Національне музичне академічне мистецтво в Україні: пріоритети репертуарної політики (реферат)

Реферат на тему:

Національне музичне академічне мистецтво в Україні: пріоритети
репертуарної політики

В умовах стрімкого перетворення навколишнього середовища, соціальних
інституцій, побутового укладу, спричиненого як розвитком сучасної
цивілізації, так і глобальними геополітичними змінами, саме культурі
відводиться роль визначного фактора творчого життєвого устрою,
невичерпного джерела суспільних нововведень. Одним з найголовніших
чинників взагалі культури в Україні завжди була музична культура.

У всі часи ставлення до національної музичної культури, ступінь її
затребуваності у суспільстві було певним віддзеркаленням державної
культурної політики. За сумою артефактів завжди проглядалися ті чи інші
загальні тенденції державного культуротворення. Музичне сьогодення
України становить особливий інтерес. Адже нині є всі підстави для зміни
свідомості людства, яке вступило в ХХІ ст., для прояву, омріяної віками,
свободи творчої особистості [1].

На теренах України жили і творили такі славетні українські композитори,
як М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, які залишили
неперевершені зразки хорових творів, П. Ніщинський, М. Вербицький, які
писали твори для музичного театру. Але найвидатнішою постаттю в
українському національному мистецтві був і залишається сьогодні М. В.
Лисенко, який залишив нам величезну музичну спадщину. Протягом свого
творчого життя він написав сотні творів, започаткував або творчо
розвинув всі музичні жанри: оперний і симфонічний,
кантатно-ораторіальний і хоровий, камерно-вокальний і
камерно-інструментальний. Композитор був засновником національного руху
в українській музиці. Творчість М. Лисенка створила підґрунтя для
дальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва – М.
Лисенком були створені засади професійної музичної освіти в Україні. Він
виховав цілу плеяду учнів – композиторів, які наслідували вчителя,
сприяли розквіту музичного мистецтва в Україні. Серед них М. Леонтович,
Я. Степовий,

К. Стеценко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, а пізніше – А. Штогаренко,

К. Данькевич. Ці композитори вивели українську професійну музику на
світовий рівень симфонізму, на новий рівень музичного мислення і були
творцями сучасної національної композиторської школи. Їхніми
послідовниками стали Є. Станкович, Л. Дичко, В. Сильвестров, М. Скорик,
І. Карабиць, О. Кива, О. Костін і, звичайно, композитори нової
генерації, серед який Г. Гаврилець, І. Щербаков, В. Рунчак та багато
інших. Це список можна було б продовжувати і продовжувати. Але навіть з
такого далеко не повного переліку прізвищ українських композиторів
видно, яку яскраву і вагому частку вносить українська національна
академічна музика у світову скарбницю музичного мистецтва [2].

Водночас, сьогодні українське музичне академічне мистецтво як таке в
світі представлене лише українськими виконавцями – мистецькими
колективами та окремими артистами-музкантами. Що ж до доробку
українських композиторів (і класиків, і наших сучасників), то їхні твори
світовій спільноті майже не відомі. Під час гастролей з репертуару
українських виконавців та мистецьких колективів виключаються твори
української національної музики [3].

Ось хоча б такі приклади. Гастрольний репертуар симфонічного оркестру
Національної філармонії України у 2005 році складали твори

А. Хачатуряна, Р. Штрауса, Г. Малера, Ф. Ліста, П. Чайковського,

С. Рахманінова. Жодного твору українських композиторів [4].

У репертуарі гастролей Національної опери України у Туреччині, Австрії,
Німеччині, Японії опери “Турандот” Дж. Пуччині, “Борис Годунов” М.
Мусоргського, “Аїда” Дж. Верді, “Кармен”Ж. Бізе, балети “Попелюшка” С.
Прокоф’єва, “Дон Кіхот”Л. Мінкуса та прем’єрна вистава “Віват, Моцарт!”.
Знову бачимо, що ані української оперної класики, ані творів сучасних
українських композиторів [5].

Жодною мірою не можна заперечувати прагнення мистецьких колективів
демонструвати свій високий виконавський рівень на зразках світової
музичної класики. Але логічним і природнім було б колективам, що мають
високий статус національних, репрезентувати зарубіжному слухачу і
глядачу хоч дещо із набутків українського національного музичного
мистецтва. Тим більше, що українські музиканти у своєму доробку мають
твори національних композиторів. Так, на приклад, симфонічний оркестр,
керований М. Дядюрою має в своєму репертуарі такі твори
вокально-інструментального жанру як “Український реквієм”, чи монооперу
“Ніжність” В. Губаренка тощо [4].

У політиці і в економіці Україна прагне вибороти своє місце в Європі й у
світі. На це йдуть великі зусилля. Це ж саме має відбуватися і в
мистецтві взагалі, і в музичному мистецтві зокрема. Україна не одержить
визнання країни, гідної до вступу в ЄС чи взагалі до Європи без визнання
її культури і мистецтва [3].

Водночас, аналіз репертуару мистецьких колективів свідчить про значне
зниження інтересу до національного академічного музичного мистецтва на
теренах України. Йдеться про те, що в театральному та концертному
репертуарі твори національної класичної та сучасної академічної музики
представлені не в достатній мірі і не являють собою основу репертуару.

Маємо констатувати, що до класичної національної музичної спадщини наші
мистецькі колективи звертаються рідко і неохоче. Про творчу спадщину М.
Лисенка (не враховуючи традиційних для вітчизняних театрів опери і
балету “Тараса Бульби” та “Наталки Полтавки”) згадують лише підчас
проведення Міжнародного конкурсу ім. М. В. Лисенка, який відбувається в
Україні раз на чотири-п’ять років, – виконання твору славетного
українського композитора є обов’язковим для конкурсантів [6].

До творчої спадщини інших композиторів-класиків звертаються час від
часу, особливо з нагоди відзначення ювілейних дат. Так, відбулися
урочистості та ювілейні вечори до 260-річчя М. Березовського, 250-річчя
Д. Бортнянського, 120-річчя К. Стеценка, 110-річчя Б. Лятошинського,
100-річчя А. Штогаренка. Про нашу байдужість до скарбів мистецького
спадку свідчить хоча б те, що лише минулого року на ювілейному вечері в
Національній філармонії України вперше – через стільки років після
написання! – прозвучали два духовні твори одного з найвидатніших
композиторів ХVIII століття М. Березовського. Прем’єрні хорові концерти
“Слава во вишніх Богу” виконав хор Державної академії керівних кадрів
культури і мистецтва, а “Тебе Бога хвалим” прозвучав у виконанні
Національної заслуженої академічної капели України “Думка” [7, 8, 9,
10].

Твори сучасних українських композиторів найчастіше звучать також з
нагоди ювілеїв та свят. Протягом останніх років відбулися авторські
вечори М. Дремлюги, А. Караманова, Є. Станковича, М. Степаненка, Л.
Колодуба, Л. Дичко, І. Карабиця, І. Щербакова, В. Губаренка, М. Скорика,
В. Кирейка, Я. Цегляра, В. Степурка, В. Зубицького, Ю. Іщенка, О.
Канерштейна, А. Філіпенка та ін. [10].

Було б перебільшенням твердити, що в Україні взагалі не звучать твори
національної академічної музики. Так в сезоні 2005-2006 рр. Національною
філармонією України започатковано цикл концертів “Вечори української
музики. Спадщина і сучасність”. Метою цього заходу є повернення до життя
творів, які давно не виконувалися. Крім того до програми Вечорів
включено твори, які виконуються вперше в Україні, зокрема це і нові
твори сучасних композиторів. До концертного циклу входять: прем’єра
“Літургії Іоана Златоуста” М. Скорика, ліричні сцени “Монологи
Джульєтти” В. Губаренка, реквієм “Бабин Яр” Є. Станковича на слова Д.
Павличка. Але загальна тенденція є саме такою – національна академічна
музика становить лише незначний відсоток в репертуарі мистецьких
колективів [11].

Разом з тим маємо також відзначити, що в Україні творчо працюють і палкі
прихильники української національної музики – виконавці та мистецькі
колективи, які широко пропагують скарби українського музичного
мистецтва.

Серед таких перш за все треба згадати М. Гобдича і керований ним
муніципальний камерний хор “Київ”. Своєю творчістю Микола Гобдич та його
хористи довели, що класичне мистецтво може бути суперуспішним – навіть в
ужитково-утилітарному сенсі слова, навіть у себе на Батьківщині, де, як
відомо, немає пророків… Інтенсивність концертного життя хору “Київ”
виражена в кількості і якості хорових імпрез. Це – близько 900
концертів. Гастрольна географія колективу – 20 країн світу і має
двадцять записаних повноцінних власних альбомів.

Хор, створений у 1990-му, М. Гобдичем від початку рухався шляхом
новацій, що зовсім не було притаманно звичайним академічним колективам.
На кожному виступі хору “Київ” можна спостерігати справжні аншлаги,
оскілька кожна імпреза містить в собі якісь нові й несподівані
“знахідки”. М. Гобдич є представником нового покоління диригентів, йому
вдається “вдихнути” нове життя у найбільш консервативний жанр. Наскільки
класичними є хорові вистави “киян”, настільки ж гнучкою є і репертуарна
політика М. Гобдича. Репертуар хору – це справжній “золотий фонд”
національної класики. Разом з тим в репертуарі хору органічно існує
сучасна музика включно з авангардними опусами і фрі-джазовими п’єсами.
Однак найбільш улюбленою перлиною хору “Київ” залишається музика
українського бароко. Саме М. Гобдич сприяв справжньому відродженню
призабутої за часів радянської влади спадщини М. Березовського, А.
Веделя, М. Ділецького та інших майстрів доби українського бароко.
Хормейстер приклав чимало зусиль, аби твори класиків бароко повернути із
забуття і включити в культурний обсяг. За великим рахунком саме задля
цього і був придуманий фестиваль хорового мистецтва “Золотоверхий Київ”,
який щороку відбувається в Києві і виносить на розсуд слухачів ще й
зразки хорового мистецтва сучасних авторів [12].

Кожного року по закінченні “Золотоверхого Києва” складається враження,
що фестиваль досяг своєї вершини, і щось поліпшити просто неможливо. Але
кожна наступна імпреза не лише не розчаровує, а викликає щире захоплення
й заслуговує найвищих оцінок у музикознавців та шанувальників хорового
мистецтва. Не став винятком і нинішній хор-фест. На перший погляд,
сценарій фестивалю, напрацьований у попередні роки, у 2005 році
залишився незмінним: зібрання хормейстерів з усієї України, презентація
щойно випущеного компакт-диску та нотної збірки, хорові антифони в
Трапезній церкві Києво-Печерської Лаври, презентація регіональних
хорових колективів, монографічне “заглиблення” у творчість одного з
композиторів-класиків та наших сучасників. Змістовне ж наповнення
перевершило всі сподівання — подив і захоплення викликала енергія й
невичерпна фантазія незмінного директора фесту М. Гобдича. “Героєм №1”
минулорічного хор-фесту став геніальний М. Леонтович. Тож і не дивно, що
презентація супроводжувалася аншлагом, а представлена продукція —збірка
духовних творів композитора та її запис на СD — миттєво розійшлися серед
присутніх — надто-бо чудова музика! “Живим” продовженням презентації
стало антифонне виконання “Літургії святого Іоана Златоуста” чотирма
хорами: мішані хори “Київ” (диригент М. Гобдич) та “Кредо” (диригент Б.
Пліш), жіночий хор педуніверситету “Павана” (диригент Л. Байда) та
чоловіча капела ім. Л. Ревуцького (диригент Б. Антків).

Апофеозом фестивалю став авторський концерт Г. Гаврилець “До тебе
підношу я, Господи, душу мою”. Наша сучасниця давно зарекомендувала себе
оригінальним композитором, у творчості якого дуже органічно поєднуються
яскраве мелодійне начало та найсучасніші “технологічні” здобутки. Г.
Гаврилець вельми успішно працює у двох напрямках — духовному та
фольклорному. Так і побудували авторський вечір, на якому вершинним
твором прозвучав трагічний псалом “Господи, нащо мене ти покинув?”. Щоб
створити такий твір, треба мати за плечима «тисячу років української
духовної музики» (саме так названо серію нотної літератури,
започатковану Бібліотекою хору “Київ”) та ще стільки ж — фольклорного
струменя, все це засвоїти й пропустити через серце.

А закінчився фестиваль грандіозним “Многоліттям” з “Божественної
Літургії св. Іоана Златоуста”, де в могутньому зведеному хорі злилися
всі учасники й зал. Безперечно, “Золотоверхий Київ” став окрасою
культурно-мистецького життя Києва. Так чином, окрім художньо-естетичної,

М. Гобдич мужньо несе на своїх плечах ще й нелегку, але таку необхідну
ношу просвітителя української хорової музики [13].

Гідним подиву залишається цілеспрямоване подвижництво хору у справі
напрацювання численних аудіозаписів, які робилися з метою створення
фонографічного фонду української класики. І в цій галузі хору “Київ”
немає рівних. Особливо, якщо зважити, що в Україні відсутні лейбли
(аудіокомпанії) які спеціалізуються на виданнях класики. Передусім,
поміж двадцяти п’яти альбомних позицій хору привертає увагу серіал із
семи альбомів із епіграфом “Тисяча років української духовної музики”.
Альбом складається з церковної музики М. Леонтовича, К. Сте-ценка,
Ділецького, М. Березовського, М. Вербицького, Д. Бортнянського, А.
Веделя, А. Гнатишина, багатьом з яких хор “Київ” присвятив окремі
альбоми.

Відносно модерного мистецтва, творчості наших сучасників М. Гоб-дич
приділяє найбільшу увагу двом авторам – Л. Дичко та Є. Станковичу [13,
14].

В контексті музичної культури України одним з провідних колективів, що
виконують твори національної музики різних за жанрами, стилями і
спрямуваннями є Національний ансамбль солістів “Київська камерата”,
художній керівник якого В. Матюхін нині став лауреатом Національної
премії імені Т. Г. Шевченка.

На сьогоднішній день в Україні не існує подібного мистецького колективу,
який мав би в своєму репертуарі таку кількість найрізноманітніших у
жанрово-стильовому відношенні творів українських композиторів.
“Камерата” вперше виконала понад 700 творів сучасних українсьих
композиторів — Б. Лятошинского, М. Скорика, В. Сильвестрова, Є.
Станковича, В. Загорцева, І. Карабица, Ю. Іщенка, Я. Верещагіна,

В. Зубицького, Л. Колодуба, В. Губаренка та багатьох інших. Жива
співпраця виконавців з талановитими українськими сучасними композиторами
стало головним у творчому розвитку “Камерати” із моменту її появи на
музичній карті України. Нині цей список можна поповнити іменами І.
Щербакова, Г. Гаврилець, О. Левковича, І. Кири-ліної, Л. Юріної, К.
Цепколенко, О. Козаренка, В. Полєвої, З. Алмаші,

С. Зажитька, В. Рунчака. Для багатьох із них “Камерата” стала своєрідною
творчою лабораторією. Розраховуючи на ансамбль як на першого виконавця,
композитори писали і пишуть свої опуси — камерні кантати, симфонії,
концерти, оркестрові мініатюри. Більшість творів українських
композиторів так і залишилися б ніким не почутими, якби не діяльна
участь художнього керівника “Київської Камерати” в їхній концертній
долі. А в сьогоднішній ситуації композитору дуже важливо бути почутим,
знати, що його твір буде виконано, відчути відгук про свою роботу в
концерному залі. Крім того колектив постійно звертається до музики
різних епох, стилів, і в цьому його позитивна і специфічна особливість
[15].

Як вже було сказано, у розвитку музичного мистецтва надзвичайно велике
значення завжди відігравало виконання як класичних, так і сучасних
музичних творів. Тож, самі собі зараджуючи в цьому, українські
композитори ініціюють проведення в Україні декількох музичних
фестивалів, які стали однією з важливіших складових загального
культурного процесу в Україні. Музичні фестивалі в 90-х роках ХХ
століття були явищем абсолютно новим у порівнянні з попередніми роками.
“Першою ластівкою” став “Київ Музик Фест”, який народився “напередодні”
здобуття Україною державної незалежності – у 1990 році. Це був перший
міжнародний фестиваль академічної музики в Україні, який ознаменував
собою новий етап розвитку вітчизняної музичної культури. Він уперше
репрезентував українську музику як цілком самостійне й осібне явище,
вільне від “керівних і спрямовуючих” панівних у ті часи ідеологічних
настанов. Його концепцією стала презентація української музики у
світовому контексті, усвідомлення вітчизняними митцями себе і своєї
самобутньої культури в контексті загальних світових процесів. Девіз
“Київ Музик Фесту” – “Музика і Світ – Світ і Музика”, сформульований на
другому фестивалі, і донині є його пріоритетним чинником [16].

Вже сама назва фестивалю – “Київ Музик Фест” – засвідчила, що Київ
відтепер – не “музична провінція імперії”, а самодостатній культурний
центр з високим, конкурентноздатним у світі рівнем композиторської
творчості, виконавства і здатний стати в один ряд зі світовими музичними
столицями, як наприклад, “Варшавська осінь”, “Празька весна” тощо.

Певною мірою народження “Київ Музик Фесту” стало реакцією на кризові
явища в музичній культурі. Фестиваль сприяє суттєвому пожвавленню
музичного життя, перевищуючи роль “демонстрації творчих досягнень”
спілчанських пленумів, розширює інформаційні рамки. Сучасна музика
репрезентується поруч із класикою, тим самим підвищуючи загальний
емоційно-естетичний рівень фестивалю (за рахунок творів, що витримали
випробування часом). Неабияке значення має акцентуація саме на
вітчизняній класичній спадщині (твори М. Колачевського, М. Лисенка, Б.
Лятошинського, Л. Ревуцького та ін.). Фестиваль стимулює народження
багатьох “талановитих” творів: “виконуватися” на “Фесті” стало
престижним для композитора. Саме тут уперше прозвучали такі визнані
композиції, як Симфонія-елегія “Ворзель” Л. Грабовського, “Молитва
Катерини” І. Карабиця, “Поема скорботи” Є. Станковича, симфонія “De
profundis” В. Губаренка та багато інших [16].

За 16 років існування “Київ Музик Фест” переживав різні етапи –
сприятливі й не дуже, але здобув і затвердив реноме найголовнішого в
країні фестивалю академічної музики. У кризовому 1996 р., коли фінансове
становище було особливо важким, і до останнього часу існували сумніви
щодо можливості його проведення, постійний директор “Фесту” І. Карабиць
писав: “Київ Музик Фест” став невід’ємною складовою культурного життя
столиці. Уже хоча б тому мусимо будь-що витримати! Заради мети, яку
поставили перед собою”. Й усі роки він самовіддано служив цій справі.
Безперечно, кульмінаційним за насиченістю і різноманітністю програм став
12-й “Фест’2002” – останній в його житті. Наступний – тринадцятий –
фестиваль став першим, який відбувся вже без І. Карабиця (хоча багато
акцій було задумано ним) і був присвячений його пам’яті. К. Карабиць,
який замінив батька і разом з М. Скориком та О. Голинською очолив “Київ
Музик Фест”, вивів його на нову орбіту [16, 17].

Попри всю стабільність загальної концепції та утвердження традицій,
кожне проведення фестивалю має свої неповторні особливості: в залежності
від атмосфери, що панує в суспільстві, від основних тенденцій
культурного життя країни формується його мистецьке обличчя.

Фестиваль представляє собою своєрідний зріз сьогодення української
музики. Адже на ньому звучать твори активно діючих композиторів різних
поколінь, починаючи від заслужених ветеранів (І. Карабиця, Я. Цегляр,

Б. Яровинський, В. Кирейко, Л. Дичко, В. Сильвестрова, Є. Станковича,

М. Скорика) до початкуючої молоді. Звичайно, вагоме місце в концертних
програмах посідають опуси визнаних майстрів, чиї імена добре відомі
світовій мистецькій громадськості [18].

“Київ Музик Фест” є своєрідною лабораторією музичного мистецтва. Так,
музикознавці, відзначали, що спектральний аналіз концертів “Київ Музик
Фесту” віддзеркалив кризові явища в українському симфонічному жанрі в
середині 90-х років, що свідчить про непопулярність симфонічного жанру,
оскільки він є трудомістким і ніяк не підтримується державою, до чого
звикла більшість наших композиторів-симфоністів, становлення яких
відбулося за радянської системи “державного замовлення” й кредитування,
а значить, і суттєвого стимулу для написання симфонічних творів [18].

Натомість, як відзначала критика, камерний жанр переживає справжній
розквіт: велика кількість висококласних камерних оркестрів (“Київська
камерата”, “Київські солісти”, “Archi”, “Рікошет” та ін.), ансамблів,
музикантів-солістів спричинили народження численних творів (на кожному
фестивалі кількість камерних концертів переважає). Позначені розмаїттям
стилів, написані для найрізноманітніших інстру-ментальних складів, вони
уповні віддзеркалюють калейдоскопічність картини сучасного світу доби
постмодернізму [18].

Поява на українських теренах міжнародного музичного фестивалю у 1990-му
році засвідчила знесення культурної “залізної завіси”, що протягом
десятиліть відмежовувала Україну від навколишнього світу. Саме “Київ
Музик Фест” уперше гостинно відчинив двері композиторам української
діаспори, актуалізував їхні твори на історичній батьківщині. Відтепер
вони отримали можливість особисто представляти свої твори українському
слухачеві та встановлювати контакти з колегами, включатися в музичне
життя України. В. Балей, Р. Савицький, І. Соне-вицький, М. Кузан, А.
Мірошник, Ю. Фіала та Г. Кулеша, стали членами Національної спілки
композиторів України [18].

“Київ Музик Фест-2005” представив понад 200 авторів, відбулося понад 40
заходів і 80 прем’єр (світових і українських), в числі яких –

Н. Паганіні – М. Скорик “24 каприси для великого симфонічного оркестру”,
І. Щербаков – кантата на вірші Л. Костенко “Ознака вічності” І. Карабиць
– вокальний цикл на вірші Рабіндраната Тагора та Прелюдії та Токати для
фортепіано. Взагалі велика кількість прем’єр, що відбуваються на фесті
щороку є його прикметною ознакою.

У 2005 році на фестивалі прозвучала музика наших прославлених класиків –
Б. Лятошинського, Л. Ревуцького. Величезний інтерес слухачів викликали
твори, написані відомими сучасними українськими композиторами: М.
Скориком, В. Сильвестровим, Є. Станковичем, Л. Дич-ко, І. Шамо та
представниками так званого середнього покоління, такими як І. Алексійчук
та, Г. Гаврилець [18].

За словами новообраного в минулому році голови Національної спілки
композиторів України Є. Станковича на останньому Фесті виконувалося 120
творів українських композиторів. Та це й закономірно, бо майже на всіх
закордонних міжнародних музичних фестивалях до програми входять 55
відсотків творів національних композиторів і лише 45 – зарубіжних [19].

? 1/4!@»?»//////////////oiiaaaaaaaaa

oooooooooooooooooooooooooooo

I I

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *