.

Оновлення методів та напрямків в мистецтві. Скульптура, музика, театр, кінематограф, архітектура (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
336 5399
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Оновлення методів та напрямків в мистецтві. Скульптура, музика, театр,
кінематограф, архітектура

Досягнення в скульптурі

Скульптура — це вид образотворчого мистецтва. Образотворча мова
скульптури передбачає необхідність відчуття трьохвимірної, тобто
об’ємної форми і вміння цією трьох-вимірністю оперувати — зображувати
саме за допомогою об’єму — необхідні якості натури Культурний феномен в
скульптурі здатний існувати лише у взаємодіях і чергуваннях об’ємного і
плоского, заповненого і порожнього.

В російській скульптурі був помітним сильний вплив імпресіонізму.
Представниками цього напрямку були відомі скульптори П. Трубєцькой і А.
Голубкіна. Найбільш значним і яскравим твором того періоду у П.
Трубєцького була скульптура — пам’ятник Олександрові III в
Санкт-Петербурзі.

Для творчості А. Голубкіної характерним було узагальнено-символічне
зображення фігури в рухові. На цей час припадає і початок творчого шляху
крупного в майбутньому скульптора С. Коньонкова. На противагу
імпресіоністам його твори відрізняються монументальністю, підкресленою
скупістю обробки матеріалу. С. Коньонкова приваблювали сюжети з
давньогрецької і слов’янської міфології, російського фольклорного
побуту. Пізніше скульптор став створювати монументальні композиції і
скульптурні портрети своїх сучасників.

«Пікассо скульптури» називають українського митця Олександра Архипенка.
Він першим серед скульпторів створив кубістичну форму, пофарбував її в
кольори спектру, ввів в неї пластичні паузи-інтервали у вигляді пройм.

Його слідами пішли найбільш впливові і радикальні скульптори минулого
століття — Генрі Мур в Англії, швейцарець Альберто Джакометті, іспанець
Пабло Гаргато, італієць Джузеппе Манцу…

А ще один його послідовник і друг, український скульптор Іван
Кавалерідзе став автором першого у світі монументального пам’ятника в
стилі кубізму. (Дмитро Горбачов).

Вже на початку минулого століття О. Архипенко став одним з найбільш
відомих скульпторів не тільки в Російській імперії, а й у всій Європі.
Український скульптор разом з П. Пікассо, К. Малевичем, В.Кандінським
визначали тоді світову художню моду.

Еволюція театру

Театрознавство як наука почалося в Європі з 20-х років XX століття.
Завдяки йому ми так багато знаємо сьогодні про театр. Виникнення театру
є ознакою повноліття нації (О. Островський). Дійсно, наявність
національного театру свідчить про високу ступінь цивілізованості країни.
Театр — це вид мистецтва, в якому образне втілення дійсності
відбувається в процесі сценічної постановки, під час гри акторів перед
глядачами.

Театр — це місце для видовищ. Це мистецтво, засобами вираження якого є
сценічна дія. Театр відноситься до просторово-часових видів мистецтва.
Сценічне мистецтво висловлюється як в просторі, так і в часі. Театр
зв’язаний ще з безліччю видів мистецтва — архітектурою, живописом,
скульптурою, музикою, піснею, танцем. Отже, театр ще й синтетичний вид
мистецтва.

Однією з особливостей театрального мистецтва є характер його чуттєвого
сприйняття. Театр — це місце, де пульсують pathema — mathema — роеіта
(від грецької — емоції-пізнання-поема). Театр — це місце, де кожна дія
може бути імітована, але за всіма діями тут стоять лише дві реальності:
щастя і горе або комічне і трагічне. Інакше кажучи, любов і смерть (Ерос
і Танатос) — дві реальності, які визначають стан людини. Разом з тим
театральне мистецтво дуже умовне, кожен глядач має багато можливостей
для домислу, своєї трактовки зображуваної на сцені дії. Сказано ж бо, що
маски і театральність є характерними рисами життя сучасної культури.
Недарма Марина Цветаева вважала, що театр є центром фальші. А один з
творців театру абсурду французький драматург Жан Жене саме за це й не
любив театр. Він вважав, що західний театр є тривіальним відображенням
відображення, символом занепаду суспільства. Західний театр будується на
ідеї розваги, яка рідко коли сягає рівня справжнього мистецтва.

В кінці XIX — на початку XX століття відбувається процес оновлення
театру, причому не тільки репертуару, а й приміщень. Так, в одному
тільки Лондоні було побудовано 29 театрів, тоді, як, наприклад, за
радянської влади в столиці України не було побудовано жодного театру. На
підмостках сцени дискутуються важливі соціально-громадські проблеми,
актуальність яких приваблює глядачів.

В історії національної культури кожної країни був свій драматург або
режисер-новатор, який створив новий театр, що відповідав завданням часу.
Так, з спектаклю за п’єсою Альфреда Жаррі «Убюкороль», власне, і
починається історія драматургії і театру XX століття як Франції, так і
світу. Цей перший драматург-авангардист своїми трагіфарсами значно
розширив горизонти театрального мистецтва.

Вищими досягненнями європейського мистецтва були наступні театральні
жанри: опера і балет. Ще раз нагадаємо вам, що початок XX століття в
мистецтві характеризується боротьбою між академічним традиціоналізмом та
авангардом.

Театральне мистецтво теж не уникло цієї боротьби і змін, що сталися
внаслідок цього. Поділ на два основних напрямки відбувся і в театрі.
Поряд з реалістичним театром успішно розвивався умовний або
експресіоністський напрямок. У Франції це було об’єднання «Картель», в
Німеччині театр очолювали М. Рейнгардт, Е. Піскатор, в Італії — Л.
Піранделло і У. Бетті.

Модерністи розуміли вплив театру на світогляд людини. Вони вважали, що в
сучасному світобаченні театр відіграє особливу роль серед інших видів
мистецтва. Один з ідеологів модернізму француз Ж. Лакан стверджував, що
неврози, психози та інші відхилення у психіці людини спричиняються
театральними ефектами особистості. Оскільки будь-яка людина перебуває в
пошуках власної ідентичності, то вона обов’язково включається в гру,
суть якої полягає в неодноразових перевтілюваннях.

Теорія Ж. Лакана була сприйнята багатьма режисерами-модерністами
Франції, Англії, Німеччини, Росії та інших країн. Ідеї радикального
перетворення сценічного мистецтва реалізувались в «трагедійному театрі»,
«театрі соціальної маски», «епічному театрі», «театрі абсурду», «театрі
жорстокості» тощо.

Сценічне мистецтво цих країн збагатилось новими виражальними засобами,
переживало творчу еволюцію. Що стосується останньої, то це був не тільки
новий стан театру, а навіть сам вираз був новим, вперше вжитим А.
Бергсоном в його лекції.

На початку століття Париж називали столицею світу -письменники, школою
малювання — художники, серцем світу — діячі культури взагалі. Справді,
це місто було генератором ідей для всього світу. Якщо молода людина
мріяла стати митцем, то вона знала, що найкращою школою красного
письменства чи вміння малювати був Париж. Всі знамениті в майбутньому
письменники або художники мали в своїй біографії роки, проведені в
Парижі на Монмартрі. В столиці Франції пройшли перші всесвітні виставки
з наукових і технічних досягнень, а міжнародного визнання іспанець П.
Пікассо, італієць А. Модільяні, поляк Г. Аполлінер, українець О.
Архипенко, росіянин М. Шагал та інші досягли саме в Парижі. Валети і
опери для Гранд-Опера писали такі знаменитості як Валері і Онеггер, а
ставила їх видатна танцівниця їда Рубінштейн. Постановки Шекспіра,
Расіна, Чехова відбувались в Комеді-Франсез і Одеоні. Найбільший успіх в
усьому світі тоді мали паризькі містико-еротичні рев’ю з шансонетками і
досконалою хореографією. Несамовито вирувало театральне життя з його
лівими і правими напрямками — активізмом, зенітизмом, симультанізмом, а
також пуризмом, машинізмом, конструктивізмом.

Англійському реформатору сцени Гордону Крегу належала ідея трагедійного
театру. Вона була провідною у формуванні всеосяжної концепції сценічного
мистецтва, наприклад, театру Б. Брехта. Втративши віру в, як здавалось,
вичерпані можливості реалістичного театру, Г. Крег радив режисерам
шукати джерела натхнення в суспільстві. Основним жанром Крег вважав
тільки трагедію.

Наприкінці 20-х років XX століття німецький режисер і драматург Б. Брехт
сформулював ідею епічного театру. Завданням такого театру Брехт вважав
створення цілковитої ілюзії життя на сцені. Глядач на спектаклі не
переносився в іншу епоху, тому акторові не було потреби перевтілюватись.
Навпаки, через гру він показував, яким є герой. Таким чином, через гру
актор примушував глядача думати, а не переживати. Взагалі ж німецький
театр в цей час пройшов шлях від експресіоністсько-пацифістської драми
до епічно-політичного театру.

Як Крег, так і Брехт дотримувались принципів модернізму, найповніше
втілених в творчості російського режисера Всеволода Мейерхольда та в
його «театрі соціальної маски». Такий театр відображав не стосунки між
людьми, а виводив серію соціальних типів. Однак панівною в сценічному
мистецтві Росії була система Станіславського. Цей радянський режисер
створив теорію, метод і артистичну техніку, що отримала його ім’я.
Завдяки цій системі вперше вирішувалась проблема свідомого оволодіння
творчими процесами, досліджується шлях органічного входження актора в
образ.

Вже 10-ті роки XX століття були в Україні відзначені бурхливим розвитком
театру. Так, в 1918 році тільки в Києві працювало три театри, серед них
і «Молодий театр», очолюваний Лесем Курбасом. В репертуарі цього театру
були твори не тільки світових, а й вітчизняних класиків і модерністів —
Лесі Українки, В. Винниченка, О. Олеся. Тоді ж на базі свого «Молодого
театру» Л. Курбас створив об’єднання «Березіль». За задумом режисера, це
мистецьке об’єднання повинно було стати синкретичним. Тобто в ньому мали
б поєднуватися різні види мистецтва — театрального, літературного,
музичного.

Особливо яскраво режисерський талант Л. Курбаса про -явився після
переїзду «Березіля» в 1926 році в Харків. Там режисер продовжив свою
реформаторську діяльність, орієнтуючись на всесвітню естетику. Л. Курбас
створив теорію мистецького перетворення життя, поєднував в спектаклях
українське бароко і новоєвропейський експресіонізм. Постійний
експеримент та пошук талановитого режисера справили великий вплив на все
мистецьке і літературне життя України.

Вдалою була спроба розвивати українське театральне мистецтво і в Одесі.
Тут в 1925-1930 роках діяла Одеська держдрама, в якій працювали такі
майстри сценічного мистецтва, як В. Василько, М. Терещенко, М. Ердман та
інші.

Однак, як відзначив Д. Антонович, зрушити український театр з побутового
репертуару так до кінця й не вдалося. Він так і не зміг засвоїти всі
осягнення модерної театральної творчості. Вся театральна праця в
радянській Україні мала характер постійного експерименту з постійними
змінами завдань. Навіть і в 30-х роках в Україні не було чути таких імен
модерних акторів, щоб звучали так само голосно, як імена корифеїв
побутового театру. А разом з тим кожне нове ім’я майстра театрального
мистецтва, не встигнувши до кінця проявити всі свої таланти, швидко
зникало з обрію. Так зникло ім’я талановитого драматурга Миколи Куліша,
щезло ім’я Леся Курбаса. Радянська влада вважала кожну творчу
особистість небезпечною для себе.

Зате все відомішим ставало в українському театрі ім’я драматурга О.
Корнійчука. Його багатоактові літературно-сценічні вироби користувалися
у влади підвищеним попитом. А сталося так тому, що подібні йому діячі
театру і мистецтва взагалі стали обслуговувати пануючу ідеологію
марксизму-ленінізму і бюрократичний апарат радянської влади.

Так після Станіславського і його МХАТу з унікальним стилем
психологічного театру завдяки ідеологічному контролю влади сценічне
мистецтво стало масовим народно-героїчним. А оскільки ідеологія
тоталітарних режимів була схожою, то і в радянській Росії, і в
фашистській Італії, так само як і в нацистській Німеччині, чи в
франкістській Іспанії і салазарівській Португалії театр обслуговував
політику.

Для кращого контролю за працівниками сцени Гітлер запровадив творчі
спілки, а потім міністерство пропаганди і палату культури рейху. За
Сталіна було створено Комітет у справах мистецтв, а в Італії Муссоліні
таку функцію виконувало міністерство народної культури. Майже одночасно
сталінський і гітлерівський режими повели боротьбу за чистоту сценічного
слова. Пропаганда вимагала виразності. А з початком Другої світової
війни проблеми мистецтва взагалі були зневажені в багатьох країнах
світу. Справді, коли говорять гармати, музи мовчать.

Шлях до нової музики…

Музика відноситься до виражального мистецтва, так само, як і
архітектура, декоративно-ужиткове мистецтво, хореографія. Кажуть, що
архітектура — це музика, що завмерла. Недарма архітектуру називають
царством застиглих звуків, а музику — архітектурою, що ожила. Музика
позбавлена предметної наочності скульптури і живопису чи визначеності
понять, властивих літературі. Зате музика — єдиний вид мистецтва,
матеріалом якого є звук. Незмінність звучання ноти є результатом
вібрації повітря.

Музика споконвічно формувала свої звукові засоби із звучання живої мови,
з безсловесних звукових сигналів. Вона, як і мова, представляє собою
звучання в часі. Ще Платон говорив, що в мелосі є три частини: слово,
гармонія і ритм.

Музика — це танцювальний рух, який прийшов до звуку. А звукові ми
завдячуємо виникненням музики. Музика може існувати лише в сполученні і
протистоянні тихого і голосного, звучання і мовчання. Музична творчість
проявляється у висловленні своїх емоційно-душевних станів через рух
мелодії, ритму і гармонії. Правда, вона не є особливістю виключно
людської натури. Може, тому І. Кант назвав музику мистецтвом
неввічливим. Музика стала одним з найоригінальніших продуктів людського
духу.

Музика — індивідуальна, тому що її пише одна людина — композитор, і
сприймає її кожен слухач по-своєму. На думку В. Кандінського, музика
завжди була мистецтвом, яке не вживало свої засоби на облудне
відтворення явищ природи, але робило з них «засіб вираження життя душі
художника». Але музика й універсальна, тому що кращі її твори
відображають характерні риси епохи.

Разом з тим музичний твір представляє собою результат колективної
творчості різних людей. Завдяки композитору він з’являється на світ,
однак в партитурі він існує тільки потенційно. Оживає ж і звучить
музичний твір тільки завдяки майстерності виконавця.

Нарешті музика — це музичні інструменти і голоси людей, що співають,
установки для виробництва музичних текстів, власне тексти і критерії “їх
оцінки, музиканти-спеціалісти і заклади, що їх готують. Це також
спеціальні приміщення, де музика звучить, передається в ефір,
записується, видається друком і продається у вигляді нот, книг про
музику, аудіовідеозаписів тощо.

Музична культура початку століття характеризується, як і інші види
мистецтва, двома тенденціями. Класична музична культура найкраще
розвивалась в цей час в італійській опері. В Австро-Угорщині класичну
музику писав Г. Малер, симфонії якого підготували грунт для виникнення
музичного експресіонізму. Автором багатьох опер в Англії був композитор
Б. Бріттен.

Кінець XIX — початок XX століття в російській музиці — період розквіту
творчості А. Глазунова, А. Скрябіна, І. Стравінського, С. Танеева. На
початку XX ст. А. Глазунов написав вісім симфоній, п’ять концертів для
оркестру. В той час він був професором і дирижером Петербурзької
консерваторії. А. Скрябіним були написані симфоній «Божественна
комедія», «Поема екстазу», «Прометей», сонати, прелюдії, етюди. Як
сміливий новатор, він був одним з тих, хто заклав основи сучасної
російської і світової музики.

С. Танеев на початку століття створив цілу низку нових симфоній, кантат,
романсів, написав музично-теоретичні праці з проблем поліфонії, а в 1906
р. він заснував Народну консерваторію в Москві. І. Стравінським на теми
російського фольклору були написані балети «Петрушка», «Жар-птиця»,
«Весна священна».

В цей же період починається творчий шлях видатного російського піаніста,
композитора, дирижера Великого театру С.Рахманінова.

В музичних театрах Росії репертуар складали класичні балети Р. Глієра,
симфонії і опери Д. Шостаковича, опери і балети С. Прокоф’єва, балети Б.
Асаф’єва тощо. До речі, саме стан російської культури за сталінських
часів привів Андрія Платонова до думки, що «музика — це остаточно
заборонена література, коли вона замукала, — з цього, з остаточної
заборони, — явилось самостійне велике мистецтво».

Авангардистський напрям в музиці розвивали — в США це Чарльз Айвз
(«Питання без відповіді»), в Австрії теоретиком експресіонізму був
Арнольд Шенберг, глава «нової віденської школи», винахідник атональної
музики і додекафонії. Й дотепер залишаються знаменитими і виконуваними
його симфонічна поема «Просвітлена ніч» і вокальний цикл «Місячний
П’єро». Його учнями були Альбан Берг і Антон Веберн. Шенберг своєю
музикою прищеплював сучасникам звичку до дисгармонічних звучань. Як і
годиться класикові і маестро, Шенберг не тільки писав музику, а й вірші
та есе, був непоганим живописцем. «Мистецтво — це зойк художника, який
на собі переживає долю людства» — виклав своє кредо Шенберг в
«Афоризмах».

Він був глибоко переконаний, що художник тим і відрізняється від простих
людей, що переживає лише власний суб’єктивний досвід. Як композитор він
і поставив перед собою за мету знайти таку музичну мову, яка дозволила б
вести «психоаналітичний щоденник». За Шенбергом, всередині людини
накопичується дисгармонія. В кожній людині існує величезна кількість
масок і ролей, що ворогують одна з одною. І саме атональність може через
звук передати це внутрішнє протистояння. Адодекафонія — це не що інше,
як метафора нашого мислення. Додекафонія як метод композиції була
започаткована Й. Хауером (1919 року) і А. Шенбергом (1921 року). Техніку
додекафонії застосовували А. Шенберг, Й. Хауер, А. Веберн, А. Берг,
частково Б. Барток, С. Проко-ф’єв, А. Онеггер, П. Хіндеміт, Д.
Шостакович.

В1917 році в Парижі балет С. Дягілєва ставить конструктивістську
танцювальну пантоміму Жана Кокто «Парад». Згодом Кокто об’єднав навколо
себе групу композиторів — Ф. Пуленка, А. Онеггера та інших і спільними
зусиллями вони під назвою «групи шести» стали розвивати музичний
експресіонізм. Причому все це відбувалось на основі поєднання класики і
новаторства. Наприклад, в балеті «Юнак і смерть», який було поставлено
тридцять років поспіль, Кокто здійснює режисуру в дусі італійського
неореалізму. Головний герой спектаклю (чи підмайстер, чи ангел в
спецовці) мешкає в паризькій мансарді серед богемного скарбу, уламків
скульптур і рисунків Кокто і Пікассо.

Всебічно обдарований особисто, Кокто легко уподібнював поезію,
архітектуру, кіно, драматургію, живопис, балет, режисуру сполученим
посудинам. Авангардистському мистецтву дуже пощастило з таким його
талановитим адептом як Жан Кокто.

…Джаз

На північноамериканському континенті виник негритянський джаз, який вже
невдовзі блискавично розповсюдився по світу. Він став єдиним
національним мистецтвом США.

Джаз — це сленг, який на мові кольорових завсідників дешевих барів
означав «алкоголь і секс». І дійсно, в ті часи в США до джазу
відносились як до музики злачних місць і кубел розпусти. Тільки в 1917
році вперше написано було на конверті платівки слово «джаз». Та згодом
він отримує статус слова з формальної лексики, спочатку, правда, в
Європі, куди Дюк Еллінгтон приїхав з концертами в 1933 році і де в
Лондоні його приймали як серйозного і відомого композитора. Дюк
Еллінгтон вважається першим композитором в історії джазу. Музика, що
зародилась у кварталах бідноти, М.Горьким чомусь була названа «музикою
товстих».

Джаз — це жанр естрадної музики танцювального і вокального характеру.
Він виник на рубежі XIX — XX століть в Новому Орлеані в США на основі
деяких жанрів негритянської народної музики, спірічуелс, музики креолів,
іспанської музики тощо. Точніше було б сказати, що африканськими є
тільки ритми джазу, який ввібрав в себе всю європейську музику. Джаз
виник як протест проти прилизаного салонного музичення. Імпровізація
перших джазменів, які не знали навіть нот, згодом була названа
«диксилендом». Один з піонерів джазу Джеллі Ролл Мортон говорив, що це
він зробив джаз. Так це, чи ні, ми не будемо сперечатися, але дійсно,
саме Мортон першим став його аналізувати.

Коли в кінці 20-х років весь світ затанцював фокстрот, почали
створюватись більші оркестри. В результаті були створені біг-бенди. В
40-х роках у Гленна Міллера була вже класична модель біг-бенда.

Безпосередніми попередниками джазу є спірічуелс, блюз, регтайм тощо.
Джазова музика вирізняється імпровізаційністю, підвищеною емоційністю
виконання, витонченістю ритмічності (синкопування, поліритмія),
специфічністю складу виконавців та інструментів, використанням
різноманітних тембрових фарбів і звуконаслідувальних елементів. Відомі
різні джазові стилі: диксиленд, свінг, бібоп, кул, ритм-енд-блюз, соул,
рок-н-ролл, біг-біт тощо. Джаз вплинув на творчість І. Стравінського, К.
Дебюссі, Д. Гершвіна, М. Равеля, Д. Мійо, Е. Кшенеката інших.

Широка популярність джазу символізувала собою швидкий процес
демократизації музичної культури.

Кінематограф — «фотографії, що рухаються»

Людство назвало винахідниками кіно французів — братів Люм’єрів, які в
1895 році показали в Парижі «фотографії, що рухаються». Дійсно, брати
Люм’єри вважаються винахідниками кіно.

Та ще 9 січня 1894 року, більш ніж за рік до їх першої демонстрації
фільму «Прибуття потягу», син українського кріпака, механік-самоук Й. А.
Тимченко на ІХ-му з’їзді дослідників природи і лікарів Росії показав на
екрані за допомогою винайденого ним кінетоскопа гарцюючих кавалеристів і
метальників списа. Й. Тимченко був відзначений декількома золотими і
срібними медалями на міжнародних виставках, але в Росії так і не знайшов
офіційного визнання, як і не отримав патенту на винахід.

Серед піонерів українського кіно був також Альфред Федецький, який на
відміну від самоука Й. Тимченка отримав спеціальну освіту у Відні, де
закінчив інститут фотографії при академії мистецтв. Працюючи в Харкові,
він створив цілу низку портретів, серед яких і найвідоміший портрет П.
І. Чайковського. Фотографії А. Федецького публікували кращі газети і
журнали світу. В середині 1895 року в Росію привозять перші кіноапарати
Люм’єрів, Едісона і Пате. А. Федецький зразу починає зйомки перших в
історії українського кіно хронікально-документальних фільмів. Перша
зйомка відбулась 30 вересня 1896 року. Тоді А. Федецький зняв
«Перенесення чудотворної ікони в Харківський Покровський монастир», а 2
грудня в Харківському оперному театрі відбувся перший публічний
кіносеанс в Україні.

Кіно — вид синтетичного мистецтва, не просто специфічного для XX
століття, айв певному значенні його символу. Кіно — це просторово-часове
мистецтво. Образ героя включає в себе пластичне відтворення реальних
подій за допомогою таких виражальних засобів, як кінозображення і
монтаж. В кіно історично склалося три жанри: фільми ігрові, тобто
художні, неігрові — хронікально-документальні і науково-популярні.
Третій жанр — це фільми мультиплікаційні.

В художніх фільмах образ створюється на основі сценарію. За допомогою
художніх засобів ігрового кіно відтворення фактів з життя людей на
плівці створює ілюзію реальності того, що відбувається на екрані. Свої
сюжети ігрове кіно бере з життя, користуючись віками накопиченим
людством досвідом і знаннями. Всі сюжети ігрового кіно вже були пережиті
людством і відтворені в книгах, театрі і образотворчому мистецтві. Кіно
— мистецтво синтетичне тому, що при створенні фільму обов’язково
використовується література (сценарій), музика і пісні, які
супроводжують дію практично будь-якого фільму, а також образотворче
мистецтво. Кіно постає як рух думки, особливістю якого є зовсім інше,
ніж в дійсності, уявлення про час і рух.

Отже, в XX столітті почало розвиватись «сьоме мистецтво» — кіно.
«Винними» у виникненні кіно виявились два старих, традиційних мистецтва
— художня література і образотворче мистецтво. їх так би мовити «шлюб» і
призвів до цього. Дійсно, беручи до рук книгу, ми бачимо, що про що б
вона не оповідала, розповідь витягується в книжковий рядок, оскільки
вона заснована на «лінійній мові» писемності. А поява на книжковій
сторінці ілюстрацій надає нової якості як сторінці, так і книзі в
цілому. Лінійна ж мова писемності узгоджується з мовою образотворчого
мистецтва (у даному випадку мовою «площинною»).

Отже, еволюція образотворчого мистецтва напередодні XX століття привела
до народження кінематографа. А останній зумів передати реальну
послідовність руху у замкнутому просторі екрана. Як сказав Ж.Л. Годар,
кіно — це правда двадцять чотири рази в секунду.

Насправді ж в кіно як ні в якому іншому мистецтві дуже важко розмежувати
реальність і вигадку, ілюзію. Ілюзія в кіно виглядає як справжнісінька
реальність, достатньо лише згадати кінофільми, створені на принципах
голографії. Письменники-фантасти, розробляючи цю тему у своїх твоpax,
дають можливість глядачам у кінотеатрах спілкуватись з героями на
екрані.

На початку XX століття кінематограф перебував ще під великим впливом
театру, тим більше що кінофільм був власне пантомімою, знятою на плівку.
Першою «зіркою», королем екрана став у німому кіно Макс Ліндер.
Скандінавське кіно відзначалось силою виражальних засобів, тоді як
італійське вело перед у пишності постановок історичних фільмів. На
американському континенті створюється «фабрика снів» — Голлівуд. В ці ж
роки там зароджується світова слава коміка Чарлі Чапліна:

А тепер в Париже, в Шартре, вАрле — Государит добрый Чаплин Чарли, — В
океанском котелке с растерянною точностью На шарнирах он куражится с
цветочницею.

(О. Мандельштам).

Кінематограф знаходився під великим впливом психоаналізу. Фільми
відображали не стільки певні переконання, скільки психологічні настрої
колективної душі людства, які залягають набагато глибше свідомості.
Особливо це стосується німецького кіно тих часів. Кіномистецтво
Німеччини завжди було психоделічним, прагнуло в захмарні сфери
надособистісного, колективно несвідомісного. В 20-х роках в Німеччині
неподільно панував експресіонізм — могутній суперечливий стиль.
Візуальним контекстом епохи стали фільми Фріца Ланга. Саме в Німеччині
кінематограф з чисто розважального заходу перетворився в мистецтво. І
перший в світі повнометражний анімаційний фільм Лотти Райнінгер «Пригоди
принца Ахмеда» теж був поставлений в Німеччині.

Однак у своїх експериментах німецькі кіномитці ніколи не впадали в
формалізм. Найкраще цю специфіку німецького кіно демонструють,
принаймні, два фільми — «Кабінет доктора Калігарі» (1920) і « Фауст —
німецька народна легенда» (1926). Містицизм їх героїв, яких спокушають
демони влади, виявляється через галюціонарність заекранного простору.
Гіпнотизм німецького кіно 20-х років є незаперечним. Його фільми начебто
покликані довести, що кінематограф — це колективне сновидіння людства,
«електричний сон вочевидь»(О.Блок). «Кабінет доктора Калігарі» режисера
Роберта Віне став законодавцем кінематографічної моди. Це найбільш
відомий німецький фільм епохи експресіонізму, безумовна класика.

В ці роки голосно заявив про себе в кіно французький авангард. В 1926 і
1928 роках двоє іспанських сюрреалістів — Сальвадор Далі і Луїс Бунюель,
створили два знаменитих фільми — «Андалузька собака» і «Золотий вік». В
цих фільмах представлена звичайна для сюрреалізму техніка вільних
асоціацій, образів несвідомого тощо. В цей період в США великих успіхів
досяг жанр кінокомедії. У цьому зв’язку можна навести приклад фільмів Ч.
Чапліна «Малюк», «Золота лихоманка», «Цирк» тощо. Це був час розквіту
німого кіно.

В 1927 році в США вийшов на екрани фільм «Співак джазу» — перший
звуковий фільм. Для багатьох з акторів німого кіно це стало справжньою
трагедією, тому що їх зовнішній вигляд часто не відповідав голосовим
даним. За короткий час німі фільми щезли з екрана, їх місце зайняли
звукові фільми.

В 1925 році на екрани Росії і СРСР вийшли фільми С Ейзенштейна «Страйк»
і «Панцерник Потьомкін», а в 30-ті роки — «Олександр Невський». А в 1943
році вийшов його фільм «Іван Грозний». Недоброзичливі колеги називали
режисера «потьомкінським селом радянського кіно». Насправді ж С.
Ейзенштейн в «Панцернику Потьомкін» не стільки оспівував революцію,
скільки закликав припинити всяке насильство взагалі. В образі
потьомкінських сходів в цьому фільмі — протистояння репресивному режиму,
незалежно від того, де ці репресії відбуваються — в Росії чи в Ірландії.

В цей період творчості Ейзенштейн віддає перевагу експресіонізму. Для
нього, як і для німецьких режисерів Кайзера чи Толлера, важливі не
особистості, а людина-натовп, людина-маса. С. Ейзенштейн —
антитрадиціоналіст, скоріше модерніст. Сучасники режисера, займаючись
естетикою кіно, намагались відокремити кіно від інших видів мистецтва.
Історична ж заслуга С Ейзенштейна полягає втому, що він поєднував кіно з
іншими видами мистецтва.

Фільм С. Ейзенштейна «Іван Грозний» зовсім недавно очолив список з
дванадцяти кращих фільмів усіх часів і народів. Спочатку його очолював
«Панцерник Потьомкін», потім довгий час царював «Громадянин Кейн» Орсона
Велса, зараз знову прийшла пора С. Ейзенштейна. До цього списку внесено
також фільм О. Довженка «Земля».

Українське радянське кіно почалося з хронікально-документальних фільмів.
Події державного та суспільного життя були основною тематикою цих
кінострічок. Як діячі мистецтва, так і політики вважали тоді, що
мистецтво мусить перетворитися в рупор певних політичних інститутів.
Тобто фотографія мусила замінити малярство, архітектура повинна була
стати виключно функціональною, а кіно б використовувало тільки
документальні матеріали.

Засновником українського документального кіно став кінооператор і
режисер Дзига Вертов (Д.А. Кауфман). В кінці 20-х років він у своїх
фільмах відтворив спосіб життя громадян тогочасної України. Такі фільми
принесли йому славу і визнання. Більш того, Д. Вертов намагався у своїх
роботах відтворити власне процес народження фільму. І тут він добився
блискучого успіху, тому що відкрив новий напрямок в документальному
кіно, пов’язаний з художнім тлумаченням справжніх фактів.

В Україні тоді ще не існувало не тільки своєї кінопромисловості, а й
фахових спеціалістів. Та в кінці тих же 20-х років спочатку були
побудовані в Києві, а потім перебудовані в інших великих містах, зокрема
і в Одесі, кінофабрики.

Вважається, що кінематограф України почав утверджувати себе як справжнє
мистецтво тільки з 1927 року, коли на екрани вийшли «Звенигора» О.
Довженка і «Два дні» Г. Стабового. В ті часи вражав своєю всебічною
талановитістю видатний кінорежисер, скульптор і поет І. Кавалерідзе.

А світового визнання українськими кіномитцями було досягнуто з виходом
на екрани картини О. Довженка «Земля». Вона була створена на ідейній
базі міфології, що й принесло їй світову славу. Ця, та й решта подібних
картин, були сприйняті як легенда про напрочуд гармонійне життя.
Здавалося, що в ньому навіть смерть відступала перед переможним і
нескінченним рухом і боротьбою біблійних героїв.

Саме таким і був погляд на дійсність у багатьох українських митців
напередодні 30-х років. Та ілюзії ці швидко розсіялися, як тільки влада
«робітників і селян» поставила мистецтво на обслуговування політики.

Архітектура як літопис світу.

Архітектура — це мистецтво просторово-часове. М. Гоголь назвав
архітектуру і скульптуру літописом світу. Вони промовляють навіть тоді,
коли мовчать пісні і перекази, і вже ніщо не свідчить про загиблий
народ. Архітектура — це сфера людської діяльності, що організовує
антропогенне довкілля. Це те, що ми називаємо пам’ятками архітектури,
історичним середовищем, а загалом — культурною спадщиною. Отже,
архітектура формує усталені стереотипи поведінки, смаки і уподобання
великих людських спільнот.

На початку століття вчені та інженери були впевнені, що наступила золота
доба людства — доба пари і електрики, аеропланів і підводних човнів.
Швидкості руху, що виросли, дали тому часові нову систему вимірів і
стали його специфічною ознакою. Динаміка оволоділа технікою і проявилась
в способах життя. Вона ж стала епіграфом деяких художніх напрямів і
теорій і поступово перетворилась в основний принцип концепції сучасної
архітектури.

Спочатку архітектура розглядалась, як результат реалізації певної
суспільної програми, який отримується на основі індивідуального досвіду
і з допомогою індивідуальних виражальних засобів. Тоді архітектура ще
вважалась одним із видів мистецтва. Тому головним було вирішення
естетичних питань, хоча й просторове розміщення архітектурного об’єкта
повинно було відповідати своєму призначенню.

На той час приходиться поява залізобетонних конструкцій. Архітектура
надзвичайно яскраво висловила відчуття часу — світу розвинутої техніки і
історичного романтизму, що відходив. Міста Італії і Франції з їх
історією і витонченістю називають вінцем західної цивілізації. А
мегаполіси США з відсутністю в них історії і смаку, але з багатством,
стали фундаментом цивілізації. Східноєвропейські столиці на кшталт
Вільнюса, Риги чи Таллінна вважаються золотою серединою цієї цивілізації
— кабінетом і спальнею. Тут добре відчувається тенденція, розвиток якої
передбачається в третьому тисячолітті. Тобто природною формою існування
людини стане золота середина між селом і мегаполісом — маленьке
цивілізоване містечко.

Мікромоделлю Європи став католицький собор. В ньому кожна деталь
витончена, досконала й індивідуальна. Це модель внутрішньої архітектури
душі і суспільства, сходження вгору сходинками краси: від однієї
досконалої форми до іншої.

В другій чверті XX століття в архітектурі стала характерною посилена
увага до наукового дослідження і виявлення фізичного її призначення.
Тоді ж були закладені основи індустріалізації будівництва. Архітектурна
форма стала створюватись, виходячи з міркувань раціонального характеру.
Архітектори і містобудівники одночасно взяли напрямок на доцільність.
Все частіше архітектори представляли місто як просторову структуру.
Характерною рисою XX століття стало районне планування, яке розповсюдило
проблематику містобудування на більш широкі територіальні зв’язки.

Заперечення історизму минулого століття стало спільним спочатку для
окремих творів, а пізніше зразу для декількох художніх напрямків, які
суттєво відрізнялись від усіх попередніх. Вони виникли майже одночасно,
але мали специфічні риси і різні назви. Найбільш значними і чітко
вираженими були: англійський рух «Мистецтва і Ремесла», у Франції,
Бельгії і Голландії це було «Нове мистецтво», в Німеччині —
«Югендштиль», а в Австрії — віденський стиль «Сецесія». Так під різними
назвами в Європі зародився стиль модерн.

Виникнення стилю модерн в архітектурі і прикладному мистецтві пов’язане
з заснуванням в Англії товариства «Мистецтво і Ремесла». Йому ми
зобов’язані першими містами-садами в Європі. Для «Нового мистецтва» було
характерним використання нових матеріалів і надання їм зовсім нових
форм. Прихильників цього стилю приваблювала криволінійність природних
форм. Вони буквально марили декоративністю рослинних мотивів. Такими
були Е. Галле, Е. Андре, Е. Валлен — французи, В. Орта і А. Ван де
Вельде — бельгійці, А. Гауді — іспанець та інші. Всі будинки епохи
модерн відрізнялися від інших стилів проявом індивідуальності
архітектора і замовника. Виразники стилю модерн відкинули імітацію
минулого і безстилевість XIX століття. Цим було відкрито шлях у XX
століття. Отже, модернізм був протиставлений еклектиці.

Для архітектурного стилю «сецесія» стало характерним використання вільно
скомпонованого плаского декору рослинного або фігурального походження.
Художники сецесії вважали архітектуру одним з видів мистецтва. Сецесія —
це розкол, розрив з традиціями класичного мистецтва попередніх поколінь.
Групу «Сецесія» очолював професор віденської академії мистецтв О.
Вагнер. Його творчість пройшла через період неоренесансу, і він одним з
перших підвів сецесію до індивідуалістичного (персонального) модерну.
Талановитими послідовниками і виразниками ідей персонального модерну
стали Ле Корбюз’є, Місвандер Рое і В. Гропіус. Завдяки їх зусиллям, в
перші 15 років XX століття були розвинуті ідеї О. Вагнера, які потім
були підхоплені багатьма представниками авангардистської архітектури.
Серед них був архітектор віденської школи А. Лоос, американець Ф. Л.
Райт, німець П. Беренс та інші.

Цікавим явищем в архітектурі був футуризм, очолюваний італійцем А.
Сант-Еліа, супрематизм вітебської групи Ель Лисицького, К. Малевича, В.
Татліна, яка відстоювала принципи «конкретного мистецтва». Висхідним
пунктом функціоналізму в архітектурі була після світової війни
французька архітектура. Це знову ж таки перш за все Ле Корбюз’є,
голландський рух «Стиль», німецький Баухауз і російський конструктивізм.

Загалом же модерн в архітектурі містив в собі романтичні жести
руйнівників світу. Він був підвладний діям суворих законів
позитивістського мислення, відкритого будь-яким змінам відношення до
життя, безмежній вірі в утопію людського щастя, поклонінню техніці.
Великі надії пов’язувались з грядущою добою машин, і перш за все з
новими засобами вираження в мистецтві. Зрозуміло, якою великою була
залежність Райта, ле Корбюз’є, Татліна, Міс ван дер Рое від загального
інтелектуального контексту епохи. Справді, модернова архітектура виросла
з філософського коріння Й. Фіхте, Ф. Ніцше, Е. Гусерля.

На початку століття архітектура в Україні переживала всі фази
еклектизму, притаманні мистецтву Європи. Стиль модерн при цьому
переважав особливо на західноукраїнських землях під назвою віденьської
сецесії. В цьому стилі були зведені будинки залізничних станцій в
Жмеринці на Поділлі і у Львові. Останній — за проектом Івана
Левинського. Він же побудував готель «Жорж» у Львові,
торговельно-промислову палату, будинок «Дністра» і дім Василіянок та
інші.

Українські художники і зодчі почали відроджувати вітчизняний
архітектурний стиль. Велику роль в цьому відіграла «Українська Громада»
студентів інституту цивільних інженерів в Петербурзі. Першим головою
цієї організації був архітектор Сергій Тимошенко. Новий мистецький
напрямок можна поділити на дві течії. Перша з них намагалася для
створення своєрідного українського стилю використати мотиви вітчизняного
барокко. Друга ж використовувала народне дерев’яне будівництво.

Великі житлові будинки архітектора Альошина в Києві та Фетісова в
Запоріжжі були втіленням ідей першої течії. Будовою представників другої
течії була церква єпископа Партенія Левицького в Плішивцяхна Полтавщині
1902-1906 pp., в якій використані форми знаменитого Запорізького собору
в Самарі. Визначним твором цього напрямку є також будинок земства в
Полтаві архітектора Василя Кричевського за участю живописця Сергія
Васильківського.

Серед інших варті уваги шкільні будинки архітектора Жукова на
Харківщині, Мощенка на Полтавщині. В Галичині ж відомими були споруди
архітекторів Івана і Лева Левинських, Олександра Лушпинського, Романа
Грицая, Василя Нагірного. Поєднання форм кам’яної архітектури
українського барокко з дерев’яним будівництвом знайшли своє творче
втілення в будинках архітекторів Сергія Тимошенка і Дмитра Дяченка.
Першому належить ціла низка вілл та проектів церков. Другому — проект
історико-археологічного музею у Кам’янці-Подільському в 1913 p., школи
на Полтавщині та головний корпус сільськогосподарської академії в Києві
в 1928 р. З ініціативи Дмитра Дяченка було засновано в Києві Товариство
Українських Архітекторів — Українського архітектурного інституту в 1919
p., який в 1924 р. був приєднаний до столичного художнього інституту.

Після війни і революції найбільшого поширення набуває
західноєвропейський напрямок конструктивізму, що базувався на принципах
функціоналізму. Малося на увазі пристосування кожної частини у
відповідності зі своїм практичним призначенням. При цьому цілковито
усувалися декоративні прикраси і непотрібні додатки. Конструктивісти
відповідно широко вживали залізобетонні конструкції, скло та інші нові
будівельні матеріали. Новий напрямок відзначався у створенні великих
простих геометричних площин, легких широких перекриттів, великих
терасових композицій, плоского даху. До кращих будівель конструктивізму
належать електростанція в Києві, сукняна фабрика в Кременчузі, будинки
Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові і величезний комплекс будов
Держтресту у Харкові.

Оскільки архітектурні споруди найчастіше замовлялися владою, а
виконувалися зодчими-художниками, то вони мимоволі ввібрали в себе
постійне протистояння гуманізму та влади. Тому архітектурний літопис
людства став символом епохи, який уособлює вічну боротьбу людяності з
деспотією.

Сталін вважав, що архітектура є мундиром нації. Підтвердженням цього
стали, наприклад, в 30-х pp. видовжена велич колон сталінського
класицизму в будинках Кабміну, теперішніх палаців адміністрації
Президента на Банковій та Міністерства закордонних справ на
Михайлівській горі в Києві. Правда, такий стиль був притаманний багатьом
європейським країнам того часу.

Дійсно, художні образи, втілені архітектурою, є важливими засобами
ствердження певної ідеології серед сучасників. Нащадкам же вони
залишають найбільш реально відчутне уявлення про минуле.

Пануючий в Західній Європі фашизм теж не цурався спотвореного
класицизму. Навіть в такій багатій на мистецькі традиції країні, як
Італія, так званий стиль Муссоліні мало чим відрізняється від
сталінського. Справді, архітектура багатьох міст країн Європи свідчить
про причетність цих держав до авторитарних режимів XX століття.

Література

Адорно Т. В. Избранное. Социология музыки.— СПб., 1999.

Антология французского сюрреализма: 20-е годы.— М., 1994.

Антонович Д. Українська культура.— Мюнхен, 1988.

Асеева Н. Ю. Украинское искусство и европейские художественные центры.
Конец XIX — начало XX века.— К., Наукова думка, 1989.

Бергсон А. Два источника морали и религии.— М., 1994.

Бердяев Н. А. Смысл истории.— М., 1990.

Віконська Дарія. James Joyce. Тайна його мистецького обличчя. – К. 1995.

Вуек Якуб. Мифы и утопии архитектуры XX века.— М., 1990.

Трибунина Н. Г. История мировой художественной культуры. В4ч. -Тверь,
1993.

Добренко Е. Формовка советского писателя. Социальные и эстетические
истоки советской литературной культуры. — СПб., 1999.

Жила В. Франц Кафка — видатний письменник XX століття. — Всесвіт, 1998,
№ 5-6.

Зотов А. Ф., Мелъвилъ Ю. К. Буржуазная философия середины XIX – начала
XX века. – М., 1988.

Маркаде В. Українське мистецтво XX століття і Західна Європа. — Всесвіт,
1990, № 7.

Моклиця М. В. Модернізм як структура: Філософія. Психологія.
Поетика.—Луцьк, 1998.

Пожнешь бурю. (Ф. Б. Гарт, А. Бирс, М. Твен, Д. Лондон, Э. Колдуэлл, Т.
Вулф, Э. Хемингуэй, Д. Лоренс и Р. Ли). Составитель Ю.Я. Лидский. — К.,
1987.

Руднев В. П. Словарь культуры XX века. — М., 1997.

Руднев В. Введение в XX век. Статьи 1—4. — М.: Родник, 1988,
№№1,3-5,7,11, 12.

Русская поэзия конца XIX — начала XX века. — Издательство МГУ, 1980.

Русский футуризм. Теория. Практика. Критика. Воспоминания // Сост. В. Н.
Терехина, А. П. Зименков. — М., 1999.

Симоненко В. Мелодии джаза. — Киев, 1970.

Симоненко В. Лексикон джаза. Справочник. — М., 1981.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

Флакер О. Авангард на Україні. — Всесвіт, 1992, № 3—4.

Хейзинга Й. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня.— М., 1992.

Червинская О. В. Акмеизм в контексте Серебряного века и
традиции.—Черновцы, 1997.

Эренбург И. Люди, годы, жизнь.: Собрание сочинений. В 9-ти томах. — М.,
1967, т. 9.

Юнг К. Психология бессознательного. —М., 1994.

Якимович А. К. Русское искусство начала XX века. Судьба и облик России.—
М., 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020