Реферат на тему:
“Культури, які вважаються правоосновою українського народу”
Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере
свій початок віл середини 1 тис. до н.е., коли у народів і племен
Північного Причорномор’я з’являються перші державні утворення. Це були
рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного
ладу й встановлення класового суспільства.
V VII—ЦІ ст. до н.е. у степових районах Північною Причорномор’я, на
території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в
Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин
Дунаю до гирла Дону і Приазов’я. Більшість сучасних дослідників вважає,
що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих
(кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих
кочових племен у причорноморські степи датується кінцем VIII—VII ст. до
н.е.
У VII ст. до н.е. у скіфів утворюється могутній племінний союз.
Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький
історик Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим й найчисленнішим
племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів
своїми рабами*. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до
Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому
березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром
разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу
поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. На північ від
царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташовувалися
скіфи-хлібороби (орачі). Геродот вважав скіфів одним народом, але спосіб
життя, господарювання доводить протилежне. На думку деяких вчених, більш
імовірно, що скіфів-орачів можна вважати прапращурами українського
народу.
У VII—VI ст. до н.е. більшість скіфських племен вже знаходилася на
останній сходинці первіснообщинного ладу.
Родові зв’язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була
родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова
община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім’ї ділянку
землі за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало.
У скіфів-кочівників кожна сім’я мала свою отару, стадо корів, але земля,
як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація
відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочівлях
та ін.
У скіфському суспільстві VII—VI ст. до н.е. вже можна виявити ознаки, що
свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників —
кочових скотарів і осідлих землеробів — виділялася родоплемінна знать
(родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні
дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З’являються у
скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів.
Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.
Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація
управління у формі військової демократії. Найважливіші питання
розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися
ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у
союзі належала військовим вождям — “царям”, які очолювали скіфське
військо під час походів. Влада “царів” передавалась у спадщину, але
кандидатури “царя” та його наслідника все ще затверджувалися народними
зборами.
Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація,
процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських
військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної
царської влади.
Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспільстві, війна
скіфів з військами перського царя Дарія І у 514—513 pp. до н.е.
За Геродотом, скіфські племена, що вели боротьбу з персами, складалися з
трьох основних частин, угруповань. Кожну з них очолював свій військовий
вождь — “цар”. Один із них на ім’я Іданфірс був головним, і йому
підкорялися інші вожді.
Боротьба з Дарієм І, що закінчилась перемогою скіфів, сприяла зміцненню
скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім
того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи,
виступили на захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище
у союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські
племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над
Дарієм І влада “царів” і військово-дружинної знаті.
У підсумку на рубежі VI—IV ст. до н.е. у Скіфії, як вважає ряд
скіфочогів. відбувається становлення класового суспільства та виникнення
рабовласницької держави. Незважаючи на смерть Атея, Скіфське царство
збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще
сильною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й
археологічні джерела, царство, створене Атсєм, існувало з IV до III ст.
до н.е.
Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася
близько III ст. до н.е. Столицею нової держави стало місто Неаполь
скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міц- ними мурами,
великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське
царство у Криму досягає у II ст. до н.е. Воно проіснувало аж до другої
половини III ст. н.е. і було знищено готами.
Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить
високим. Панівне становище в економіці займало орне землеробство і
скотарство. Скіфи вирощували різні культури рослин. Скіфи орачі сіяли
хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Орання землі
здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався
залізними серпами, зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними
стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних
успіхів набуло у скіфському суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво
та ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами.
Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а
натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У
результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові
зв’язки.
Успіхи в економічному розвитку стали основою для зростання майнової
нерівності й соціальної диференціації.
Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися
зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства.
У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада
худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів,
які вважалися “найблагороднішими, що користувалися найбільшим майном”, і
про скіфську бідноту, яка належала до “найнижчого походження”.
Внаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів
виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім’я, військова
аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням
правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні
багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом
збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі
воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація
вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток приносила й
торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор’я.
У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою
відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе
становище.
Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні
общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували
різні повинності. У важкому становищі були скіфи-орачі, які опинились у
данницькій залежності від степових кочівників.
У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення
тановили вільні ремісники і торговці.
Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби.
Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх
народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча
кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони
використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби та ін.
Часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.
Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру
суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних
курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою “царські”. У
таких курганах археологи виявили кераміку, багату зброю та ін. Різкий
контраст з “царськими” курганами складають поховання простих скіфів під
невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без
інвентаря.
Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За
формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.
Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину.
Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У
ряді випадків правитель сам виконував обов’язки жерця. Цар також
здійснював судові функції.
Також античні міста-держави на півдні Праукраїни також прираховуються до
праоснови українського народу. Численні осілі та кочові племена, що
населяли Північне Причорномор’я, вступаючи у торгові, воєнно-політичні
відносини з античними державами Середземномор’я, тією чи іншою мірою
зазнали впливу античної рабовласницької цивілізації. Причому
найважливішу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація
причорноморських земель і утворення тут грецьких міст-колоній.
Переселенці з Стародавньої Греції стали південними сусідами скіфів та
сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як з грізними степовиками, так
і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.
Колонізація приносила значні прибутки. Через грецькі міста-колонії у
метрополію надходили хліб, сировина, раби, забезпечувався збут продукції
власного ремесла. Слід зазначити, що ці міста-держави стали необхідною
складовою частиною всього історичного процесу в Північному
Причорномор’ї. Вони мали великий вплив на скіфські та інші племена,
встановлювали з ними тісні економічні зв’язки. Крім того, існування
таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для
прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх
оточували.
Перше поселення грецьких колоністів з’явилося ще у VII ст. до н.е. на
невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.
У VI ст. до н.е. вже було засновано ряд міст: на березі Бузького лиману
— Ольвія, у східному Криму — Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної
Керчі). Пізніше (в останній чверті 1 ст. до н.е.) виникають Херсонес
(поблизу Севастополя), Тіра (м. Бєлгород-Дністровський) та багато інших.
Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у V—IV ст. до н.е., після
чого починається їх занепад. Він був зумовлений рядом факторів: появою у
Причорномор’ї нових великих племінних об’єднань, пересуванням кочових
племен, загостренням внутрішніх класових суперечностей у містах-колоніях
та ін. Залежність від Римської імперії, що розпочалася з І ст. до н.е.,
не могла істотно змінити це становище, оскільки римляни розглядали ці
міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти
у торгових і дипломатичних зносинах з “варварським світом”, а тому
процес романізації незначною мірою зачепив грецьке населення античних
міст-держав Північного Причорномор’я. У III ст. н.е. міста-колонії на
території Північного Причорномор’я вступають у період загального
економічного та соціально-політичного розкладу, що призвів через сто з
лишнім років до їх остаточної загибелі. Найсильнішого удару міста
зазнали від навали готських і гуннських племен. У IV ст. припиняє своє
існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив
під владу Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був
знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж участь
спіткала Пантікапей і Феодосію.
Грецькі міста-колонії Північного Причорномор’я були рабовласницькими
полісами, які за своєю суттю мало чим відрізнялися віл метрополії.
Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст
займало землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою
сільськогосподарську територію — хору, на якій її мешканці могли
вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством
займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних
районах було значно розвинуте рибальство, хоч воно і не носило товарного
характеру. Херсонес з самого початку розвивався як центр
сільськогосподарського виробництва. Жителі міста володіли значним
сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, яке херсонесці
називали “рівниною”, було житницею Херсонесу, що поставляла місту зерно.
Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер
Гераклійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів —
клерів розміром від 17 до 26 гектарів. Кожний клер являв собою земельний
наділ з укріпленою садибою, що складалася з будинку, різних
господарських будівель, цистерни для води. Садиба була огороджена
стіною. Головним заняттям власників клерів було виноградарство, але до
складу клерів входили також сади, пасовиська і поля. Такі клери легко
поділялися на 3 або 4 менші ділянки, які здавалися в оренду, і тому в
Херсонесі переважало саме дрібне землеволодіння.
Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів
досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із
бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у
“скіфському звіриному стилі”. Розвивалися в Ольвії керамічне
виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла.
Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі.
Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби
збувалися не тільки у самому місті, а й за його межами — у скіфських
поселеннях Криму. По ріках Південної України багато з цих товарів
розходилися вглиб суходолу Причорноморські міські центри вели жваву
заморську торгівлю Основною статтею у торговому балансі (за винятком
Херсонесу) був вивіз хліба. Крім того, купці продавали у Грецію, а потім
в Рим худобу, шкіри. Експортувалися сіль, риба, рибні продукти.
Поширеним товаром були також раби. У свою чергу, ці міста ввозили із
Греції вино і оливкову олію, різні металеві вироби, тканини, мармур і
вироби з нього, предмети розкоші та мистецтва.
Грецькі міста мали високу культуру. Тут споруджувалися кам’яні будинки,
театри, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою. На вулицях стояли
кам’яні стовпи з висіченими на них офіційними текстами. Класове
розшарування на рабовласників і рабів проявлялося досить виразно.
Панівний клас складався з судновласників, купців, господарів ремісничих
майстерень, землевласників, лихварів та ін. Було також багато вільних
землеробів, ремісників, дрібних торговців. У ремісничому виробництві
Херсонесу переважали, наприклад, дрібні та середні майстерні. Тому не
можна недооцінювати тут роль дрібних виробників, що складали значну
частину населення.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
