Поняття культури (реферат)

Реферат на тему:

Поняття культури

1. Визначення культури

Слово «культура» є одним із найбільш вживаних сучасною мовою, що, з
одного боку, говорить про його надзвичайну багатозначність, а з іншого –
про погану вивченість й недостатню осмисленість цих значень, що за ним
стоять. Невипадково у практиці слововживання цілісна багато аспектна
культура найчастіше зводиться до одного з її проявів. Для одних культура
в першу чергу — оволодіння багатством художніх цінностей, для інших вона
ототожнюється з моральністю, треті вважають, що культура – це релігія, а
релігія – це культура і що некультурними є ті, що не мають релігійного
почуття й досвіду, для четвертих поза культурою залишається людина,
незнайома з вищими досягненнями науки й техніки. Найбільш, мабуть,
поширене ототожнення культури й етикету («культурним» є той, хто «вміє
одягатись», «має гарні манери», «живе красиво» тощо).

Зрозуміло однак, що жодне з цих уявлень (як і сотні інших) не вичерпує
поняття культури: «культура» — це щось більше, ніж мистецтво чи релігія,
наука і т. д. , більше того, навіть узяті в сукупності, усі ці сфери і
способи людського буття і діяльності лише констатують принципову
невизначеність поняття «культура». Разом з тим, ні у кого не викликає
сумніву та обставина, що в кожному з нескінченного ряду уявлень про
культуру ця остання знаходить свій вияв і що кожен витвір людського
суспільства відображає культуру цього суспільства. Отже, осягнення
культури, незважаючи на складнощі осмислення самого поняття, можливе
через пізнання якогось з її проявів. Справа лише у застосуванні
відповідного — історико-культурного методу, який полягає у використанні
культури як ключа до інтерпретації об’єктів, явищ і процесів людського
суспільства та його історії.

Згідно поширеного розуміння, культура — це історично визначений рівень
розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах
і формах організації життя і діяльності людей, а також у створених ними
матеріальних і духовних цінностях. Під «культурою» розуміється все те,
що створено, перетворено, оброблено, виховано і т. д. в результаті
діяльності людини. Наведене визначення акцентує увагу на історичному
змісті культури: культура як рівень розвитку людини і суспільства
визначається, обумовлюється історичними обставинами їх існування, тобто,
для кожної історичної епохи і кожного історичного періоду притаманна
своя власна культура, формування, розвиток і занепад якої залежить від
їх природнокліматичних, соціально-політичних, економічних та інших
особливостей.

Вивчення суспільства через його культуру є надзвичайно актуальним, так
як одні лише економічні й політичні характеристики не можуть служити
ключем до розуміння соціальних явищ. Історико-культурний підхід
допомагає усвідомити важливість таких феноменів суспільного розвитку,
які технократичне мислення відсуває на задній план: мистецтво, релігію,
філософію і, зрештою, саму людину. Аналіз переважаючих у суспільстві
культурних цінностей не тільки допомагає визначити рівень його розвитку
і стан, але і зрозуміти, чому дане суспільство живе так, а не інакше.

Природа і культура. Згідно сучасного розуміння людина – це вищий ступінь
живих організмів на планеті Земля, суб’єкт суспільно-історичної
діяльності і культури. Це значить, що як біологічна істота людина є
невід’ємною часткою природи, її, так би мовити, продуктом, а як суб’єкт,
тобто джерело і носій пізнання й діяльності, цю природу перетворює,
змінює, пристосовує для своїх потреб й цілей – тобто, є творцем
культури. Таким чином, природа і культура – це ті дві сфери, в яких
протікає життя людства і які нерозривно поєднуються в людині, що є
одночасно і продуктом природи і творцем культури.

Французький біолог і філософ П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) зазначив:
«Людський організм є настільки складним і чутливим, є таким
пристосованим до земних умов, що важко уявити собі, яким чином він зміг
би акліматизуватись на іншому небесному тілі, навіть якщо він здатен
подолати міжпланетні простори». Отже, людина є «плоттю і кров’ю» природи
планети Земля і пов’язана з нею усіма властивостями й характеристиками
своєї істоти. Однак, людина як homo sapiens (людина розумна) і homo
faber (людина-творець) своєю працею діючи на природу і природні
матеріали, вирощує рослини, розводить тварини, виробляє знаряддя праці і
найрізноманітніші предмети, змінює ландшафт, будує споруди тощо. Тому
оточує людину вже не природа як така, а штучне середовище, створене
працею самої людини, тобто «друга природа», природа перетворена,
виведена із свого першопочаткового стану – культура. Саме походження
латинського слова cultura вказує на це: воно сходить до colere —
«обробляти», «доглядати», «вирощувати».

Разом з тим, давно помічено, що там, де людина починала створювати
які-небудь предмети, котрі раніше не існували у природному світі, це не
проходило для неї безслідно. Перетворюючи натуральні, природні матеріали
– камінь, глину, дерево, кістку, метал, вона одночасно перетворювала і
саму себе, тобто вдосконалювала свої уміння й навички, розвивала творчі
здібності, кмітливість, винахідливість, уяву, образне і поняттєве
мислення, тобто стала багатшою в розумовому та емоційному відношення. Й
усі ці набуті людиною властивості та якості також являлись культурою,
але культурою не зовнішньою, матеріалізованою у створених людськими
руками неодушевлених речах, а культура внутрішня, розумова, що є
невід’ємним надбанням і багатством людини. Німецький мислитель Карл
Маркс (1818-1883) відзначив, що праця людини – це процес, в якому вона,
діючи на зовнішню природу і змінюючи її, «одночасно змінює і свою власну
природу». Так і латинське поняття cultura включає значення «розвиток» і
«виховання». Недарма римський оратор і мислитель Марк Тулій Цицерон
(106-43 до н.е.) стверджував, що «розвиток душі» (cultura animi) – це
процес, дуже подібний до «обробки землі» (cultura agri), тобто душа
(розум) і земля – це ті об’єкти, на які спрямовуються зусилля людини з
метою покращення їх стану: «окультурена» таким чином земля дасть хороший
урожай, а «розвинена» душа «народить» інтелектуальні та моральні
чесноти. Отже, культура – це також розвиток людського розуму й душі, а
значить, «покращення», «удосконалення» природи самої людини.

Суспільство і культура. Процес становлення людини і суспільства тривав
дуже довго, але по мірі вдосконалення знарядь праці та засобів
координації колективної діяльності розвивалась свідомість і мова людини.
Добування, збереження і підтримка вогню, пошуки їжі, організоване
полювання і розподіл здобичі вимагали від членів первісного стада
приборкання тваринних інстинктів, дисципліни і взаємодопомоги. Тісне
об’єднання членів суспільства, їх спільні зусилля компенсували
примітивність знарядь, ставши одним із головних засобів боротьби людей з
природою; вони сприяли їх перемозі у цьому важкому поєдинку, надзвичайно
збільшивши здатність людства до виживання. Якщо при зміні клімату
вимирали такі могутні тварини як мамонти, печерні ведмеді і шаблезубі
тигри, то людина, набагато слабша у фізичному відношенні, тим не менше,
зуміла вистояти.

Таким чином, суттєвим елементом людської культури є суспільність,
здатність людей до колективного життя і діяльності, які є неможливими
без самообмеження індивідів та їх уміння підпорядковуватись суспільним
правилам і нормам. Це, в першу чергу, вимоги слухняності і незлобивості,
поваги до жінки-матері і шанобливості до старших, стійкості у нестатках
і мужності у боротьбі з небезпеками. Все це згладжувало природну
нерівність між молодими й старими, сильними і слабкими, здоровими й
хворими, і тим самим підтримувало єдність суспільства, забезпечувало
його подальше існування. Саме у цьому аспекті трактував культуру
австрійський психіатр і мислитель Зиґмунд Фрейд (1856-1939): «Слово
“культура” характеризує всю сукупність досягнень та інституцій, що
віддалили наше життя від життя твариноподібних предків і служать двом
цілям: захисту людини від природи і впорядкуванню відносин між людьми».

Однак, зрозуміло, що суспільство і життя у ньому неможливі без виховання
людини: латинське слово cultura також означає «виховання», а cultor – це
«вихователь», «наставник», який, подібно тому, як селянин – землю, а
філософ – розум, «культивує» підростаюче покоління. Будь-яке суспільство
повинне забезпечити виховання, освіту, навчання своїх громадян, оскільки
у цьому – запорука його існування. Наприклад, у Стародавній Греції й
Римі граматичні й риторичні школи, навчаючи читанню, письму, літературі,
музиці, риториці готували молодь до суспільного життя у відповідності з
нормами і законами поліса – міста-держави або імперії. Отже, культура в
епоху Античності розвивала в людині розумну здатність судження й почуття
прекрасного, що дозволяло їй набувати відчуття міри і справедливості у
справах громадянських і приватних. Цікаво, що при цьому індивід не
втрачав свого зв’язку з Природою, тому що антична культура розглядала
людину як невід’ємну частку Всесвіту. За такого розуміння людська
особистість не протиставляє себе Природі – Космосу, а споглядає його,
осягаючи свою із ним сутнісну єдність.

Релігія і культура. У наші часи «культура» звичайно асоціюється з
вихованням і освітою, і в цьому контексті сприймається як щось
доповняюче, а іноді й виправляюче людську природу й навіть протистояче
їй. Культурна людина усім зобов’язана вихованню й освіті; це і складає
зміст культури всіх народів, що зберігають культурну наступність і
традиції як форму колективного досвіду у взаємовідносинах з природою.
Між тим, у цьому випадку базові значення поняття «культура» несвідомо
спотворюються, оскільки не береться до уваги ще одна важлива обставина:
cultura – це також «поклоніння», «шанування», «культ». У першу чергу це
– релігійний культ. У старожитності людина постійно перебувала в
оточенні богів: вона зустрічалась з ними у полі і в гаї, у затінку
дерев, у гротах й річкових заплавах, боги мешкали й у місті, й у домі
громадянина, вони оберігали міські закони й безпеку громадян. Про богів
складали барвисті історії, в яких вони виступали як творці світу, людей
і суспільства. Їх боялись і приносили їм жертви, щоб відвернути стихійне
лихо, хворобу чи особисту невдачу, й на них покладались у своїх
сподіваннях на щасливе земне життя й посмертне вічне блаженство.

Втім, існує тенденція взагалі ототожнювати культуру з релігією, виводячи
«культуру» з «культу» — віри, традицій, вищого сенсу буття, заданого
Вседержателем. Відомий російський релігійний мислитель Олександр Мень
стверджував, що віра у Вищий сенс Всесвіту сьогодні, як і у давнину, є
стержнем, який надає внутрішньої єдності будь-якій культурі. Адепти
релігії, її ревні захисники стверджують, що ті, хто забувають це,
взагалі не мають права вважатись культурними людьми. У цьому є багато
правди, тому що в культі, як сукупності суб’єктів, предметів, засобів,
способів релігійної діяльності, а також релігійних ідей, завжди був
присутній момент сакральності (святості), поклоніння божеству чи
божествам. Навряд чи варто сумніватись у тому, що релігійна діяльність,
релігійний досвід – це одна із фундаментальних характеристик,
знаменуючих вихід людини з натурального стану, виникнення власне
людського буття. Тому є цілком правомірним вважати релігії й культи
надзвичайно важливим компонентом культури, якщо не однією з її базових
підстав.

Разом з тим, поряд з релігійним завжди існувало світське відношення до
дійсності: усі часи й епохи знали немало людей, скептично налаштованих
до справ віри й культу або й послідовних атеїстів. Тому, віддаючи
належне релігійній культурі та її величезному впливу на долі людства, не
слід закривати очі на могутній потік вільнодумства, що проникає у все
історичне буття людей. Отже, необхідно брати до уваги, що є релігійна
культура і культура світська, тобто така, що будується поза рамками
релігій і культів на основі скептичного й раціоналістичного
світобачення, з опорою на «здоровий глузд» і наукові досягнення.

Мистецтво і культура. Серед усіх форм і способів людської культурної
діяльності мистецтво займає особливе місце, тому що на противагу до
господарства, політики, юриспруденції і т.д. мистецтво безпосередньо
людському існуванню не потрібне. Тому багато хто схильний ставитись до
нього з погордою, вважаючи зайвим, таким, що перешкоджає досягненню
інших, утилітарних цілей, таких як зміцнення влади, ведення війни тощо.
Насправді мистецтво виявляє, виражає, переказує і фіксує на свій власний
спосіб принципові цінності людського існування, надаючи їм особливого,
незалежного сенсу.

Передумовою художньої діяльності у будь-якому виді чи жанрі мистецтва є
естетичне відношення до світу. До сфери естетичного можна віднести все
те у життєвому світі (природному, соціальному, культурному), що здатне
виразити що-небудь у формах, які почуттєво сприймаються або виступає
об’єктом неутилітарного самодостатнього споглядання, даючи людині
духовну насолоду, звичайно, в результаті конкретно-чуттєвої дії на її
органи сприйняття — головним чином на зір і слух.

У певному сенсі мистецтво (як і релігія) є синонімом культури, тому що,
як зазначив німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1803), естетичне
споглядання індивідуального заключає у собі ідеальний вимір, а це
значить, що художнє освоєння дійсності завжди прагне до загальної
значущості. Добре ілюструє це положення вірш англійського митця Вільяма
Блейка (1757-1827):

В одном мгновенье видеть вечность,

Огромный мир – в зерне песка,

В единой горсти – бесконечность

И небо – в чашечке цветка.

Важливим є й те, що мистецтво відображає історико-культурну ситуацію в
цілому, володіє повнотою історичного змісту, оскільки митець в
образно-символічній формі виражає найсуттєвіші риси свого часу, — навіть
якщо він свідомо прагне уникнути у своєму творі будь-яких прикмет
сучасності. Разом з тим, видатні мистецькі твори також яскраво втілюють
універсальні проблеми, що мають відношення до кожної окремої людини,
такі як сенс життя і щастя, добро і зло, любов і ненависть, честь і
гідність, совість, вина й відповідальність тощо. Вони є вічними для
будь-якого етапу історії і для кожної людини. Люди початку XXІ ст.
переймаються долею героїв Шекспіра, їх глибоко зворушує лірична поезія
Стародавнього Єгипту чи Середньовічної Європи, музика Баха й Моцарта
викликає захоплення, а полотна старих майстрів змушують уважно до них
приглядатись у пошуках відповідей на вічні запитання.

Література:

Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХVІІ
в. – М.,1954.

Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. — М., 1961

Зарубежная литература средних веков: В 2 Вып. / Сост. Б. Пуришев. — М.,
1975.

История зарубежной литературы ХІX в. / Под ред. Н. Соловьева. — М.,1986.

История римской литературы: В 2 Т. / Под ред. С. Соболевского — М.,
1959-1962.

Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5
Т. — М., 1962-1980.

Кертман Л. История культуры стран Европы и Америки. 1870-1917. – М.,
1987.

Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. — М., 1990.

Литература Средних веков. Хрестоматия. / Сост. Б. Пуришев и Р. Шор. —
М., 1953.

Модернизм: Анализ и критика основных направлений. — М.,1987.

Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Востока. — М., 1962.

Рассел Б. Історія західної філософії – К., 1994.

Самарин Р. Зарубежная литература. — М., 1987.

Стамеров К. Нариси з історії костюмів: У 2 Т. — К., 1978.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. — К., 1995.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *