можуть служити засобами для відображення якогось змісту.

Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це третя
найважливіша характеристика культури.

Явища культури — це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких
зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми
зміст.

Зрозуміти будь-яке явище культури це означає побачити в ньому не просто
чуттєве, відчути річ, але її «невидимий» суб’єктивний смисл. Саме тому,
що явище виступає в якості знака, символу, тексту, який потрібно не
тільки спостерігати, але і усвідомлювати, вона стає фактом культури

Мова — не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності, скільки
інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності.
Завдяки мові людина мисляча — це насамперед людина фантазуюча.

Величезної кривди українській мові було завдано російським
самодержавством, яке ставило за мету виконання своєї каїнової місії:
створити імперію рабів, у якій би люди, нації, культури — «на всіх
язиках все мовчало». Невдовзі після Переяславської угоди про повну
автономію України було зроблено все, щоб передати владу московським
воєводам і митрополитові, позбавивши Гетьманщину права міжнародних
зносин, збирання податків, прийняття присяги українськими гетьманами і
полковниками.

Мова, Слово віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів,
творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший,
найкоштовніший скарб народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну
божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом вважалася мірою
розвитку, культури, гідності кожної особистості, нації.

Соціокультурним світом ми називаємо суспільство, характерною ознакою
якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який
соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але
й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність
соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне
середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це
середовище об’єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу якої-небудь окремої
етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків).
Але на відміну від національних культур, вони не обов’язково виникають
на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни
(наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

Соціокультурні світи поділяються на типи, які не взаємовиключають один
одного.

Історичні типи культури — це епохи у розвитку суспільства, які змінюють
одна одну (наприклад античний світ);

Регіональні культури — це надетнічні культурні спільноти, які
утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого
історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура
Латинської Америки);

Цивілізації — соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають
на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми
суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками: за змістом
духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями
соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад,
шумерська цивілізація).

Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають
подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ,
також є об’єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як
реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого
боку, артефакти мають ще й іншу суб’єктивну визначеність. У них втілено
те, що називають «смислом», «значеням».

Ця об’єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у
них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина
олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком
духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності,
артефактів.

Знак — предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про
інші предмети і використовується для її отримання, зберігання,
опрацювання та передачі.

Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою — семіотикою.
Поняття знакової системи в семіотиці охвачує дуже широкий обсяг
об’єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська,
українська, англійська та інші), а також різні штучні мови — мова
математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови,
образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні
символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які
можуть служити засобами для відображення якогось змісту.

Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це третя
найважливіша характеристика культури.

Поняття соціокультурної динаміки.

Динаміка культури характеризує трансформаційні процеси всередині
культури й у взаємодіях культур, які специфічні цілісністю,
закономірністю, спрямованістю і впорядкованістю провідних тенденцій. Для
динаміки культури характерною є усталеність взаємодії компонентів,
періодичність і стадіальність, що відрізняє її від культурних змін як
довільних трансформацій соціокультурного процесу. Динаміка культури є
відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватись до
мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування.

Елементи культури, що перебувають у стійкій рівновазі, закріплюються в
культурній традиції. Накопичення протиріч у культурній системі
призводить до її розбалансування і створення кризової ситуації, яка
знаходить своє вирішення в оновленні культурного досвіду, в культурних
інноваціях. Динаміка культури може вести до збагачення ціннісних смислів
культури, тобто носити прогресивний характер. Проте можливі такі
динамічні процеси, що спрощують культурне життя суспільства, ведуть до
його занепаду і деградації. Регресивні зміни викликають кризу культури.
Особливим станом культури є її застій як стан довготривалої стагнації
культурних цінностей.

У культурології існують різнопланові підходи до побудови моделей
соціокультурної динаміки.

Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система
поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше
чергуються за певними ознаками.

Отже, типологізація культури вимагає системних знань про структуру її
елементів, зв’язки, функції, відносини, рівні організації, систему
пріоритетних векторів її висхідного розвитку, які і визначають
особливості виділених об’єктів, а їх порівняльне дослідження дозволяє
спрогнозувати наступні стадії розвитку.

В культурології, як правило, виділяються два типи систем культурного
розвитку:

+ Хронологічний (аналіз культурних епох, що послідовно змінюються)

+ Культурно-історичний (аналіз різних культурних систем, рознесених у
часі і просторі)

Аналізуючи сучасні наукові дослідження, можна виділити чотири підходи до
типологізації культури.

Сучасні підходи до типологізації культури:

І. Світоглядний;

II. Формаційний;

III. Локальний;

і пізнавальної : діяльності людини. Основу духовного життя складає
досвід, який передається від минулих поколінь наступним і є сукупністю
архетипів.

Артефакт (лат. — штучно + зроблений) — процес або утворення, невластиві
об’єктові у нормальному для нього стані, котрі виникають, зазвичай, під
час його дослідження. Архетип (грец. — початок + образ) — прообраз,
первісна форма, взірець. В аналітичній психології К.Юнга поняття
архетипу співвідноситься з безсвідомою діяльністю людей.

Архетип — це вроджені психічні структури, котрі є результатом
історичного розвитку людства. За К.Юнгом, архетипи слугують живильним
грунтом творчо-продуктивної, у т.ч. і художньої уяви та фантазії;
втілюються у сновидіннях, міфах, казках, виступають вихідним матеріалом
для художньої літератури і мистецтва.

Знак — матеріальний предмет (явище, подія), який виступає у якості
представника певного іншого предмета, властивості чи відношення і
використовується для придбання, збереження, переробки і передачі
інформації (повідомлень, знань, образів). У семіотиці розрізняють три
види знаків: знаки-копії, або „іконічні»(за принципом подоби: відбиток
пальця, фотографія), знаки-індекси, або знаки-ознаки (у котрих
фіксуються причинно-наслідкові відношення: «якщо…то…», наприклад,
усі народні прикмети), знаки-символи, або нерозгорнуті знаки, у котрих
присутній зміст, сенс, образ (наприклад, кількість куполів православної
церкви, символіка кольору, жестів тощо).

Культура — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил
і здібностей людини, що втілюється у типах і формах організації життя і
діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних
цінностях.

Культура елітарна — форма культури, яка включає вишукане мистецтво,
музику, літературу, і призначена для вищих прошарків населення.

Культура масова — форма культури, витвори якої стандартизуються і
розповсюджуються серед широких мас без участі регіональних, релігійних і
класових субкультур.

Культурогенез — процес зародження матеріальної і духовної культури
людства, що відбувався у тісному зв’язку із становленням і розвитком
знарядь праці та матеріально-технічною діяльністю, згідно із соціальними
закономірностями. Культурні цінності — результат оцінки пізнавальними
суб’єктами (особистістю, групою, спільністю) об’єктивно існуючого
соціокультурного світу.

Міф (від грец. — переказ, оповідання) — один з видів усної народної
творчості, характерний для часів первіснообщинного, рабовласницького та
феодального ладу.

Мова — система знаків, при допомозі котрих відбувається людське
спілкування, мислення і самовираження. Це засіб пізнання світу,
створення, збереження, переробки та передачі інформації. Сутністю мови є
те, що вона розчленовує світ на дискретні поняття, тобто надає окремим
елементам світу певні значення і в особливий спосіб їх класифікує.

Синкретизм (грец. — поєднання, об’єднання) — злитість,
нерозчленованість, що характеризує першопочатковий, нерозвинений стан
чогось (наприклад, синкретизм первісного мистецтва, який характеризує
нерозчленованість діяльності і мислення людини у первісній культурі).

Цивілізація (лат. civilis — громадянський, державний) — 1) форма
існування істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність
духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку
матеріальної і духовної культури; 4) процес становлення громадянського
суспільства; 5) відносно самостійне соціально-історичне утворення,
локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

Цінності — найважливіші компоненти людської культури поруч із нормами і
ідеалами. Це властивість певного предмета або явища задовольняти
потреби, бажання, інтереси індивіда, групи людей, суспільства загалом. З
допомогою цього поняття характеризується особистісний смисл для окремої
людини і соціально-історичне значення для суспільства певних предметів і
явищ дійсності.

Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система
поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше
чергуються за певними ознаками.

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки
людини в рамках тієї або іншої соціальної групи.

Ритуал — це вид обряду, який являє собою форму складної символічної
поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка
покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних
соціальних відносин або процесів.

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки
людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет
останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому
інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні.
Основна соціальна функція етикету — це закріплення внутрішньогрупових і
міжгрупових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий
етикет).

Візантійський стиль — стиль київської архітектури, який сформувався під
впливом зодчих Херсонєса, Візантії, Малої Азії, досягнень візантійської
культури, християнського світогляду. Характеризується сполученням
базиліки з центральною будовою.

Романський стиль (лат. — римський) — напрям у мистецтві X—XIII ст., що
панував у Західній Європі та в Україні, витоки якого походять з
давньоримської культури. В архітектурі — це використання простих,
суворих, урочистих, масивних форм, склепінь та арочних конструкцій, У
декорі великих соборів застосовувались експресивні багатофігурні
скульптурні композиції та розпис фресками. Риси романського стилю
характерні для Успенського собору у Володимирі-Волинсь-кому (1157—1160),
а також Кирилівської церкви в Києві (1150 р.), Успенського собору в
Чернігові.

Готичний стиль (італ.— готи, за назвою племені готів) — художній стиль
середньовічної Європи (X—XV ст.), який грунтується на народних традиціях
готів (германців). В архітектурі характеризується вертикалізмом
конструкцій, каркасним перекриттям, чіткістю ліній, незвичністю,
використанням скульптур, вітражів. Стиль набув значного поширення в
живописі. Шедевр готики — Нотр-Дам де Парі (собор Паризької Богоматері).

Відродження (Ренесанс) — епоха в розвитку європейського мистец-Ьа XV—XVI
ст. Естетичні ідеали Відродження — гуманізм, антропоцентризм, на перший
план у світоглядній позиції виступає людина, вІд-оунається
переосмислення античності. Це урочиста пісня людині, під-игсення її в
живописі, літературі до рівня божества. Для архітектурного річіесансу
характерна урівноваженість композиції, розвинений каркас, п;іріжні
пілястри, обрамлення дверей і вікон. Ренесанс набув поширення В
українській філософії, політичній думці, архітектурі, літературі.

Бароко (від італ. Ьагоссо — чудернацький, дивний) — епоха в
європейській, українській культурі, охоплює XVI — середину XVIII ст.,
впинилась у філософії, способі мислення, світогляді, літературі,
архітектурі, скульптурі, музиці. Художній стиль бароко характеризується
по-казовістю, багатством, експресивністю, емоційністю, пишністю,
драматизмом, містичним відчуттям простору. У літературі — пишномовністю,
багатством мовних засобів, образністю. В архітектурі — дивовижністю
ліпних деталей, декору, динамікою. У філософії — прагненням добра,
блага, справедливості, прагненням людської досконалості, пі-шання істини
і світобудови.

Українське (козацьке) бароко — стиль, якому притаманні основні риси
європейського бароко, але для нього характерна більша стриманість,
розважливість, поміркованість, урочистість, величність. Бароко-пий храм
чи споруда сприймається як скульптура, у
просторово-архітек-турно-ландшафтному ансамблі. Зразки бароко:
Успенський собор, церкви Богородиці, Феодосії, Воскресіння в Печорській
лаврі, церква Спаса на Берестові, дзвіниця Степана Ковніра та Йоганна
Готфріда Шеделя в Печерській лаврі, Козелецький собор і будинок
канцелярії в Чернігові та майже всі храми XVII—XVIII ст.

Рококо (фр. — черепашковий, чудернацький) — стиль в архітектурному та
декоративному мистецтві XVII ст., який відрізняється орнаментом у
вигляді черепашок. Уважається пізнім бароко, але більш витончені
елегантні мотиви орнаменту справляють особливо святкове враження.
Зразки: Андріївська церква, Марийський палац (архітектор В. Растреллі),
дзвіниця Софійського собору.

Ампір (фр. — імперія) — художній стиль, який виник у Франції, набув
поширення в інших країнах, орієнтований на римську античність. У ньому
копіюються зразки римського декору, елементи розпису, предмети мистецтва
Стародавнього Єгипту. В Україні після заборони царським указом 1801 р.
будувати храми в стилі українського козацького бароко декілька споруд
збудовано в стилі ампір (фонтан «Самсон» на Подолі, колона
магдебурзькому праву). Після війни 1812 р. стиль набув поширення в
Росії.

Класицизм (лат. сіаззісиз — взірцевий) — художній стиль у європейському
мистецтві XVII — початку XIX ст., у якому втілювалось прагнення до
відображення героїчних І моральних ідеалів, звернення до форм античного
мистецтва як естетичного взірця, до суворої впорядкованості логічних і
гармонійних образів. Естетичні моральні цінності

класицизму — стійкість перед фатумом, підпорядкування особнем
громадському, інтересам загалу, почуттів — обов’язку і розуму. 1
архітектури класицизму характерні чіткість і геометризм форм, хирно
терна симетрично-осьова композиція, логічність планування. Обріїк творче
мистецтво відзначається ясністю, урівноваженістю компочиції. Провідний
напрям класицизму — містобудування. В Україні класициц сформувався
наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Еталонами класицизму є корпус
Національного університету ім. Т. Г. Шевченка (арА В. Беретті), палац К.
Розумовського у Батурині, парково-ландшафші ансамблі «Софіївка» (Умань),
«Олександрія» (Біла Церква).

Модерн (від фран. — сучасний, новий) — стиль у європейському й
американському мистецтві кінця XIX — початку XX ст., який .чл
рактеризують, наприклад, в архітектурі, національно-романтичні риси,
динамічність форми, геометрично чіткі ритми будівлі. Гнучкий, пластичниі
декор ліній, організованість композиційної побудови, широке застосування
матеріалів, символічна підкресленість твору. Модернізму притаманні
здебільшого естетичні риси функціоналізму і конструктивізму. У Києві н
стилі модерн збудовано будинок з химерами (арх. Городецький),
Бессарабський ринок (споруджений у 1910—1912 рр., арх. Г. Гай),
залізничний вокзал (споруджений у 1912—1914 рр., арх. О. Вербицький).
Найяскравіше модернізм виявився в образотворчому мистецтві:
експресіонізмі, футуризмі, дадаїзмі, кубізмі, сюрреалізмі. Поняттям
модернізму характеризуються також різноманітні течії нереалістичної
літератури: декадентство, «потік свідомості», натуралізм, театр абсурду.

Кубізм (від куб) — модерністська течія в образотворчому мистецт-Ші де
предметний світ зображувався у вигляді комбінацій правильних і
симетричних об’ємів (куба, кулі, циліндра, конуса). Для кубізму хара-І
герна жорстка аскетичність кольорової гами.

Футуризм (лат.— майбутнє) — авангардистська течія у європейському
мистецтві 10—20-х років, яка характеризується запереченням традицій у
культурі, націленістю в майбутнє. Мистецтво для футуристів — предмет
самовираження, самотворчості. Представником кубо-футуризму є О.
Богомазов (1880—1930).

Романтизм — ідейний, художній рух в європейській культурі кінця XVIII —
початку XIX ст., який характеризується звеличеним піднесенням, культом
ідеалів, запереченням буденності, сірості дійсності, мрійливістю,
бажанням створити досконалий світ. Романтизм — своєрідний початок у
кожному культуротворчому русі чи напрямі в культурі. Сутність
романтичного стилю— визнання гострої драматичної, нерозв’язаної
суперечності між дійсністю і високим ідеалом, несумісним з нею.

Символізм — напрям у мистецтві, художнє явище в європейській культурі
кінця XIX — початку XX ст., для якого характерним є захоплення
таємничістю, містичним тлумаченням світу, прагненням досягти якісно
нових цінностей через узагальнення, символіку, езопову мову,
асоціативність. Символісти вбачають у мистецтві магічну силу оновлення
життя, світогляду і життєдіяльності людей. Відображає кризу суспільства,
життя, світосприймання естетизму.

Сюрреалізм (надреалізм) — напрям у мистецтві, що сформувався у Франції у
20-ті роки XX ст. Закликав до стихійної творчості, непідкон-трольної
розуму. Художник має спиратися на підсвідомість, сни, галюцинації,
марення і з допомогою ліній, площин, форм і кольору прагнути досягти
вічності і безмежності. Сюрреалістичний твір має бути алогічним,
парадоксальним, з особливою ірреальністю.

Реалізм (дійсність) — правдиве художнє відображення дійсності,

стиль у мистецтві XIX ст.

Авангардизм (фр. — передовий загін) — умовна назва антиреалісти-чних
течій та напрямів у художній культурі XX ст. Термін «авангардизм»
виникає на початку XX ст., стверджується в 50-ті роки. Авангардизм
відмовляється від гуманістичних та реалістичних традицій, перетворює
пошуки нових образотворчих засобів на самоціль. Принципи авангардизму
знайшли вирішення в літературно-художніх течіях — експресіонізмі,
дадаїзмі, кубізмі, футуризмі, сюрреалізмі.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *