.

Розвиток української та зарубіжної культури в другій половині ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
499 7685
Скачать документ

Міністерство освіти України

Київський державний торговельно-економічний університет

Коломийський економіко-правовий коледж

Розвиток української та зарубіжної культури в другій половині ХХ
століття

Коломия

1999 р.

План

1) Посилення партійного контролю над духовним життям суспільства

(40 – 60 роки Україна)

2) Музика (Ревуцький, Лятошинський, Івасюк, Мірошниченко)

3) Живопис і скульптура (Далі, Годунов)

4) Театр (Бучма, Ужвій, Плисецька, Брехт, Захаров)

1. Важливою складовою частиною повоєнної відбудови України було
поновлення культурного життя. В умовах, коли на першому плані стояла
відбудова великої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на
розвиток культури не вистачало коштів. Тому видатки на культуру та
культурну сферу життя концентрувалися на найважливіших об(єктах —
школах, вищих навчальних закладах, науково-дослідницьких установах.

Нові історичні умови не змінили курсу на русифікацію, який розпочався в
Україні ще з другої половини 30-х років, а потім продовжувався в
наступні десятиліття. Основний його прояв це: витіснення української
мови російською з усіх сфер суспільного життя, створення великих перепон
для розвитку укарїнської культури, для пізнання справжньої історії свого
народу, нарешті намагання розглядати мову, культуру, історію
українського народу через призму російської культури, мови, історії.

Цей русифікаторський наступ відбувався нестихійно, а цілеспрямовано,
через низку державних заходів, які скеровували цей процес в бажане для
влади русло. Для реалізації цих заходів використовувалися кадри,
ідеологічний процес, в тому числі й таке явище, як систематичне й
багаточисельне переселення українців на Схід, на рідкозаселені землі та
заохочення переселення росіян в Україну.

Діапазон користування українською мовою постійно звужувався. У
російських школах навчалося набагато більше дітей, ніж в українських.
Закривалися національні школи (угорські, польські), усі вони
перепрофілювались на російські. Більшовицька партія прагнула перетворити
школу на знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською
молоддю. Була відновлена робота комсомольських організацій. Найбільшим
покликанням школи оголошувалось виховання відданості Сталіну і
більшовизму. В роки четвертої п(ятирічки було відновлено роботу всіх
вузів України, яких у 1950 році налічувалося 160. У першій половині
продовжує збільшуватися кількість студентів, особливо за рахунок
вечірніх і заочних відділень інститутів та університетів. Викладання в
більшості вузів велося російською мовою.

Система керівництва наукою, що існувала в УРСР, створила умови для
засилля посередності авантюристів. Унаслідок цього деякі перспективні
напрями наукових досліджень, наприклад, генетика, була проголошена
ідеалістичною “лженаукою”. Розпочалися переслідування і розправи.
Розгром генетики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної
науки.

Слід зазначити, що в умовах сталінського режиму діячі культури
зобов(язані були творити в рамках так званого соціалістичного реалізму,
який зводив функції літератури та мистецтва до зображення переваг
“соціалістичного способу життя” і прославлення діяльності Й. Сталіна.

У повоєнні роки розвиток культури проходив у атмосфері ідеалогічної
непримиренності постійних переслідувань інакомислячих. Великоруський
шовінізм, “Жданівщина” нанесли в цей період особливої сили удар по
українській культурі.

У серпні 1946 року постанова пленуму ЦККП(б)У про небезпеку українського
націоналізму засуджує “Нарис історії української літератури” за
редакцією С. Маслова та Є Кирилюка. Різкій критиці піддано ряд журналів.
Змінено склад редколегії журналів “Вітчизна”, “Перець”. З(являються
погромні рецензії на твори Яновського, А. Малишка, О. Довженка.

В цей період за національні ухили зазнали переслідувань чимало
представників творчої інтелігенції. Найбільша наруга чинилася в період
“правління” Л. Кагановича. Пізніше, у 1951 році зазнали переслідувань В.
Сосюра, А. Малишко, Є. Кирилюк, О. Білецький та інші.

Над поетами-прозаїками, художниками, музикантами, літературознавцями
постійно нависала загроза бути пезпідставно звинуваченими в
“некритичному підході до реакцій буржуазної культури”, “низькопоклонстві
перед Заходом”, “відступі від марксизму-ленінізму”, “українському
буржуазному націоналізмі” тощо.

Пошуки націоналістичних “збочень” поширилися і на історичну науку.
“Серйозні перекручення буржуазнонаціоналістичного характеру” виявили в
працях колишнього директора Інституту історії АН УРСР М. Петровського в
“Короткому курсі історії України” за редакцією С. Білоуса, М. Супруненка
та інших працях українських істориків.

Суперечливі тенденції проявилися у післявоєнні роки і в сфері
нейтрального мистецтва. Результатом ідеологічного тиску на театри стало
прийняття ЦККП(б)У в жовтні 1946 року постанови “Про репертуар
драматичних театрів і заходів щодо його поліпшення”. Обов(язковим для
репертуару стало переважання вистав на сучасні теми, які б оспівували
пафос соціалістичного творення, будівничу енергію радянських людей.

Аналогічні процеси відбулися у галузі кіномистецтва. Основу продукції
тодішнього кінематографа складали революційно-патріотичні твори. В
умовах жорсткого контролю реалізував свій кіносценарій “Життя в цвіту”
відомий український режисер О. Довженко. Згодом фільм вийшов на екрани
під назвою “Мічурін”.

У 1948 році з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР
розгорнулася боротьба з так званими “космополітами”, яка поширилась і в
Україні. Пошуки ідеологічних відхилень привели до нападів на діячів
європейської культури. Їх звинуватили в антипатріотизмі, у
низькопоклонстві перед реакційною буржуазною культурою. У 1950 році було
ліквідовано кабінет європейської історії в Академії наук УРСР.

В результаті, в колах творчої інтелігенції стало наростати взаємне
недовір`я, підозрілість, утверджувалося донощиство, що підтримувалося і
навіть заохочувалося. У повоєнні роки переважна більшість авторів
змушені були друкувати відверто апологетичні, словослівні твори, далекі
від життєвої реальності. Смерть Й.Сталіна і початок десталінізації
суспільства відкрили перед українською національною культурою
перспективи відродження.

У 60-і роки знову посилюється процес русифікації, вона проводилася під
гаслами “інтернаціоналізму”, “зближення націй”. М.Хрущов стверджував, що
без впровадження у всі сфери життя союзних республік російської мови і
культури, комунізм неможливий. Не зважаючи на успіхи у галузі
фундаментальних та прикладних наук, Україна залишалася науковою
периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих вчених на
роботу до Москви.

В ці роки увійшло в українську літературу молоде покоління
“шестидесятників” – В.Симоненко, Л.Костенко, М.Відграновський та інші.
Ця плеяда молодих митців внесла свіжий струмінь в українську культуру, в
центрі своєї творчості поставила людину з її ідеями і духовним світом.
Слід зазначити, що процесию. Які відбувалися в мистецтві, мали досить
суперечливий характер. Так і не побачили світ твори В.Сосюри “Третя
рота”, “Мазепа”. Була заборонена книга Д.павличка “Правда кличе”.

На початку 60-х років зазнали переслідування М.відграновський, І.Драч,
Л.Костенко, В.Стус, В.Симоненко.

2. Ревуцький Лев Миколайович народився 20 лютого 1889 року в селі
Іршавець, сьогодні Чернігівська область. З іменем Ревуцького пов`язаний
важливий етап в істрії української музики. Творча спадщина невелика — 2
симфонія, фортепіанний концерт, соната і ряд мініатюр, 2 кантати
(“хустина” на вірші Т. Г. Шевченка), пісні, хори і більше 120 обробок
народних пісень. Однак трудно оцінити вклад композитора в національну
культуру. Його концерт став першим зразком цього жанру в українській
професійній музиці. Друга симфонія заклала основи українського
симфонізму. Його збірки і цикли обробок цілковито розвинули традиції,
закладені такими фольклористами, як Лисенко, Стеценко, Степовий.

Ревуцький був ініціатором обробок фольклору. Розквіт творчості
композитора припадає на період 20-х років і співпав з періодом швидкого
росту національного самопізнання, активного його вивчення, свого
історичного і культурного минулого. В 1921 році в Києві відкривається
музично-етнографічний кабінет, видаються збірки народних пісень таких
фольклористів К. Квітки, Г. Верьовки, Н. Монтовича, видаються музичні
журнали. З(являється перший республіканський симфонічний оркестр
(1919р.), камерні ансамблі, відкриваються національні театри музичної
драми. Саме в ці роки сформувалась естетика Ревуцького, виникли
практично всі його найкращі твори. Ревуцький народився в інтелігентній
музичній сім(ї. Дома часто організовувались концерти, на яких звучала
музика Баха, Моцарта, Шуберта. Дуже рано хлопчик познайомився з народною
піснею. В 5 років Ревуцький почав займатися музикою з мамою, потім — з
різноманітними провінційними вчителями.

В 1909 році він поступив у Київську музично-драматичну школу, де його
вчителем був Лисенко. В 1908 році він поступив на фізико-математичний і
юридичний факультети Київського університету. Паралельно майбутній
композитор відвідував лекції в музичному училищі. В 1916 році Ревуцький
прискореними темпами закінчив університет і консерваторію. В 1917 році
він потрапляє на Рижський фронт.

В 1924 році Ревуцький переїздить в Київ і починає викладацьку роботу в
музично-драматичному інституті, а після його розподілу на театральний
іуз і консерваторію переходить на кафедру композиції в консерваторію, де
за довгі роки роботи з його класу вийшло ціле сузір(я найталановитіших
українських композиторів — Майборода, Филипенко, Жуковський.

З(являються цикли “Сонечко”, “Галицькі пісні” і збірник “Козацькі
пісні”. В 30-х роках композитор пише дитячі хори, музику до кіно- і
театральних постановок, інструментальних творів. З 1936 по 1955 роки
Ревуцький займається доробкою і редакцією вершинного твору свого вчителя
— опери М. Лисенка “Тарас Бульба”.

З початком війни композитор переїздить в Ташкент і працює в
консерваторії. Особливе місце в його творчості займає патріотична пісня.
В 1944 році Ревуцький повертається в Київ, веде роботу над зібраними
творами Лисенка. До останніх днів свого життя композитор працює як
педагог, публікує статті, виступає опонентом на захистах дисертацій.

Лятошинський Борис Михайлович народився 3.01.1895 на Житормирщинні.
Помер 15. 04. 1968 р. в києві. З іменем Лятошинського пов’язано не
тільки великий період розвитку української музики, але пам’ять про
великий талант.

Лятошинський перш за все композитор – симфоніст. Для нього симфонізм —
спосіб життя в музиці. Не простим був творчий шлях Лятошинського в
мистецтво.

Інтеленгент, він в 1918 р. закінчив юридичний факультет Київського
університету, через рік — Київську консерваторію по класу композиції.
Бурхливі роки першого десятиріччя відбилися і на перших творах молодого
композитора. Перший і другий струнні квартети, перша симфонія (1918), в
ній чітко проявився поліфонічний дар, блискучі володіння оркестровими
тембрами. В 1926 р. з’являється увертюра на чотири українські теми, яка
ознаменувала початок нового періоду, для якого характерна пристальна
увага до українського фольклору.

Лятошинський робить обробки українських народних пісень для голосу з
фортепіано і для хору. В роки війни разом з Київською консерваторією
Лятошинський евакуював у Саратов, де продовжує працювати. В ці роки
створені: Київський квінтет, четвертий струнний квартет. Сюїта для
струнного квартету на українські народні теми. Протягом 20-хх рр.
Лятошинський створив прекрасні хорові мініатюри, цикли. В 1951 р. була
написана Третя симфонія, після її виконання, вона була піддана жорстокій
критиці. Третю симфонію Лятошинського можна поставити поряд з сьомою
симфонією Шестаковича. 50-60 рр. Відмічені великим інтересом композитора
до слов’янської культури. Композитор займався педагогічною діяльністю,
виховав неодне покоління українських композиторів — Сільвестров,
Грабовський та інші.

Івасюк Володимир Михайлович народився 4. 03. 1949 р. у місті Кіцмань,
Чернівецької області. Помер 22. 05. 1979 р. у Львові. Відомий
український поет і композитор, син М. І. Івасюка. Закінчив в 1937 р.
Львівський медичний інститут, а також з 1973 р. по 1979 р. навчався у
Львівській консерваторії. Трагічно загинув.

Писав вірші. Автор широко відомих пісень “Я піду і далекі гори” (1968),
“Червона рута” (1969), “Водограй” (1971), “Два перстені” (1973) та інші.

Написав багато творів на слова Д. Павличка, Р. Братюня, Р. Кудлика, А.
Деметьєва, С. Пучкіна, М. Ткача та інших, які увійшли до збірок “Пісні”
виданих в 1977 і 1988 рр. “Моя пісня” 1988 р, “Водограй” 1989 р, а також
до вистави “Прапороносці” за романом Гончара (поставив у Львові
український драматичний театр ім. М. Заньковецької). Лауреат
Республіканської премії ім. М. Островського в 1988 р. нагороджений
посмертно. Пісня “Червона рута” дала назву першому Республіканському
фестивалю сучасної української пісні і музики, який у 1989 році був
проведений у місті Чернівцях.

Мірошниченко Євгенія Семенівна народилася 12. 06. 1965 році в селі
Радянське тепер Вовчанський район Харківська область. Українська
співачка (лірико-колоратурне сопрано), народна артистка з 1965 р. В 1957
р. закінчила Київську консерваторію, клас сольного співу М.
Донець-Тосейр і стала солісткою Київського театру опери та балету ім. Т.
Г. Шевченка.

1961 році стажувалася у театрі “Ла Скала” (мілан). Виконувала партії:
Венера (“Енеїда” Лисенка), Йолан (“Милана” Г. Майбороди), Віолетта,
ждільда (“Травіата”, “Рголетто” Верді) Монон (“Монон” Массне), Разіна
(“Севільський цирульник” Россіні). Головна роль у телефільмі “Лочія ді
Ламшермут” (1980).

Займалася концертною діяльністю. Нагороджена орденами, а також
державного премією УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Сальвадор Долі народився 11. 05. 1904 р. у Фігірасі Каталонія. Належить
до іспансько-американських живописців. В 1921 р. по 1926 р. навчався в
АХ Сан-Фернандо в Мадриді. З 1929 року жив у Парижі, пізніше у 1940 році
поселився в США. В 1926 році вирішив працювати у напрямку сюрреалізму.

Витончені по майстерності картини Далі (“” 1931 рік, музей сучасного
мистецтва, Нью-Йорк, “Палаючий жираф”) .

1935 рік публічне художнє зібрання, Базель. Картини Далі представляють
собою жахливі фантасманорії, марення, де відображені надприродні
ситуації. Беззмістовне поєднання предметів набуває видимої реальності і
достовірності. З 1941 року Далі звертається також до релігійного
живопису, пейзажу, переносячи крайно ексцентричну фантастику в класичні
теми і композиційні настрої.

До таких картин відносять картину: “Тайна вечеря” 1955 рік галерея
мистецтв Вашингтон.

Твором Далі притаманна не тільки фантастичність, а й ідея реакціонність,
відверті махінації на політичні, релігійні і естетичні інтереси
буржуазного суспільства.

Годунов Олександр Федорович народився в 1916 року в с. Корекіно
Саратовської області. Фахову освіту отримав у Київському державному
інституті — тепер Національна академія мистецтв, — у таких видатних
майстрів живопису як карпо Трохименко та Олександр Шовкуленко. Саме
вони, ці українські майстри пейзажу і натюрморту навчили Олександра
серйозному відношенню до побудови пейзажного твору, давали уроки високої
професійності створення натюрморту.

На все життя Олександр Федорович залишався вірним принципам реалізму,
вимогливості при написанні “працю” букетів квітів О. Шовкуленко, як
відомо був неперевершеним майстром бузку, бузкових натюрмортів. А зараз
лише один О. Годулов пише їх на такому рівні, якщо говорити про Україну.

У творчому доробку художника багато унікальних творів. Унікальних тому,
що він побував самотужки човном у таких диких наближених місцевостях, де
мало хто був. Так він на човні з наметом проплив Єнісєєм, озером Байкал,
зупиняючись де йому подобалося і створюючи на планері пейзажі. Ці
надзвичайно цінні пейзажні твори, народжені на місці прямо під
враженням краси природи мало з них залишилося в майстерні художника,
майже всі розійшлися по світу. Звичайно малював він і наші ріки – Десну,
Прип’ять, Снов.

Все своє життя живучи у Києві, Олександр Федорович полюбляє писати його
вулиці, особливо Андріївський Узвід. Він багато корисного приніс для
Києва, адже протягом 20-х років з 1950 р. очолював художню студію при
будинку офіцерів.

У цій студії отримали перші уроки живопису від Годунова багато молоді,
які згодом з цією підготовкою змогли поступити до Київського художнього
інститут у та інших закладів.

Кожний рік тут влаштовувалися вмстави, а Будинок офіцерів отримав цінні
картини на тематику Велика вітчизняна війна. Олександр Федорович часто
навесні виводив усіх на пленер, у Гідропарк в Кончу-Засну, і вчив писати
з натури.

Довге творче життя прожив художник, створив безліч творів, які
експлуатувалися на республіканських виставках, серед них і портрети
сучасників, і портрети Т. Г. Шевченка. Виховав прекрасного живописця,
свою дочку Ларису, та ще й онучку Ірину. Проте О. Годунов залишався
скромною шляхетною людиною, ніколи не рекламував себе, тому мабудь він
не має статей про себе, монограції, персональних виставок.

4. БУЧМА АМВРОСІЙ видатний актор з великим діапазоном та багатою
акторською технікою, режисер, театральний діяч. Родом з Галичини, на
сцені з 1905 року (львівського театру “Руська Бесіда”) в 1920р. один з
організаторів Театру ім. Франка, 1922-1936 роки працює в “Березолі”. Там
Бучма знаходить шляхи до оновлення української театральної форми. В 1936
році повернувся до Театру ім. Франка. Бучма зіграв понад 200 ролей в
найрізноманітніших амплуа, створивши ряд образів високої майстерності.
До найвідоміших належать ролі періоду праці в “Березолі”: Джімі Гігінс
(А. Синклер), Пузир (“Хазяїн” Тобілевич), пізніше — Микола Задорожній
(“Украдене щастя” Франко).

Починаючи з 1924 року працював у кіно, Бучма грав у багатьох фільмах,
зокрема “Тарас Трясило”, “Микола Джеря”, “Арсенал” Довженка, “Тарас
Шевченко”, “Назар Стодоля” та інші. До останніх режисерських праць Бучми
у кінематографі належить фільм “Земля” за О. Кобилянською. Бучма
викладає також в Державному інституті театрального мистецтва ім.
Карпенка-Карого в Києві. Змушений був грати в пропагандистських
радянських п(єсах і фільмах, чималою мірою був позбавлений можливості
дальших творчих шукань.

Ужвій Наталія Михайлівна народилася в місті Люболень 27 серпня 1898 року
на Волинщині. Українська народна артистка. З 1915 року вчителювала у
селах на Волині і Полтавщині. З 1918 року брала участь у виставах
аматорського гуртка в Золотоноші, який було перетворено на пересувний
театр. У складі агітбригади театру виступала в селах, у частинах армії.

У цьому ж році стала артисткою першого театру Української Радянської
Республіки ім. Т. Г. Шевченка в Києві, її першим вчителем був І. О.
Мар(яненко. З 1925 року по 1926 рік працює в Одеському драматичному
театрі “Березіль”.

Зіграла велику кількість ролей, найвідоміші серед них — Оксана
(“Гайдамака” за Т. Г. Шевченком, інсценізація Л. Курбас), Маклена
(“Маклена Граса” М. Куліша), Оксана (“Загибель ескадри” Корнійчука).

З 1936 року працює в Київському українському драматичному театрі ім. І.
Франка, в якому зіграла багато різноманітних ролей у п(єсах вітчизняної,
зарубіжної та класичної драматургії: Анна (“Украдене щастя” І. Я.
Франка), Вварка (“Безталанна” Карпенка-Карого).

З 1926 року знімається у кіно, найвідоміші фільми з її участю — “Тарас
Шевченко”, “Устим Кармелюк”, “Прометей”.

Протягом 1954-1971 років була головою театрального товариства.

Нагороджена чотирма орденами та іншими нагородами. А також нагороджена
державними преміями 1946 року, 1949 року, 1951 року. Державною премією
УРСР імені Т. Г. Шевченка в 1984 році.

Плисецька Майя Михайлівна народилася 20 листопада 1926 року в Москві.
Артистка балету, народна артистка з 1959 року. В 1943 році закінчила
Московське хореографічне училище. Її вчителями були Є. П. Гердт і М. М.
Леонтьєва. Вона була прийнята в труппу Великого театру.

Перша головна партія — мама (“Лускунчик” Чайковського) 1944 рік. Майя
Плисецька в класиці танцювального мистецтва досягла високої гармонії. Це
добре видно у п(єсі “Умираючий лебідь” на музику К. Сен-Санса. Вона
знайшла нові грані інтерпритації музики П. І. Чайковського, А. К.
Глазунова та інших не менш відомих композиторів.

Артистичній індивідуальності Плисецької близькі і ліричні, і героїчні
партії: Одетіна-Оділія (“Лебедине озеро” П. І. Чайковського), Господиня
мідної гори (“Кам(яна квітка” Прокоф(єва) та інші.

В танці Плисецька поєднує найкращі традиції російської хореографічної
культури і новаторські течії сучасної хореографії. В 1972 році спільно з
М. І. Риженко і В. В. Смірновим-Головановим поставила балет “Анна
Кареніна” (за романом великого російського письменника Л. Толстого) в
Великому театрі.

Була на гастролях в США, Великобританії, Франції, Італії, Канаді та
інших зарубіжних країнах.

Нагороджена премією в 1964 році, а також орденами та медалями.

Брехт Бертольд народився 10 лютого 1898 року в Аусбургу. Помер у 1956
році в Берліні. Німецький письменник, теоретик мистецтва , театральний і
суспільний діяч. Син директора фабрики. Навчався на медичному факультеті
Мюнхенського Університету. В листопаді 1918 року був членом солдатського
союзу в Аусбургу.

Писав не тільки літературні твори, а й п(єси та комедії: “Добрий
чоловік із Сезуалу”, “Кар(єра Артура Уі”. Брехт почав розробляти теорію
“епічного театру”, котрий повинен стати театром сучасної епохи.

В його творах спостерігається жорстока критика соціальних і характерних
основ буржуазного суспільства, які набувають в новаторських п(єсах
Брехта (“Трьохгрошова опера”, “Матуся Кураж”, 1939р. “Життя Галілея”
1938-1939рр.) філософського осмислення, проникнутого гуманістичним і
антивоєнним пафосом. Спостережливі п(єси “Переліт через океан” (1929р.),
“Гораций і Куріаций” (1934р.) — розраховані на постановку не тільки
професійними театрами, а й робітничими самодіяльними колективами. В
патріотичному дусі написана драма “Мати” (за романом Горького, видана в
1933 році).

Після нациського перевороту Брехт емігрував. В 1933-1947рр. жив у
Швейцарії, Данії, Швеції, Фінляндії, США. Повернувшись на батьківщину в
1948 році, Брехт разом із дружиною — акторкою Є. Вейгель, організовує в
столиці Німеччини театр “Берлінер ансамбель”. В 1950 році Брехт був
вибраний в академію мистецтв.

Впливовість літературної творчості і театру розповсюдилась далеко за
межі Німеччини. П(єси Брехта ставилися в багатьох театрах колишнього
СРСР.

В 1954 році п(єса театру “Берлінер ансамбель” “Матуся Кураж” одержала
першу премію на міжнародному театральному фестивалі в Парижі.

Захаров Ростислав Володимирович народився 25 серпня 1907 року в
Астрахані. Балетмейстер і режисер, народний артист, професор
мистецтвознавства. Закінчив Ленінградське хореографічне училище і
режисерське відділення Ленінградського театрального технікуму.

В 1934-1936р. працює балетмейстером Ленінадського театру опери та балету
ім. Кірова. В 1936-1939р. керівник балетної труппи, в 1936-1956р. —
балетмейстер і оперний режисер Великого театру (Мостква).

Серед балетів, поставлених Захаровим “Бахчисарайський фронт” заклав
основи сучасної хореографії. Він йшов в постановці Захаровим у
Ленінграді, Москві, Будапешті, Токіо, Белграді, а також “Кавказький
полонений” Асаф(єва, “Мідний вершник”, “Червона квітка”, “Попелюшка”.

Для творчості Захарова характерне звернення до ідейно-занчимих сюжетів,
підсилює роль драматургії, засобів реалістичної характеристики балетних
образів.

Як оперний режисер поставив опери “Руслан і Людмила” Глвнки, “Кармен”
Бізе, “Вільгельм Тель” Россіні.

З 1927 року займається педагогічною роботою, в 1946-1949 роках працює
директором і художнім керівником Маковського хореографічного училища. З
1946 року очолює кафедру хореографії в ГІТІСе. Одержує професорську
ступінь. Серед його учнів І. В. Смірнов, Н. Кірадмієва (Болгарія) І.
Блашек (Чехія) та інші.

Нагороджений двома орденами, а також медалями.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020