Культурні процеси напередодні і в добу козаччини (курсова)

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Культурні процеси напередодні і в добу козаччини

ЗМІСТ

Перші книгодрукарі слов’ян

Іван Федоров — першодрукар України

Характерні особливості архітектури XIV ст.

Іконопис XIV—XV ст.

Поділ України

та розвиток культури.

Братства і розвиток культури.

Роль братських шкіл у становленні освіти.

Полемічна література XVI ст.

Боротьба українців проти асиміляторських заходів, за збереження
національної культури

Внесок Києво-Могилянської академії у розвиток освіти України .

Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби

Петро Конашевич-Сагайдачний — видатний діяч України

Книги Лаврської друкарні

Особливості реформаційного руху в Україні

Передумови формування українського театру

Особливості архітектури козацької доби

Народні думи й пісні про визвольну війну

Культурологічна та просвітницька діяльність Івана Мазепи .

Перші шкільні підручники

Колегії в Україні

Список використаної літератури

Вступ

У середині XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров’я.
Він полегшувався князівськими міжусобицями та занепадом Золотої Орди,
яка розпалася на кілька улусів. У 1355—1356 pp. литовський князь Ольгерд
завоював чернігівсько-сіверські землі, пізніше захопив Київщину та
Поділля. Литовське князівство стало великою феодальною державою,
більшість населення якої становило руське населення. Порівняно з
литовцями Київська Русь мала розви-неніші виробничі відносини, сільське
господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв’язки,
високий рівень розвитку культури (писемність і літописання, бібліотеки і
школи, монументальна культова архітектура, живопис і
декоративно-прикладне мистецтво) сприяли прийняттю Литовською державою
більш досконалої системи управління, принципів і норм культурного
розвитку.

Литовці дотримувалися правила: «Ми старину не рушимо, а новини не
вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, а руські землі
— автономію. Русичі займали в державі рівнорядне становище з литовцями;
основою литовського судочинства стала «Руська правда». Руська
(українська) мова дістала статус державної, нею велась офіційна
документація, урядування, складання грамот і законів, навчання у школах,
відправлялася служба в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й
вища старшина і в королівському палаці.

У Литовському князівстві здобуває популярності православна віра,
священикам надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім’ї
приймають православ’я (литовці переважно були язичниками) та
по-ріднюються з українськими князями.

Культурні набутки Київської Русі дали поштовх становленню освітніх і
культурних процесів у Литовському князівстві.

Перші книгодрукарі слов’ян

Перші книги слов’янського кириличного алфавіту було видано у Кракові
близько 1491 р. Точно датовані дві з них — «Октоїх» та «Часослов», у
кінці названий їх видавець — краківський міщанин Швайпольт Фіоль. У
лютому 1491 р. він уклав договір з Рудольфом з Брауншвейга, колишнім
студентом Краківського університету, де говориться, що Борсдорф
виготовив для Ш. Фіоля «руський шрифт».

Оформлення всіх виданих Ш. Фіолем книг доволі скромне. В
«Ос-новогласнику» вміщено досить традиційне розп’яття з двома фігурами
по боках, використано заставки та герб Кракова. Усі гравюри виготовлені
на високому художньому рівні. Шрифт видань чіткий, декоративний, має
окремі готичні риси, друк двопрогонний з однієї форми.

Майже одразу після виходу книг Ш. Фіоль був притягнутий до суду
інквізицією за єресь, але невдовзі випущений на поруки. Суд прийняв
рішення, що зобов’язувало видавця сплатити витрати та виголосити
клятвопокаяння (це був березень 1492 p.). З цього часу ім’я Ш. Фіоля
зникає з книговидавничого обрію. Постає питання, ким він був — видавцем
чи комерсантом? А можливо, працював на замовлення? Православні книги
його, здається, мали експортуватися. Це підтверджується тим, що нині
видань Ш. Фіоля поза Польщею більше, ніж у ній.

На замовлення православної церкви книги слов’янською мовою друкувалися
на Балканах: глаголицею — з 1483 p., а кирилицею — з 1494 р. Оскільки
глаголиця в Україні не була вживана, для нас інтерес становить друга
група. Ці книги дуже близькі до видань Ш. Фіоля. Вони були надруковані
«священиком Мніхом Макарієм от Чорної гори», їх особливість — орнамент,
характерний для Балкан, але відчутні

венеціанські впливи. Самі ж книги як у пропорціях, так і в декоруванні
більш вишукані, ніж у Ш. Фіоля. У Цетиньї видруковано ще кілька видань
Макарія: друга частина «Октоїху», «Псалтир» (1495), «Требник» та
«Євангеліє». Оскільки в 1499 р. Чорногорія була завойована турками,
Макарій переносить свою друкарню до Угровлахії (Румунія). Тут у 1508р.
вийшли «Служебник», у 1510 р. — «Октоїх», у 1512р. — «Євангеліє».
Щоправда, видання румунського періоду здаються менш досконалими, ніж
чорногорські. Напевно, це пов’язано з тим, що друкарня була гірше
обладнана, а можливо, це був інший Макарій.

У першій половині XVI ст. південнослов’янські видання були численними. З
1510 р. книги для Балкан видає Божедар Вукович у Венеції. З 1636 р. його
справу продовжив син Вінченцо. Можна згадати також про існування
друкарні в Герцеговині, якою керував Ф. Ляба-вич, у Сербії відомі
друкарні в монастирях Руянському, Грачанівсько-му, Милешевському. Але
попри все ці видання не мають такого значення, як книги Франциска
Скорини (до 1490 — не пізніше 1551) — першого білоруського просвітника,
визначного діяча всього слов’янського книгодрукування.

Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі в 1517 р. і всього за три
роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить
чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані
малі книжечки, практичні в користуванні. Але найцінніше в усіх виданнях
Ф. Скорини те, що він сам зробив переклади кожної книжки, супроводжував
її коментарями, роблячи особливий наголос на просвітницьких елементах. У
передмові до «Псалтиря» він говорить: «Она пожиточний суть всякому
человеку, мудрому и безумному, богатому и убогому, младому и старому,
наиболее тым они же хотять имети добрыя обычаи и познати мудрость и
науку». Просвітництво Ф. Скорина пов’язував з ідеями гуманізму та
об’єднання східних і західних слов’ян. Це було його життєве кредо.

Ф. Скорина одним з перших вивів білоруську мову на рівень літературної
норми, палко захищав рідну культуру від чужоземних впливів: «Немногим
учителям бывати, но более умети язык свой справовати». Він вчив
пам’ятати свій обов’язок перед батьківщиною, наголошуючи, що
«обязанность человека трудиться на благо родины, не жалеть всякого
тружения и скарбов… для отчизны своея».

Його діяльність стала дороговказом у слов’янському книгодрукуванні.

Іван Федоров — першодрукар України

Іван Федоров (1510—1583) — засновник книгодрукування в Росії та Україні.
За окремими даними, навчався у Краківському університеті, де одержав
ступінь бакалавра.

Свою діяльність розпочав разом з П. Мстиславцем у 1563 р. у Москві, де
видрукував першу датовану російську книгу «Апостол». У ній він виступив
не лише як друкар, а й як редактор. Видання багато ілюстроване: на
фронтиспісі зображено апостола Луку. Заставки та кінцівки, а їх 48,
виконані на високому художньому рівні. Шрифт розроблено на базі
московського півуставу. Окрім «Апостола» у Москві вийшло два видання
«Часовника».

Але в 1566 р. І. Федоров разом з П. Мстиславцем залишив Москву і
переїхав в Україну. За однією версією, це було зумовлено гонінням
ортодоксальної верхівки церкви, за іншою — культурна місія. Свою
діяльність в Україні він почав в Заблудові у маєтку гетьмана князівства
Литовського Г. Ходкевича, де друкує «Учительное Євангеліє». Після
від’їзду П. Мстиславця до Вільно І. Федоров уже один випустив «Псалтир»
з «Часословом». Із Заблудова він переїхав до Львова, де в 1573 р.
заснував першу в Україні друкарню, а вже в 1574 р. виходить «Апостол». В
книзі є післямова «Повесть… откуда начася и како свершися друкарня
сия», — це перший зразок української мемуарної літератури.

1574 рік знаменний тим, що цього року вийшла «Азбука» — перша українська
граматика. На сьогодні відомий один повний примірник у Гарвардському
університеті США. Видання цього підручника демонструє І. Федорова як
просвітителя українського народу. Четверта його друкарня почала діяти в
1578 р. в Острозі, у маєтку князя К. Острозького, де було ще раз
перевидано абетку. Вона призначалася для навчання дітей у школі,
заснованій у місті. Тут же, в Острозі, І. Федоров випустив першу повну
слов’янську Біблію кириличного шрифту, так звану Острозьку Біблію. Нині
відомо близько 250 її примірників. Це одна з найвизначніших пам’яток
історії та культури слов’янського народу.

І. Федоров — постать ренесансної доби. Як і багато хто у цей період, він
був різнобічне освічений, поряд з видавничою справою відливав

гармати, винайшов багатодульну мортиру з частинами, що
взаємозамі-нювалися. Певний час (протягом 1583 р.) працював у Кракові,
Відні й, можливо, Дрездені. Мав тісні зв’язки з освіченими людьми
Європи. Зокрема, у Дрезденському архіві знайдено листування І. Шедорова
із саксонським курфюрстом Августом.

Свій життєвий шлях І. Шедоров закінчив у Львові в 1583 р. Український і
російський народи віддають належне своєму першодрукареві, а всі
книговидавці та книгознавці в 1959 р. започаткували й регулярно
проводять щорічні наукові сесії, присвячені актуальним проблемам історії
книги та книжкової справи — «Федоровські читання». Вийшла велика
кількість наукових праць, присвячених життю і діяльності «друкаря книг
пред тем невиданных».

Характерні особливості архітектури XIV ст.

Постійна загроза нападу ворогів і боротьба проти різних завойовників
зумовили своєрідний архітектурний тип — будинок-фортецю, який згодом
переріс у фортецю-замок. Для оборонних цілей використовувалися також
господарські будівлі та церкви. Оборонні споруди зводилися з місцевих та
привізних матеріалів, здебільшого з каменю й дерева.

Шортеці будували місцеві майстри, які завжди враховували рельєф
місцевості. Наприклад, у Кременці високі й міцні стіни оточували тісно
забудований двір, у центрі якого стояла церква-фортеця, наче сторож,
охороняючи вхід на Волинську низину. Оборонні комплекси будували у
стратегічно вигідних місцях.

Найяскравішим зразком феодального замку можна назвати Хотинську фортецю:
ЗО—40-метрові башти, стіни яких дорівнюють висоті 12—13-поверхового
сучасного будинку, товщина їх — 5—6 м. Фасад замку декоровано орнаментом
із червоної цегли, що нагадує народну вишивку.

Після звільнення від татаро-монгольської залежності починається активне
спорудження церков і монастирів. Так, у Львові перебудовується
вірменська церква і зводиться собор святого Юра, у Луцьку — собор Івана
Богослова.

Територія України обіймає різні природні регіони, кожний з яких має
певні характерні особливості. Це зумовило пошуки майстрами ар-

хітектурних стильових ознак, характерних для певної місцевості.
Визначаються два великих напрями: один продовжує традиції кам’яного
будівництва XII—XIII ст., інший спирається на досвід розвитку народної
дерев’яної архітектури. Але в обох легко простежуються стильові ознаки
оборонних споруд — вузькі вікна-бійниці, замість бань — оборонні башти.
Найяскравіші зразки — українська церква в Зимно, Троїцька церква у
Межиріччі, біля Острога, та церква-фортеця у Сут-ківцях.

Для архітектурних споруд цього періоду характерні відчутні впливи
Молдавії та країн Балканського півострова, особливо в прикарпатських
районах.

Іконопис XIV-XV ст.

У XIV—XV ст. у Європі відбуваються складні процеси: ортодокси зазнають
поразки, формуються гуманістичні тенденції, що значною мірою змінюють
світогляд людей. Україна активно реагує на ці зміни, запозичує набутий
сусідами досвід. Яскраво це помітно у живописі. Традиційні релігійні
сюжети трактуються як світська подія, у зображення вносяться живі
натурні враження. Розписи оживають, стають динамічними, йдуть пошуки
відбиття емоційного стану героя. Канонічні теми одержують досить вільне
трактування. Утворюються осередки місцевих майстрів -живописців.

Формується українська, досить своєрідна школа іконопису. Для неї
характерний малюнок струнких, пропорційно складених фігур у сміливих і
вільних рухах, з яскраво вираженим українським етнічним типом. Сюжети
наближаються до народних розписів у хатах. Розширюється тематика
сюжетів: з’являються теми страшного суду, сатиричні трактування. Нерідко
художники вводять в ікону зображення турків, татар, євреїв у
характерному вбранні, панів, королів у компанії з блудницями, які
терплять пекельні муки. Під впливом народної творчості в іконопису менш
помітний аскетизм, образи святих стають теплими, людяними. Палітра
висвітлюється. Найпопулярнішими, особливо в козацькому середовищі,
стають святий Георгій, Микола Чудотворець, Параскева П’ятниця та
Богоматір із дитиною.

Отже, у живописі намітились і закріпились реалістичні тенденції, які
невдовзі переросли у світське мистецтво.

Поділ України та розвиток культури

У XVI ст. велика частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь,
Поділля, Брацлавщина, Київщина) підпала під владу Речі Посполитої. В
Україні з’явилися польські магнати, яким король роздарував землі,
національна культура і православна церква зазнали жорстоких утисків.
Поряд із зміцненням польської адміністрації костели почали боротьбу за
перетворення українців на римо-католиків.

Наслідки Берестейської церковної унії 1596 р. були дуже тяжкими для
української культури: створення з однієї православної церкви двох —
уніатської (українська католицька церква, з’єднана з Римом) і
православної, яка у другій половині XVII ст. потрапила в залежність від
Московського патріархату.

Поглиблюється денаціоналізація української шляхти, цілий ряд знатних
родів переходить в унію або католицтво, спольщується. Православні
ненавиділи уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали православних
повноправними громадянами, принижували їх. Поляки вимагали, аби уніати,
з’єднані з Римом, відмовилися від своїх догм, історії, традицій. Але
українська католицька церква, за словами історика Д. Дорошенка, не
зв’язала себе з польським урядом, а активно боролася проти полонізації.
Отже, територіальний поділ, міжконфесійна боротьба розмежували
українську людність і на тривалий час розпалили вогнище протиборства, що
не давало можливості для об’єднання і протидії зовнішній експансії.

Братства і розвиток культури

Історія створення братств сягає давніх часів. Ще в Іпатіївському
літописі за 1134—1159 pp. є згадка про «братчини», але до XV ст. вони не
набули великого поширення. Діяльність братств активізувалась у XV ст. Це
зумовлювалося пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в
Європі, особливо гуситськими, економічним збагаченням мешканців міст,
яким Магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації.
Останні спочатку були суто світськими, а невдовзі набули яскраво
вираженого релігійного забарвлення, їх головна мета полягала в обороні
своєї батьківської віри. Найстарші з братств — Львівсько-Успенське
(1439) та Віленсько-Кушнірське (1458).

Стан православної церкви на той час був не найкращий. Духовенство,
особливо нижчих ланок, було малоосвічене, а його вплив на прихожан —
мізерний. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно
таку ж картину спостерігаємо і в католицькій церкві, але завдяки
реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в
Польщі, вона швидко впорядковується, починають відкриватися школи, до
яких охоче йде вчитись і православна молодь.

Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували діяльність,
почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації
урочистих богослужінь, на яких роздавали старцям щедру милостиню та
пригощали всіх братчиків медом і обідом. Медоваріння було державною
монополією, але на храмові свята братства одержували право зварити і
реалізувати мед, що також давало їм прибуток.

Великого значення братства надавали вихованню, формуванню моральних
засад. Братчики не допускали сварок та пиятик, для всіх були обов’язкові
дотримання дисципліни, повага та пошана до старших, чесність та
люб’язність як до братчиків, так і до всіх людей.

Братства мали свою виборну систему. Старшим братом, головою братства,
братом-скарбником, братом-ключником міг бути обраний тільки
найдостойніший. За непослух братчики каралися своїм судом, якому
надавались королівські привілеї.

Благодійність була нормою життя братчиків, які в різний спосіб
допомагали старим, бідним, немічним, хворим, вдовам, сиротам,
ув’язненим, подорожнім виходячи щоразу зі своїх можливостей. Братства
мали свої шпиталі — притулки для тих, хто не мав житла. Вони
утримувалися за рахунок благодійних внесків та зборів.

Уже з перших своїх кроків братства зрозуміли, що освіта — найкраща зброя
для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в
суспільстві. Тому при всіх братствах відкривалися й активно працювали
школи, вихованці яких несли ідеї братства в маси.

При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віленська,
Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі
свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше —
підручники.

Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи
в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до лав усіх, хто

бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти і
культури. Братства проіснували до революції 1917 р.

Роль братських шкіл у становленні освіти

У ході боротьби українців проти католицького впливу велику роль
відігравали братства. Однією з найважливіших їхніх турбот була шкільна
справа.

Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій
дозволив Віленському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право
поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини.
Того ж року зроблено перший набір до Львівської братської школи, а
невдовзі такі заклади (близько ЗО) починають працювати у Рогатині,
Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському,
Кременці, Києві та інших містах.

У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Вони
утримувалися коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти
вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість.
«Навчати й любити всіх дітей однаково» — ось заповідь педагогів школи.

Головна увага приділялася слов’янській та руській (українській) мовам,
вивчалися також як обов’язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню
античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури.
Учні слов’яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою
«вільних наук»: діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією
та астрономією. Окремі братські школи переросли у вищі навчальні
заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія.

Викладачами працювали здебільшого українці: Тустановський,
Став-ровецький, майбутній митрополит Иов Борецький, Ю. Рогатинець,
Стефан і Лаврентій Зизанії та ін.

Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало
українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали
знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та
непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.

Полемічна література XVI ст.

Підтримуючи ідею об’єднання католицької і православної церков під
верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст.
систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та
школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією,
результатом чого і став унікальний жанр українського письменства —
полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший
розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки.

Унію підтримувала найвища православна ієрархія: Кирило Терлець-кий,
Іпатій Потій, Михайло Рогоза. Основна маса православного духовенства,
українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про
об’єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру.

У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши
талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга.
Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі «Про
єдність Божої церкви» доводив вищість католицизму щодо православ’я,
виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб
слов’янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та
проголошував спасіння православних через унію.

Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою
видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані
найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів
Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі
«Апокрисис» (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії,
махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К.
Острозький у творі «Пересторога» (1804) висміює католицькі догмати.
Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства
Ю. Рогатинця.

Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана
родом з Вишні, у літературі І. Вишенський (1545—1620). Його палкі
послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, «що
живуть у лядській землі», пристрасні таврування злочинів і провин
можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних
рукописах серед української людності.

У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею
про «папу-Антихриста». Уніатський собор виніс йому смертний вирок.
Католики робили на нього засідки, але марно.

Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської
віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму «Треносі» (1608), тобто
плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор
наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями,
а діти зрадили свій народ і віру, спольщи-лися й окатоличились.

Полемічна література дала поштовх розвитку української культури,
протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу
за свою віру і свободу.

Боротьба українців проти асиміляторських заходів, за збереження
національної культури

Починаючи з XIV ст. розвиток української культури стримувався тим, що
етнічні землі нашого народу були розчленовані, опинилися під владою
різних держав. У 1387 р. Галичину, а в 1434 р. Західне Поділля
поневолило Польське королівство. З XII ст. угорські феодали намагалися
встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці XIII
— на початку XIV ст. землі Буковини потрапили під владу Молдавії. З 50-х
років XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров’я; на
початку XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого
князівства Литовського. На північному узбережжі Чорного моря запанували
татари. Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та
національно-культурним гнітом. Планомірно велося духовне поневолення
українського народу, приниження та викорінення української мови,
звичаїв, традицій. Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби
полонізації українців після об’єднання Польщі й Литви 1569 р. в єдину
державу — Річ Посполиту.

Віра була основою світогляду, ознакою належності людини до певної
культури та народу. Державною релігією в межах Речі Посполитої
визнавалася лише католицька, православний люд виключався з громадського
та суспільного життя. Страшного удару по українській культурі завдала
Берестейська церковна унія 1596 p., яка проголосила єдність православної
та католицької церков під верховенством Папи Римського, призвела до
поділу українців на православних та уніатів. Чвари й незгоди між ними не
вщухають і донині.

Якщо окремі українські феодали, заможні шляхтичі та міщани пристали до
унії під тиском погроз, репресій або з огляду на свої станові інтереси,
поступово відмовилися від свого історичного коріння та культури, яка
здавалася їм «мужицькою», то козацтво, дрібні міщани та селяни
залишилися прихильниками православ’я. Обурені нестерпним становищем
«глупих русинів», вони не хотіли миритися з примусовою полонізацією та
покатоличенням, розуміючи, що це загрожує самому існуванню народу та
його культури. В освічених колах українців визрівало переконання в
необхідності розвивати писемність, організовувати українські школи і
друкарні, створювати підручники тощо.

Боротьба українців проти асиміляції значно посилюється в останній чверті
XVI ст. із появою братств. Вони згуртували навколо себе прогресивні
сили, які рішуче виступили за розвиток національної культури. Велику
роль у цьому відігравали братські школи та друкарні. Саме для шкіл І.
Федоров видав у 1574 р. «Буквар», а в друкарні князя К. Острозького —
славнозвісну Острозьку Біблію. Усього в Україні діяло 25 друкарень, 17 з
них видавали книги українською мовою.

Особливе місце в боротьбі проти нівелювання української культури
посідала полемічна література, яка виникла в ході дискусій з
прихильниками унії та католицизму.

Важливим центром православної культури була Острозька школа. Вона стала
першим світським навчальним закладом нового типу на зразок європейських.

На початку XVII ст. основним культурним центром стає Київ. Тут велику
просвітницьку та культурну роботу виконували братство та осередок учених
при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи традиції Львова та Острога, вони
невтомно боролися проти асиміляторських заходів католиків та уніатів:
українською мовою друкувалися букварі, граматики, словники, історична та
полемічна література.

Гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний 1620 р. здійснив у Києві
історичний акт: відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію,
яку 25 років тому було скасовано — замінено на уніатську.

Величезний вплив на відродження української культури справила
Києво-Могилянська академія. Вона була першим навчальним закладом

в Україні. Викладання тут велося національною мовою, з глибокою шаною до
вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості.

Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців
виявилися марними. Культурні осередки, братства, полемічна література,
мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості
українців, не дали загинути православній вірі та українській культурі.

Внесок Києво-Могилянської академії у розвиток освіти України

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Україні істотно
збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на
зразок Львівської братської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам’янську,
Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню
грецької мови, тому ці школи називали «грецькими». Гетьман П.
Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови
у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все
населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато
жінок були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя.
Гальшка Гулевичівна, «палаючи побожною ревністю до віри грецької»,
подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову
монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у
школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов
грецької, латинської, слов’янської, польської та української (руської).
Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж
перших ректорів — Иов Борецький, Ме-летій Смотрицький, Касіян Сакович.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Це
викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній
конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що
спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони
вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські
школи, але успіху не мали.

Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України
польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські
дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити
Київську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання.
Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в
польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. — Академією, завжди опікувалися
визначні політичні й громадські діячі України: І. Мазепа, якого В.
Ясинський називав «промислінником і благодітелем», а Ш. Про-копович —
«ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської», спорудив для неї
новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. За ці
добрі справи І. Мазепи Академія пережила репресії Петра І, її лихоманило
майже ЗО років. Дещо поліпшив стан Д. Апостол. Останні її злет і
піднесення були за гетьманування К. Розумовського; тут працювали Г.
Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович
— сузір’я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури.
Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість
закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі
набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу.
Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження
освіти в університетах Європи. Дружба, братерство, взаємовиручка, участь
в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося
за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для
всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули
популярність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або «бурсаки», під час вакацій розходилися
по селах України і були тією живою ланкою, яка пов’язувала Академію з
народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували
вертеп, співали колядки — одне слово, виконували просвітницьку і
культурну місію, розпочату кобзарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і
культури, як Ш. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов,
Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Без-бородько та багато
інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі.
Першими професорами та викладачами у

Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники
Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником
Всеросійської Академії наук.

Уряд царської Росії своєю «милістю» позбавив Києво-Могилянську академію
статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на
духовну академію, а згодом на семінарію.

Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби

Доба козаччини — період жорстоких воєн і безоглядної романтики, творення
держави і формування нації. Суспільство висуває зі свого середовища
героїв, борців за свободу та незалежність і йде за ними. Сколихнувся і
піднявся весь етнос, щоб скинути ярмо поневолення. У цей складний і
буремний час зароджується й набирає сили унікальне культурне явище —
пісенно-поетичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм,
мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у
поетичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі
зафіксували історію козацького руху.

Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали
пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень
з’явилися 1648 р.: «Дума про Козака Голоту», пісні «Засвистали
козаченьки в похід з полуночі», один з варіантів піснетворки Марусі
Чурай, «Був Сава в Немирові» (про Гната Голого і Саву Чалого). Кілька
історичних пісень О. Павловський надрукував у «Грамматике
малороссийского наречия» (Санкт-Петербург, 1818), І. Котляревський — у
першому виданні «Наталки-Полтавки» (Харків, 1819). Ці публікації
розбудили інтерес до збирання українського фольклору.

Учені, історики та шанувальники творчих набутків народу розгорнули
активну діяльність на цій ниві. У Миргородському і Прилуцькому повітах
на Полтавщині у 1814—1818 pp. записував думи та історичні пісні М.
Цертелєв, а 1819 р. він видав першу збірку «Опыт собрания старинных
малороссийских песен».

Термін «дума» у літературний обіг увів К. Рилєєв на початку 20-х років
XIX ст. Він же опублікував 1825 р. «Думи» окремою книгою, наголосивши в
передмові, що це «самобутній вид народної творчості, який побутує до
цього часу серед народу». У мові народних співців термін «дума»
відповідає назві «лицарські пісні». Сьогодні інколи думами називають
історичні пісні про Байду, Нечая, Г. Голого та ін.

Багато записів українського народного епосу зробив М. Максимович. Він
зібрав, уклав та видав кілька збірок: «Малороссийские песни» (М., 1827),
«Украинские народные песни. Часть І» (М., 1834), «Сборник украинских
песен. Часть I» (К., 1849). М. Максимович доповнив трактування терміну
«дума»: героїчна пісня, в якій розповідається про боротьбу українського
народу з іноземними поневолювачами. За твердженням ученого, кожна дума
була присвячена конкретній історичній події чи особі, тісно пов’язана з
кобзарським рухом.

Не обійшов увагою пісенно-поетичний спадок України і М. Гоголь. У праці
«О малороссийских песнях» він підкреслював, що пісня — «це народна
історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває
все життя народу».

Тарас Шевченко віддав належну шану українським народним думам. У своїх
творах він змалював кобзарів кращими представниками епохи, порівнюючи їх
із Гомером («Гайдамаки», «Сліпий», «Прогулка с удовольствием и не без
морали» та ін.).

Значну кількість записів зробили та активно пропагували фольклор доби
козаччини Я. Головацький, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, І.
Манжура, П. Рудченко (Панас Мирний), С. Ру-данський, М. Кропивницький,
І. Франко, М. Лисенко, Леся Українка, Ш. Колесса та ін.

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні
пісні, історичні з оповіддю про персоналі!, сімейно-побутові, ліричні,
невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто
творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу
козаків, друга — пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато
освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна
було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших
навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують
факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили
надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових
пісень.

Петро Конашевич-Сагайдачний — видатний діяч України

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдач-ний (?—1622) зробив великий внесок у
розвиток культури України.

Освіту він здобув в Острозькій академії. Із розрізнених козацьких ватаг
створив регулярне військо із суворою дисципліною. Блискучі переможні
походи на Молдавію, Лівонію, Москву, Крим та Туреччину принесли йому
заслужену славу полководця.

Діяльність П. Сагайдачного не обмежувалася військовими походами.
Розуміючи значення просвітництва, багато зусиль він доклав для розвитку
науки, літератури та мистецтва. Маючи під своєю рукою Київ, що був на
той час політичним центром України, подав дійову допомогу гурткові
освічених, прогресивних діячів при Києво-Печерському монастирі, на чолі
якого стояв Є. Плетенецький. Діяльність останнього влучно
охарактеризував М. Грушевський: «Відкрив нову добу в житті сей твердині
українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну
культурну силу». Є. Плетенецький згуртував навколо того монастиря
найкращі наукові та літературні сили (П. Беринда, 3. Копистинський, Л.
Зизаній, Й. Борецький — перший ректор Братської школи та ін.). Є.
Плетенецький у 1615 р. купив у Стрятині друкарню, засновану Гедеоном
Балабаном під час боротьби з львівським братством, і перевіз її до
Києва. За 15 років ця друкарня випустила понад ЗО видань — більше, ніж
усі разом узяті українські друкарні. З цим гуртом пов’язане засноване в
1615 р. братство, до якого вписалося «безчисленно» різного народу:
духовенство з печерського гуртка, міщанство, шляхта. Вписався до нього в
1616 р. і гетьман П. Сагайдачний з «усім Військом Запорозьким»,
прийнявши братство під свою протекцію. Братство об’єдналося зі школою,
уфундованою Галь-шкою Гулевичівною (по чоловікові Лозькою) на
подарованій нею землі, та з Богоявленським монастирем.

П. Сагайдачний при підтримці народу включився у боротьбу за утвердження
православ’я в Україні. Він вирішив поновити єпархію, у чому його
підтримав Єрусалимський патріарх Теофан, який проїздом через Київ у 1620
р. висвятив на митрополита Й. Борецького та п’ять єпископів на кафедри в
Полоцьку, Луцьку, Володимирі, Перемишлі та Холмі. Ця акція врятувала
православну церкву від небезпеки залишитися без духовенства, а
православна церква стала під офіційний захист козацтва та міщанства.

Виконуючи політичну доктрину П. Сагайдачного, козаки посідають чільне
місце в суспільстві й виступають як оборонці селян, протектори
православної церкви. П. Сагайдачний повертає Києву значення релігійного
і культурного центру країни, об’єднує під своїм патронатом кращі наукові
й культурні сили з усіх куточків України, чим утверджує й підкреслює її
соборність. Він постійно дбав про розвиток освіти як ктитор (опікун)
Братського монастиря і школи при ньому, майже всі свої кошти заповів
школам Києва, Львова та Луцька.

Книги Лаврської друкарні

Починаючи з XI ст., часу свого заснування, Києво-Печерська лавра була
релігійним та освітнім центром. Як свідчать «Києво-Печерський Патерик»
та «Синопсис», при Лаврі працювали скрипторій (майстерня для
переписування книг) та школа, де навчалися не лише монахи, а й діти із
світських сімей. Особливо активізувалася діяльність Лаври як
просвітницького центру в період визвольної війни 1648—1654 pp., боротьби
проти засилля католицизму в Україні. Із 1614 р. тут почала працювати
друкарня, що відіграла велику роль у розвитку освіти, науки і культури
українського народу. Популярність виданих нею книг була великою, адже їх
мова максимально наближалася до розмовної.

Лаврські видання відзначають високий поліграфічний рівень, гарний шрифт,
професійне оформлення.

Перші датовані книги, видані цією друкарнею, — «Каноник» (1614) та
«Часослов» (1616).

У XVI ст. розгорнулася гостра ідеологічна боротьба проти уніатства, в
яку активно включилася й Лавра. Було видано цикл антиуніатських книг:
«Книга о вере» (1620—1621), «Києво-Печерський Патерик» (1625),
«Тератургима» (1638), «Постановление запорожцам» (1629), «Синопсис»
(1674). У них розповідається про боротьбу українського народу проти
поневолювачів. Характерна особливість видань цього періоду — звернення
до читача, де в популярній формі впроваджувались ідеї державності та
переваги православ’я. Вони розміщувались на початку або в кінці тексту і
були видрукувані виключно українською мовою.

Поряд з теологічною літературою Лаврська друкарня видавала для братських
шкіл букварі та граматики, за якими навчалися діти в школах
церковнослов’янської, грецької та латинської мов.

Продуктивність друкарні Києво-Печерської лаври була чи не найбільшою в
Україні. Так, починаючи з 1615 р. до кінця XVIII ст. цією друкарнею було
випущено 517 видань, Львівською і Братською друкарнями у Львові
(1573—1593) — 146 видань, Острозькою (1680— 1686) — 21, Почаївською
(1732—1798) — 101, Чернігівською (1646—1658) — 35 видань. Отже, Лаврська
друкарня за кількістю перевершила всі інші.

Навколо друкарні гуртувалися видатні діячі української культури: Є.
Плетенецький, П. Беринда і С. Беринда, Т. Земка, Л. Баранович, І. Гізель
та ін. Поряд із книгами, надрукованими старослов’янською та українською
мовами, друкувалися видання польською, грецькою, латинською мовами та їх
переклади, що набагато розширювало культурні набутки українського
народу.

Лавра випускала також світські книги. Книжка «Вірші», що була складена з
віршів ректора Київської братської школи К. Саковича, присвячених
гетьману П. Сагайдачному і Війську Запорозькому, вийшла 1622 р.
Укладений П. Бериндою «Лексикон словеноросский и имен толкование»
побачив світ 1627 р. Відома також історична хроніка «Києво-Печерський
Патерик» — колективна праця монахів Києво-Печерської лаври, «Синопсис»
І. Гізеля — історичний огляд України до 70-х років XVII ст., де
висвітлюється боротьба українського народу з іноземними поневолювачами.

Лаврська книга була багато оздоблена. Великий внесок у цю справу зробив
відомий гравер Ілля. Вражає не лише його висока майстерність, а й
працездатність: понад 500 гравюр, які й донині цінуються не тільки як
мистецькі твори, а й як документи епохи. На багатьох з них зображено
життя, побут і пам’ятки Печерського монастиря. Над оформленням книг для
Лаврської друкарні працювали також Федір і Макарій (на жаль, прізвища
невідомі), Леонтій Тарасевич, Данило Галяховський. Поряд з канонічними
зображеннями вони вводили побутові сцени, портрети сучасників. Чільне
місце в оздобленні лаврських видань посідають українська орнаментика,
зразки народного мистецтва.

Окремо варто наголосити на мистецтві виготовлення оправ для книг. Вони
були кількох типів: масова книга випускалася в недорогих, власне
серійних обкладинках, а книги для престижних замовників «одягалися» в
дорогоцінні матеріали: парчу, шовк, шкіру з прикрасами з

коштовних металів, каменів, перлів та емалевими накладками із сюжетними
малюнками. Виготовлені з металу елементи декору оздоблювалися
карбуванням, гравіюванням, філігранню та фініфтю.

При Лаврській друкарні працювала школа, яка готувала друкарів, граверів,
майстрів книги, що несли це високе мистецтво по всій Україні.

Особливості реформаційного руху в Україні

Друга половина XVI — початок XVII ст. — час пробудження та відродження
національної самосвідомості українського народу, високого громадянського
змісту й патріотичного спрямування всіх культурних зачинань. Ці процеси
були тісно пов’язані з політичними і культурними рухами в Європі, які
дістали назву Відродження.

Ренесанс утвердив гуманізм, основними постулатами якого були
встановлення справедливого суспільного ладу та пошанування людини як
особистості. Понад усе ставилися людське щастя, високий рівень
освіченості, свобода, закоханість у мистецтво. Шеодальна ідеологія з її
аскетизмом стала анахронізмом. Гуманістичні ідеї в Україну приносила
національна інтелігенція, що навчалась у західноєвропейських
університетах і поверталася на батьківщину. Це С. Оріховський, Мартин з
Журавиці, П. Русин, Ю. Дрогобич, С. Кльонович та ін.

Але гуманізм в Україні був позбавлений соціальної спрямованості,
економічної підтримки, як в Італії, тому не міг відігравати вирішальної
ролі в культурному житті. Адже одним з нагальних завдань була боротьба
за визволення з-під іноземного панування, проти примусового
покатоличення та спольщення. Цьому завданню в Україні більшою мірою
відповідали ідеї Реформації.

Реформація — одна з течій антифеодального руху, головний зміст якого
полягав у обмеженні економічної та духовної влади церкви в національному
самоствердженні народу. На українському грунті вона мала певні
особливості, найголовнішими з яких були відродження національної
культури; формування ідеології протистояння експансії соціальному та
національному поневоленню; боротьба за світський характер суспільного
життя; вивільнення науки з-під влади церкви; упровадження в письменство
та освіту національної мови; релігійна толерантність, освіченість
народних мас.

Передумови формування українського театру

Театралізація в організації та проведенні традиційних календарних свят і
обрядів, ігрові ситуації, які були обов’язковим елементом, з часом
трансформувались у сценічні рішення. Залежно від «сценарію» дійство
розгорталось у хаті або на вулиці, неодмінною його умовою була
масовість, глядачів як таких не було, кожен мав роль і виконував її.
Популярними були свята побутові (вечорниці, посиденьки, весілля),
обрядові (різдво, колядування, щедрування, засівання, Івана Купала,
зелені свята, обжинки), ігрові та розважальні. Фантазія в ігрових
ситуаціях не знала меж, поряд з реальними персонажами господаря,
господині вводились і діяли фантастичні — чорт, Смерть, Баба Яга,
кикимора, а також трансформовані з тваринного світу — коза, ведмідь,
лелека та ін.

Багато свят тотожні у слов’янських народів; для них характерні
спільність тем, персонажів, ігрових ситуацій, час проведення,
обов’язкові елементи оформлення. Це підтверджує тезу про однокорінне
походження слов’ян.

Трансформація театралізованих народних дійств у народну драму
відбувається в XVI—XVII ст. їх грали на ярмарках напівпрофесійні трупи
або учні. Розширюється коло сюжетів, вводяться сатиричні та комедійні
жанри. Як правило, вони будуються на протиставленні — багатий — бідний,
розумний — дурень; популярними стають напівфантастичні герої — Цар
Максиміліан, Александр Македонський, житійний Цар Ірод та ін.

Особливої популярності зажили вертепні драми, їх сюжети — житія святих,
про козака Мамая — завжди діставали схвальний відгук глядачів. Активними
пропагандистами і шанувальниками вертепу були студенти
Києво-Могилянської академії.

Вертепні вистави Закарпаття дещо відрізнялися від традиційних, вони
супроводжувалися сценками ряджених, що по-своєму збагачувало спектакль.
Найшанованішими були «Віфлеємські ігри», «Ясличка», «Австир», «Віфлеєм».
У карпатському регіоні вертеп розвивався в тісному зв’язку зі словацьким
«бетліємом», польськими «геродами», білоруською «батлейкою».

Народні театральні дійства, народна драма, вертеп стали передумовою
створення українського драматичного театру.

Особливості архітектури козацької доби

Гуманістичні ідеї, які приходили в Україну, визвольна війна 1648—1654
pp. робили економічні, політичні та культурні зв’язки з країнами
Західної Європи досить стабільними. Звідти йдуть передові ідеї, найвищі
культурні досягнення. Оживає інтерес до своєї минувшини, виводиться
твердження, що козаки успадкували кращі риси свого народу. Й. Борецький
говорив, що «козаки — это же то племя славного народа русского…, что
воевало греческое царство морем Черным и суходолом, они с того же
поколения воинов, которые за Олега, монарха русского, воевали Грецию,
Македонию, Илирик. Се ж их предки разом с Владимиром крестились в веру
христианскую».

Ці впливи торкнулися всіх ланок життя суспільства і особливо позначилися
на культурному розвиткові України.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають
оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це
характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому:
замки у Бережанах, Острозі, Кам’янці-Подільському та ін. Збагачення
феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для
лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування
балів. З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти.

Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова
міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а
вся міська територія розбивається на прямокутні квартали. Землі обмаль,
тому будинки по фасаду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться до середини
кварталу, на першому поверсі розташовуються службові або торгові
приміщення, на другому — житло.

Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі. Цей період
залишив по собі пам’ятники великої мистецької і культурної вартості
(забудова Площі Ринок у Львові та ін.).

У Центральній Україні — свої особливості. Для Подніпров’я характерна
нерегулярна забудова, раніше прокладені вулиці не переплановувались, а
будинки зводилися на садибі за смаком господаря. Тому міста мали
живописний вигляд. Житло заможного господаря будувалося традиційно —
хата на дві половини. Яскравий приклад — будинок Ли-зогуба в Чернігові.

У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись
дерев’яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та
лісостепової зони, а також розвивається кам’яне мурування. У містах храм
тягнеться вгору через брак місця (храми Львова, Ужгорода та ін.). У
сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє
середовище. Це церква Михайла в с. Білостоці, усипальниця Богдана
Хмельницького у с. Суботові, де він був похований 1657 p., церква Миколи
Притиска в Києві та ін.

Посилюється інтерес до минувшини. Відновлюються стародавні храми. Так,
П. Могила відбудовує храм Спаса на Берестові. Спроби наблизити образи
святих до своїх співвітчизників стають нормальним явищем.

Розвиток цивільного будівництва вводить у мистецький обіг скульптуру,
почасти декоративну та надгробки; портретні риси в ній нівелюються. У
скульптурних студіях робляться спроби вивчити натуру і йти за законами
анатомії. У релігійній скульптурі намічаються ознаки побутового жанру.

Ця епоха в українському мистецтві засвоїла гуманістичні ідеї як власне
надбання. Людина стає провідною темою мистецтва, а реалізм — головною
якістю.

Народні думи й пісні про визвольну війну

Соціальні потрясіння активізують творчий процес. Історія культури знає
багато таких сплесків, один з них припадає на період визвольної війни
1648—1654 pp.

Особливо популярними цього часу були лицарські пісні-думи, де
оспівується звитяга козацьких ватажків та козаків-запорожців. Багато дум
пов’язано із сільською тематикою, адже селяни були основним резервом
поповнення козацтва.

Образ Б. Хмельницького є центральним у багатьох думах: як він у
захмелілого Барабаша забрав грамоту Владислава IV із правами на привілеї
козаків, про походи і перемоги, про зрадливу вдачу турків, про смерть
Богдана. По цих та інших думах можна з певною вірогідністю скласти
уявлення про настрій козацтва в часи найбільшої його активності.
Більшість дум веде оповідь про конкретні події та історичних осіб. І.
Шранко провів цікаве дослідження: порівняв тексти дум із свідченнями
літописців — події викладено тотожно. Симптоматично, що немає жодної
думи або пісні, яка б зафіксувала історичний акт укладення союзу України
з Москвою. Напевно, ця політична акція не була популярною в народі,
відчувалися її гіркі наслідки.

Боротьба з національними і релігійними утисками — провідна тема багатьох
народних дум і пісень. Вони в яскравих фарбах ведуть оповідь про
грабунки польської шляхти та євреїв-орендарів, про зусилля козаків у
боротьбі із цим лихом. Наприклад, з думи про Корсунську битву ми
дізнаємось, як козаки полонили гетьмана Потоцького і продали в полон
татарам, як від народного гніву втікали євреї-орендарі, як попа Якубу
повісили на дубі та ін.

Справжньою перлиною народної поетичної творчості стали невільницькі думи
й пісні. У них звучить туга за батьківщиною, мрія про волю, жадоба
боротьби з поневолювачами.

У 60—70-ті роки XVII ст. кількість пісень збільшується, але художній
рівень їх не перевершує твори невільницького циклу. Щоправда,
розширюється жанровий діапазон, з’являються іронічні та гумористичні
пісні. Але гумор, як правило, то гіркий, то злий, бо в ньому проступає
гіркота самого життя.

Із занепадом козацької єдності з’являється новий персонаж —
козак-нетяга. Замість романтики й героїчних подвигів цей злидар надає
перевагу шинку, пропиває останні копійки. Про соціальне розмежування
виразно розповідає дума про Ґанджу Андибера. Допоки на ньому були
шапка-бирка, «вітром підбита», драні чоботи, «дуки-срібляники»,
Войтенко, Золотаренко та Довгополенко, представники аристократії, і
господарка шинку не звертали на нього уваги. Коли ж після переодягнення
дуки збагнули, що під видом козака-нетяги перед ними Фесько Ганджа
Андибер, гетьман Запорозький, їх ставлення до нього різко змінилося.
Немає значення, чи історична особа Ганджа, важливо те, що в думі
відбилося соціальне розмежування в козацькому середовищі.

Нові пісні створюються в нових історичних умовах, в іншому середовищі.
Жанр думи майже зникає. Знищення гетьманщини 1764 р. пройшло непомітним
в усній народній творчості, але знищення Запорозької Січі 1775 р.
Катериною II викликало обурення й жаль і в народі, і в його піснях.
Життя козацької доби закінчилося з набуттям козацькою старшиною статусу
дворян.

Культурологічна та просвітницька діяльність Івана Мазепи

Іван Мазепа (1644-1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних
діячів України. Сфера його суспільних інтересів досить широка, але ми
торкнемося тільки просвітницької і культурницької діяльності. Він здобув
високу освіту: спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії
єзуїтів у Варшаві. Вступивши на службу до польського короля, багато
подорожував по Західній Європі, набуваючи досвіду управління державою.

І. Мазепа зробив спробу утвердити самостійність України політичними
засобами, але хисткість його позицій, орієнтація на Московщину, Польщу,
Швецію, Туреччину не мали підтримки з-поміж козацької старшини.
Ігнорування громадської думки призвело до повної поразки, втрати навіть
тих досягнень, які змогли зберегти наступники Б. Хмельницького.

Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найба-гатших
феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків він віддає на
розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний
покровитель православ’я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку
чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають,
«мазепинського» бароко. Багато сил, часу, коштів він віддав
Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус,
довів кількість студентів до 2 тисяч.

І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб «українська
молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами
освіти». Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу
школу-ліцей.

Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до співпраці.
Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх синів на навчання
до закордонних університетів, що зумовило формування згодом власного
кадрового потенціалу.

Перші шкільні підручники

Перший шкільний підручник українською мовою — «Буквар» І. Федорова,
виданий у Львові 15 лютого 1574 р. Ця дата знаменна у культурному
розвитку України й варта шанування: український народ одержав першу
нормативну граматику.

Цей підручник навіть для того часу був незвичайний. У ньому розроблено
струнку систему засвоєння граматики церковнослов’янської, а якщо бути
зовсім точним, словеноруської мови.

Перша сторінка — це абетка. Розташування літер подано в усталеній
традиції того часу, але завдяки цьому виданню вона стала традиційною для
всіх граматик, які базуються на кирилиці. Згідно з нормами того часу
абетка подається також у зворотному порядку і впереміж з метою кращого
засвоєння учнями. Наступний розділ — дво- та три-літерні сполучення. Це
доцільна методика для засвоєння складів.

І. Шедоров не обмежується суто букварним матеріалом. Він виділяє три
невеликих розділи так, щоб полегшити підготовку дітей до вивчення
систематичної граматики. У першому розділі подаються зразки відмінювання
різних дієслів у теперішньому часі однини й множини, що починаються з
певної літери алфавіту. Кінець розділу пропонує зауваження про форми
дієслова «биті» (бути) пасивного стану в різних часах — минулому,
теперішньому, майбутньому.

Чи був аналог цьому «Буквареві»? За свідченням самого І. Федорова, він
користувався книгою Іоанна Дамаскіна «Букви словенскія». Але науковці
стверджують, що найдавніші списки книги І. Дамаскіна відомі лише з XVI
ст. Виходячи з аналізу обох видань можна припустити, що І. Шедоров узяв
за основу книгу І. Дамаскіна, грунтовно її переробив, доповнив, отже,
виконав досконалішу редакцію.

У другій частині букваря наводяться тексти для читання та заучування
напам’ять. Це традиційна методика навчання в південних і східних
слов’ян. Книжка закінчується сентенціями, де йдеться про користь
навчання, подаються уривки з книги притч Соломонових та звернення до
батьків про значення виховання дітей. Усе обґрунтовується уривками з
послань апостола Павла. Отже, буквар був розрахований і на дорослих.

Наступний підручник, що за значенням не поступається «Букварю» І.
Федорова, — «Граматика словенська», укладена Лаврентієм Зи-занієм і
надрукована 1596 р. у Вільно. Автор був високоосвіченою людиною.
Невідомо, де він здобув освіту, можливо, навчався в Ярославській
єзуїтській колегії, згодом викладав у Львівській і Брестській братських
школах, працював у Віленській, ректором якої був його брат Стефан.
«Буквар» І. Шедорова вже не задовольняв вимог, що постали перед
суспільством, і Л. Зизаній, спираючись на свій педагогічний досвід,
систематизував церковнослов’янську мову. У підручнику відбито риси живої
народної мови XVII ст. «Граматика словенська» стала великим кроком
уперед у слов’янській філології.

Із плином часу розвиваються і вдосконалюються уявлення про світ,
систематизуються методики в усіх галузях знань. Наука про мову входить у
нормативне русло, розвивалася й українська філологія. Потрібен був
підручник, який би узагальнив набутки слов’янських мов, досвід
попередніх граматик і відбивав сучасний стан мовознавства. Цю важку, але
почесну місію взявся виконувати Мелетій Смотрицький. Його «Граматика»
вийшла у світ у 1619 р. Вона знаменувала цілу епоху в унормуванні
слов’янських мов — української, російської, білоруської, була єдиним
підручником в Україні, Росії, Білорусії протягом тривалого часу.

М. Смотрицький розпочав свою освіту в Острозькій школі. Після закінчення
її князем К. Острозьким був направлений до Віленської академії. Потім
він слухав лекції у Лейпцизькому, Віттенберзькому та Нюрнберзькому
університетах. Напевно, в одному з них він дістав ступінь доктора
медицини. Приблизно з 1600 р. працював у Віленській місцевій братській
школі, активно виступав як полеміст. За своє волелюбне слово був
підданий репресіям. М. Смотрицький був одним із перших ректорів
Київської братської школи. Після Києва знову Вільно — місто, де він
створив «Граматику».

«Граматика» М. Смотрицького — один з найвизначніших творів слов’янського
мовознавства. Несприятливі умови, в яких йому довелося працювати, не
позначилися на якості підручника. Шкільництво дістало гідну подиву
капітальну працю; «Граматика» була адресована насамперед викладачам.
Вона велика за обсягом, насичена різними прикладами, поясненнями,
винятками з правил, вказівками. У передньому слові автор звертається до
вчителів і учнів, говорить про велике значення граматики у вивченні
мови, складанні тексту «писания и письма вырозу-мения». Не позбавлені
доцільності методичні вказівки щодо викладання мови. Це важливий
документ педагогічної і методичної думки XVII ст. Він наголошує, що
вчителі відповідальні за те, щоб діти «часу даремно не витрачали,
поглиблювали свої знання».

Колегії в Україні

Після Берестейської унії 1596 р. Річ Посполита посилює вплив та утиски
щодо української культури. IJJo6 покатоличити молодь на Правобережжі,
Закарпатті та Буковині, відкриваються єзуїтські та уніатські колегії:
спочатку у Львові, Вінниці, Барі, Кам’янці-Подільському, а згодом і в
усіх великих містах.

На землях Лівобережної України середню освіту давали колегії в Чернігові
(заснована в 1700 p.), Харкові (1721), Переяславі (1738), Луцьку,
Вінниці, Кам’янці, Немирові та ін.

Навчальні програми колегій передбачали вивчення рідної та іноземних мов:
французької, німецької, італійської. Обов’язковими були історія,
географія, малювання.

Харківська колегія — центр освіти Слобожанщини. У 1765 р. тут відкрилися
додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерійську справу,
архітектуру, геодезію, географію.

Випускники колегій могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській
академії, яка була першим вищим навчальним закладом у слов’янському
світі.

Список використаної літератури

Антонович О. М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської
агресії. 50-70 pp. XVII ст. — К., 1961.

Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1963.

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1957.

Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. Львів—Відень. — К., 1898—
1937.

Документы Богдана Хмельницкого (1648—1657) / Упор. I. Крип’якевич, I.
Бутич. — К., 1961.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — №
11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.

Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

Драгоманов М. Твори: В 2 т. — К., 1970.

Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.

Єфремов С. Біля початків українства. Генезис ідей Кирило-Мефодіївського
братства. — К., 1924. — Т. 1, 2.

Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI—XVIII ст. — Львів, 1971.

Запаско Я. П., Ісаєвич Я. Д. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог
стародруків, виданих на Україні. — Львів, 1981. — Кн. 1; Львів, 1984. —
Кн. 2. — Ч. 1, 2.

Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на
Україні. — Львів, 1983.

Исаевич Я. Д. Украинская культура XVIII столетия // Вопр. истории. —
1980. — № 8.

История Киева: В 3 т., 4 кн. — К., 1986.

Історія культури України / В. А. Бокань та ін. — К., 1993. — Ч. І; 1994.
— Ч. II.

Історія України. — Львів, 1996.

Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.

Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.

Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.

Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.

Каргер М. К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры
древнерусского города: В 2 т. — М.; Л., 1958. — Т. 1; 1961. — Т. 2.

Книга і друкарство на Україні. — К., 1964.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *