Реферат з культури
Народна творчість – основа, на якій розвивалася і розвивається світова
художня культура
Народна творчість – це історична основа, на якій розвивалася і
розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної
свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Як і інші
форми суспільної свідомості, зокрема. Філософія, мораль, релігія,
політична і правова ідеологія, народна творчість розвивалась під впливом
конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає
загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої діяльності
народу.
Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу
– поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне,
образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна творчість
існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об’єднує
основне – пізнання та відображення трудової діяльності людства, його
історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості
функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.
Народна творчість виникла у нелегкому, тривалому процесі колективної
трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною
людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення,
Праця відіграла величезну роль у походженні мистецтва. Вона дала людині
руку, здатну виготовляти знаряддя, а отже, створювати потрібні предмети,
надавати їм відповідної форми. Таким чином виникло рубило, яким
первісний художник вирізьбив на кам’яній скелі, стінах печери зображення
звіра і саме так виробилося його вміння користуватися рубилом та іншими
знаряддями. Рука ставала все вільнішою і слухнянішою, її вправність
шліфувалась і передавалась від покоління до покоління.
Мистецтво – поліфункціональне за своєю суттю – було не тільки
відображенням і пізнанням життя, а й своєрідною його моделлю. Однак при
різних соціальних функціях воно зберігало цілісність, внутрішню єдність.
В первісну епоху ще не було стійкого поділу праці, диференціації
суспільної свідомості. Єдність, не розчленованість практичної і духовної
діяльності закономірно характеризується художнім синкретизмом. Словесні,
музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а перебували в
стані взаємозв’язку та взаємопроникнення. Їх виділення, відокремлення –
процес в історії художньої творчості порівняно пізній, він виходить за
межі первісного мистецтва.
У художньому процесі людства проходили два зустрічні процеси. Перший іде
від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва – це постійний
процес відокремлення, виділення його видів. Він відбувався безперервно,
на різних етапах історії людського суспільства.
Разом з тим є й дорожній процес – синтез мистецтв – органічний
взаємозв’язок різних видів мистецтв, що сприяє організації матеріального
і духовного середовища людина (архітектурні або
ландшафтом-монументальні ансамблі) або створення якісно нового
художнього явища в часі (театральні вистави, вокальні і
вокально-інструментальні твори, декоративне мистецтво). Як виділення
окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія – надзвичайно важливі
фактори на всіх рівнях художнього життя народу.
Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно
пов’язана з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного
мистецтва як особливого засобу пізнання. Відображення та творення
дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для
майбутнього розвитку художньої культури.
Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінюються
його зв’язки із життям народу. Художньо професійна діяльність почала
зосереджуватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої
розходилися з інтересами народу. На різних етапах історичного розвитку
мистецтв як соціальне явище зумовлене існуючими класами: рабовласниками,
феодалами, капіталістами, воно своєрідно відбиває їхні інтереси.
В умовах соціального і національного гноблення. Расової дискримінації
народне мистецтво не переривається, воно живе, зазначаючи в певні
періоди піднесення та спадів сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи
набуту спадщину народну культуру.
У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.
Поступово в класовому суспільному мистецтві розмежувалася на два русла –
народне і професійне, тобто таке, що спирається на спеціальну,
систематичну художню освіту. Прогресивне професійне мистецтво завжди
правдиво відбиває життя народних мас, їхні ідеї та прагнення.
У різні історичні періоди його досягнення невіддільні від засвоєння
гуманного, демократичного змісту народної творчості, її жанрів і форм,
багатства образотворчих та орнаментальних мотивів, поетичних образів і
мелодій, народженням людською фантазією.
Ігнорування життєдайних джерел народної творчості позбавляє професійне
мистецтво життєвої правди, призводить до антихудожніх тенденцій.
Трудівний народ – головна рушійна сила історії, творець усіх
матеріальних і духовних цінностей.
Мистецтв кожної епохи – важливий показник рівня її матеріально-духовного
розвитку. Вже на початку історії мистецтва можна виділити дві його групи
–основу дальшого відокремлення видів і жанрів. У першій (так зване
музичне мистецтво) первісна людина використовуються такі засоби, як рук
тіла, звук голосу, що зумовило у майбутньому розвиток словесного,
музичного, театрального мистецтв.
У другій групі (так зване технічне мистецтво) людина вживала природні
матерії: камінь, глину, кістку, дерево, природні барвники, необхідні для
піднесення галузей декоративно-прикладного мистецтва, живопису,
скульптури. Це перший поділ людської художньої діяльності.
Тривалий і складний процес формування окремих видів, родів і жанрів
образно уявляється таким чином: мистецтво – могутній стовбур вічно
живого дерева, від якого починають відгалужуватись гілки, на них
відростають дрібніші пагінці, галузочки з квітами, листям, пуп’янками.
Наприклад, родами літератури є епос, лірика, драма: жанрами епосу –
епопея. Повість, роман, нарис, байка; лірики –ода елегія, сонет, гімн,
поема, ліричні вірші.
Багатство змісту творів кожного виду мистецтво не дає змоги проводити
класифікацію за якоюсь однією ознакою. Дослідники опрацювали принципи,
критерії класифікації мистецтв.
При цьому за основу береться морфологічний аналіз, тобто
характеризується мистецтво творів за видами.
Вид мистецтва – це певна його галузь, що характеризується тим, які
сторони життя і як вона пізнає, відображає. Він виділяється специфікою
функціонального призначення, образності, матеріалом, засобами творчості.
За цими ознаками у межах кожного виду їх відгалужують родові, жанрові і
типові різновидності. Види мистецтва не ізольовані, доповнюють один
одного, широко розкриваючи людське життя. Хоч окремі види мистецтва і
мають схильність до об’єднання, навіть злиття. Однак важливе значення
має розвиток специфічних особливостей кожного з них, бо кожен вид
зокрема вносить дещо своє, нове, оригінальне до світової художньої
культури.
Народ у своїй художній творчості відображає історичну практику пізнання
та освоєння навколишньої дійсності, суспільний лад і побут. Він
правдиво оцінює явища життя, втілює життєстверджувальне прагнення й
ідеали. У народній творчості виявлений складний світ людських почуттів і
переживань, відбиті палки любов до рідної землі, духовні запити,
прагнення та мрії людини в краще майбутнє.
Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов’ян
(метал, кераміка, різьблення по дереву). Декоративно-прикладне мистецтво
слов’янського населення на території майбутніх російських, українських і
білоруських земель – грунт, на якому розвинулася самобутня культура
Київської Русі. Давньоруські ремісники дотримувалися багатовікових
традицій східнослов’янського мистецтва, мистецтво, засвоюючи, творчого
осмислюючи найкращі здобутки світового мистецтва. Їхню оригінальну,
високохудожню творчість засвідчують збережені пам’ятки, літописні дані
та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставили Давню Русь
на друге місце після Візантії.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
